КОЖНЕ НОВЕ СТОЛіТТЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ ДУМКОЮ і СЛОВОМ СКОВОРОДИ

Читайте також

ТРИ ЗУСТРіЧі НАШОГО СУЧАСНИКА, БУДіВНИЧОГО МУЗЕЙНИХ ХРАМіВ МИХАЙЛА СіКОРСЬКОГО З ПЕРШИМ УКРАЇНСЬКИМ РОЗУМОМ, СУЧАСНИКОМ МАЙБУТНЬОГО ГРИГОРіЄМ СКОВОРОДОЮ

Володимир СТАДНИЧЕНКО

Дзвінкого і прохолодного осіннього ранку молодий чоловік, із саквами через плече, звернув ліворуч із золотоніського шляху і попростував стежкою, висрібленою росою, на містечко, оповите бузковим серпанком, у якому золотими зернятками яскравіли маківки храмів, — на старожитній Переяслав.

З нехитрим скарбом — Біблією та сопілкою — мандрував чоловік до Переяславського колегіуму, куди єпископ Никодим Сребницький запросив його викладати у класі філософії і богослов’я поетику.

Звали молоду людину Григорій Сковорода.

І було це рівно два з половиною століття тому — восени 1750 року.

Налаштовувався студент славнозвісної Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода до колегіуму на один навчальний рік, а залишився на Переяславщині назавжди — у пам’ятниках, у назві вулиці, у музеї свого імені, у легендах, спогадах, а найголовніше — у благородній «сродній праці» багатьох і багатьох людей, для яких думка і слово Сковороди стали напуттям і молитвою кожного трудного дня.

Невтомно трудиться в Переяславі-Хмельницькому людина, для якої мудрий Григорій Савич Сковорода — не задавнений персонаж історії, а живий сучасник, і вони вдвох, мов могутні атланти, тримають на своїх плечах духовний космос міста. Людину цю не треба відрекомендовувати, як уперше, — з анкетною пунктуальністю. Її добре знає Україна, шанують як невгамовного будівничого музеїв — духовних опор цивілізації — у Європі, Америці, світі. Це Михайло Іванович Сікорський — засновник і директор Національного історико- етнографічного заповідника «Переяслав».

Не потребує свята справа його рук і розуму ще одного журналістського панегірика. Скажемо лише, що й сьогодні, коли від виснаження і сорому болить кожна клітина нашого суспільства, Михайло Сікорський тримає відчиненими для людей двері всіх своїх 25 переяславських музеїв. Більше того, утворює нові, незнані раніше. Нещодавно тут відкрився перший в Україні, а можливо, й у світі музей філософії, вибудуваний у спілці з першим ректором Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту імені Г. Сковороди, професором Іваном Стогнієм. Головна постать у новому музеї, як неважко здогадатися, — наш перший самобутній мислитель Григорій Савич Сковорода.

Щирий інтерес, особистий і громадський, до Сковороди, зав’язі й квіту його думок на зламі епох закономірний і навіть, як побачимо далі, традиційний. «Кожне нове століття, — каже, як про щось зважене, вивірене, Михайло Сікорський, — починається думкою і словом Сковороди». Не могли не вразити ці слова. У чому їх часовий вимір, а головне, внутрішній, може, й потаємний зміст? Адже так могла сказати тільки людина, яка добре знає Сковороду, спілкується з ним, прислухається до його голосу, зустрічається з Григорієм Савичем на рішучих поворотах власної долі.

ЗУСТРіЧ ПЕРША

Сковорода: «Любий друже Михайле! Ніколи не звертай зі шляху, який обрав. Я завжди буду поруч з тобою, захищу тебе від усього лихого…»

У травні 1954 року Переяслав-Хмельницький готувався голосно й ілюміновано відзначити, за тодішньою офіційною термінологією, «300-річчя возз’єднання України з Росією». Особлива довіра випала молодому директорові історичного музею Михайлу Сікорському: оновити під знаком події, поповнити експозицію, полагодити будинок колишнього переяславського лікаря Андрія Козачковського, вищебенити дорогу до музею.

