МУЗИКА, МУЗИКА, МУЗИКА...

Олександр Сизоненко 30 червня 2000, 00:00

Читайте також

«Та зупиніть же музику!»

З пісні 70-х.

AVE, MARE...

Замiсть передмови

Передній Вікторівський маяк червоно світиться в передньому причілковому вікні за кілька кроків, і коли прокидаєшся — здається, лежиш головою під ним.

А в протилежне вікно, з-за Бейкушського та Березанського лиманів, спокійно ллється біле світло заднього Вікторівського маяка, відокремленого вузькою Табірною косою від моря.

Там, у відкритому морі, поміж двома Вікторівськими маяками, темніє острів Березань, на якому спалахує на мить і згасає надовго блакитний вогник навігаційного маяка-блимавки. Такий самотній і тужливий, хоч криком кричи. Блимне й погасне, блимне й погасне. Ніби під ним повільно і печально б’ється серце розстріляного на Березані лейтенанта Шмідта, розбите нелюдами судових палат, прострелене кулями з холодних та важких гвинтівок, що тієї штормової березневої ночі були, до того ж, ще й мокрі та слизькі, мов гадюки, які водяться тут і понині.

Прокинувшись серед ночі в самотині й повній тиші, немов десь на краю світу, під червоним, блакитним та білим маяками, почуваєш себе дуже близько до тих, кого знав і любив, з ким ділив фронтову долю, одну на всіх, кого тільки стрічав і замилувано читав змолоду, а тепер мимоволі, за буднями й клопотами, вже й забувати почав, як усі забувають. І стає моторошно й страшно, що й тебе чекає те ж саме небуття, забуття, і ближчає з кожним подихом, і проти цього ні засобів, ні ліків. Хоч криком кричи, ні до кого не докричишся.

Тому про загиблих та вмерлих думається тут частіше, ніж про вигаданих, що блукають сторінками наших книг, аніж про нині сущих, з котрими зустрінемося не сьогодні — завтра. А ті вже не прилинуть довіку: ні усмішки, ні погляду, ні слова, ні руки...

Зате вони не зрадять, не ошукають, не продадуть. Не обмовлять та не ославлять. Не намислять і не наговорять на тебе такого, що тобі й не гадалося і не снилося. Що й вигадати майже неможливо.

Відійшовши, вони забирають із собою щось дуже важливе й від тебе самого. Прокидаєшся ночами, немов окрадений, і згадуєш та думаєш про них невідступно. Їх більшає в кожного на схилі життя — вони заповнюють собою майже всю твою душу, якщо ти любив їх по-справжньому. І вона вже належить більше їм, аніж тим, хто поруч: з цими ж нічого поки що не трапилося? Дай Боже, щоб і не траплялось якомога довше!

— Забудь умерлих, — твердить Талмуд.

— Забудь тих, кого забрала земля... — закликає Тора, а також інші далекі й чужі священні писання, мудрі, як Вічність.

Якби ж то!

На забуваються...

Ні батько, ні мати. Ні загиблі на далеких та близьких фронтах дядьки, шкільні друзі-однокласники, односельці та родичі. Ні твої командири. Ні бойові побратими, котрих довелося хоронити за чужими ріками чи лишати загиблих на полі бою під час атаки: оглянешся, а він упав та й лежить, розметавши руки із затиснутою зброєю. Тобі ж — уперед разом з іншими, бо вогонь не припиняється, а бігти до ворожих траншей далеко-далеко, як у сні чи маренні. Гловачув там з високою білою дзвіницею на всю Завіслянську рівнину, Зеєловські висоти, піщані й круті, мов єгипетські піраміди, чи зелений у квітні Темпельгофський аеродром. А чи й сам Берлін, задимлений та розбитий, що обіймає обрій попереду і заступає весь сонячний весняний світ з квітучими вишневими садами...

