Листопад. Чаушеску

...Події в Румунії я зустрів, перебуваючи на одному з депутатських з’їздів, — попри те, що падіння «генія Карпат» супроводжувалося очевидною підтримкою Москви, воно викликало приголомшливе враження на комуністичну частину депутатського корпусу. Можливо, саме те, що відбулося з Чаушеску, було одним із моментів перевиховання апарату, який усвідомив: порятунок потопаючих — справа їх самих і швидесенько за кілька років проголосував за українську, казахстанську, білоруську, туркменську та інші незалежності, створюючи собі чудові фазенди зі своєю рідною обслугою і вражаючою відсутністю чужого начальства. Але навіть тоді, на початку моєї журналістської кар’єри, щось неприродне видавалося мені в румунських подіях. Як і в інших країнах Центральної Європи, бажання змін призвело до швидкого краху режиму. Але, на відміну від сусідніх країн, румунське позбавлення було кривавим — із швидкою ліквідацією диктатора «революційним трибуналом», таємничими людьми, які стріляли по людях, ліквідацією всіх державних інституцій. Президент Вацлав Гавел — з юридичного погляду — був наступником Густава Гусака, який вітав радянські війська у Празі. Тадеуш Мазовецький, перший некомуністичний прем’єр Польщі, працював разом із президентом Войцехом Ярузельським, що оголошував військовий стан у ПНР й інтернував лідерів «Солідарності». Нам усе це здається диким? Але суспільства, які поважають себе, поважають і свої державні інституції. Вони не знищують, а змінюють їх.

У Ніколає Чаушеску не було наступників. Нову революційну владу очолила чудова людина —колишній партійний функціонер Іон Ілієску, який і тепер є президентом Румунії. Коли недавно транслювалося відкриття Олімпіади, я випадково побачив, як президент сусідньої держави вітає румунських олімпійців — о, цей великий стиль, стиль першотравневих трибун... Звичайно, цей стиль не міг зупинити демократизації країни, але трохи загальмувати її, встановити на певний час царювання «хорошої» номенклатури — міг... Адже хороша номенклатура завжди краща, ніж погана.

...А в Польщі генерал Ярузельський не залишав оточеного демонстрантами палацу у вертольоті, щоб загинути від кулі революційного ката десь дорогою. У Польщі був круглий стіл, пошук консенсусу між тими, хто ще за кілька місяців до нього не уявляв собі, як житимуть поруч, в одній державі. А потім були реформи Бальцеровича... А потім посткомуністи повернулися до влади, і поляки залюбки голосували на президентських виборах за їхнього лідера Олєка Квасьнєвського, а не за легендарного ватажка «Солідарності» Леха Валенсу... Можливо, багато хто цій перемозі не радів, але усвідомлював, що головне вже зроблено, що тепер хто завгодно може перемагати і зазнавати поразки — в Польщі вже інше повітря...

Валенсу і його товаришів багато критикували за той круглий стіл. Могли взяти владу відразу й повністю, могли не церемонитися з ворогами власного народу, треба було зліквідувати цю кляту ПНР відразу й назавжди — як пізніше буде зліквідовано Соціалістичну Республіку Румунію... Але люди, які навчалися політики у профспілках і тюрмах, а не в чиновницьких кабінетах, навчилися поважати свою країну і свій народ — навіть ту його частину, яка помиляється, навіть ту його частину, яка віддавала злочинні накази, навіть тих, хто все життя брехав. Така повага зрозуміла, коли сам ти за все життя не брехав жодного разу, принаймні в політиці, коли сам не спокушався неправедною кар’єрою і чужими грішми. Тобто був чистоплюєм — посада в пострадянській політиці неперспективна. Саме тому у нас не було, немає і не буде люстраційного законодавства — не можуть його ухвалювати ті, хто сам під нього підпадає. Саме тому ми завжди вибиратимемо між тими, хто вже розкаявся, бо чесні, і тими, хто каятися не збирається, бо відверті.

Але навіть цей вибір не виключає для нас можливості зміни — зміни, а не руйнації — державних інституцій нещодавно створеної країни — і пошуку шляхів для порозуміння навіть між тими, що не бажають жити в одній державі. Я багато з ким не хотів би тут жити. Я багато кому не хотів би тут бути співвітчизником. Я багато кому не бажав би тут тиснути руку — в Україні, на моє нещастя, ще й обіймаються, коли вже дуже не люблять. Мені так прикро, що я дитиною мріяв про паспорт із тризубом, а ось тепер у мене такий самий паспорт, як у величезної кількості людей, перелік прізвищ яких займе не один номер газети і не один довідник депутатів Верховної Ради. Але якщо ці люди знайдуть у собі сили будувати наш спільний дім не тільки для себе, а й для нас, ницих, — я прийму будь-який результат їхньої домовленості. Не заради себе, а заради тієї України, яку я частіше зустрічаю в людських очах від Донецька до Львова...