І все це їхніми руками й снагою: тоненького, мов очеретина, Михайла Сікорського, випускника Київського університету, і кількох його вірних, до нещадної втоми, помічників. Сам Михайло щовечора, вже при зірках, ледь добирався до свого кабінетику в музеї (зазначимо в дужках, що в цій кімнатці він і жив довгих сімнадцять років, аж поки сором все-таки не переламав байдужість міської влади) і падав як неживий на гостроребру канапу.

Але перед цим, у втаємничену для нього хвилину, він завмирав перед портретом Григорія Сковороди на стіні і переймав погляд його очей, аж поки мудрий піїт, на свій час майже ровесник Михайла, не примружить праве око (так і на портреті) і не промовить:

Брось любезный друг, безделья,

Пресечи толикій вред,

Сей момент пріймись до дела:

Вот, вот время уплывёт!

На ранок, ледь співом птахів проклюнеться день, Михайло жваво, зголодніло брався до діла.

Висока і строга комісія з Києва із доброю оцінкою прийняла Переяслав як «об’єкт, готовий до урочистостей», окремим рядком у акті виділила історичний музей, ошатно перевдягнений до великого святкування. Привселюдно похвалив Михайла заступник міністра культури Яків Сірченко. Прихильне слово сказав секретар обкому Петро Тронько.

Поблажливо поплескав Михайла по плечу і перший секретар райкому партії Кузьма Осадчий, такою була на той час найвища подяка міських чиновників. Сікорський і не чекав іншого, адже найбільшим його оддаруванням став рідний музей, до якого небавом довгою вервечкою потяглися люди. Але й він, молодий та простодушний, не міг збагнути, що до чого, коли назавтра в кабінеті першого секретаря, куди прибіг за викликом, почув слова Осадчого:

— Ти добре впорався із завданням, музей тішить око. Є думка направити тебе на підвищення: директором школи у Єрківці, будеш піднімати освіту на селі...

Говорить секретар, заворожує поглядом, хоча добре знає, що нема Михайлові без музею життя. Скориставшись тим, що дух Сікорському перехопило, словечка з себе не може витиснути, каже з притиском:

— Так що пиши, хлопче, заяву…

Приголомшений, написав.

«Увечері, в музейній кімнатці, — згадує Михайло Іванович, — сльози душили мене, я не міг, безсилий, навіть запалити світла. Тільки місяць уповні на все вікно. Раптом, мов очікуване: хтось торкає мене за рукав, розплющую очі, бачу, стоїть переді мною Григорій Сковорода — у сукняному каптані, що й на портреті, з книжкою під пахвою, певно, тільки-но з колегіуму. І говорить, мов веде за собою: «Любий Михайле! Запам’ятай: ніхто й ніщо не відбере у тебе нашого Переяслава. Місце твоє тут, сродна праця тут: у місті Переяславі збудуєш ти ще одне місто — музейне, ще невідане людям. Отож, сили тобі і мужності». І легким помахом руки навіяв на мене сон…»

А вранці продовжилося життя без сновидінь. В одну мить йому підписали заяву. Та не в Єрківці він поїхав, подався у Київ шукати роботу. Добра душа, завідуюча відділом агітації і пропаганди Надія Верівська шепнула йому про справжню причину звільнення: мовляв, такий цей Сікорський недоладний, ні піджака, ні краватки на ньому, черевики ось-ось розваляться, сам худющий, аж ребра світяться, — яке враження справить такий, з дозволу сказати, директор на високих гостей.

Свою надію — Якова Сірченка — Михайло не застає, заступник міністра у відрядженні. Не довго вагаючись, стукає в двері по сусідству — у Міністерство сільського господарства. Тут хлопця мов чекали: в Західній Україні якраз насаджували колективізацію, потрібні були грамотні кадри. Без зволікань оформили направлення в Чернівецьку область, завідувачем колгоспних курсів.