А хіба забудуться Головко, Сосюра, Рильський чи Яновський, Гончар, Стельмах і Малишко? Чи зітруться з пам’яті Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Віктор Близнець та Василь Земляк? А Шолохов і Твардовський? Ісаковський і Симонов? Гмиря й Гришко?

Вони й за життя були значними й ні на кого не схожими, хоча й не всі помічали це й усвідомлювали. Вмерши ж, вони ніби побільшали. Неначе всі, як один освітилися страшним і безжальним словом «були», після якого немає вороття, поки світу й сонця...

Про всіх їх треба було б написати. Про багатьох уже й написано. Ви помітили: краще, ніж про живих. Та все одно про жодного з них не написано так гарно, як слід було б написати. І в цьому наше безсилля — живих перед мертвими. Тих, що є, перед тими, що були. Бо ми знали їх у якійсь певній іпостасі й жахнулися, коли їх не стало. Тільки пам’ять єднає їх з нами — велика й свята наша розкіш і мука, яку ми безжально й постійно душимо нищимо в собі не знати за що. Не відаючи чому...

А тут, у Далекому Бейкуші, за очаківськими лиманами, де в трьох вікнах світяться три маяки, пам’ять розпростує свої безжальні крила, і чути, як сухо потріскує й шелестить на вітрах часу їхнє цупке махове пір’я... Ave, Mare! Morituri te salutant!

Прощай, море! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!

І музика, музика, музика туги і прощання вихриться услід за всіма, кого ми знали й любили. І не дає їх забути.

Музико, музико, музико, не вмовкай у наших серцях!

І — в пам’яті нашій...

Не вмовкай!

ГМИРЯ

Сталін почує Гмирю на Декаді української культури і мистецтва в Москві 1951 року.

Борис Романович співатиме партію Максима Кривоноса в опері Данькевича «Богдан Хмельницький», і Великий театр здригнеться від захоплення — влаштує невідомому співакові, без високих звань і регалій, овацію.

І Сталін аплодуватиме йому зі своєї ложі, хоч не робив цього раніше: всі ж бо знають його стриманість в оцінках.

Артистів привезуть після спектаклю на ближню Кунцевську дачу, заведуть у просторий зал. Стіл сервовано з грузинською гостинністю, а Хазяїна нема: працює ночами. І якісь термінові, важливі справи зривають заплановану зустріч. Не до розмов, не до звичних в артистичному середовищі жартів, дотепів та кпинів. Ждуть, поглядаючи в яскраво освітлений хол, звідки зайшли сюди.

Він з’являється несподівано — з бокових дверей, задрапованих зеленим рипсом.

Невисокий, у звичному френчі, напрасований і чистий. Чи не переодягнувся? Але одяг той самий, у якому його бачили в театрі.

Зупиняється в порозі із звичною люлькою, затиснутою в лівій руці. Зірко й допитливо вглядається в обличчя, привітно всміхається і тихо, але точно, до ноти вивірено:

Закувала та сива зозу-у-ля

Рано-вранці, на зорі...

Ой заплакали хлопці-моло-о-дці

Та й на чужині, в неволі, в тюрмі...

Стоїть і дивиться на всіх. Чекає, щоб підхопили пісню.

За спиною в нього товпляться в присмерку суміжної кімнати члени Політбюро: високий і дебелий Каганович, одутлуватий Маленков, Булганін з клинцюватою меншовицькою борідкою, зблискує аристократичним пенсне Молотов, за ним, теж у пенсне, голомозий Берія, блищить лисиною мішкуватий Хрущов, широко всміхається веселий Ворошилов, погрозливо ворушить шаблюками вусів Будьонний, і тендітний та стрункий Косигін скромно тулиться десь позаду.

Усіх їх пізнають і в сутінках, бо знають по фотографіях журнальних та газетних, по портретах на Жовтневих та Першотравневих демонстраціях. І якось аж незручно, що вони товпляться у вождя за спиною. А Сталінові хоч би що — усміхається підбадьорливо, змахує до артистів люлькою:

— Ну, падпэвайтэ жэ, падпэвайтэ! Вы же великие певцы нашей песенной Украины!

Співаки розгублено мовчать: пісня давня, заборонена колись Луначарським як націоналістична, бо виконувалася в засудженій сюїті Давидовського «Б’ють пороги...» на слова Шевченка. Забулася найкраща з наших пісень! Як і її автор — учитель музики Ніщинський, що вмер з голоду 1919 року в розбещеній та бездуховній Одесі, покинутий і забутий усіма.

— Вы пасматритэ, — обертається Сталін до своїх соратників, покірних і тихих, мов школярі, — ани малчат! Такие певцы и — малчат. Забыли? Не знаете этай пэсни? Тогда я прадолжу — может, вспомнитэ?

Вони плакали, гірко рида-а-ли,

Свою до-о-лю про-о-клина-а-али...

І Гмиря, один з усіх, згадавши цю забуту й заборонену пісню, виступає назустріч Сталінові і своїм єдвабно-оксамитовим, рокітливим басом підхоплює вслід за Сталіном, а далі веде вже сам:

Ой, пові-і-ій, пові-і-ій,

Та буйнесе-енький ві-і-ітре-е-е,

Та й понад мо-о-оре-е-ем...

Та й вине-е-еси на-ас із кайданів, з нево-о-олі

В чистеє по-о-оле-е-е...

Сталін дивується цьому незвичному соло: його має виконувати хор!

Але Гмиря рокоче такими басовими переливами, опускаючись в низини октав із немислимої для його голосу верхньої ноти, що ніяке хорове суголосся не зрівняється по оксамитовій красі, глибині й м’якості з його переливами. І тут раптом поруч із Гмирею, плече в плече, стає Білинник:

По-о синьому мо-о-рю-у-у

Байдаки під вітром гу-у-ляють.

Братів щоб рятува-а-ти,

За-а-порожці чимдуж поспі-іша-ають.

Його дзвінкий ліричний тенор звивається над Гмириними руладами, лине під високу стелю, огортає всіх радісною надією на визволення з неволі, з галерних турецьких тортур. Сонячно-сонячно у тому дзвінкому співі і трохи вітряно, і радісне повернення на Батьківщину окрилює серця.

Але ось Гмиря, а з ним, пригадавши мелодію, і Гришко, й Паторжинський та Литвиненко-Вольгемут, і Зоя Гайдай з її неповторним оксамитовим грудним сопрано, і Кіпоренко-Даманський зі своїм сильним драматичним тенором вступають нечуваним по красі й досконалості хором, сіючи тугу й тривогу, погрозу і розпач:

О-о-ой як зачу-у-ли турецькії су-ултани,

О-о-ой та й звеліли кувати кайдани...

А потім, розбившись на партії тенорові, баритонні і басові, затривожаться ще дужче, заметушаться, забідкаються, впадаючи у відчай:

Турецькі султани... — Гмиря й Паторжинський.

Звеліли кувати... — Гришко та Білинник.

Кувати кайдани... — Зоя Гайдай і Ватуля.

І всі разом, речитативом, що переходить у протяжну й довгу ноту відчаю та страждання: «Звеліли кувати ще гірші кайда-а-ани!»

Блискавично кинувши люльку в кишеню, Сталін енергійно аплодує. Його різкі, експресивні рухи зовсім не в’яжуться з повільною, ніби заблокованою мовою. І ця невідповідність свідчить про натуру потайну, поривчасту, динамічну: не знаєш, чого чекати від нього наступної миті. Він несподівано, точно в тій же тональності повторює, вже сам: «Ще гірші кувати кайда-а-ни!» — різко обриває, змахуючи люлькою, що знову з’являється в його темному сухуватому кулаці.

