Кінець капіталістичної меланхолії

Поділитися
В одному психоаналітичному журналі якось було опубліковано таку історію. В окопах сидять італійські солдати...

В одному психоаналітичному журналі якось було опубліковано таку історію. В окопах сидять італійські солдати. Командир гукає: «В атаку!» Ніхто не рухається. Командир розлючено кричить ще голосніше: «В атаку!!!» Над окопами стоїть глибока тиша й тільки чутно чиюсь репліку: «Che belle voce!..» («Який красивий голос!..»). В Україні ж, хоч начальство й виспівує у прямому значенні цього слова, бо вчилося свого часу тільки цього, мусимо визнати: все навпаки — суспільство кричить своїм володарям «В атаку!», а начальство замріяно розводиться: «О, який ти прекрасний, народе український! Мудрість, сила і краса твоя незрівнянні!..» Сміх сміхом, але популізм став професійною ознакою української політики. Ним не гребує сьогодні ніхто. Ба, це — золоте правило для усіх софістикованих експертів, спеціалістів, медіа- та політтехнологів. Не підмастиш, не поїдеш.

Однак нам здається, що історія ця не іронічна, а радше меланхолійна...

Інтелігенція, котра, нарешті, відшукала собі Батька (вона завжди його шукає, це у неї в ДНК), якому можна цілувати руки, упадати в ноги і — дякувати за те, що він є, теж підспівує: Майдан нам приніс почуття самоповаги й гідності! Більше ми не бидло і не козли... У кожному разі, не ми. Між іншим, як завжди. Одне слово, знайома пісня.

Питання, породжене цим безтямним популізмом й тими реаліями, що він утвердив останнім часом, доречно поставити уже сьогодні насамперед націоналістам усіх відтінків: хіба можна робити ставку в розбудові «державності» на одну людину, сакралізовану, обожнену, перетворену на символ, прирівняну до рангу харизматичних напівміфічних фігур? Відомо, що за логікою міфу така постать не може бути ні живою, ні мертвою: вона здобуває «друге життя» після «смерті земної», віддана на жертовний вівтар, прирівняна до ликів святих або до культових істуканів. Вічний символічний порядок. Тому не дивно, що В.Ющенко або красномовно мовчить, або картинно висить (у книгарнях — неодмінно коло Шевченка), або, коли й говорить щось, то мало не співає. Увесь політичний «земний» бруд списується на його оточення і ворогів. Це небезпечна тенденція «обожнення» «лідера нації», що вимагає й від нього чогось «мученицько-героїчно-величного», й від народу — феодально-міфологізованої холопської свідомості. Як уявити інститут президентства в Україні, коли будемо таємно порівнювати наших керманичів з Александрами Великими, Наполеонами і де Голлями? Кожен такий керманич муситиме надірватися й відлетіти в Ірій. І ще одне, богохульне запитання: не дай Бог, з Ющенком щось станеться, він зникне, то що, виходить, зникне увесь теперішній проект «Україна»?

Звісно, насправді такого Ющенка не існує, радше це — продукт популістської інфантильної і водночас хитрої пропаганди. Ющенко існував при владі вже давно, як, до речі, вся «нова» (добре забута стара?) влада. Просто, як птиця Фенікс, він відродився в розпалених умах громадян на Майдані. Насправді маємо банально-економічні та піднесено-символічні підстави для говоріння про «новизну» його влади. По-перше, як влучно хтось висловився, на зміну мільярдерам до влади допнулися мільйонери, розштовхуючи ліктями інших конкуруючих мільйонерів. Звідси така «революційна» вакханалія навколо нових політичних брендів. Коли в буремні 90-ті роки «братки» й «авторитети» на чорних мерсах і в малинових піджаках вчиняли розбірки на вулицях, ми жахалися й ховалися по домівках. Відтоді хто з них вцілів, той літає на боїнгах і одягається у кращих модельєрів світу, а розбірки можна спостерігати по телевізору та ще й діставати естетичне задоволення!

