НА ОСОБЛИВОМУ ОБЛІКУ В ЦРУ 5 БЕРЕЗНЯ МИНУЛО 90 РОКІВ АКАДЕМІКОВІ, ЯКОГО НІБИ Й НЕ БУЛО

Поділитися
Більшості співвітчизників ім’я це нічого не скаже. Все, про що розповідатиметься нижче, раніше вважалося таємницею...
Академік В.Г. Сергєєв

Більшості співвітчизників ім’я це нічого не скаже. Все, про що розповідатиметься нижче, раніше вважалося таємницею. Навіть державною таємницею. Як і те, що академік Володимир Григорович Сергєєв жив і працював у Харкові, де очолював суперзакриту фірму — поштову скриньку № 67 — і мав там ні багато ні мало 10 тисяч підлеглих із наймодернішими професіями ХХ століття.

Про вироби №…

Ну а те, що виготовляв Сергєєв, і зовсім ніяк не називалося. А так — «виріб», «машина» або абревіатури, які ні про що не говорять, — 8К64, 15А18 чи 11К25...

Невідомо, чи вводило це в оману ЦРУ, а от співвітчизників — точно. Багато хто й донині на запитання: «Хто такий академік Сергєєв?» — знизує плечима.

А втім, не дивно: про справжнє призначення деяких сергєєвських розробок у багатотисячній фірмі інколи знали тільки п’ятеро людей. Для решти вигадувалася правдоподібна легенда. І лише в кабінеті, де тепер господарює престолонаслідник Сергєєва, називали речі своїми іменами. Оскільки був академік носієм усіх секретів. Коли ж назви вимовлялися в іншій обстановці, ті, хто відповідав за режим, хапалися за серце.

Про таємність

На територію фірми Сергєєва зі сторонніх мали доступ тільки перший секретар обкому і зав. оборонним відділом. Хазяїв же району — секретаря райкому та голову райвиконкому — охорона пускала не далі актового залу («грецького» по-тутешньому). Та й то в дні пролетарських свят.

І ось одного разу...

Для своїх співробітників Сергєєв побудував на околиці Харкова цілий мікрорайон — «Селище Жуковський» — з двома школами, плавальним басейном. З центру туди проклали тролейбусний маршрут. І кондуктор раптом оголошує:

— Наступна зупинка — Ракетний інститут.

І табличка така сама на вулиці, чорним по білому. От коли КДБ кинувся з усіх ніг: та хто посмів?!

Про те, як плутали сліди

Так, Сергєєв і його фірма робили ракети. Як бойову зброю. І ракети — як засіб пізнання космосу.

Але й не намагайтеся скласти за енциклопедіями та довідниками радянських часів уявлення про те, чим і де займався академік Сергєєв. «З 1960 — у Комітеті з радіоелектроніки при Раді Міністрів СРСР» (УРЕ). Виходить, москвич? То чому ж він «депутат Верховної Ради УРСР 8—10 скликань» і «акад. АН УРСР (з 1982)»? «Наук. праці належать до галузі динаміки систем керування» («История Академии наук Украинской ССР»). І за це вищі в тій країні почесті? Туманно...

Про ці нагороди писалося докладніше: «двічі Герой Соц. Праці (1961, 1976), Ленінська премія, 1957, Держпремія СРСР, 1967, Держпремія України, 1979». Але не варто шукати в газетах його ім’я в нагородних Указах. Вони були закритими, не для преси.

То що ж, зрештою, це за загадковий академік? Начебто й був, і ніби його й не було?..

— А що ж ви хочете? — усміхається Сергєєв. — Адже я був на особливому обліку в ЦРУ!

Про мозок ракети

А втім, «робили ракети» — сказано не вельми точно. У різний час таємний об’єкт шифрувався по-різному: п/с 67, ОКБ-692, «Електроприлад». Але конструювали тут для ракет ту саму найважливішу складову.

Фірма, яку він створював по цеглинці, точніше — її рештки, іменується тепер «Хартрон». Її президент і генеральний конструктор Я.Айзенберг пояснив нам так:

— Якщо ракета — це істота, то ракетники роблять саму людину, виробники двигунів — роблять їй ноги, а ми робимо їй мозок. Система керування — це мозок! Усе, що відбувається на ракеті, все роблять системи керування. Ось ракета стоїть у шахті — потрібно відкрити кришку. Це робить система керування. Ракету треба кудись прицілити — система. Потрібно подати команду на включення двигуна, потрібно встановити тягу двигуна. Потім потрібно, щоб вона просто стійко летіла. Автомобіль без керування також звалиться в кювет, а ракета летить куди складніше.

