Гетьман Богдан Хмельницький — людина, що створила епоху. 350-річчю від дня кончини присвячується

Дмитро Рибаков 23 серпня 2007, 14:10
660-22-2-.jpg

Читайте також

Історія всіх народів має свої доленосні повороти. Для французів — доба краху Бастилії та наполеонівських війн (1789—1815), для іспанців — Реконкіста та великі географічні відкриття XIV—XV століть, для німців — доба Бісмарка та об’єднання Німеччини (1871), для американців — «Бостонське чаювання» та ухвалення Конституції (1773—1793). Що ж було історичним «рубіконом» для України? Жодна подія, жодний народний вчинок і жодний національний герой не залишив такого яскравого сліду в українській історичній пам’яті, як гетьман Богдан Хмельницький.

Перша половина XVII століт­тя. Річ Посполита — потужна держава на Сході Європи, якої не торкнулося кровопролиття Трид­цятилітньої війни (1618—1648), яка не знала різанини на релігійному ґрунті, де процвітали громадянські свободи (для шляхти, певна річ)…

Тож що могло похитнути її, здавалося б, непохитні республіканські підвалини?

Для змін узвичаєного стану речей були свої невідворотні причини. Як влучно помітила сучасний історик Наталя Яковенко, з кінця XVI ст. українські землі в Ре­чі Посполитій були неначе «третім зайвим» для двох народів — польського і литовського (точніше, литовсько-руського). У політичній орбіті держави оберталися два супутники — Ко­рона Польська і Велике князівст­во Ли­товське (ВКЛ). Із своїми суверенними правителями — відповідно королем польським та гетьманом литовським, своїми сеймами, арміями і навіть грошовими одиницями (злотий і грош). Усе було б «добре», якби не етнічні руські землі, що становили майже половину Речі Посп­олитої. Формально вони були поділені між Короною та ВКЛ, тож не були політично цілісними. Більша частина сучасної України входила до складу Корони, хоча лівобережну украйну Річ Посполита ділила з Москов­ським царством, до якого належала слобідська украйна — Харківщина та пів­денна Сумщина, колонізовані у XVII ст. переважно українськими козаками.

Проте ні по той, ні по той бік кордону козацтво не мало ані права голосу, ані політичного вибору. Люди із шаблями, що не раз рятували Річ Посполиту від поразки та навали кочовиків, були позбавлені жаданого лицарського статусу, кот­рим володіла виключно шляхта. Нарешті, коли наприкінці XVI ст. (після Берестейсь­кого собору) українське поспільство поставили перед фактом зверхності Папи, а православний єпископат був проголошений у межах Речі Посполитої нелегітимним, козацтво як один повстало за права одновірців і замінило собою колись православну, а нині покатоличену феодальну еліту земель колишньої Київської Русі.

Хмельниччина середини XVII ст. аж ніяк не була громом з ясного неба. Раз по раз «республіканський» спокій Речі Посполитої порушували шляхетські бунти (конфедерації), а в 1620—30 рр. серія гучних козацьких повстань пронеслася й українським подніпров’ям. Утім, зі шляхтою король намагався знайти спільну мову, задовольняючи переважно монетарні вимоги люду лицарсь­кого, тим часом козацькі бунти можна було залити лише кров’ю — зусиллями тої ж таки шляхти. Кожний новий спалах козацької непокори міг перерости у грандіозне повстання. На клубок козацько-шляхетських соціальних протиріч дедалі частіше намотувалися православно-католицькі протиріччя, пов’язані з небажанням польської еліти толерувати православну традицію на корінних руських землях. Чаша народного гніву остаточно переповнилася 1648 року, вилившись у безпрецедентне за розмахом повстання — козацьку революцію.

Довга дорога на Січ

Душею козацької революції та її головним стратегом був гетьман Війська Запорозького Богдан Зиновій Хмельницький. Його звивистий життєвий шлях увінчався цілком вдалою для
50-літнього шляхтича кар’єрою чигиринського старости. Привілейований стан та матеріальна незалежність могли цілком угамувати запал найзавзятішого «пенсіонера» українського лицарства. Але це була лише прелюдія тієї долі, яка поставила його на чолі однієї з найгучніших повстанських війн у світовій історії.