Своїм несподіваним вступом-речитативом він ніби підкреслює, що ті далекі часи мають здатність повертатися. Або й не віддаляються зовсім. Принаймні — для багатьох, і це сприймається як погроза. Як нахваляння. Як натяк на недавні події та необмежену владу, якою він володів, виборовши у могутніх, хитрих і підступних суперників, що вважали його за простачка, неотесаного грузинського семінариста.

Звідки Сталін знає цю пісню? Від кого почув і запам’ятав? Ніхто не знав тоді, не взнали й після, і не взнаємо тепер, доки світа й сонця...

Він любив дивувати. І дивував багатьох. Навіть таких зубрів, як Черчілль і Рузвельт. Як Ромен Роллан та Ліон Фейхтвангер. Тільки Джон Рід не розгадає його, навіть не помітить. І Герберт Уеллс у книзі своїй «Росія в імлі» не зуміє зафіксувати з’яву найпохмурічішої, найжорстокішої, найрішушої постаті XX століття. Імла ж бо здатна таїти найголовніше, випинаючи та підкреслюючи другорядне, поверхове, що виступає з неї назовні.

Наділений фантастичною працездатністю, фактично тримаючи все під неподільним авторитарним контролем у такій величезній країні, він невтомно й постійно самовдосконалюється, багато читає, поповнюючи знання, весь вік займається самоосвітою, латаючи дірки і прорани недовченості, набувши початкових знань у Горійській духовній семінарії. Там у нього були гарні учителі.

Даючи дорогу в зал своїм соратникам, бере Гмирю під руку, відводить убік, тихо питає, дивлячись у вічі своїми жовтувато-тигрячими зіркими очима:

— Гаварят, вы пэли Гитлеру? Нэт?

— Пришлось, товарищ Сталин, — сторопівши, відповідає Гмиря, відчуваючи, як сипонуло снігом під сорочкою по всій спині, як терпнуть пальці на ногах і серце аж заходиться в тривозі та розпачі.

— Пад Винницей? — Сталін спокійно розкурює люльку і вдає, що немає нічого важливішого за це невинне заняття. — В «Вервольфс»?

Затягується пахучим димом «Герцоговини флор». Заклавши праву руку в кишеню френча, дивиться миролюбно у вічі Гмирі, насолоджуючись його ніяковістю, розгубленістю і страхом.

— И что же? — питає буденно, спокійно, розважливо. — Там дэйствително падзэмный каземат, как утверждали Гитлер и Геббелс, или это блэф? Ачерэдной миф о Нибелунгах?

— Не знаю... — Земля пливе у Гмирі під ногами. У вухах дзвенить, і паморочиться голова. — Я пел в городском театре. Кроме Гитлера, там были гауляйтеры, генералы, бургомистры. Меня, товарищ Сталин, схватили на квартире, привезли из Киева в Винницу — пой!

— Падробностэй нэ нада. Я же нэ Бэрия, да? Эти падробности понадобятся, возможно, ему. А я хачу услышать ат вас лично: было или нэт?

— Было, товарищ Сталин. Но я пел не лично Гитлеру — полон театр... Гмиря ще щось хоче сказати вождю, пояснити, розтлумачити, що вини його в цьому немає! Але той уже не слухає, вже не чує його: несподівано й швидко відходить, займає звичне місце під стіною.

— К сталу! — не гучно, але всі враз стихають і виразно чують його. — Прашшю, — широким, гостинним жестом обводить усіх затиснутою в кулаці люлькою. — Падхадитэ, товарищи. Падхадитэ поближе! Чувствуйтэ сэбя как дома, — усміхається Гришкові, що стоїть поряд, і навіть змовницьки підморгує йому. — Но нэ забывайтэ, что в гостях, — зиркає на змертвілого Гмирю востаннє і більш не помічає його.

Гришка виділяє з усіх ще з першої української декади 1936 року за унікальний тембр баритона. Особлива увага до розкішної і чарівної Зої Гайдай, позирає на Марію Литвиненко-Вольгемут та Івана Паторжинського, що на людях і в творчості — нерозлийвода, а в побуті ворогують нещадно, можливо, кохаючи одне одного.