Адже за «нову владу» поборолися й люди Культури. Вони підтримали й надихнули дійство своїми трохи заїждженими, не першої свіжості, проте полум’яними піснями. Які вже є, головне — настрій. Саме він, як завжди, все й визначив. Щоб пояснити цю думку варто згадати екранізацію роману Дешіела Хеммета «Мальтійський сокіл». Приватний детектив Сем Спейд розповідає історію, як його найняли відшукати благополучного батька сімейства, якому обридла робота, сім’я, будні, і він зник. А потім знову бачимо його десь в іншому місті — у нього так само робота, сім’я, будні... Він і сам визнає, що особливо нічого не змінилося в новому житті, проте відчуття грандіозної переміни, яку він плекає в серці, таки виправдовує марність вчинку і зраджені сподівання. Хіба не з таким же відчуттям меланхолійно живуть і наші прості люди (тоді, сьогодні, завжди), коли після розвалу Радянського Союзу особливо істотних змін у їхньому житті не відбулося (ті ж тягарі, несправедливості, тактики виживання, малі радощі, сподівання на краще тощо), але в усіх було стабільне відчуття, постійно збурюване ще й з боку мас-медіа: в країні відбулося в якийсь момент дещо важливе, й так, мовляв, і треба. Те ж меланхолійне враження і після Майдану, хоч, здається, під вивіскою новизни Україну віддали заміж за тих, із ким вона й так була одружена, але вже в нових історичних умовах.

Після розвалу Радянського Союзу, коли зникли антагоністичні ідеології та блоки, Паскаль Брюкнер назвав нову політичну ситуацію у світі «демократичною меланхолією». Річ у тім, що повсюдно в країнах установився консенсус із приводу «нормальної» моделі світового порядку: домінуючою формою суверенітету було визнано суверенітет держави-нації, тоді як на глобальному рівні поширилися «ліберальні» цінності ринкового капіталізму, що визнає лише єдиний принцип — безнастанне накопичення прибутку, котрий, певна річ, не може бути ані демократичним, ані рівним (тоді не відбувалося б накопичення). На локальному рівні вимоги або диктат глобального ринку обслуговувались і «перетравлювались» системою парламентаризму (адміністративно-партійно-громадянського суспільства, яке на рівні гасел декларувало себе «демократичним»). Меланхолійний настрій такого капітало-парламентаризму, безумовно, реакційний за своєю природою, зумовлювався відсутністю альтернативи, що могла б серйозно протиставити себе цій ліберальній гегемонії. Точніше, альтернатива (насамперед — соціалістична) була делегітимізована ліберальними ідеологами як «утопічна» або «тоталітарна». Й насамперед — услід за визначенням Карла Шмітта про те, що політичне як таке можливе лише за умови присутності опозиції ворог/друг — меланхолія поглиблювалась відсутністю реального внутрішнього ворога, котрий був би «іншим» і не приймав би ці загальні правила гри. Праві політичні сили, до яких належав і сам К.Шмітт, переймалися в конструюванні політичного дискурсу насамперед вишукуванням ворогів (такими в 1930—1940 рр. були «неарійці», а в 1980—1990 рр. вважалися іммігранти чи нелегали з країн «третього світу»), тоді як ліві, зокрема на Заході, ґрунтують свою боротьбу на конструюванні політик дружби (інтернаціоналізм, солідарність трудящих, рівність і свобода). Причому, як зазначають аналітики, ліва політика відрізняється від усіх інших тим, що утримує всі ці категорії одночасно. Саме тому радянський сталінізм є радше не лівою, а правою ідеологією, різновидом слов’янського націоналізму, котрий не в змозі синхронно додержатись принципів свободи-рівності-солідарності трудящих.

Проте початок нового тисячоліття знаменував собою зникнення політичної меланхолії разом із приходом дискурсивної фігури Глобального Тероризму, що дозволив панівним державам Заходу виправдати свої каральні заходи й воєнну агресію і нав’язати світові унікальний за розмахом і нахабством державний терор. Усі споконвічні конфлікти і проблеми в різних куточках планети було реструктуризовано під чорно-білу схему «своїх» і «чужих». Вочевидь, цей процес нині перебуває в кульмінаційній стадії. Відтепер параноя вишукування ворога є вже не модерною, а постмодерною: вона переключилася з Одного Великого тоталітаризму на безліч фрагментованих локальних тероризмів, яким, як завжди, протистоїть увесь гадано «цивілізований світ» капітало-парламентаризму.

Щоправда, ворог не є більше зовнішнім, прихованим «десь там» за великою стіною. Він невидимий і завжди поруч. Отож щосекунди треба бути на чатах. Це породжує у людини ще більшу параноїдальну меланхолію й почуття приреченості і фаталізму (адже, за визначенням, система капітало-парламенталізму є неподоланним горизонтом соціополітичного життя сучасності). За умов «суспільства споживання» з’являється попит на безпеку і захист, товарно-ідеологічну пропозицію якого забезпечує держава. Індивіди споживають власну безпеку у товарній формі державних апаратів, фетишистською «сублімацією» яких є націоналізм. Таким чином, націоналізм є пропозицією держави (яка конкурує в цьому одночасно з іншими, часто сусідніми державами) у відповідь на попит на безпеку з боку споживача, спричинений реструктуризацією сфер впливу у глобальній системі капітало-парламентаризму. Це новий тип націоналізму, що відрізняється від традиційного, «модерного» «права нації на самовизначення» абощо. Центральним структуруючим його елементом є радше не «етнос» чи «автентична ідентифікація» (цими фікціями нас досі годують наші фундаменталісти), а так само фіктивний образ споживача. По-перше, фіктивність його ідеологічна, себто держава звертається тепер до людини не «агов, громадянине!», а скоріш «агов, споживачу!», що на рівні політики виключає можливість радикальної чи істотної зміни системи колективними діями громадян. «Зміну» можна радше купити як окремий досить специфічний товар. По-друге, «нація споживачів» — це такий собі супермаркет благ та ідентичностей, які є недоступні лише для незаможних, непевних, підозрілих «іноземців», натомість багаті, розумні та перспективні споживачі — хай вони будуть хоч марсіанами! — радо вітатимуться і заохочуватимуться до вступу до клубу, перепрошую, нації. Щось подібне сьогодні відбувається з «європейським народом»... Націоналістичною така система залишається тому, що виключає одних, а інших, за культурними чи фінансовими селективними ознаками, включає. Звідси також вся модна на сьогодні істерія навколо «еліти».

Думаю, кожному зрозуміло: будь-яка країна, зокрема й Україна, має своїх «негрів». І не тільки в економічному сенсі. Це виражається й у сегрегаційній риториці стосовно так званих «совків» (хоч цей термін захоплює й дрібну буржуазію, «ковбасників» тощо). Цей культурно-класовий расизм вичитуємо у текстах українських інтелектуалів. Так, один із них пише про епоху кучмізму: «Ідеалом цього режиму є гомо совєтикус із українським паспортом: атомізований, маніпульований, корумпований, недосвідчений, пасивний, заляканий, забобонний, дрібноміщанський, із безбожною мішаниною в голові, ущерть напханій культурними кліше і політичними мислиннєвими стереотипами». Боюсь, що такий несимпатичний ідеал-тип існуватиме не тільки за Кучми, а й за будь-якого режиму у будь-якій країні. «Гомо совєтикус» — це одна з численних «обзивалок», мислиннєвий стереотип, який вигадали в часи холодної війни. Хіба перелічені характеристики не можна повернути убік стереотипного «американця», який об’їдається гамбургерами, називає свій супермаркет Jesus Land, за десяток баксів продасть свою бабусю, сидить перед телевізором і судить про воєнні «героїчні» здобутки співвітчизників у термінах бейсбольної гри, однак далі Діснейленду нічого не бачив? Для чого така ескалація культурницької ненависті?

На жаль чи на щастя, у меланхолійних капіталістів, що стоять при владі, не може бути якоїсь особливої ідеології. Капіталізм — не ідеологія і не світогляд; він підтримує будь-який режим настільки, наскільки той дозволяє приносити прибуток і не суперечить нормам його досягнення. Отож вислів «капіталістична система» не відображає своєрідну соціальну модель із наперед заданими принципами, а свідчить про логіку та результати конкретної економічної та соціальної практики. Панівний клас може маскуватися під ту чи іншу ідеологію, якщо це має для нього певне практичне значення. Універсалістські принципи лібералізму найчастіше збігалися з «духом» капіталізму, оскільки головною стратегією лібералів, хоч би що там казали, був насамперед меланхолійний реформізм, керований когортою спеціалістів з метою «підмащення» нижчих класів. Прості люди не розуміють про що торочать «експерти», але меланхолійно довіряють їм, бо ті, либонь, краще знають...

Наразі тим самим спеціалістам платять, щоб вони були «ближче до народу», себто співали йому осанну та розбурхували в ньому сильні емоції на національному ґрунті. Отож ми, на жаль, переживаємо в політиці повернення фігури ворога та культурницьку ескалацію ворожості до «іншого» (росіяни, американці, «янучари», «оранжутанги» тощо). Як бачимо, переважно вони є породженням правих націоналістичних ідеологій, посталих із глобальної капіталістичної системи, що неможлива без каральних механізмів протекціонізму та монополізації на локальному рівні. Чи не час уже задуматися про відживлення політик дружби, які на місце меланхолійної диктатури капіталу принесли б універсальні принципи людської солідарності у боротьбі за свої права та рівності множинних свобод? Адже й справді, свобода можлива лише між вільними людьми, тоді як рівність неможлива, коли немає свободи.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі