ДУРЕНЬ ДУМКОЮ БАГАТІЄ, АБО ЧОМУ ЗАПОВІТ ПОЛУБОТКА НЕ МІГ БУТИ НАПИСАНИЙ В ПРИНЦИПІ

Поділитися
Давно помічено, що за кризових епох посилюється інтерес до всяких див і шарлатанів: нострадамусів, хілерів, екстрасенсів, цілителів тощо...

Давно помічено, що за кризових епох посилюється інтерес до всяких див і шарлатанів: нострадамусів, хілерів, екстрасенсів, цілителів тощо. Чисто по-людськи це зрозуміло — людям хочеться щастя. Оскільки насправді щастя немає, його треба придумати. І придумуємо Жар-Птицю, яка сама сідає на долоні. Це теж обов’язковий елемент нашої казки про диво — вона має бути не заробленою, а такою, що звалилася «на халяву», просто так.

І ось, схоже, дочекалися — сидить наша Жар-Птиця в англійському банку, обростає ручками-мільйонами й чекає, коли ми прийдемо заберемо її й по пір’їнці поділимо. Далі кожний починає прикидати, на що можна стільки грошей витратити, і ніхто не хоче критично подивитись на цю історію. Спробую із позиції професіонального історика «порахувати» мрії про диво «на халяву».

Оскільки я ще наукових звань не маю, то посилаюся на авторитет кращого українського історика — М.Костомарова. Критикуючи «норманську теорію» походження держави в слов’ян, Микола Іванович стверджує: не могла групка варягів очолити державу народу, який був їм чужий за мовою, культурою, системою права, звичаями, релігією. На цілих 80 років наш земляк випередив знамениту французьку «школу анналів» — Л.Февра, М.Блока, Ж. Ле Гоффа, — які ввели в науковий обіг поняття менталітету — глибинного рівня колективної та особистої свідомості, способу мислення, набору традиційних цінностей та установок на поведінку, що є основою для людської діяльності.

Користуючись такою методологією, проаналізуємо статтю І.Малишевського «Детектив із гетьманським золотом» («ДТ», 22.12.2001 р.).

Та для початку — кілька зауважень на кшталт «як художник — художнику...»

1. І.Малишевський наводить у статті оголошення: «Консулатом СРСР у Монтевідео розшукується Остап Полуботок...», яке нібито виявив якийсь В.Александров у діаспорному журналі, але назви журналу не повідомляє. За правилами історичної науки цей факт не може наводитися як доказ. З таким самим успіхом я можу повідомити, що читав учора в одному біологічному журналі про курку з хвостом, як у павича, і оленячими рогами, яка полювала на собак. Рівень вірогідності — той самий.

Та головне — якби консулат СРСР справді розшукував би громадянина Полуботка, то таке оголошення було б надруковано кількаразово і в багатьох газетах, журналах, озвучено радіостанціями Монтевідео та його околиць від Сантьяго до Буенос-Айреса, а не було одноразово опубліковано в одному жалюгідному діаспорному журналі.

2. У статті І.Малишевський стверджує, ніби Остап Полуботок відправився після смерті батька в Марсель до Пилипа Орлика. Звідки такі дані? Відкриємо збірник історичних статей «Володарі гетьманської булави», роботу В.Уляновського «Пилип Орлик», і прочитаємо: «Орлик, очевидно, ніколи не був у Франції». І далі: «8 грудня 1722 р. Орлик прибув у Салоніки, де доля призначила йому пробути цілих дванадцять років». А Полуботок помер відповідно до статті Малишевського або 1723-го, або 1724 року.

3. Цитую далі: «У двадцять другому генконсул, до речі, видав йому посвідчення, що той справді є нащадком гетьмана Полуботка. Я не фахівець із повноважень генконсула, але, по-моєму, документи про те, хто чиїм нащадком є (та ще й двохсотлітньої давнини) генконсульство видати не може. Цитую далі: «Отже, тепер у Женеві не треба буде й доводити його право на спадщину». Скажіть, яким чином в цій англо-бразильсько-українській історії спливає Женева? Доводити треба в Лондоні!

