ДЯДЕЧКУ, ПУСТИ НА СТАДІОН...

Володимир Маєвський 11 серпня 2000, 00:00

Читайте також

Вперше я прийшов сюди у вересні 1946 року, підійшов до бар’єра і зупинився, вражений красою чорних гарьових доріжок, ідеального футбольного поля, п’ятдесятитисячних трибун. Такого не бачив ні у Свердловську, ні в Барнаулі. Саме на Республіканському стадіоні імені М.Хрущова проходили шкільні змагання з легкої атлетики. Повз мене з тупотом пронеслися могутні м’язисті атлети і кинулися на стрічку на фініші. Запам’ятав на все життя результат переможця — 12,1 секунди. Потім бачив тисячі забігів, пощастило спостерігати, як бігли першими в СРСР — Леонід Бартенєв за 10,2 с, Валерій Борзов і Владислав Сапея — по 10,0. Але перше враження, те, від якого виникла в мене незгасаюча любов до легкої атлетики, залишилося найдужчим.

Липень 1952 року видався неймовірно спекотним. Тоді мені, уже досвідченому скороходу, довелося вперше в житті йти тут 20 кілометрів. До цього легко виграв на Всесоюзній студентській спартакіаді ходьбу на 10 км, трохи зазнався і вирішив відразу встановити республіканський рекорд на 20. Першу десятку пройшов у повну силу. Сонце палило, чорна доріжка дихала нестерпною спекою. Поту не було, вода в організмі скінчилася, мене охопив якийсь смертельний озноб. Уявіть, що ви можете підтягнутися на турніку лише 25 разів. І тільки ви це зробили, вам кажуть: «Давай обов’язково без зупинки ще 25!» Так трапилося і зі мною. Сил не стало після 25 кіл, після 10 кілометрів, а треба було пройти ще 25 кіл. Чому треба? Тому що дав самому собі клятву ніколи не сходити з дистанції. Нерозумно, але себе не обманюють!

...У голові дзенькало, в очах пливли якісь червоні кола. Навколо вже нікого не було, а стартували 30 чоловік. За п’ять кілометрів до фінішу я зробив два кроки вбік, щоб зійти, пригадав дитячу клятву, повернувся і поповз далі. Кола я відмірював, як старі на Хрещатику, — по три хвилини. На фініші спрямував на траву і впав на поле. Наді мною схилилися лікарі, я дико усміхався — дійшов! На п’єдесталі стояв один-єдиний, хто закінчив дистанцію.

До чого це я? Тут я став майстром, тут виграв у Голубничого першість міста, тут переміг Ваню Ярмиша, який тільки-но приїхав з Олімпійських ігор у Гельсинкі. Тут був мій дім. Мене знали всі, і я знав усіх працівників стадіону — від легендарного директора Дядька Льоні Кривошеєва до кожного працівника. Приходив сюди щодня, брав планку для стрибків у висоту, бар’єри, диск або молот, це крім тренувань у ходьбі. Тренувався як божевільний. Потрапив у збірну СРСР. Вигравав у будь-кого в країні. Повторюю, це був мій дім, вісім годин на день. Коли став журналістом, запам’ятався мені один дід на службовому проході. Угледівши мене метрів за десять, він радісно усміхався, розставляв руки і махав руками, запрошуючи: «Будь ласка, проходьте!» Так, чого тільки не було...

А нещодавно тут закінчився чемпіонат України з легкої атлетики. Я прийшов на свято для себе, для усіх, хто любить цей вид спорту. При вході в дворик мене запитали: «Ви хто?» Люблю це запитання на своєму стадіоні. Трохи пояснив. Видали перепустку з написом «Преса». Хотів пройти через центральний вихід до доріжки, але почув несподівано: «Вам туди не можна!» А куди мені можна?

Керівник усіх численних охоронців, які представляють фірму «Сакура», пояснив, що за моєю перепусткою я можу бути присутнім у внутрішньому дворику і тут спілкуватися зі спортсменами. А змагання? Ні, це неможливо, треба обходити трибуни. До того ж до місця, де стрибають із жердиною, — кілометр, у цьому я вже точно розбираюся, де скільки йти.

Потім керівник із щасливим виразом обличчя сказав: «Ми тут учора Борзова не пустили, тренерів не пускаємо!»

Є такий вираз «адміністративне захоплення». Це коли охорона доходить до таких «Геркулесових» стовпів безглуздя, що радіє нагоді не пропустити до місця змагань заслуженого майстра спорту, володаря п’яти призових олімпійських медалей і ще члена МОК і голови комісії Верховної Ради! Ату його! А заодно і держтренерів. І всіх спортсменів. І мене старого. Нехай сидять за парканом і не рипаються!

Нехай ходять ті, у кого правильні перепустки. А в кого немає «правильних» перепусток — нехай обмінюються один з одним, якщо хочуть пройти.

До охоронців і до фірми «Сакура» у мене ніяких претензій. Оскільки охороняти нікого і ні від кого, вони просто не пускають. Всі чемні, не грубіянять, але не пускають.

Не знаю, хто це придумав. Може, той самий Валерій Пилипович, котрого теж одного разу не пустили. Знаю, що на цьому стадіоні на матчах СРСР—США, на змаганнях Кубка Європи сиділи по 50 і по 100 тисяч чоловік. Не було страшних штахетів і замків, не підпускали, що цілком правильно, тільки до місця фінішу і до парканчика навколо доріжок. Люди раділи прекрасному видовищу. Бігали натовпами за Борзовим — просили автографа. Тепер не побіжиш. Ніхто не хоче враховувати різницю між футбольними вболівальниками і легкоатлетичними. Але ж легкоатлетичні п’ють у сімнадцять разів менше і поводяться в сімнадцять разів тихіше! Не треба їх душити...

І не треба душити журналістів під приводом того, що нам створюють європейські умови. Так, охорона в нас теж на належному рівні. А ось інше — пробачте. Бував, бував у Європах. Там акредитований журналіст сидить перед монітором і може включити будь-який вид змагань, миттєво побачити протокол і результати. Там, уявіть собі, у кожного телефон. І ціла станція в прес-центрі. Там дають безкоштовну кока-колу, протоколи в особистому ящичку, і пускають у будь-яку зону за однією і тією ж карткою.

Після того як черговий охоронець сказав мені, що я не можу пройти до виходу, оскільки там мене не пустять і не випустять, я пішов. У дитинстві я ще міг попросити: дядечку, пусти на стадіон! На мій стадіон...

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56