Правда, в останню хвилину заради проформи спитали: «А хто тобі, хлопче, міг би дати характеристику». Подумав і назвав: Тронько Петро Тимофійович.

Тронько підтвердив ділові й організаторські здібності юнака, а насамкінець запитав: а чого це його так розпитують про Сікорського? Зворотний зв’язок спрацював блискавично: Петро Тимофійович дзвонить у Міністерство культури, з міністерства телефонують у Переяслав- Хмельницький. Далі по лінії: заяви й накази рвуться, Михайло Сікорський повертається до рідного музею.

Сталося так, як сказав Григорій Сковорода, який двісті років тому прийшов до Переяслава, згодом через людську невдячність пішов з міста і все ж згодом повернувся на Переяславщину, яку щиро полюбив.

Схожі, зріднені долі.

За першим разом недовгим був навчительський хліб і келійний притулок двадцятивосьмирічного Григорія Сковороди у Переяславському колегіумі. Дослухавшись його лекцій про поетику, єпископ Никодим Сребницький раптом відкрив, що Сковорода порушив його настанову «преподавать по тогдашнему обыкновенному образу учения», більше того, написав власний курс, який назвав «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной». На гнівне обурення єпископа на того, «хто творить гординю», Сковорода смиренно відповів латинським прислів’ям: «Одна справа — пастирська патериця, інша річ — пастуша сопілка», чим і підбив риску під своїм перебуванням у колегіумі.

Недовгим був і його термін домашнього вчителя в родині багатого дідича Степана Томари з села Коврай, що в тридцяти верстах від Переяслава. Вони полюбилися одне одному — освічений київський наставник і малий панич Василько. Але досить було за якийсь дратівливий непослух назвати із серця учня «свинячою головою», як учителя тієї ж хвилини випроваджено було за двері — панський гонор над усе.

Але більша загадка в тім, чому гордий, а часто і непоступливий Григорій Сковорода з часом прийняв вибачення пихатого пана Томари і повернувся на Переяславщину — у Коврай. Певна річ, розгадка не в кусневі хліба, не в дахові над головою і навіть не тільки в щирій прихильності до свого учня.

Замислимося над притягальною, донорською силою цієї землі. Адже хто хоч раз побував на Переяславщині, на берегах Трубежа і Альти, неодмінно прийде сюди знову. Згадаємо, що записано в книзі історії. Скіфські воїни ставали таборами у дніпровських заплавах, на Великому лузі — загоювали рани, випасали худобу. Поставивши в Переяславі в ХІ столітті Михайлівську церкву, митрополит Єфрем відкрив для прихожан і лікарню, де лікували дніпровськими травами. Запорізькі козаки, зранені шаблями в боях, з успіхом лікувались в Трахтемирівському госпіталі при монастирі, що на правому березі Дніпра. Рани швидко гоїлися, душа оживала, повнилася силою і завзяттям.

— За своє довге життя я переконався: Переяслав має прямий зв’язок з благодатною силою Космосу, — розповідає Михайло Іванович Сікорський. — Під містом, на чвертькілометровій глибині супокоїться лінза величезного прісного озера. Переяслав — єдине місто в Європі, яке захищене цілющим наметом фіолету, оповите чудодійною аурою. Не випадково ж зловісна чорнобильська хмара обминула овал міста, не висіялася у нас незримою смертю…

Я погоджуюсь з Михайлом Івановичем: у Переяславі вільно дихається, ясно думається, легко пишеться. Переяслав — місто натхненного творчого самовиявлення.

Переяславський 45-й рік минулого століття подарував нам такі шевченківські шедеври, як «Кавказ», «Наймичку» і безсмертний, всепланетний «Заповіт».

Академік архітектури Володимир Заболотний, прямо-таки намучившись із начерками будинку Верховної Ради, вже зібрався вийти з конкурсу — і тільки у Переяславі (приїхав до рідного дому шукати заспокоєння) раптово побачив сонячну краплю нинішньої депутатської споруди на Печерську в Києві — і за якийсь місяць проект архітектурної перлини ХХ століття був готовий.

Але ще за два століття до Заболотного і століттям раніше від Тараса Шевченка пережив на Переяславщині творче осяяння Григорій Сковорода. У селі Коврай він заніс на папір кращий твір зі свого «Саду божественних пісень» — широко знану й любиму в народі пісню «Всякому городу нрав і права». Цією піснею кобзарі й лірники виставляли на людське стидовище глитаїв і павуків усіх мастей, а сьогодні ця пісня, гостра як стріла, дістає вже й «нових українців», портрет яких вимальовано точно з оригіналом:

Тот строит дом свой на новый манер!

Тот все в процентах, пожалуй, поверь!..

Тот непрестанно стягает грунта,

Сей иностранны заводит скота.

Те формируют на ловлю собак,

Сих шумит дом от гостей, как кабак…

Але найвищим творчим злетом і громадянським піднесенням переяславського часу став вірш «De Libertate», заповіданий Сковородою нам, громадянам незалежної України:

Что то за волность? Добро в ней какое?

Ины говорят, будто золотое,

Ах, не златое, если сравнить злато,

Против волности ещё оно блато.

О, когда б же мне в дурни не пошитись,

Дабы волности не могл как лишитись.

Будь славен вовек, о муже избранне,

Волносты отче, герою Богдане!

Мова Сковороди часом утруднена, грудкувата, мов незоране поле, проте живо пам’ятаю, як я, десятикласник Чорнуської середньої школи імені Григорія Сковороди, вголос декламував ці рядки, в яких кожне слово дзвеніло, мов булатна криця, перед погруддям поета на шкільному подвір’ї. Переконаний: не слід переписувати «сучасною українською мовою» усі твори Сковороди, а «De Libertate» особливо — цей вірш зрозумілий кожному з нас своїм закликом, своїм заповітом: «Українці, не пошийтеся в дурні, не дайте вкрасти у вас, як це не раз траплялось у минулому, свободи, волі, незалежності»…

Такий ось Сковорода, вільнолюбний, гордий, підтримав Михайла Сікорського у важкий для нього час вибору шляху до Храму, до Музею з великої літери.

ЗУСТРіЧ ДРУГА

Сковорода: «Любий друже Михайле! Жити — це значить увесь час підніматися вгору. Настав час і тобі здолати нову вершину: побудувати небачене музейне місто під переяславським небом…»

Невгамовному Михайлові Сікорському швидко стало затісно у стінах історичного музею, у п’ятнадцяти кімнатах колишнього приватного будинку. Нові експонати — кам’яні хрести з козацьких могил, вітряк із розпростертими крилами, хата під столітньою дранкою — просилися на простір, під відкрите небо, на обшир людського зору.

Довкілля Михайлівської церкви не могло вмістити сміливого задуму молодого Сікорського — перетворити Переяслав у місто-музей української історії і культури. Перед його очима поставав велетенський музей просто неба, з вулицями й майданами, на яких заземлилися б звезені з усієї України справжні експонати — хати і вітряки, школи й церкви, кам’яні баби й городища. Він чітко і ясно, до найменших подробиць, уявляв своє майбутнє творіння — аж до легкої бузкової хмарки, що пливла над маківкою козацької дерев’яної церковки.