Обходить стіл і чаркується з Білинником та Кіпоренко-Даманським, підливає їм своєї улюбленої хванчкари, хоч вони й налягають на коньяк. Ненав’язливо, але гостинно, навіть елегантно пропонуе вишукані грузинські страви. Гмирю ж підкреслено не помічає, ніби його тут і нема. Цей контраст убиває чутливу душу Бориса Романовича і сіє у неї страх і тривогу. І світ стає немилим. І вечір здається чужим.

— Таварищ Гришко, вы пьете водку? С вашим голосом? — дивується Сталін, і все застілля обертається на Михайла Степановича.

— И коньяк тоже, — випалює Гришко зухвало, наливає фужер знаменитого «Гремі» і сміливо цокається зі Сталіном. — Часто, но помногу! — під загальний регіт наводить прислів’я, перейняте у портових розбійників, з якими замолоду працював у Маріуполі.

— В таком случае, — обходить Сталін застілля за спинами гостей і соратників, — вы не тем закусываете. — І до офіціантів: — Принесите, пожалуйста, цыплята табака.

Чим більше Сталін п’є (а він того вечора не пропустив жодного тосту і не поставив недопитим жодного фужера з хванчкарою), тим старанніше вимовляє кожне слово, позбуваючись акценту, що дратує і гнітить його.

Подають зарум’янену страву з вогню та полум’я, Сталін ставить свій фужер, сміливо бере курятину, що аж шкварчить і пухириться, відламує найласіший шмат, ніби й не відчуваючи, який він гарячий, подає Михайлові Степановичу:

— Вот истинная закуска горца! Держите. Но это не все... — хапає великий ріг, вправно наповнює по вінця хванчкарою, подає Гришкові. — Это уже ни поставить, ни отставить невозможно. Кто после этого скажет, что грузины не гостеприимны и не мудры, с одной стороны? А с другой — не мужественны?! Будьте достойны этих традиций — пейте до дна! Мы ведь не часто встречаемся...

Михайло Степанович — високий, плечистий, могутній, як лев, одним духом випиває вино і повертає ріг Сталіну, перевернувши отвором вниз, щоб засвідчити, наскільки він порожній. А той йому — до смаженої курки — саціві, квашений грузинський перець довгими, як локшина, зеленими стручками. Поміж ними — червоні короткі перчини, навіть на вигляд люті і злі.

Та Гришко вминає і їх, не кривлячись! Міцними, білими, як сніг, зубами вгризається в соковиту м’якіть гарячої смаженої курятини, енергійно та смачно жує з видимою насолодою.

Сталін стоїть проти нього, невідривно дивиться через стіл, як він красиво й здорово їсть, милується ним.

— Лаврэнтий, — не обертаючись, кличе зовсім тихо, але всі чують його ніби надтріснутий голос. — Лаврэнтий, ты пасматри, как он ест! А среди твоих менгрелов есть хоть адын такой едок и выпивоха, а? — і сам же й відповідає не без жалю: — Нэт, брат, у нас такие не водятся. Не такие пространства, не те харчи! Маладэц, таварищ Гришко! Не посрамил Украину — адну из лучших наших республик...

— Да вот со званиями у нас туговато, товарищ Сталин, — сміліє після вождевого пригощання Михайло Степанович, випинаючи й без того широкі, як дзвін, груди в рипучій білосніжній сорочці з чорним метеликом. — В Москве не замечают Бориса Романовича Гмырю, до сих пор лишь Заслуженный Украины, а не Народный СССР.

— Партия, таварищ Гришко, все замэчает! И эту несправедливость, эту, можно сказать, ашибку мы непременно устраним! На ашибках не учатся адни дураки. Не так ли, таварищи члены Политбюро? Не станем же мы записываться к ним? А, таварищи? Вот и я так думаю... — Обходить з фужером хванчкари, привітно з усіма цокається, галантно кланяється жінкам скупим і легким кивком голови. Пригублює і п’є акуратними ковтками улюблене своє вино, вочевидь насолоджуючись.

Гмирю не помічає, явно ігнорує, хоч той стоїть біля нього, поруч з Гришком. Майже всі вирішують: пісенька Бориса Романовича «спета»! Віднині він у немилості грізного вождя і незабаром буде підданий остракізму, як траплялося вже не з одним видатним письменником чи артистом, воєначальником чи державним діячем у не такому вже й далекому тридцять сьомому році. Думає так само, певна річ, і Гмиря. І на тому вечорі, що так гарно й душевно розпочинався і так трагічно закінчується для нього.

Повертаючись до готелю, не знає, що з ним буде далі. Ні живий ні мертвий чекає світання і майже не спить до ранку...

О восьмій у номер вривається Гришко:

— Є! — Розмахує свіжим номером «Правды». — Є, Борисе Романовичу! На першій сторінці! І ви — Народний артист СРСР! Сталін не кидає слів на вітер! Ура-а-а! Борисе Романовичу! Треба замовити шампанське!

Гмиря вихоплює в нього газету — уважно читає Указ, вдивляється у свій портрет на першій сторінці «Правды» і не йме віри. Все ще ніяк не дійде до тями, не заспокоїться.

— Чому ж така зневага? — знесилено опускається в крісло. — Повне ігнорування протягом вечора. Презирство. Що це? Насолода владою? Садизм?

— Це ви про кого? — грізно питає Гришко. — Або я не розумію, або нічого не чув! Ясно? Вам віддано всі можливі почесті: орден Леніна і звання Народного артиста Союзу! Одночасно! По-моєму, такого ще й не бувало. Радіти треба, Борисе Романовичу, а не порпатися у дріб’язкових образах. Справедливість восторжествувала! Справедливість!

— Нічого собі справедливість, — усміхається нарешті Гмиря. — Вам ріг вина та курку з вождевих рук, а мені...

— Ви ж не Івасик-Телесик із нашої народної казки!

— Та й ви ж — не дідусь і не бабуся. Не поділитися ні куркою, ні вином, — Гмиря вибухає реготом, аж виляски йдуть просторим номером!

Нервове напруження нарешті спадає, і він стає самим собою: добрим, щедрим на жарт. Таким, яким знають його віддавна.

Зате Гришко набурмосується, випростує могутню спину, ніби залізний аршин проковтнув. Наближається впритул:

— Відмовитися від вождевого пригощання? Я б на Колиму загримів, як миленький! — шепоче, оглядаючись на вікна і двері. — Невже ви цього хочете?

— Обоє рябоє! — регоче Гмиря, відкинувшись на спинку крісла. — Отаким мужчинам, таким співакам — і перетворюватися на ворону, що кожного куща боїться? Ми ж не пил на вітрі! Не пил, дорогий Михайле Степановичу!

У номер вже вломлюються — свої й москвичі — з квітами, вітаннями й поцілунками, обіймами, радощами. Часом щирими, а частіше й не дуже. Але ж... У такий радісний день все сприймається щиро й відверто, як свято, як дарунок Долі, над яким не замислюються, а благословляють. І подумки дякують Всевишньому й Долі за те, що послали тобі такий день — визнання і славу!

Господи! Не одвертай лиця свого від геніїв!

А Гмиря й Гришко — справжні генії співу. Ціла епоха в українському вокалі. В оперному мистецтві. В романсі. В українській народній пісні.

Двадцяте століття, відлетівши в неміряні й недосяжні далі історії та Всесвіту, співатиме і їхніми голосами. Далеким нашим нащадкам і ще дальшим представникам інших народів.

А ми, їхні сучасники, чутимемо їх, здається, і на смертному одрі.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01