4. Ще одна цитата: «У будь-якому разі, саме нащадку за чоловічою лінією батько й довірив таємницю, яка із сімейної ставала загальноукраїнською. І вручив копію листа-заповіту. Це єдиний ключ до лондонських сховищ». Дозвольте, невже англійський банк працює з копіями заповітів? А де тоді оригінал?

5. Цитата: «А той, анітрохи не образившись, витягнув із кишені якогось листа. Боже ж мій, та це сам гетьман пише сину! Лист, звичайно, було скопійовано». Звідки у професіонального революціонера Коцюбинського й невідомого консула впевненість у тому, що цей лист гетьмана? Вони що, фахівці з історії XVIII століття або знавці почерків історичних діячів? А якщо копія рукописна? Тоді це взагалі почерк сторонньої людини. Тоді копія фотографічна? Отже, її вірогідність має підтвердити експертиза.

Є і ще кілька сумнівних місць, але час перейти до головного — чому Полуботок у принципі не міг заповідати своє золото незалежній Україні.

Знову цитата зі статті Малишевського: «Представнику, уповноваженому Українською незалежною державою — 80%... Запам’ятайте цю умову, украй важливу для розвитку сюжету нашого історичного детективу...». Запам’ятайте й ще одну умову: «Орлик, уже гетьман у вигнанні, створив першу нашу конституцію. Сталося це, до речі, за 22 роки до народження Джорджа Вашінгтона».

Ще більше років — до кінця XVIII століття — залишалося до виникнення термінів і понять «народний суверенітет», «автономія», «незалежність», «політичні права й громадянські свободи». І з’явилися вони не в нас, в Україні, а в Західній Європі. Та й не могли з’явитися такі поняття в православного народу. Менталітет не той. Тих, хто зацікавиться, відсилаю до робіт М. Бердяєва «Витоки і смисл російського комунізму», М. Вебера «Протестантська етика й дух капіталізму» і Ш. Монтеск’є «Про дух законів».

Повернемося до України й пригадаємо, що менталітет — це спосіб мислення, набір цінностей і установок на поведінку.

Головна цінність, на якій базувався світогляд середньовічного українця — це православне християнство. Саме через призму християнства людина дивилася на світ і суспільство.

Й існувати в природі та суспільстві могло лише те, що було освячено волею Божою. Стосовно політичної влади це звучало так: «Всяка душа нехай буде покірна вищій владі, тому що немає влади не від Бога, влади, що існують від Бога, установлені» (Новий Завіт. Послання до римлян). Тому всякий добрий християнин — підданий свого монарха. А монарх — від Бога. І далі — спадкоємність. І монархом може стати лише людина, в якій тече хоч крапля монархової крові, та ще й помазана має бути на коронації вищим церковнослужителем — Папою чи Патріархом.

Уявити собі життя без монарха вони не могли. А монарх (із волі Божої) роздавав для дворянства (шляхти) привілеї — права та вільності, а для негідницького стану призначав повинності і прикріплював їх на землі за феодалом.

У тодішній Україні не могло бути ні незалежної держави, ні свого короля. Ніхто з української шляхти не мав у собі королівської крові. І навіть запорізьке козацтво, вільно проживаючи в степах, номінально було підданим польського короля. Тому Богдан Хмельницький шукав іншого монарха — який і віри православної дотримується, і привілеїв із землями може підкинути. Тому й інші гетьмани шукали союзу з законними монархами, а таких по сусідству було троє, і всі сусіди: польський король, турецький султан, російський цар.