Ось і був цілих чверть століття людина-невидимка Сергєєв головним конструктором мозку найгрізніших і найдосконаліших радянських ракет. Одним із тих, про кого за життя в газетах писали без прізвищ, але з заголовних літер «Г» і «К».

Про школу Сергєєва

П’ять років тому я був у Харкові на його 85-літті. З режисером Борисом Савченком того дня ми провели найперші зйомки документального фільму про Сергєєва «Зоряний капітан» для задуманого нами серіалу «Космос в особах».

У «грецькому» залі вклонитися досягнутій ним життєвій вершині зібралися його учні, а пізніше соратники, яких тут величають «сергєєвською першою збірною». Тепер це поважного віку люди із сивинами, лисинами, лауреатськими медалями. Пам’ятають. Не забувають. Та сам усього, що досягнуто, Сергєєв би й не зробив.

На початку сімдесятих уряд підключив працювати у зв’язці з фірмою Сергєєва, крім Янгеля, ще п’ять головних ракетних конструкторів.

Перший віце-президент «Хартрона» Г.Лящев:

— Стало зрозуміло, що об’їхати всі ради головних конструкторів, вникнути в суть кожного питання Сергєєв уже просто фізично не в змозі. І тоді — то був серпень 72-го — ним же була створена структура головних конструкторів за напрямами. Він зростив цілу школу керівників. Усі були тоді досить молоді, це зараз їм за 60 перевалило. То була при генеральному конструкторові Сергєєві перша збірна, на якій усе трималося.

Я.Айзенберг:

— Ми взагалі, розумієте, схильні недооцінювати роль великих організаторів. Ми вважаємо, що головний конструктор сам і креслить. Та не так це! Атомну бомбу робив не Курчатов. Бомбу робили Харитон, Зельдович, Сахаров. Курчатов усе це організував. Це ж сотні наукових інститутів, величезна взаємодія. Потрібно бути генієм організації! Вміння організувати справу унікальне. Тому роль Сергєєва у створенні гігантської ракетної фірми, коли хочете, абсолютна. Батько-засновник! Це він підібрав з молоді всіх цих людей, призначив, висунув. Свого часу він поставив мене начальником теоретичного відділу. І повірте, це було непросто... з моїм прізвищем. А він пробив.

Про зустріч із долею

Війну, після навчання в Московському інституті зв’язку, Сергєєв почав з одним «кубарем» молодшого лейтенанта у відділі зв’язку 8-ї армії. А її кінець зустрів гвардії капітаном. Але з 9 Травня війна для нього не закінчилася.

— Закінчив я Кенігсбергом. Я був комроти зв’язку, зам. командира полку. Їхали в Чойбалсан, на кордон Маньчжурії й Монголії, підтягувалися для вступу до Маньчжурії проти японців. У Тайшеті зупинка. Ешелон — тисяча душ! Потрібно людей, коней годувати. А командир полку був «гарнесенький». Я йому: «Ось тобі води. Сиди, витвережуйся». Пішов реєструвати ешелон, щоб одержати постачання. Зустрів командира роти, а той: «Слухай, ось у цьому будиночку потрібно починати». Скількись часу він там був — виходить. «А дівчинка там непогана реєструє... Перед обідом буде йти в сусідній будиночок печатку ставити». Ну, вийшла. Маша вона, Марія Василівна. Походили ми втрьох. Я кажу: «Коля...», а нишком махаю: зникни. «Зрозумів». А ми з нею залишилися розмовляти. Тепер я їй кажу: «Слухай-но, я тебе умовив заміж вийти за сорок хвилин». Я не був одружений. «Ні, ти мене дві години умовляв». Потім, щоправда, я виїхав з ешелоном у Порт-Артур. Листувалися півроку. Через ординарця одержав від військради Порт-Артура папірець, що вона моя дружина. Ординарцю гроші — він поїхав і привіз мені її туди. Дотепер живемо. П’ятдесят вісім років!

Про те, як він переміг

Ото ж бо як долі складаються. У ракетній справі гвардії капітан запасу Сергєєв опинився, по суті, випадково.

— Їхав я з Порт-Артура зі скандалом: на «гражданку» не відпускали. «Я служити в армії не збираюся!». Ледве демобілізувався в 47-му. А в Москві всі наші інститутські, усе моє покоління працює. «Хлопці, куди влаштовуватися?».— «У НДІ-885 зарплата вища. А в НДІ-20 краще харчування. Там зарплата нижча, але картки».— «Е ні, картки незабаром скасують. Піду-но я у 885-й». І пішов. Так я й опинився в Миколи Пілюгіна, який займався системами керування ракет.

