ЛЮДИНА, ЯКА ПЕРЕМОГЛА СТРАХ

Дмитро Киянський 21 липня 2000, 00:00

Читайте також

Дмитро КИЯНСЬКИЙ

У моєму житті це був не найприємніший момент. В усіх людей нижні зуби мудрості ростуть нагору, а мій чомусь переплутав напрямок і потягнувся донизу. Почалося запалення, і лікар, вивчивши рентгенівський знімок, заявив: «Негайно видаляти!» Так я потрапив до клініки щелепно-лицьової хірургії. А оскільки мене починало трясти навіть при одній тільки згадці про майбутню обробку хворого зуба за допомогою бормашини, то неважко зрозуміти, із яким жахом я очікував майбутню операцію, котру, як мене повідомили, повинні робити під місцевою анестезією.

«Ви даремно хвилюєтеся — боляче не буде, — заспокоював лікар. — Зараз під час таких операцій користуються методом седативної підготовки професора Бернадського».

Як з’ясувалося, хірург сказав чисту правду. Один укол мені зробили напередодні ввечері, інший — перед операцією, і я просто спав. А прокинувшись через кілька годин вже в палаті, просто не повірив, що все позаду...

Так я вперше почув ім’я Юрія Бернадського — патріарха вітчизняної щелепно-лицьової хірургії, людини, з ім’ям якого пов’язаний цілий напрямок у сучасній медицині. Блискучий хірург і видатний учений, перу якого (особисто чи в співавторстві) належить більш ніж 400 робіт, автор 24 винаходів і 44 раціоналізаторських пропозицій, Вчитель, який підготував 14 докторів і 56 кандидатів наук, почесний президент або почесний член 20 наукових медичних товариств, дійсний член Академії хірургічних наук Вірменії, Юрій Йосипович широко відомий у медичному світі як людина, котра перемогла страх. Проблема боротьби зі страхом при оперативних втручаннях у щелепно-лицьовій хірургії — ось тема розмови кореспондента «Дзеркала тижня» із знаменитим, можна навіть сказати, легендарним українським хірургом — 85-річним професором-консультантом кафедри стоматології та щелепно-лицьової хірургії Національного медичного університету.

— Чому проблемою страху зайнялися саме ви, а не хірург, який оперує, скажімо, серце, легені або підшлункову залозу?

Людина боїться будь-якої, навіть найпростішої операції. Так уже ми створені, і отут нічого не поробиш. Але переважна більшість хворих і поранених нашого профілю до всього іншого страждає ще й на різноманітні відхилення в нервовій системі. Адже вони часто не можуть нормально розмовляти, без проблем жувати або дихати. У багатьох таких людей порушена міміка — згадайте людину, яка сміється, — героя відомого роману Гюго. А головне — у наших пацієнтів ушкоджена та частина тіла, яку ніяк не сховаєш піджаком, брюками або спідницею. Адже, приміром, якщо у вас гепатит, виразка або аденома передміхурової залози, ви можете це сховати. А тут у прямому і переносному значенні хвороба в наявності. Уроджений дефект піднебіння — так названу вовчу пащу — сховати не можна. Так само, як і заячу губу. У минулому столітті з нею народжувалося одне маля на 2000. А нині один випадок подібного каліцтва припадає на 400—600 новонароджених.

— Страх таких людей перед операцією ускладнюється ще й постійним почуттям ніяковості, сорому. Сама хвороба робить їх невротиками. Лікарі вашого фаху це враховують?

Безумовно. Дефект, який не можна сховати, настільки розхитує нервову систему, людина стає настільки ранимою, що в переважній більшості випадків ми, по суті, маємо справу не тільки з щелепно-лицьовим хворим або пораненим, а й з пацієнтом, що страждає на важкий неврологічний, а часом і психічний розлад. Тому за кордоном щелепно-лицьових хірургів готують як мінімум шість років на загальних медичних факультетах. А от у нас вони чомусь навчаються п’ять років на спеціальних — стоматологічних. Думаю, такого б ніколи не трапилося, якби хоч один із радянських міністрів охорони здоров’я за фахом був щелепно-лицьовим хірургом.

— Очевидно, такі лікарі повинні досконало володіти медичною деонтологією, вміти знайти правильний підхід до кожного хворого. Але, як сказав мені відомий фахівець у даній галузі професор Олександр Грандо, у Національному медичному університеті цей предмет викладають лише від нагоди до нагоди.

Більш того, лекції про деонтологічні принципи майбутнім хірургам нашого профілю читають по суті викладачі іншої спеціальності. Щелепно-лицьова хірургія традиційно вважається одним із розділів стоматології — науки про хвороби порожнини рота. Виходить нонсенс, абсурд — частина набагато складніша, ніж ціле. Фактично стоматологія — один із розділів щелепно-лицьової хірургії, але ні в якому разі не навпаки. На жаль, у радянському абсурдистані часто-густо поступали всупереч здоровому глузду.

— Юрію Йосиповичу, у вашій багатющій хірургічній практиці бували випадки, коли подолання страху пацієнта ставало не менш складною проблемою, ніж сама операція?

Іноді страх хворого представляв для мене навіть важче завдання. Один подібний випадок запам’ятався на все життя. Якось, готуючись до складної операції (пересадки ребра і шкіри з грудей у щелепно-лицьову ділянку), раптом чую, як мої помічники, які обробляли обличчя і груди хворого, кричать: «Юрію Йосиповичу, швидше допоможіть — пацієнт перестав дихати». Вбігаю до операційної і бачу: у хворого вже посиніли губи. Що ми не робили, скільки над ним не билися, до життя людину повернути так і не вдалося. На превеликий жаль, подібні випадки на той час були не одиничними. Вони і змусили мене задуматися над тим, як боротися з передопераційним страхом. Працюючи над кандидатською дисертацією, я проаналізував близько дев’яти тисяч друкарських робіт, опублікованих у вітчизняній медичній літературі, і переконався, що дану проблему не вирішено в жодному з розділів стоматології, включаючи хірургічну.

У 50-х роках наркоз був в основному трахеальним — на обличчя хворого накладалася маска. Але щелепно-лицьовому хірургу вона заважала працювати. Тому нам доводилося оперувати під місцевою анестезією. І тут на повний зріст вставала проблема страху. Як з ним боротися? Як готувати хворого? Ввечері напередодні операції йому вводили мілілітр морфію, понтопону або омнопону. Але такої ін’єкції було недостатньо, щоб людина спокійно спала до ранку. За годину до операції знову вводили препарат, що знімав страх і був якоюсь мірою знеболюючим. Проте для щелепно- лицьових хворих подібна підготовка була слабкою. Коли людину везли на операцію, вона знаходилася в повній свідомості і прекрасно розуміла, що на неї очікує. А далі, вже на операційному столі їй прив’язували руки і ноги. І через це пацієнт відчував додатковий жах. «Якщо мене прив’язують, щоб я не смикався, — думав він, — значить буде нестерпний біль…»

— Але боротьба зі страхом і знеболювання — не одне й те саме. Хворий нерідко боїться і невдалого закінчення операції, навіть смерті на операційному столі. Крім того, пацієнти знають, що в деяких випадках (яких, зрозуміло всім) хірург може тільки розрізати і відразу зашити…

— Я ці два поняття об’єдную. Хто хоч раз побував у стоматолога і на власних зубах дізнався, що таке бормашина, запам’ятає цю жахливу процедуру на все життя. Мені хотілося б навести вам коротку витримку зі своєї двотомної монографії «Основи щелепно-лицьової хірургії і хірургічної стоматології», четверте видання якої я зараз готую до друку: «Страх перед болем, який ви відчували раніше в стоматологічному кріслі або на операційному столі вселяє в біль- шість людей бажання віддалити візит до лікаря. А в деяких хворих до цього приєднується почуття ненависті до стоматологів, дантистів і медиків загалом. Таку суміш негативних емоцій добре висловив один із колишніх пацієнтів зубного лікаря:

«Отмщенье, отмщенье зубным докторам!

И нет им прощенья в сем мире.

Их длинным иголкам, их гнутым щипцам,

Их гнусным «Откройте пошире!»

— Гарний, досвідчений фахівець неодмінно враховує психологіч- ний стан пацієнта. Але, на великий жаль, далеко не всі наші лікарі шанують деонтологію, а вірніше сказати, почуття і психіку своїх хворих. Хіба мало зараз ескулапів, які на страх пацієнта звертають не більше уваги, ніж на муху, що пролетіла поруч (хоча муха, яка сіла на інструменти, це НП). Такому рвачу, вибачте, лікарю, потрібно виконати якусь конкретну процедуру, а до іншого немає ніякого діла.

Ви праві, у медичне середовище інколи потрапляють люди, не здатні ні співчувати, ні відчувати чужий біль. Але зараз ми говоримо не про них.

— З огляду на особливий психологічний стан хворих, на яких чекає складна операція (а особливо після випадку, що закарбувався у пам’яті, коли пацієнт помер від страху), ви, цілком ймовірно, розпочали якісь практичні кроки, запропонували конкретні заходи?

По-перше, я вивчив, що відбувається в серцево-судинній системі людини, підготовленої до оперативного втручання традиційним шляхом — за допомогою омнопону або понтопону. Виявляється, тут розігрується ціла буря, 12-бальний шторм — різко піднімається кров’яний тиск, частішає пульс. Якщо навіть він зміг це не показувати, апаратура дозволяла отримувати об’єктивну картину. Переконавшись, що стара методика премедикації — «позбавлення страху» — нікуди не годиться, я запропонував три схеми седативної передопераційної підготовки, за які удостоївся вченого ступеня доктора медичних наук. Їх стали широко використовувати в усіх республіках СРСР. Саме в ці роки Ставропольське крайове наукове товариство загальних хірургів обрало мене своїм почесним членом. Дозволю собі навести слова співробітника кафедри щелепно-лицьової хірургії та хірургічної стоматології Московського стоматологічного інституту доцента В.Рудька, сказані 1958 року: «Ми випробували метод Ю.Бернадського в себе, — сказав він, — і тепер дивуємося, як могли жити без нього раніш».