Після періоду Руїни стало ясно — турецький султан — бусурман, польський король — католик, вони про віру православну думати не будуть. А російський цар — самодержець, усі права та вільності шляхти й старшини скорочуватиме, а також ліквідує всяку самостійність малоросійських феодалів. Це — веління того часу, нормальний процес становлення абсолютизму. Хто цього правила не дотримувався, той втрачав і трон, і царство. Приклад — та сама Польща зі своїм засиллям магнатів, що до кінця XVIII століття була поділена між Австрією, Пруссією та Росією.

Ось тому І.Мазепа і шукав союзу — вірніше, підданства — в іншого монарха, який би не побоявся воювати з Росією за українські землі. Мазепу теж можна зрозуміти — Карл ХІІ живе у Швеції, він далеко, і гетьман стає майже самостійним правителем. Ось чого хотіли й Мазепа, і Орлик, і Полуботок.

Коаліція країн на чолі з Англією воювала проти Франції та Іспанії через іспанський трон, який звільнився: Людовик XIV підтримував свого онука Філіппа Анжуйського проти кандидатури коаліції — німецького ерцгерцога Карла. Зрештою, заключили мир, і королем Іспанії став Філіпп Бурбон.

Повторю вкотре: у політичному лексиконі початку XVIII століття ще не було слів «незалежність», «громадянські права й політичні свободи», а люди, які внесуть ці слова в громадсько-політичний оборот, або ще не народилися, або ще дуже юні.

Звідси робимо висновок — в заповіті Полуботка жодним чином не могло бути умови про передачу 80% спадщини представнику незалежної Української держави, оскільки слів таких ще в природі й лексиконі не існувало. Для підтвердження цього факту всякий бажаючий може заглянути в першоджерела.

Відкриємо й ми той документ, на який посилається І.Малишевський: «Права і свободи Запорозького війська». Автор статті справедливо вказує, що «у Конституції Орлика відстоювалася повна незалежність України як від Польщі, так і від Москви». Та в цій самій Конституції відстоюється повна залежність України від Швеції!

Пропоную кілька цитат із першоджерела: «Пакти та конституції законів та вільностей Війська Запорозького». Відразу ж звертаю увагу, що це «закони і вільності» не України, не народу України, а лише одного стану — козацтва! «Наскільки Військо Запорозьке нижньої течії Дніпра здобуло собі безсмертну славу незчисленними героїчними діяннями, настільки ж воно було винагороджене багатьма привілеями та благодіяннями для загальної і своєї власної вигоди». Ось ці привілеї, а не незалежність України, і намагалася захистити в Конституції козацька старшина.

«Ясновельможному Гетьману належить укласти з його Священною Королівською величністю королем Швеції такий гарантований договір, щоб його Священна величність та його нащадки, найясніші Королі Швеції, користувалися титулом постійних Протекторів України і на ділі здійснювали в майбутньому охорону нашої батьківщини стосовно недоторканності її законів, привілеїв та кордонів».

Також згадується Священна королівська величність й у випадку підтвердження прохання про дозвіл виборів нового гетьмана, і як «військове щастя короля Швеції в збройному порятунку нашої батьківщини від ярма московського рабства» (і це було написано після Полтавської битви, у глухій турецькій провінції, у м.Бендери — ну чи не наївність?), і як гарант «сприятливих умов миру, за якими б Дніпро і землі Війська Запорозького були звільнені від московських укріплень», і ще кількаразово у подібному дусі. То ж про яку саме незалежність міг написати в заповіті Полуботок?

Підсумовуючи все сказане, робимо висновок: жодних грошей за заповітом бути не може, тому що заповіт у такій формі існувати не може. Отже давайте заспокоїмося, і не тішитимемося ілюзіями — навіть якщо золото є насправді, то його отримає справді нащадок Полуботка (якщо вже не отримав), а не весь наш народ.

Як казала моя бабуся, яка пропрацювала все життя на землі: «Якщо хочеш добре жити, то візьми латку землі та працюй на ній, земля тобі все дасть. А думкою тільки дурень багатіє». То будемо працювати чи чуже золото лічити?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі