І голод, і терор. Служба безпеки України оприлюднює недоступні раніше архівні документи

Коли дослідники отримують можливість працювати з недоступними раніше документами і матеріалами - це завжди подія. У випадку із розсекреченими наприкінці 2006 року архівними джерелами Галузевого державного архіву СБУ (ГДА СБУ), що стосуються Голодомору 1932-1933 років, - подія подвійна. Адже тривалий час вважалося (з різних причин), що там не збереглося документів про трагедію, яку пережила Україна на початку 30-х років. Проте ретельний пошук працівників ГДА СБУ увінчався успіхом. Сьогодні завдяки науково-документальній книзі «Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-33 років в Україні в документах ГПУ-НКВД» (щойно вийшла в київському видавництві «Стилос») усі зацікавлені, зокрема науковці, можуть ознайомитися з документами і матеріалами, які є свідченням тих інфернальних для долі українського селянства часів. Чекістські директиви, накази, зведення про реальну ситуацію на селі, статистика, спогади конкретних осіб, навіть тогочасні фотографії - усі ці важливі джерела стали доступними саме тепер, коли дискусії навколо голоду початку 30-х років набули нової гостроти.

З одного боку, дехто з прибічників лівих ідей, визнаючи (нарешті!) сам факт голоду, і далі заперечує його штучний, рукотворний, а отже, злочинний характер, і концентрує увагу переважно на тому, що сталінська влада надавала допомогу постраждалим. (Ця допомога може і має бути предметом окремої дискусії, хоча неупередженим фахівцям зрозуміло: вона була запізнілою та неефективною).

З іншого боку, дедалі голосніше виступають ті, хто, не заперечуючи умисного характеру дій сталінського режиму, стверджують, що постраждала не лише Україна, а й інші регіони тодішнього СРСР, а тому не можна говорити про геноцид, спрямований саме проти українців. Таку позицію обстоюють не тільки російські дослідники, а й деякі українські. Наприклад, нещодавно один дослідник з Донеччини переконував: «Для організації голодомору в Україну спеціально надіслали Постишева… Але йшлося не про українців. Просто на цій території українці переважали». Отже, понищили кілька мільйонів українських селян, але, мовляв, цього не планували.

Представники ж української діаспори категорично наполягають на версії спланованого антиукраїнського геноциду. Як вважає один з них, «фактичним і юридичним спадкоємцем СССР є Росія, яка повинна нести відповідальність за злочини минулого…» (щоправда, незрозуміло, в якій саме формі Росія повинна нести відповідальність). Мало того, de facto сьогодні відчутна тенденція-вимога до сучасних істориків в Україні однозначно обстоювати саме цю версію, шукати незаперечні аргументи на її користь. Інакше тебе затаврують як «непатріота», а «(супер)пат­ріоти» радо виконають ритуальний танок знищення опонента.

Почну з останнього. У новознайдених джерелах немає однозначного підтвердження того, що голод був спланований як геноцид. Крім того, наважуся стверджувати, що таких документів (чи одного документа) ніколи й не буде знайдено. Проте опубліковані архівні матеріали дуже добре ілюструють, як сталінський Кремль «розв’язував українське питання». І не тому, що «просто на цій території українці переважали», а тому, що саме українці (а надто українські селяни) «набридли» тодішній владі більше за інших. Усе це можна змалювати приблизно так.

По-перше, стара система господарювання на селі зламана. До колгоспного «раю» селяни (ті, котрі працюють, а не грабують) йти не бажають. Зростає спротив і тих із них, серед яких іще не вмерла українська незалежницька ідея. Це породжує ненависть. І не лише селян до влади, а й влади до селян.

По-друге, попри лояльну риторику тодішніх найвищих партійних і державних керівників УСРР, вони проводили до певної міри «флексибільну» лінію в «полі напруги» між вимогами Моск­ви та трагічними місцевими реаліями, а Україна не виконувала поставлених завдань. Відтак в очах Москви вимальовувалося два супротивники: не досить надійне керівництво КП(б)У/УСРР і селяни. Це вже було занадто.

Саме тоді Сталін подає виразний антиукраїнський сигнал - у своєму тепер широковідомому і принципово важливому листі до Лазаря Кагановича від 11 серпня 1932 року. Вождь вимагає вичавити з України нібито прихований хліб, не зважаючи на будь-які жертви (що їх можна виправдати високими цілями модернізації), і паралельно здійснити репресивну «чистку» суспільства саме від «українських націоналістів». Новознайдені в ГДА СБУ документи є переконливим підтвердженням того, що всі подальші події можна розглядати як виконання цих завдань.

20 березня 1933 року Посол Італії в СРСР Б.Аттоліко у своєму повідомленні до Рима написав: «Схоже, що єдиною міцною ланкою, справжнім хребтом цілого радянського устрою всюди є ГПУ, яке, діючи звичними для нього швидкими і насильницькими методами, може здебільшого домогтися того, чого не здатна досягти навіть найкраща пропаганда». Той, хто прочитає книжку «Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-33 років в Україні в документах ГПУ-НКВД», переконається: італійський дипломат мав рацію.

Лише в листопаді 1932 - січні 1933 року ГПУ УСРР ліквідувало 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп. У 1933 році з понад 24190 колгоспів було «вичищено» близько 200000 осіб. Перевірки охопили радгоспи, систему Заготзерна, систему споживчої кооперації. До цього слід додати, що й у самій КП(б)У було оголошено «чистку». Таким чином виник досить значний контингент осіб, на яких цілком можна було списувати організацію голоду.

Голод перетворився не лише на інструмент терору, а й на інструмент національної політики. Це означало не лише кінець хай і контрольованої, але все-таки українізації. Це була вирішальна фаза нищення того «націоналістичного» потенціалу, який уже ніколи не мав відродитися. Ось чому сам голод став для сталінського режиму бажаним і конкретним приводом для зміни лінії в національній політиці.

Тепер іще раз про геноцид. Особливий інтерес становлять документи, пов’язані з проведенням жорсткої міграційної політики мос­ковського керівництва щодо Ук­раїни. Небезпечним для сталін­ського режиму було те, що селяни прагнули виїхати з рідних місць. Їх гнав голод, на нових місцях вони розповідали про те, що коїлося в Україні. Восени 1932 і взимку 1933 року діяла так звана харчова блокада кордонів України з використанням внутрішніх військ та міліції. Вона унеможливлювала виїзд селян з УСРР, прирікаючи їх на смерть. При цьому харчовий «реверс» був неможливий, тобто приватним особам не дозволялося без дозволу держави ввозити харчі з Росії в Україну.

Серед виявлених в ГДА СБУ документів є чимало таких, що стосуються Криму, який на той час був частиною Російської Федерації. З них видно, що харчову блокаду тут було організовано ще з початку 1932 року. Зокрема, у своїй директиві від 22 лютого 1932 року керівництво ПП ОГПУ по Криму вимагає відбирати хліб, якщо його вага перевищує один пуд, а також вказує на те, що вивозити хліб дозволено лише робітникам і службовцям. Головними винуватцями названо «українських і північно-кавказьких спекулянтів». У вересні 1932 року керівництво ПП ОГПУ по Криму висловлює невдоволення проведенням згаданої вище акції, а в листопаді запроваджується заборона торгувати зерном і борошном до виконання плану хлібозаготівель, а також торгівля м’ясом і маслом.

Аналогічні заходи здійснювалися і в самій Україні, але запроваджені на суміжних з УСРР територіях, вони остаточно позбавили українських селян шансу на виживання. Цей висновок наочно підтверджують новознайдені документи і матеріали ГПУ. Вони ще раз доводять, що існували спеціальні антиукраїнські акценти сталінської політики, здійснювалася політика геноциду. Саме з цього в Україні почалися потужні репресивні кампанії, котрі згодом органічно «вписалися» в єжовський «великий терор» 1936-1938 років.

Напевно, тут поставимо крапку, оскільки нині завершується підготовка фундаментального, базованого на унікальних документах, видання, присвяченого Україні в добу «єжовщини». Вони викривають ставлення «маленького Марата», як називав Єжова Сталін, до України, розкривають технологію терору.

Отже, Служба безпеки України та її Галузевий державний архів дають добрий приклад відповідального ставлення до минулого. Важливий урок «патріотичним» шарлатанам і неофітам, а заодно і «безпам’ятним» політикам.