Касета продовжує крутитися, ніби відкручуючи назад прожите життя.

— Ну, я певний час попрацював, а Пілюгін мене покликав і каже: «Йди-но організовуй лабораторію для розробки системи стабілізації авіаційних локаційних антен літаків». Навколо мене ходять: «Що тобі треба — штат, що?». Гаразд, зробив я лабораторію. Знову кличе: «Йди організуй лабораторію стабілізації центра маси ракети». Організував. Нормально пішло! Але коли зробили макети і вже готувалися поставити на модель, мене не пустили. Ці от, теоретиками звуться. Доповідають: точніше, ніж радійна система, твої автономні системи не стрілятимуть — і крапка. А в той час автономні стріляли за дальністю добре, а за бічним відхиленням — погано. Що робити?..

Сергєєв неначе наштовхнувся на глуху стіну. А тим часом у Дніпропетровську Михайло Янгель уже почав розробляти концептуально іншу, ніж корольовські з радіокеруванням, ракету на висококиплячих компонентах палива. І саме з прогресивнішою автономною системою керування, яка встановлюється на борту ракети.

Драматургія тривалої суперечки, зрештою, приведе Сергєєва до Бориса Конопльова. Знав би колишній гвардії капітан, як химерно поєднає їх незабаром доля...

— У курилці кажуть: «Конопльов — голова, порадься, Володю, з ним». Пішов я до Бориса Михайловича. Він радист, як і Пілюгін. Але він мені сорок хвилин розповідав, що радійна система жодних перспектив не має і точніше, ніж зараз, не стрілятиме! А тоді вони стріляли плюс-мінус три кілометри. Пішов я знову до тієї людини, яка автономник. Той: «Та ні біса у вас не вийде, перспективна радійна система». Га? Парадокс: радист Конопльов за автономну, а цей, автономник, великий начальник, від якого залежить допуск до випробувань, торочить: «Ні, радійна!». Зрештою, вмовив я його. «Гаразд. Бери свої прилади і став на модель. Але якщо включиш і не вийде, щоб духу твого не було!» Поставили. І все гадаємо: «Як же зараз? Мало що там відмовить». Стрельнули. І вийшло — відхилення сімсот метрів! Три кілометри — і сімсот метрів!

У той рік, від якого веде відлік космічна ера, праця й боріння Сергєєва над стабілізацією центра маси, — а це означало сталий політ ракет — будуть відзначені найпрестижнішою премією тодішньої країни — Ленінською. За одним, до речі, закритим списком із Сергієм Корольовим, який і запустить найперший супутник Землі.

Про початок фірми

Янгель зрозумів: створення бортової системи керування для його ракет — настільки складна річ, що під неї потрібне спеціальне конструкторське бюро.

Очолити нове ОКБ у Харкові доручено було Б.Конопльову. Тому самому, який перетягував молодого інженера-фронтовика в «автономну» віру. Його мати, есерка, у 37-му потрапила під сокиру репресій. Щоб уникнути арешту, синові «ворога народу» довелося кинути вуз і втікати з Москви до Сибіру. Але і без диплома Конопльов примудрився одержати ступінь доктора наук.

У не дуже примітній для ока лісопарковій зоні Харкова все й почнеться. Квапилися дуже. Під секретний об’єкт не будували, а відвели готові приміщення прикордонучилища. Багато наукових авторитетів вважали цю затію нереальною. Що й казати, якщо складальний цех перших ракетних приладів розмістили там, де у вихідні курсанти влаштовували танці, — у фойє клубу...

Про катастрофу

Роботи з ракети 8К64 урядом оголошено першочерговими. Денно і нощно монтуються громіздкі, на радіолампах, прилади. Під особистим контролем Хрущова негласне змагання: хто раніше встигне вийти на випробування — Корольов чи Янгель? Чия ракета злетить першою?..

Так, часу на нову зброю було відпущено вкрай мало. Розвідка доповідала: у США не перший рік повним ходом ідуть розробки міжконтинентальних балістичних ракет типу «Атлас». Вони ось-ось надійдуть на озброєння. А в разі війни під ядерний напад підпадуть сто міст країни.