— Як я зрозумів, седативна заспокійлива підготовка «за Бернадським» тепер застосовується не тільки в щелепно-лицьовій хірургії?

Це природно. Люди бояться будь-яких операцій. Більш того, мій метод якоюсь мірою встиг навіть застаріти. Зараз він удосконалений. Фармацевтика стрімко розвивається, тому сьогодні замість тих препаратів, що застосовувалися 15—20 років тому, використовуються інші лікарські засоби. Я пишаюся тим, що нові схеми пропонують мої учні і послідовники. Приємно відчувати, що кинуте тобою насіння потрапило в благодатний грунт.

Тепер напередодні операції хворий не жахається. Коли його доставляють в операційну, він не розуміє, куди його привезли (ви переконалися, що я правий, на власному досвіді). Він залишається при свідомості, але спить. Під час операції, що проходить під місцевим знеболюванням, пацієнт інколи може поморщитися, трохи поворухнути рукою або ногою, але не більше. І, звісно ж, він не кричить від нестерпного болю.

Через 4—5 годин після оперативного втручання хворий прокидається і нерідко цікавиться: «А коли буде операція?» Йому кажуть: усе вже позаду. Але він не вірить і починає обережно обмацувати своє обличчя. І, о чудо! Підборіддя знаходиться там, де йому належно, а рот, ще недавно стягнутий рубцями, уже відкривається. Отже, хірург сказав правду. Пацієнт щасливо усміхається і… знову засинає. Це дуже важливо, оскільки всі післяопераційні болі «нейтралізуються» під час сну. А раніш, коли новокаїн розсмоктувався і біль різко посилювався, людина могла не спати кілька ночей.

— Але, навіть застосовуючи ваш метод, напевно, не можна скидати з рахунків психологічну підготовку, якою в минулому прекрасно володіли не тільки світила медицини, але й рядові хірурги. Напередодні складної операції лікар, як правило, розмовляв із хворим, переконував, що все пройде нормально і що він, пацієнт, буде себе почувати зовсім інакше. Хочеться думати, що сьогодні щелепно-лицьові та інші хірурги не роблять ставку тільки на медикаменти?

Гарний лікар знає, що щиросердечна розмова з хворим не менш важлива, ніж ліки. Ніхто окрім хірурга не вселить у людину віру в успіх операції. Ще в минулому столітті були сказані мудрі слова: «Якщо хворому не полегшало після розмови з лікарем, це не лікар».

— Але такі «не лікарі» зараз, на жаль, зустрічаються досить часто. Деякі медики вважають психологічну підготовку непотрібним сюсюканням, що у них, зайнятих людей, лише віднімає час. Хіба я не правий?

Подібних, із дозволу сказати, лікарів чимало було і раніше. На щастя, сьогодні в зв’язку з переходом до платної медицини і боротьбою за «увагу» пацієнтів, серед лікарів почалася конкуренція. Мені здається дуже важливою та обставина, що хворі зрозуміли: цінувати лікарів треба не стільки за їхні наукові звання, скільки за знання й уміння. Тим більше, коли лікування платне і пацієнт вибирає свого цілителя сам. Раніш можна було закінчити медінститут, одержати призначення, скажімо, у яке-небудь провінційне містечко і сидіти цілий день у кабінеті, плюючи в стелю. Хворі тебе не шанують, але зарплату ти одержуєш справно і стаж іде. Сьогодні, на щастя, такий фінт не проходить. Голим королям у медицині стає все незатишніше.

— Юрію Йосиповичу, ми з вами розмовляємо про «класичний» страх, але в багатьох людей сьогодні до нього додався особливий, сучасний. Я маю на увазі панічний страх заразитися внаслідок операції або будь-якої медичної процедури СНІДом, гепатитом або іншою капостю, пов’язаною з погано стерилізованими інструментами і невимитими руками. Наскільки мені відомо, за кордоном бори, якіми свердлять зуби, давно вже одноразові, а в нас їх, незважаючи на жорсткувату поверхню, стерилізують. Чи не є в даному випадку подібна обробка типовим самообманом?

Що стосується борів, то й у нас у багатьох клініках вони вже одноразові. І якщо медперсонал до своїх обов’язків ставиться сумлінно, то інструменти стерилізуються як слід. Що ж до страху перед самою бормашиною, то біль під час свердління зуба справді нестерпний. Його можна пояснити, якщо врахувати, що на кожному міліметрі перетину дентину розташована колосальна кількість нервових закінчень. Тому останнім часом обробка зубів бором проводиться, як правило, із знеболюванням. А якщо бор до того ж індивідуальний, то й зовсім боятися нічого. До речі, за кордоном зараз упроваджується метод обробки зубів узагалі без будь-якого механічного свердління — за допомогою лазерного випромінювання. У країни СНД дане нововведення, на жаль, ще не прийшло. Його застосовують хіба що десь у спецлікарнях.

— А наші хірурги одноразовими інструментами користуються?

ІІ
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56