Де ж розгортати казковий музейний килим? Ходив, думав, придивлявся… Одного разу все та ж, як писав Сковорода, «одна только в свете дума» привела його на Трубіж, до того чорного завороту, що називають Вовчою ямою. Увійшов у воду, остудив голову від спекоти й нав’язливих думок, приліг на зеленому моріжку, повіки, мов їх ластівка крилом черкнула, стулились утомою…

— І от бачу, що мені перед очима сколихнувся рожевий прозорий полог, — згадує ту годину Михайло Сікорський, — і з того світлого маєва нечутно підходить до мене Григорій Савич Сковорода. Називаю його не лише на ім’я, а й за батьком, бо постав переді мною муж зрілий, високочолий, з очима, що вже надивувалися на цей світ, уже й присумнились. Я зрозумів, що прийшов мій супутник по життю здалека, мабуть, аж із Харкова, де викладав поетику в колегіумі при Покровському монастирі. Легенько торкнув мене за плече, стиха мовив: «Справа, яку замислив, стане випробуванням усього твого життя. Знаю, ніяк не зважишся, де поставити перший камінь. Розпочинай велику працю (показав рукою увись праворуч) на Татарській горі — розлогішого, кращого місця на віднайти. Ця зелена вершина дорівнює висоті твого задуму. Згадую, як сходив усю цю гору, як самі собою склалися рядки, мов написані для тебе, милий Михайле:

Ты в горный возвысись град.

И, по земле ходя, вселися на небесах…

І пішов крізь фіолетовий туман на схід сонця, треба думати, на Харків…

Михайло Іванович замовк, замислився, а я згадав, як, мандруючи три десятиліття тому по Сковородинівських місцях, натрапив, віднайшов на колишній Чистоклітівській вулиці Харкова скособочену, врослу по самі віконця в землю хатинку, в якій, як переказують, жив Григорій Сковорода, коли читав лекції в харківському колегіумі. Хатка-мазанка ще служила притулком для старенького дідуся, і з її убогої обстановки: хиткого столика та залізного солдатського ліжка, запам’ятався мені прикноплений до стіни вицвілий плакат-портрет Клима Ворошилова. Ось такою залишилась пам’ять про пожильця з далекого часу.

Легко уявляю, як Григорій Сковорода, повертаючись з колегіуму, пригинав голову, пірнаючи через низенькі покривлені двері у свою нічліжку, але дух, думка його піднімалися увись із підземелля слідом за поетичним словом.

У Харкові Сковорода вчителював з перервою п’ять років. Бачимо, що часу було досить, щоб «підошвами своїх черевиків» пізнати Слобожанщину, її ліси й гаї, джерела та яри, щоб написати згодом цикл «Байок Харківських». Творчу насиченість поєднував з веденням класів «поетики» і «синтактического», а також навчав студентів «еллінської мови».

У харківський період Григорій Сковорода якраз і зробив свої виховні та духовні відкриття, які перейшли межу його століття, знайшли розвиток у нашому часі і знову просяться на ще глибше осмислення та прищеплення вже новому суспільству — вселенській громаді третього тисячоліття.

Приказкою-мораллю «Байки Есопової», написаної «для учеников поетики 1760-го года», Сковорода проголошує й формулює принцип «сродної праці», тобто суспільну необхідність займатися тим видом діяльності, до якої людина має природний нахил, в якій може широко й повністю розкрити свої здібності і таланти.

Не ревнуй в том, что не данно от бога.

Без бога (знаешь) ниже до порога…

Хочь ли быть щастлив? — Будь сыт

В своей доле.

Свою залюбленість у справу до душі, свою незалежність і свободу Сковорода відстоював кожним днем свого життя, твердістю своїх переконань, а то й гострим ударом-відповіддю. На улесливе «уговаривание» прийняти чернечий стан (а з ним, мовляв, прийде «честь, слава, изобилие всего») Сковорода вибухає усім своїм єством: «Разве вы хотите, чтобы и я умножил число фарисеев? Ежте жирно, пейте сладко, одевайтесь легко и монашествуйте!»

Жити відповідно до природи, бути в злагоді з собою — сам дотримувався цього морального правила і нам заповідав берегти свободу, не розмінювати її на скороминущі блага:

Здравствуй, мой милый покою! Вовеки ты будеш мой.

Добро мне быти с тобою: ты мой век будь, а я твой.

О дуброва! О свобода! В тебе я начал мудреть,

До тебя моя природа, в тебе хощу и умреть.

Навіть матеріальні труднощі не змусять його поступитися хоч крихтою своєї свободи, свого вільного поступу життєвим полем:

Ничего я не желатель, кроме хлеба да воды,

Нищета мне есть приятель — давно мы с нею сваты.

У цьому Михайлові Сікорському не треба було наслідувати свого друга- філософа, він і так жив, як Сковорода, у музейній «каморці», він і так віддавав до копійчини свою скромну радянську зарплату на придбання експонатів для музею — тепер уже на Татарській горі.

Саме так: прислухався Сікорський до Сковороди, до його поради перенести свій високий стан душі на гору над Трубежем. Не просто було зійти Михайлові Сікорському на Татарську гору, освоїти її за світовими музейними стандартами. Міська влада поступалася повільно, важко дихаючи, — виділила спочатку під музей просто неба п’ять гектарів (їх Сікорський одразу ж засадив тополями, дубами, акаціями, вербами), згодом поступово, крок за кроком, рік за роком, на гору перебралася уся історична, старожитня Україна. На зеленій високості, під переяславським небом запанував вільний дух козацтва, можна було і відчути солоний піт панщини, і почути голос грамофона у міщанській садибі, — і все те у розкриллі десятка вітряків, звезених на гору з усіх куточків української землі.

І саме Сковорода, вважає Сікорський, є співавтором небаченого музею.

ЗУСТРіЧ ТРЕТЯ

Сковорода: «Любий друже, вже старший віком за мене Михайле Івановичу! Ми час від часу бесідуємо з тобою в моїй келії в Переяславському колегіумі, в музеї, якому ти дав моє ім’я. Та хотів би я приходити і в музейний дім Тараса Григоровича Шевченка, який ще хлопчиком зазнався зі мною, бо «списував Сковороду…»

Вже кілька років Михайлу Сікорському не дає спокою думка. Багато славних імен пов’язано з Переяславщиною. Найвідоміше серед них ім’я Тараса Шевченка. Звичайно ж, воно в Переяславі не в тіні, але, погодьмося, і не в луні по всій Україні.

Є в Переяславі-Хмельницькому дерев’яний будинок майже двохсотлітнього віку, а в ньому невелика кімнатка, де тяжко хворий, виснажений лихоманкою Тарас в ніч з 24-го на 25-те грудня 1845 року за маленьким столиком, прикритим склом, при мигтінні мідної лампи вивів трагічні, пронизливі слова: «Як умру, то поховайте…» Далі рядки без жодної помарки побігли за легким поетовим пером і впокоїлися заповітним звертанням:

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Ми, як свідома й об’єднана метою свободи й незалежності нація, уявити себе не можемо без Шевченкового «Заповіту». Для нас, українців, «Заповіт» така ж найперша молитва, як для християн світу «Отче наш». Немає, здається, мови, якою б не був провіщений людям «Заповіт». Його сьогодні, коли б знайшовся диригент величного й велетенського духу, могла б заспівати вся планета.

Кожний рядок «Заповіту», кожна його літера — найдорожча святиня українського народу. Все, що пов’язане з його написанням, — кімнатка, в якій хворий поет важко підвівся з канапи й схилився за столиком над паперовим аркушиком, увесь дім, який поскрипував у ту ніч від нічного морозцю, — наш дорогоцінний скарб. Ми називаємо його будинком Андрія Козачковського і шанобливо вклоняємося переяславському лікареві за те, що він урятував для України Шевченка. Але відчуваємо, що настав час назвати, зробити цей будинок «Заповітним домом» Тараса Шевченка. Кожна оселя, де зупинявся Тарас, кожна стежка, якою пройшов, кожне дерево, під яким присів перепочити, — для нас священна пам’ятка. Але ж дім, де був написаний «Заповіт», — то пам’ять, гордість і слава великої нації. Чому ж ми так довго визріваємо до розуміння того, що будинок цей повинен стати Домом «Заповіту» Тараса Шевченка?