Про молоді роки майбутнього гетьмана відомо небагато. Його батько — дрібний шляхтич Михайло Хмельницький, імовірно, походив із перемиської землі у західній Галичині (нині — пограниччя України та Польщі), мав герб «Абданк», служив у війську Коронного гетьмана Станіс­лава Жолкєвського, деякий час мешкав у нього в Жовкві, згодом служив у іншого впливового галицького магната — Яна Данило­вича. Саме клієнтарні обов’язки привели Хмельницького-батька до Наддніпрянщини. Сталося так, що Данилович обіймав посаду чигиринського старости, а батько майбутнього гетьмана був, відповідно, підстаростою — тобто замковим урядником. На плечі Михайла Хмельницького були покладені функції осадчого — організатора селянських переселень на малолюдні придніпровські степи. Колонізація степового пограниччя мала для українських староств справді стратегічне значення — це був єдино можливий спосіб вижити під тиском кримської та ногайської орд і пов’язаних із ними спустошень. Саме за цю вислугу підстароста Хмельницький і отримав хутір Суботів, що неподалік Чигирина, а відтак заклав там власну слободу. Осівши на Вкраїні, Хмельницький-старший поріднився з козацьким середовищем, узявши шлюб із козачкою — Богдановою матір’ю.

Коли саме народився майбутній ватажок «козацької революції», достеменно невідомо. Частіше називають 1595 рік. Не було в моді святкувати й пам’ятати дні народжень. У хрещенні він отримав ім’я Зиновій, саме так його називало духовенство під час церковних урочистостей, хоча сам він зазвичай підписувався як Богдан. За юнацьких років він прослухав курс граматики, поетики та риторики у львівському єзуїтському колегіумі — словом, звичайний класичний курс пересічного тогочасного шляхтича.

Роки минали, настав час скуштувати життя, до якого він був покликаний своїм козацьким походженням. Військова кар’єра тодішнього лицаря починалася не пізніше ніж у 14 років. Достемен­но відомо, що 1620 р. він разом зі своїм батьком брав участь у молдавському поході гетьмана Станіслава Жолкєвського і прийняв справжнє бойове хрещення у битві з турками під Цецорою. Ця битва завершилася не тільки нищівною поразкою для коронного війська, а й загибеллю Богданового батька. Юнак потрапив у полон і так би й cкінчив своє жит­тя на галерах, якби його не викупила мати, обмінявши на когось із родовитих турецьких полонених, захоплених раніше козаками.

Богдан був професійним вояком, брав участь у славетних морських експедиціях до турецьких берегів, відзначився у Смолен­ській кампанії 1633 р., де воював із московитами і за яку король нагородив його шаблею. Не залишився Богдан байдужим і під час козацького повстання Павлюка (1637 р.), хоча участь в антипольському виступі могла негативно позначитися на шляхетсь­кій кар’єрі. Коли ж повстання захлинулося у шляхетському терорі, Богдан очолив коаліцію ліберальної старшини, що вдалася до компромісу із коронним гетьманом Миколаєм Потоць­ким. Під­пис Хмельницького як генерального писаря Війська За­порозького стояв під актом Боро­вицької капітуляції. Відтак Богдан увійшов до складу запорозького посольства до короля Владис­лава IV. Не­зважаючи на те, що за умовами капітуляції козацьке самоврядування на Січі підлягало скасуванню, а відтак зникав інститут військового писаря, Хмельницький отримав натомість повноваження сотника Чи­гиринсь­кого, зберігши свій вплив на козацькі справи в Запоріжжі. Приміром, коли французький емісар граф де Брежі вів переговори щодо найманої служби українських козаків у французькій піхоті, дехто з придворних порадив йому мати справу саме з сотником Хмельницьким. У 1644 р. де Брежі писав кардиналові Мазаріні: «Се­ред козаків є непересічний полководець Богдан Хмельницький, з котрим рахуються навіть при дворі». Згодом, після особистого знайомства з Хмельницьким де Брежі також підкреслив його майстерне володіння латиною та неабиякі організаторські здібності.

Повороти долі

Втім, далеко не старшинська кар’єра наштовхнула Богдана на відчайдушний шлях бунтаря й визволителя, а саме особиста доля. Завзятий воїн, він устиг у житті пізнати лаври перемог і гіркоту поразок. Був одружений щонайменше тричі.

Покрова Пресвятої Богородиці із зображен­ням Богдана Хмельницького. Ікона XVII ст.
Покрова Пресвятої Богородиці із зображен­ням Богдана Хмельницького. Ікона XVII ст.
Його першою обраницею була Ганна Сомківна — сестра майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка. Саме з нею Богдан прожив більшу частину своїх зрілих років, виростивши трьох синів і чотирьох дочок, проте, вочевидь, так і не пізнавши щастя. Після року вдівства він нагледів собі гарненьку дівку Мотрону, вихованку своєї покійної дружини. Проте напередодні вінчання давній ворог Хмельницького чигиринський підстароста Данило Чаплинсь­кий здійснив зі своїми гайдуками збройний наїзд на Суботів і, за відсутності хазяїна, викрав красуню Мотрону й негайно обвінчався з нею. Молодший син Хмельницького Остап намагався тому перешкодити, але був жорстоко побитий канчуками. Від побоїв хлопець невдовзі помер. Зазнавши ганьби, зажурений батько намагався апелювати до судових інстанцій і навіть самого короля, але марно. Нарешті король натякнув сотникові: мовляв, маєш шаблю на поясі — суди! Владислав IV й не підозрював, що суд над напасником Чаплинським стане прелюдією «страшного суду» над ляхами за численні кривди русинам — судом над шляхетськими вольностями на Вкраїні.

Відбивши наречену в той самий спосіб, що й Чаплинський, Богдан був змушений домагатися повторного церковного шлюбу, фактично за живого чоловіка. На такий винятковий крок могла дати дозвіл лише верховна особа церкви. Хмельницькому, тоді вже гетьманові Війська Запорозького, не треба було намовляти церковних владик, за нього це зробили його гучні військові перемоги — розбите коронне військо під Пи­лявцями, взяття Львова і, нарешті, тріумфальний в’їзд до Києва. На початку 1649 р. шлюб Богдана і Мотрони освятив сам патріарх Єрусалимський Паїсій, що перебував на той час в Україні.

Утім, щастя «молодих» було нетривале. Улітку 1651 р. старший син Хмельницького Тиміш, розлютившись, наказав повісити «мачуху» на воротах батьківського двору в Чигирині, мовляв, за подружню зраду. Жалоба гетьмана була не менш швидкоплинна. Невдовзі він одружився втретє — із сестрою ніжинського полковника Івана Золотаренка Ганною. Відомо, що ця доброчесна жінка була вдовою одного з козацьких полковників і користувалася великою повагою серед старшини. Після смерті Богдана вона постриглася в одному з київських жіночих монастирів на Печерську, де й спочила 1667 року.

Нестримний «Хмель»

Власне, про особистість Хмельницького нам відомо не так уже й багато. Достеменно відомо, що він курив люльку і полюбляв каву, у ті часи ще не дуже розповсюджену в Європі. До цього він, напевно, призвичаївся в турецькому полоні. Очевидці згадують, що гетьман дуже влучно стріляв із лука і, звісно, ніколи не полишав шаблі — головного атрибута шляхетської гідності. У доброму гуморі міг пограти на бандурі. Нарешті, як це водилося серед шляхти, був охочий до випивки. Під час аудієнції в гетьманських покоях, як засвідчив супутник Антіохійського патріарха Макарія архідиякон Павло Халепський, на стіл подавали щойно виготовлену горілку, ще гарячу. Гетьман спочатку пропонував скуштувати високому гостеві, і лише тоді прикладався сам. Той-таки очевидець звернув увагу на незвичний аскетизм гетьманської трапези. На столі практично не було ані срібних тарелів, ані коштовних кубків, хоча в кожного представника козацької старшини були величезні скрині із трофейним позолоченим та срібним посудом. Венеціанець Альберто Віміна підтвердив спостереження сирійського архідиякона — у своєму щоденнику він описав покої гетьмана у чигиринському замку, позбавлені будь-яких модних прикрас та обставлені доволі пересічними меблями: скрині, лави, звичайний дубовий стіл і диван, убраний шкіряними подушками.