— Випробування — це, по суті, був перший вихід нової фірми, — згадував Г.Лящев. — Усе накачували, як мовиться, давай, давай. Москва гнала: під сьоме листопада пустимо, під Жовтневі свята. І черговий з’їзд не за горами. Час переможних рапортів... Ну і порушували в гонці, природно, всі мислимі й немислимі правила гри.

Того чорного дня 24 жовтня 1960 року на 41-му майданчику космодрому Байконур — величезна людська трагедія. На натурних випробуваннях міжконтинентальної янгелівської ракети Р-16 гігантський вибух. Нехтуючи небезпекою, кваплячись, вони немов ішли назустріч своїй смерті.

Дивом зберігся шматочок технічної кіноплівки. Ці кілька метрів старого целулоїду, зняті під час вибуху, — братська могила десятків і десятків людей. Згоріли, отруєні газами...

З харків’ян загинули сам Конопльов, начальник приладового відділу Рубанов, випробувач Жигачов.

Згорів і головнокомандуючий ракетними військами маршал Недєлін. Від нього знайшли лише оплавлену Золоту Зірку та обгорілий годинник зі стрілками, що зупинилися в момент трагедії. В урядовому повідомленні про його загибель відверта неправда: «... у результаті авіаційної катастрофи».

Про загибель інших — бойової обслуги, випробувачів, керівників ракетної промисловості — взагалі ані слова. Їх упізнаватимуть за ключами від квартир, за обручками. Ховатимуть у різних містах — Дніпропетровську, Харкові, Москві, Києві. А якщо в одному, то на різних цвинтарях. Щоб, не приведи Господи, якийсь розумник не звів докупи всі факти.

Про переїзд

Винною в катастрофі визнали систему керування.

Я.Айзенберг:

— Ну, звісно ж, наша фірма була причетна. Було б смішно казати, буцімто ми стоїмо тут у білих халатах... Боялися: а раптом у польоті щось не спрацює? Нехай воно краще спрацює на землі. І всі ступені запобігання виявилися знятими.

Після трагедії харківська секретна фірма, ледь народившись, залишилася обезголовленою.

— Як я опинився тут? Немає нічого простішого, — це Сергєєв у мій диктофон. — Шостого чи п’ятого листопада влаштовував новосілля. Одержав трикімнатну на проспекті Гагаріна в Москві. А дев’ятого прийшов на роботу. У лабораторію секретар директора дзвонить: «Володимире Сергійовичу... — Така дама була, розумієте, вона з селян, але коли йде — королева! — Вас у ЦК викликають». Я кажу: «Маріє Олексанно, як — добре відпочила?» — «Я ж бо відпочила, але вас у ЦК викликають. І ЗІМ уже чекає». А ЗІМ — це все одно що «Мерседес», те саме тоді. Ну, пожартував і в цех пішов, працюю далі. Дивлюся — йде наша Марія коридором. Зрозумів, що не жартує дівчинка. І от мене возили на цьому ЗІМі три дні підряд то в ЦК, до зава оборонним відділом, то до міністра Калмикова. Я жорстко заявив: «Не поїду!». А мені кажуть: «Не поїдеш? А якщо рішення ЦК буде, також не поїдеш?» — «А навіщо доводити до рішення ЦК?» Увечері знову: «Володимире Сергійовичу, ЗІМ стоїть!» У Харкові бажаючі були і в Москві. А вибрали мене. Може, тому що я займався стабілізацією центра маси ракети?..

Дружина також не погоджувалася на переїзд. Поки перед Сергєєвим справді не поклали рішення ЦК.

— Харків — це років на три. Вважайте, начебто відрядження...

А три роки розтягнуться на ціле життя...

Про сумніви

Нічого дивного в його сумнівах не було. Адже Сергєєв — корінний москвич. На робітничій околиці Замоскворіччя у родині робітника він і народився в далекому році початку Першої світової. У провінційній Полтаві гімназист Олександр Шаргей, відомий науці більше як Юрій Кондратюк, розпочав уже свої космічні зошити, де буде записано теорію космонавтики і його знамениту тепер «місячну трасу». А втім, хіба це хоч якось стосувалося чубатого хлопчиська, який грав на запилюженій траві у бабки та вудив пічкурів на Яузі? Але історія вже в’язала свої вузли...

У рік, коли С.Корольов десь поруч закінчував прославлену «Бауманку», хлопчисько з робітничої околиці подався після семирічки у ФЗУ. По сімейній доріжці шлях у нього один — на Електрозавод. А коли невисоко, лише на кілька десятків метрів, злетіла найперша радянська ракета «ГІРД-9», «фабзаєць» уже слюсарював на фабриці, неймовірно далекій від ракетної техніки, — № 1 «Москвошвей»...

— Я п’ятнадцять років платив з Харкова за квартиру московську! Усе збирався повернутися. Зрештою, до Калмикова прийшов і кажу: «Валерію Васильовичу...» Калмиков — це, знаєте, міністр електронної промисловості. Він дивиться на мене: «Чи ти смієшся?!» А 15 років після тієї страшної аварії — і пішла справа. Я йому: «Ви ж казали, на три роки». Усміхається: «Що ще я казав? Іди працюй!».

Про ставку на молодь

Після такої трагедії психологічний стан у щойно створеній фірмі він застав, без перебільшення, тяжкий. Цей комплекс у зібраних у КБ двадцятип’ятирічних головастих хлопчиків і належало подолати бувалому в бувальцях гвардії капітанові Сергєєву.

— Була фірма, що складалася з молодих і здібних хлопців, — стверджує Я.Айзенберг. — Вважайте, я був тоді нормальним представником того покоління розроблювачів — три роки стажу. У когось два, у когось чотири. Адже міжконтинентальна ракета — вершина людської, технічної досконалості. А система керування складається з мозку, з науки. Якщо ми чогось боялися, то саме того, що московська фірма скаже: «Гаразд, хлопці, ми весь цей інтелект зробимо самі, дамо документацію. А ви як серійне КБ її повторюватимете». Тоді з розроблювачів ми перетворювалися... Загалом, біля розбитих ночов. Адже найстрашніше — коли всі починають боятися. Важко зробити щось путнє, якщо всього боїшся. У мене таке враження, що цей комплекс із нашої фірми вивітрився через дуже багато років. Але ж ракет ми, як ви розумієте, не робили. По суті, Сергєєв виявився єдиним справжнім фахівцем із сучасних на той час позицій і очолив нашу фірму.

У Харків приїхав не просто фахівець. Лауреат. І вже указ на першого Героя був, ось тільки Зірку йому вручать уже в Харкові. А він — як головою у вир.

Про сивину

Квартиру йому підшукають на Сумській. Волею випадку саме в тому будинку, який споруджено на місці халупки, де тулилося колись проектне бюро Ю.Кондратюка. Але автор знаменитої космічної книги, недавній зек, «шкідник», займався тут виключно вітроенергетикою й ретельно ховав своє міжпланетне авторство. А втім, і Сергєєв не афішуватиме, навіщо він приїхав до Харкова.

— Я відразу полюбив цих хлопців. Мені ці люди стали... рідні? Ні, слово не те. Жалощів не було, розумієте? Одразу в мене не було щодо них сумніву. Якась повага. Після отакої трагедії так рвуться працювати, начебто не вірять, буцімто щось ще може статися. На роботі я завжди з восьмої. О десятій вечора — додому.

Так, то було гірше, ніж розпочинати з нуля. Тієї зими і в цехах, і в кабінетах начальства поставили розкладачки. Ті, хто пережив війну, згадають цілодобові безсонні вахти, коли в нелюдські терміни на Сході з нічого створювалися заводи для фронту. Уряд вирішив за катастрофу нікого не карати, але міжконтинентальна повинна злетіти!

— Я два місяці жив у готелі «Харків». А родина — в Москві. Не пам’ятаю, з якої причини. А-а, квартиру чекав! Одержав квартиру, приїхали. Затягли речі на сходи, розпакували. Це було під обід. А ввечері я виїхав на полігон. І не був удома два місяці! А тепер скажу, як я повернувся, тільки не пишіть. День народження в дружини. Я кажу генералові Соколову, голові Урядової комісії: «Слухай, Андрію Йвановичу, можу я злітати?» — «Літай, літай». Квитки там, транспорт по всій трасі, — все було. Відчиняю двері: «З днем народження, Машенько!» Вона каже: «Завтра». Переплутав: я 28-го приїхав, а в неї 29-го. І почалося... Я до неї обнятися, а вона відступає: «Кинув і поїхав?» Я знову до неї: «Машо, що трапилось?» Вона дивиться на мене і задкує. Задкувала-задкувала, зрештою, все — куток, іти нікуди. «Та що ж це таке?!» У чоловіка, знаєте, можуть виникнути підозри... Нарешті: «Володю, ти ж зовсім сивий»... Я за два місяці став сивим. Цілком! От що таке робота моя була на самому початку...