Так не раз міркував Михайло Іванович Сікорський, усамітнившись у кімнатці-келії викладача поетики в Переяславському колегіумі Григорія Сковороди. Він уже звик приходити на пораду до свого друга ще з далекої юності.

«А одного вечора, в першій осінній сутіні, — розповідає Сікорський, — я раптом вловив зблик у його очах і почув знайомий голос: «Любий Михайле Івановичу! Багато справ ти зробив на цій землі, залишилася одна, найголовніша: створити музей-садибу Тараса Шевченка. Двічі ти прислухався до моїх порад: залишився в Переяславі-Хмельницькому, не полишив любиму, «сродну працю», розташував відкритий музей на Татарській горі, і от третє моє слово: у Переяславі має бути Дім «Заповіту» Тараса Шевченка. Нелегким буде цей труд, але тобі, любий друже, обов’язково допоможуть усі й з усюд…» Я мимоволі потягнувся до Сковороди, аби відчути дотик його руки. Заохочений такою підтримкою, одразу почав діяти. Хто сьогодні в нас в Україні найперше вислухає тебе, порадить, візь- меться допомагати? Іван Михайлович Дзюба. Ця людина не потребує довгого титулування, досить сказати про нього словами Сковороди: «Той, чия совість як чистий кришталь». Дзюба вже стукає у високі двері — і нам відчиняють. Так із Сковородою я вступаю в нове століття, радію новій праці, долаю ще одну вершину…»

Саме так. Кожне нове століття починається думкою і словом Сковороди. Чому так? Замислимося, спробуємо зрозуміти…

Переписавши ще раз свої твори: вірші, байки, філософські трактати, виправивши остаточно їх повний список, Сковорода тихо й непомітно пішов із Життя. У парковому домі Ковалівських, у селі Пан-Іванівці, що лежить у піддашші Харківщини, він готував свій природний перехід у інший світ. Викопав під липою над ставом суху могилу, попрощався на призахідному сонці з милим його серцю краєм, а навколо ж — «гей, поля, поля зелені, поля цвітом оздобленні, ах, долини, балки, і могили, й пагорки», — і пішов нагору, до приснулого маєтку. У своїй кімнатці впорядкував книги та речі й довго дивився в густу темінь вікна, а на ранок господарі вже не добудилися «старчика» Григорія — пішов у Вічність. Поховали його короткого листопадового дня й зробили на могильній плиті, як заповідав, напис: «Мир ловил меня, но не поймал».

З часом Сковороду замедалювали: вбрали в полотняну сорочку й свитку, взули в постоли, голову прикрили солом’яним брилем, дали в руки подорожній ціпок. І пішов «мандрівний філософ» по життю, по історії живою легендою, оясненим міфом. І ми цілком погоджуємося з відомим сковородознавцем, письменником Валерієм Шевчуком, що «Сковороду більше знають, як читають».

Насправді ж Григорій Сковорода був по-європейськи високоосвіченою людиною, знав, читав, вільно розмовляв з Плутархом і Ціцероном, Горацієм і Еразмом Роттердамським, володів поетичним словом, знався у музиці, малярстві. Справді, вивищувався Сковорода своїми знаннями, моральною окрасою, але ж, звичайно, не обминали його і неспокій часу, суспільні звиви. За життя Сковороди пройшло гетьманування Павла Полуботка, Данила Апостола, Кирила Розумовського, було зруйновано Запорізьку Січ і повністю скасовано Гетьманщину. Він гостро переймався закріпаченням селян, вибухами селянських повстань («Сковорода за кілька років передбачив Коліївщину», — запевняє Михайло Сікорський).

Так вже й повелося: у приспокоєні десятиліття, у сповільнених ритмах епох у людській пам’яті, через літературні сторінки проходив благовидний старчик Сковорода, відомий мудрими порадами й прикладом праведного життя. Але коли наростала суспільна тривога, коли розгорталося переосмислення минулого й пережитого, коли випробовувався на духовну міць шлях у завтра, — а відбувалось це завжди на переломі століть, при народженні нових суспільних ідей і моральних цінностей, — починалося очікування з-за обрію нового Сковороди, засівання суспільної свідомості його думкою і словом.

На початку ХІХ століття Сковороду вивели на люди, на широкий світ друкуванням спогадів Ізмаїл Срезневський, Іван Вернет, Григорій Данилевський. Згодом у журналі «Телескоп», що виходив із епіграфом «Nosce te ipsum» (а це любимий вислів Сковороди — «Пізнай самого себе») О.Хаждеу публікує нарис про Сковороду, кілька його пісень і уривки з його творів. Правда, О. Хаждеу ще з романтичних позицій окреслює велич постаті поета і мислителя: «Як одинока гора серед степу, так стояв у свій час Сковорода на Русі».

І от знову на переломі століть — вже з дев’ятнадцятого на двадцяте — усамітненість Сковороди порушує професор Дмитро Багалій, включивши його в суспільний процес видрукуванням двох томів його творів, де також вперше було опубліковано «Життя Григорія Сковороди» Михайла Ковалинського. На початку століття двадцятого — епохи революційних потрясінь і суспільних трагедій — твори Сковороди із своїми коментарями друкує в Санкт-Петербурзі Володимир Бонч-Бруєвич. У тому ж 1912 році побачила світ капітальна монографія В. Ерна «Г.С. Сковорода». У Постанові Ради Народних Комісарів РРФСР від 1918 року, де перелічувались імена видатних мислителів, революціонерів, письменників і поетів, яким буде поставлено пам’ятники, ім’я Сковороди в списку філософів і вчених стоїть першим, поряд з Михайлом Ломоносовим. У 1920 році вперше вивів заголовком ім’я «Сковорода» Павло Тичина, зазначивши в дужках жанр свого майбутнього твору як «Симфонія», і писав він її, по суті, все життя. У 1926 році Кавалерідзе ставить у Лохвиці пам’ятник «мандрівному філософу», за що вдячне місто розплачується (чув від самого Івана Кавалерідзе в останній рік його життя) дорогоцінним на той час скарбом — пудом зерна.

І от на календарі — без п’яти хвилин перший рік нового, ХХІ століття і водночас третього тисячоліття. І знову з-за обрію з’являється Григорій Сковорода. Без нього, без його допомоги ми не зможемо ні зрозуміти, ні вирішити складних проблем нової епохи, цивілізації майбутнього «homo estetikus» — людини високоморальної і чистої серцем.

І що ж? Я вже сьогодні перегортаю сторінки «підручників життя»: книги творів Сковороди, любовно укладеної і в основному перекладеної із «важкого язиччя» автора сучасною українською мовою все тим же невтомним Валерієм Шевчуком і, що треба окремо підкреслити, виданої для молодого читача, а також книги прозових творів Сковороди «Пізнай в собі людину» з пристрасною передмовою Василя Войтовича, виданої у Львові. Сумлінно пробую також подолати, як для мене, непросту конструкцію оригінальної книги молодого дослідника Віктора Кравця «Разговор о Сковороде».

Може видатись, що сковородинівський ужинок останніх літ ще невеликий. Але ж ХХІ століття ще не почалося. Інтелектуальний прибій сковородинівських думок ще попереду.

Запам’яталось, що один із дослідників прочитав народження прізвища Сковороди від слів «Скора вода». Не стверджуватиму, що це не так. Не заперечуватиму, що це так. Але який прекрасний ряд: Скора вода… Сковорода… Скора вода…

Скора вода нового століття несе нам нові знання, нову мораль, нові надії.

Сковорода запрошує нас в омріяний ним світ, де «в горней республике все новое: новые люди, новая тварь, новое творение — не так как у нас под солнцем всё ветошь ветошей и суета суетствий».

На переломі століть Сковорода говорить нам: Прокиньтеся! Вас чекає нова Земля і нове Небо.

Прислухаємося до Сковороди.

ІІ
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01