На захист неповних сімей

Хоч кого запитай, усі скажуть, що для дитини завжди і в усьому краще, коли вона росте в повній сім’ї. Це і природно, і логічно: двоє дадуть удвічі більше батьківської любові, тепла, турботи і ресурсів, ніж один.

Про це свідчать і численні дослідження, які порівнюють більш-менш об’єктивні показники дітей, які живуть у повних і неповних сім’ях. Зокрема, за даними всеамериканського дослідження підліткової наркоманії, частка тих, хто вже спробував це зло, виявилася меншою серед дітей, котрі ростуть у сім’ях з обома батьками, ніж серед їхніх однолітків із сімей з одним із батьків. І такий результат нас не дивує, він очікуваний.

Дивує інше — це «менше» виявилося аж ніяк не вдвічі, а всього лише на якісь жалюгідні відсотки. Так, рівень наркоманії серед американських підлітків із повних сімей — 4,5%, а серед тих, хто живе з одним із батьків, — 5,7%. Це вже не зовсім очікуваний результат.

Мало того, магічне число «два» стосовно батьків не завжди спрацьовує краще. Зокрема з’ясувалося, що «рівень наркоманії» для дітей із сімей з одною мамою виявився нижчим, ніж для сімей із рідним татом і «новою мамою». А найкращою сімейною структурою в цьому сенсі виявився «тріумвірат» — коли під одним дахом живуть мама, тато (обидва рідні) і хтось із їхніх батьків.

Дослідження, які порівнюють шкільні оцінки і якість стосунків із братами-сестрами і друзями, щоб знайти кореляцію між цими показниками зі структурою сім’ї (двоє рідних батьків, одна мама, прийомні батьки, прийомна мама, прийомний тато тощо), показали, що такої кореляції немає — правда, за умови, що порівнювані сім’ї приблизно одного соціального кола і рівня доходів. Іншими словами, кількість батьків і факт їхньої біологічної спорідненості або неспорідненості не впливає ні на успішність, ні на рівень соціальної адаптації дитини. Найважливішими чинниками в цьому сенсі виявилися — у порядку зменшення ступеня кореляції (і, схоже, впливу):
1) рівень конфліктності в сім’ї загалом; 2) ступінь розбіжностей між батьками (як тими, що живуть у сім’ї, так і «колишніми»); 3) частота і тривалість суперечок між батьками і дітьми.

Мало того, є показники, за якими неповні сім’ї перевершують повні. Так, американське дослідження повсякденного життя сімей із дітьми віком від 10 до 14 років виявило, що самотні батьки спілкувалися зі своїми чадами в середньому приязніше, і ці діти проводили в середньому більше часу з членами своєї «розширеної сім’ї» (бабусями, дідусями та іншими родичами), ніж їхні однолітки з повних сімей (психологічний консенсус вважає таку практику корисною).

Про всяк випадок уточню: дружній стиль поведінки з дітьми зовсім не означає потурання, вседозволеність або відмову від покарання за погану поведінку. Йдеться, швидше, про загальну атмосферу, коли суворість у захисті меж дозволеного проявляється, а от злість і жорстокосердість — ні.

Як же так? Чому повні сім’ї показують такі самі результати, що й неповні, а іноді навіть гірші? Тому що не кількість важлива, а вміння. Тому що, на жаль, далеко не всі діти, котрі живуть з обома біологічними батьками, отримують від них необхідну порцію любові, турботи, тепла, уваги і водночас захищені від батьківських конфліктів, сварок, взаємних обвинувачень і ворожості.

Іншими словами, немає сенсу порівнювати між собою просто дві категорії сімей — окремо всі сім’ї з татом і мамою та окремо всі сім’ї з одним із них. Адже всередині кожної із цих категорій є безліч відмінностей. І є інші чинники, що впливають на благополуччя дітей дужче, ніж сама по собі наявність або відсутність одного з батьків.

Зокрема, вже з’явилися дослідження, згідно з якими в дітей, котрі ростуть у сім’ях з «повним набором» батьків, але при цьому з високим рівнем конфліктності між ними, набагато більше поведінкових проблем, ніж у дітей із стабільної сім’ї з одним із батьків. Отут доречно зауважити, що дуже часто в тих випадках, коли чоловік і дружина продовжують жити разом тільки заради дітей і розцінюють свої стосунки як низькоконфліктні (оскільки вони «терплять» один одного), їхні діти часто вважають, що рівень конфліктності в сім’ї високий. Тобто холодну війну батьків діти сприймають як цілком гарячу.

Я аж ніяк не пропагую легковажного ставлення до шлюбу і не пропоную негайно розлучатися при будь-якому непорозумінні або сварці. Над стосунками в сім’ї треба працювати і дбати про них. Але в цій справі трапляються й програші. Я бачу тут аналогію зі здоров’ям: ніхто не хоче хворіти, але з багатьма це трапляється, і далеко не завжди з вини хворого. На щастя, не всі хвороби фатальні, і при правильному лікуванні й поведінці людина може якщо не видужати остаточно, то жити нормальним, щасливим і плідним життям.

Дітям може не пощастити з батьками. А буває і так, що кожен з батьків — хороша людина, але жити разом виходить погано: через свої конфлікти вони мало опікуються дітьми і їхніми потребами. Тоді іноді й справді найкращий вихід — спокійно розлучитися і виконувати свої батьківські обов’язки окремо. Або трапляється, що майбутня мама дитини так і не змогла знайти людину, яка підходить для ролі тата. Ну, буває ще, що хтось із батьків передчасно вмирає.

Отже, сім’я може стати неповною з найрізноманітніших причин, і діти, які ростуть з кимось одним із батьків (частіше з мамою, але буває — і з татом, і навіть бабусею або іншим родичем), — це реальність наших днів. Не треба вважати таку ситуацію фатальною і малювати долю таких дітей темними фарбами. Найважливішим чинником, який сприятливо впливає на дітей, є відповідальне і стабільне виховання. І один по-справжньому хороший батько або мама — краще двох, якщо їхній союз не гармонійний.