Про тяжкі моменти

Пізніше в його житті буде безліч стартів, нові й нові покоління бойових і космічних ракет, але після страшної аварії успішний лютневий запуск 1961 року ракети Янгеля Р-16, що коштував сивини, пам’ятний особливо.

Це була перемога. Перемога над трагічними обставинами. Перемога над самим собою.

Харківське ОКБ захистило право на життя.

Так, в історії цього довгого життя було все — і нагороди, і догани за зрив термінів. Але після удач догани знімали, а в космосі та на бойовому чергуванні нові, дедалі досконаліші ракети із сергєєвськими системами залишалися.

А.Гончар, головний конструктор систем керування космічного комплексу «Енергія» — «Буран»:

— Мене вражало, як Володимир Григорович поводився у відповідальні моменти. Скажімо, пуск іде — реальна небезпека. Чи невдачі. Або, скажімо, на випробуваннях, де відбувається пропал подушки. Він переживав. У таких ситуаціях людина намагається якось жартом зняти напруження. А він дуже вимогливий був. Готуємо якось ракету до пропалу. В останній момент належить піти з-під ракети в бункер. А в бункері амбразура. Навколо неї стовпилися і міністр, і генералітет. Ну, я підійшов і став позаду. Сергєєв був у перших рядах. Побачив мене, хапає за рукав, тягне до амбразури. Але ж тут міністр, і я в сторонці тримаюся. «Тобі видно?» А там берізки були. «Видно, берізки ростуть...» — «Ти ще можеш жартувати?!».

В.Уралов, головний конструктор систем керування грізної ракети СС-18:

— Вісімнадцята — вона чим характеризується? Там мінометний старт. Тобто 200-тонна ракета стоїть у шахті, внизу «ПАД», пороховий акумулятор тиску. Він вибухає, і ракету викидає нагору. Вона піднімається на 57 метрів над землею, і на цій висоті необхідно запустити двигуни. Ну, нас тоді квапили до з’їздівських справ, і, отже, ми все зробили за старими матеріалами. І розірвали зв’язок землі з ракетою. Ситуація: двигун нагорі не запускається. Ракета рівнесенько опускається в шахту, і шахта вибухає разом із ракетою. Що це за вибух? Кришка, якою шахту закрито, важить 150 тонн. Так вона відлетіла на півтора кілометра! Страшно, що телеметристи, які знімали все це, недалеко, за 20 метрів від пускової установки. Там має бути лише двоє, а набилося близько тридцяти. Кришка пролетіла над ними. А якби вона, не дай Боже... Там два кілограми захищеність на квадратний сантиметр. Звичайно, це була б братська могила. Отакий був той аварійний пуск.

Так, ризик — це умова, компонент їхньої непростої, дуже чоловічої роботи. Про аварії народові, звичайно ж, не повідомлялося. Йому, народові, належало знати: в СРСР у ракетно-космічних справах повний ажур.

Про «Сатану»

Вінець сергєєвської оборонної творчості — СС-18. Під цією оболонкою зібрано всі напрацювання від тієї найпершої янгелівської ракети, конструкторські осяяння, навіть наукові відкриття, скажімо, нового закону динаміки. Неперевершена й тепер у світі ракетна зброя. Їй доступна будь-яка точка земної кулі. СС-18 американці з переляку прозвали і геть безбожно — «Сатана».

— При цьому потужність її бомби була зовсім фантастичною. Порівняно з нею, Хіросіма — ніщо, — по складах повторює Айзенберг. — Десятки хіросім! В одній. А їх, боєголовок, десять! Їх розводить система керування: кожну боєголовку вона спрямовує на свою ціль. Наприклад, одну — на Полтаву, одну — на Бєлгород, одну — на Суми, ну й на Харків. Або всі в одну точку.

Г.Борзенко, багаторічний перший заступник Сергєєва:

— І 42 елементи прикриття, у тому числі одна станція активних перешкод. Прикриває головні частини. Коротше кажучи, вони летять поруч, ці елементи прикриття, щоби радарам невідомо було, де ж справжня головна частина, боєголовка.

Про роль рукодільниць у ракетній епопеї

Але в житті не обходилося без гумору. Як в історії з дротинками, тоншими за людську волосину.