Яскраві спогади залишили сучасники про характер гетьмана та його темперамент. Зазвичай це була людина скептична, схильна до розважливих суджень. Проте політикові й полководцеві були притаманні й прояви вкрай холеричного збудження, яке він гасив найчастіше з допомогою алкоголю. У хвилини гніву потрапляти під його руку було просто-таки небезпечно для життя. Якось у 1653 р., коли старшина поста­вила під сумнів доцільність походу на Молдавію, гетьман спе­ресердя рубонув шаблею чер­каського полковника Яська Пархоменка по руці. На щастя, рана виявилася не над­то глибокою. Хмельницький, опанувавши себе, наказав старшині принести діжку меду: «Пийте, діти, а на мене гніву не тримайте».

Хмельницький, поза сумнівом, мав харизму лідера, а завдяки своєму авторитетові в козацькому середовищі почувався просто-таки диктатором. Як занотував у своєму щоденникові литовський канцлер Альбрехт Радзивілл: «Хмельницький тримав русинів у такому послуху, що вони були здатні на все лише за одним його помахом».

Втім, не було диктатури, яка б була спроможна протидіяти притаманному козацькій старшині демократизмові, запозиченому в польської шляхти. Промовистий приклад — доля молдавської експедиції 1653 р., яка завершилася вкрай трагічно для старшого сина Хмельницького Тимоша. Немає підстав «воювати чужу землю», заявляли полковники. На їхню думку, молдавський вектор політики не лежав у площині актуальних козацьких інтересів, особливо після тяжких поразок у війні з Польщею, а всього лише задовольняв амбіції молодого гетьманича, який був одружений із дочкою молдавського господаря Розандою Лупул. Зрештою, козацький експедиційний корпус був обмежений особистою гетьманською сотнею, що згодом загинула разом із Хмельниченком під Сучавою. Інший приклад — присяга московському цареві після Переяславської ради 1654 р., від якої всупереч волі гетьмана відмовилися такі авторитетні полковники, як Іван Богун, Іван Сірко та Грицько Гуляницький (загалом тоді не присягнули Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропивнянський полки). Отже, диктатура на полі битви, а козацьку політику визначала-таки старшинська рада.

«Україна своя руська»

Батько Хмель, певно, народився в сорочці. Проте своєю удачею він завдячував своєму далекоглядному розуму і хитрості, що надійно маскували його почуття та наміри. Хитрість була мистецтвом, яке не раз руйнувало плани його політичних опонентів. Був лише єдиний виняток: на переяславських переговорах його хитрощі не спрацювали проти московських дипломатів. Вони відразу висунули свої умови, що суперечили стратегічним намірам Хмельницького, а в очах старшини взагалі виходили за рамки здорового політичного глузду. Козаки наполягали на підписанні обопільної присяги щодо дотримання військово-політичного союзу, як це водилося у стосунках між королем та шляхтою, натомість московські бояри не бачили більшої крамоли, ніж вимагати присягати від самого царя, і відмовлялися це робити від його імені. Супе­реч­ку, очевидно, залишили на післявоєнне узгодження. Принаймні до цього часу переяславської хартії 1654 р. ніхто не бачив! І яке саме рішення тоді ухвалили, відомо лише з опоетизованого «рапорту» московських дяків, розрахованого на сентиментальність молодого царя Олексія Михайловича: «Воліємо під царя східного, православного». Із часом ця неузгодженість призвела до розриву союзницьких обов’язків і, врешті-решт, до Конотопської битви 1659 року, коли вчорашні побратими — українські козаки та московські ратники зійшлися у кривавій січі, нещасливої саме для останніх. Проте це було вже після Богдана.

Незаперечним є одне: у зовнішній політиці легендарного гетьмана не було чітко виражених пріоритетів, точніше — пріоритетом була сама Україна. Хоч із ким гетьман вів переговори, хоч із ким укладав мир чи оголошував війну, це завжди вписувалося в ситуативні інтереси козацької держави, кордони якої визначала виключно козацька звитяга. «Куди зайшла козацька шабля, там і козацька влада буде», — резюмував генеральний писар Іван Виговський. Утім, козацька шабля не була стихійним рушієм козацької агресії, адже заходила вона лише туди, де історично жила народність «руська» і де споконвічно стояла «руська церква» — православна українська парафія. Саме такими мотивами керувався Хмельницький під час облоги Львова, походу на Замостя й Підляшшя та в утвердженні гетьманської влади на півдні теперішньої Білорусі, що її зайняв у 1655—1657 рр. полковник Іван Золотаренко.

Отже, деякі історико-культурні принципи все ж визначали політичні претензії козацької революції. І лише крізь цю призму можна побачити й зрозуміти відверте небажання старшини «воювати чужу землю» і втручатися в молдавські усобиці. Так само й політичні пропозиції королеві Янові-Казимиру надходили лише з умовою, щоб за Гетьманщиною було визнано юрисдикцію над споконвічними руськими землями, включно з Володимиром (Волинським), Львовом, Ярославом і Перемишлем (останні два міста нині належать Польщі). 1656 року у сферу контролю гетьманської держави входило навіть Турово-Пінське князівство, шляхта якого виступила з петицією до гетьмана щодо прийняття їх у «вічне підданство». «Україна своя руська» — лунало у зверненні гетьмана до міщан Львова. Саме так, як суверенну спадкоємицю Київської Русі, бачив Україну в політичній перспективі Богдан Хмельницький.

Одначе перспективам завадив «третій» чинник, недоступний навіть гострому політичному чуттю Богдана Хмельницького. Уже 1656 року Москва різко змінила свою зовнішню політику з антипольської на антишведську й уклала мир із послами Яна-Казимира. Для козацької України це означало закриття «другого фронту». Вистраждана роками кровопролитної боротьби перемога зраджувала гетьмана. Він намагався втрутитися у переділ сфер впливу, вимагаючи, щоб кордони між Річчю Посполитою та Гетьманщиною були неодмінно «як за давніх князів руських», проте на сепаратні переговори у Вільно гетьманських посланців навіть не допустили. Коли ж Богданові Хмельницькому доповіли про це, той, за свідченням очевидців, болісно скрикнув: «Уже, діти мої, про се не печальтеся! Я знаю, що з тим робити, треба відступати від руки царської Величності! А підемо туди, куди звелить Верховний Владика — не тільки під християнського государя, а хоч би й під бусурманина…».

У відповідь на московський демарш Хмельницький вдався до відчайдушної дипломатичної кампанії, форсуючи підписання домовленостей зі Швецією, імперією Габсбургів, Молдавією та Кримом. Відновилися переговори навіть із Яном-Казимиром. Проте дні гетьмана були злічені. Відчуваючи наближення смерті, він скликав старшинську раду і за її згодою заповів булаву своєму 16-річному синові Юрасеві — єдиному, котрий залишився живим. Особистість незрілого гетьманича була суто символічною. Здавалося, що авторитет Богданового імені втримає від розбрату честолюбну старшину. Проте не так сталося, як гадалося — але це вже інша історія.

Наприкінці липня в гетьмана стався крововилив у мозок.
6 серпня 1657 р. він помер у своїй резиденції в Чигирині. Тіло великого стратега козацької України поховали в Суботові в закладеній ним Іллінській церкві лише через місяць.

Легенда про гетьмана

Пішов із життя той, хто створив цілу епоху в українській істо­рії. Епоху, що століттями надихала нащадків на створення національного епосу, в якому визрівала українська ідентичність. Як сучасники, так і нащадки, як вороги, так і соратники, оцінювали постать Богдана Хмельницького по-різному, зазвичай доволі діаметрально. Це був лицар, за якого «Володими­рова Русь на ноги повстала» (Могилянський панегірик 1649 р.) і безжалісний порушник посполитого спокою (в устах апологетів Речі Посполитої «двох народів»); страшний «бич Божий» (у сприйнятті євреїв та католицьких ксьондзів) і славний вождь, завдяки котрому «вся Ма­лой Росии Речь Посполита могла жити долгіе літа» (за козацьким літописцем Самійлом Величком). У всякому разі, це був непересічний державний муж і відчайдушний патріот, якому Україна зобов’язана не інакше, як своїм політичним народженням на світ історії — народженням болісним, проте незаперечним.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.06
EUR 29.18