Г.Борзенко:

— Стояли в приладах нашої розробки запам’ятовуючі пристрої. Це були матриці на магнітних феритах. У комплект цих матриць входило на той час 8—10 тисяч феритів, а останні наші вироби в цій «Сатані» — там було 84 тисячі феритів. Спочатку вони в нас були двоміліметрові в діаметрі, і прошивання здійснювалося вручну. А прошити треба було трьома дротиками. Ми оголосили набір рукодільниць, хто вмів вишивати. Тоді дротик був ще товстий, а опісля став мікронним, внутрішній діаметр кільця шість десятих міліметра. І треба було вшити туди три дроти...

Місцеві дотепники відразу почали вправлятися:

— Ну так, адже наш Дід у молодості трудився на «Москвошвеї». Ось і пристосував швачок до ракетної справи!

Про кляузу

— Знайшовся «доброзичливець», капнув нагору: мовляв, я, Сергєєв, відбухав на дачі хороми. Будинок двоповерховий, асфальту — чотири кілометри від шосе. Відразу примчали комісії — ЦК КПРС і київського ЦК. Потім вони плювалися. Звичайний одноповерховий, паркан з гнилих дощок. Будинок — чотири на шість — я побудував власними руками. Рами і двері замовив, ну, а толем покрив сам. Схуднув на 13 кілограмів, бігав як хлопчисько. І провів чотири метри асфальту. «Подзвонили б у ЦК, порозумілися». — «Аякже, так би ви й повірили».

Минулого літа, перед зйомками в Дніпропетровську фільму про Янгеля, ми з режисером Борисом Савченком зробили гак і заїхали провідати Діда Сергєєва на дачі під Харковом. Особнячок з усіма нуворишськими прибамбасами, з арками, башточками, з блакитним плавальним басейном був, але за сітчастим парканчиком. Поруч із Сергєєвим. А в двічі Героя і тричі лауреата, щоб помити руки, кран на подвір’ї довелося відкручувати плоскогубцями.

Про геронтократів ПБ

А вже відповідальності — ось чого Сергєєв не боявся ніколи. «Я роблю зброю, і вона повинна бути надійна!» Це він не втомлювався втовкмачувати в ОКБ молодим. І у верхах — у міністерстві, у ЦК, коли його дотискали, підганяючи з термінами.

На фірмі зі сміхом згадують, як вирішили якось роз’яснити перестарілим членам Політбюро, що означають для ракети системи керування. З математикою в тих кепсько, а на пусках вони бачать лише зовнішню оболонку ракети, а що в ній усередині і що навколо — залишається за кадром.

Та хіба міг Сергєєв на пальцях розтовкмачити тодішнім кремлівським геронтократам, як крихітна бортова машина вагою лише в 21 кілограм утримує на орбіті двохсоттонне громадище космічної станції? Як ускладнювалися й ускладнювалися алгоритми для точності стрільби? Як створювалися гібридні мікроскладення, плоскі модулі, багатошарові друковані схеми?

Та й чи розповіси, як, врешті-решт, для «супервиробів» уперше було створено нову технологію відпрацювання програмно-математичного забезпечення? У «Електронному старті» повністю моделювався віртуальний політ ракети і реакція її систем на вплив усіляких збурюючих факторів. А в програми для цього потрібно вводити сотні тисяч (!) команд на всі випадки життя. Ось і можна було не провадити тепер пробних запусків дорогих ракет. Заощаджувалися мільйони.

Про самостійність характеру

Це тільки здавалося, коли нам рапортували про дзвінкі перемоги, що всі ці засекречені конструктори дружно, в єднанні йдуть на штурм космосу. Насправді ж між головними конструкторами не все було геть безхмарно. Корольов не жалував Янгеля, Янгель — Корольова, Челомея — і той, і другий, ну а Челомей — усіх гамузом. І в Сергєєва, не приховаємо, був вічний опонент — «корольовський штурман». З надр його НДІ і вийшов у головні сам Сергєєв.

Г.Борзенко:

— Звичайно, Пілюгін, коли рекомендував його на ОКБ в Харкові, гадав, що Сергєєв виконуватиме те, що Пілюгін скаже. Але характер у Володимира Григоровича дуже самостійний, і він навіть крутіше повівся, ніж Конопльов. Заявив про свою незалежність. Не за підказкою робитиме, а так, як ми знали.

На «Хартроні» згадують — в один із заплутаних моментів Щербицький запитав:

— Чим ми можемо допомогти?

— Сам упораюся, — відповів Сергєєв.

У Харкові дошукувалися: чому він відмовився?

— Та їх тільки пусти — почнуть в усе втручатися.

Так, незручний, незручний він для начальства. І в Києві, і в Москві.

Про проект століття

То було престижне замовлення, навколо якого закипіли неабиякі пристрасті. Його назвуть найскладнішим проектом минулого століття. Задіяно буде весь розум, весь інтелект величезної країни.

— Упереджене ставлення Москви, а надто Пілюгіна, — вів далі Г.Борзенко, — позначилося на одній з перспективних робіт. Проектом століття називали комплекс «Енергія» — «Буран». Микола Олексійович сказав: «Сергєєву я це не дам». І підключили КБ заводу Шевченка. Під це замовлення завод збудував собі три корпуси, мікроелектроніка, чистота приміщень і так далі. І… завалив розробку.

Головний конструктор систем керування «Енергії» — «Буран» А.Гончар:

— Тільки через три роки після цього провалу було підключено нашу організацію. Адже постанова уряду про створення радянського «Шаттла» (так ми його між собою називали) вийшла в 76-му. Ми з Сергєєвим їздили до Глушка, він був тоді вже головним КБ-1 Корольова. Ну й заявили: «Роботу цю приймаємо». Хоча терміни до виходу на льотні випробування були мінімальні. За чотири роки створити цілу систему керування! Але замовлення настільки престижне, що ухвалили ризикнути.

Справ у Сергєєва стане зовсім невпрогорт. Тоді йому вже минав сьомий десяток...

— Скільки потрібно вміти, щоб 1700 підприємств взяло участь! — вигукує Лящев. — Весь інтелект мобілізували — технічний, технологічний, програмний. І створили це дітище! Доповідаю: ніхто у світі не вміє керувати такими масами. 2 тисячі 200 тонн стартова вага! А «Хартрон» навчився. Створили бортові обчислювальні машини, що працювали в умовах тих вібрацій, навантажень, температур. То був багатомашинний комплекс, який умів розв’язувати рівняння 360-го (!) порядку.

Про образу

На схилі літ Сергєєва глибоко і боляче скривдили. Він керував усією розробкою, що ось-ось мала завершитися. І так мріяв запустити в небо й цю могутню, двохтисячотонну ракету. Але успішні запуски спершу «Енергії» з корисним навантаженням, тобто імітацією космічного корабля за вагою, потім зі справжнім «Бураном» відбудуться, на жаль, без нього.

Без жодного пояснення причин міністр О.Бакланов поклав перед ним готову заяву «за власним бажанням» і авторучку: «Підписуй».

Наприкінці 85-го сталися якісь чергові космічні негаразди, і Сергєєва вирішили просто підставити. Не зважили ні на нагороди, ні на заслуги, ані на 25 років, відданих побудованій ним по цеглинці унікальній ракетній фірмі.

Справжні причини його соратник Г.Борзенко пояснює так:

— Керівництво міністерства було молоде. Володимир Григорович, користуючись великим авторитетом і повагою, не завжди погоджувався з думкою вищезазначеного керівництва. Виявляв норовистість. На колегіях міністерства останніх років десять до відходу з’являвся дуже рідко, заступників посилав. «Скажіть, ніколи. Працюю». — «А ми що — дурницями бавимося?!»

Так, не з космодрому, а як усі ми, грішні, вдома по телевізору дивитиметься він цей запуск «Енергії» — «Бурану», в який уклав стільки сил, нервів та інтелекту.

Г.Лящев:

— А якщо чесно, світові таке махинище придасться тільки в третьому тисячолітті. Як-то мовиться, ми випередили час, потреби. Тобто сам комплекс створено, а подужати його тепер ані колишній Радянський Союз, ані нинішня держава точно не в змозі. А от скористатися б цим дітищем, що вже бувало, просто світовому співтовариству... Саме те, що зараз будують: проект «Альфа», 400 тонн. Ось що то за ракета. І вона вже літала! Боляче, що все порізали, розікрали, знищили. І вже точно ніколи не відновлять.

Так, він, Сергєєв, починав будувати долі багатьох і багатьох. Колишні молоді з «першої збірної» давно вже самі доктори наук, двічі й тричі лауреати. І не його, Сергєєва, провина, що в десятки разів скоротилися нині обсяги робіт. Що «Хартрон» з його унікальним інтелектуальним і технологічним потенціалом змушений вишукувати нові й нові напрями, аби вижити. Благо б системи керування для атомних електростанцій (вони потрібні Україні як повітря), але й дитячі іграшки, турнікети для метро...

Колись на космодромах перед ним тушувалися генерали. А він як був, так і залишався в наданому ще на фронті, у серпні сорок четвертого, званні — гвардії капітан.

З днем народження, зоряний капітане!

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі