Напівзабутий російський геній Салтиков-Щедрін про нас із вами, про наші вибори і про сучасний світ узагалі

«Хищники»

В міру розвитку цивілізації (а також, додає Щедрін, дороговизни харчів та подорожчання кокоток) традиційні способи нагромадження нетрудових прибутків (відомі в старій Росії під назвами «лафа», «богонатхненний хабар», «смоктання» та ін.) стали недостатніми для людей широкого розмаху; водночас масштабніше крадійство почало здаватися заняттям проблематичним — треба було надати йому, як тепер модно висловлюватися, «ідеологію», тобто щоб воно «мало всі ознаки заняття не тільки непорядного, а цілком пристойного, а в деяких випадках навіть і корисного». За це, здавалося б, нездійсненне завдання і взялися «хижаки». А втім, застерігається Щедрін, «хижаками» їх називають тільки газети, та й то не всі (деякі навіть вказують на них, як на «синів отечества»), самі ж себе, в домашньому побуті, вони називають «ділками», а в жартівливому тоні — «верховодами» («Пестрые письма»).

Звичайно, це був зовнішній вияв глибинних соціально-економічних процесів у пореформеній Росії. «Останнім часом російське суспільство, — пише Щедрін в «Убежище Монрепо», — виділило з себе щось на манір буржуазії, тобто новий культурний шар, що складається з корчмарів, процентників, залізничників (ділків, які дістали вигідні підряди на будівництво залізниць. — І.Дз.), банкових ділків та інших казнокрадів і глитаїв. За короткий строк ця гуляща тля встигла обплутати всі наші палестини, в кожному кутку вона смокче, точить, зубожує, та до того ж ще й нахабничає (...) Це — ублюдки кріпосного права, які пнуться з усіх сил, щоб відновити його в свою користь, у формі менш розбійницькій, але, поза сумнівом, більш крадійській».

У багатьох, мабуть, буде спокуса — перекласти ці старомодні стилем пасажі на сучасніший жаргон, але... не варто. Не так просто знайти гідну аналогію казнокрадові Разуваєву, який «поставкою гнилих сухарів (в армію. — І.Дз.) здобув собі блаженство»(!). Або цілій когорті діячів, які «рили гори» і за це діставали величезні куші та відзнаки («рити гори» означало: в кошторисах на будівництво вказувати зриття гори, якої не було, або інші непроведені роботи).

Хижацтво, за Щедріним, поділяється на просте і складне. Просте — майже те, що й крадійство, але масштабніше й може надягати на себе «навіть личину державного інтересу: заселення віддаленого краю, культура, обрусіння тощо» Простий хижак схильний простодушно підкреслювати свій патріотизм (так, дивлячись на Разуваєва, здавалося, що він ось-ось заспіває: «Веселися, храбрый росс!» і змусить слухати себе стоячи...»)

Складне ж хижацтво — інакшого штибу. В ньому видимих «діючих осіб зовсім немає, і доводиться тільки дивуватися, яким чином людина, яку незадовго перед цим знали без штанів, під цю хвилину орудує мільйонами». Тобто складне хижацтво вже й не хижацтво, а «порядок речей — нічого більше». Неуспішним громадянам залишається тільки дивуватися та заздрити: «Без штанів знав! без штанів!.. а тепер у соболях їздить! Коні не коні, екіпаж не екіпаж! Опосів цілий палац, справляє бенкети; в усіх кімнатах картини з голими жінками! Дружину — купив, а потім кинув напризволяще, а сам двох француженок утримує! Ну скажіть на милість, нащо йому дві? І яким чином усе це сталося?» (Тут уже щось схоже на класову заздрість, так недалеко дійти й до: «відібрати й поділити!»)

Складні хижаки, як і прості, також патріоти, але їхній патріотизм відповідно складніший: ринки, зовнішня торгівля і внутрішня політика, візантійський та персо-індійський напрямки просування (ще й до Жириновського відоме: сполоснути ноги в Індійському океані!) — все це також входить у коло їхніх інтересів. Тобто це вже навіть геополітика.

Сталися зміни навіть у зовнішньому вигляді та в житейській поведінці хижаків. Якщо Колупаєв сякався в жменю, то Поляков, Кокорєв, Губонін сякаються вже в хустку, «притому не в клітчасту паперову, а в справжню батистову, може, навіть скроплену духами».

Так чи інак, але й прості хижаки, і хижаки складні діють спільно і разом становлять нову еліту, новий «диригуючий клас»...

І «твір», який цей клас здиригував, здається Салтикову-Щедріну жахливішим за те, що було раніше. «Воїстину кажу: ніколи нічого такого не бувало. Страшним було кріпосне мучительство, але воно мало означений район (кожен мучительствував у межах свого гнізда) і тому було доступне для нагляду. Ваше ж мучительство, о глитаї і кровопийних справ майстри, є мучительство всесвітнє, невловне, яке не знає ні кордонів, ні навіть ясних визначень. Невже це прогрес, а не нахабне виродження паскудства меншого в паскудство подвійне?»

«Подсудимый вышел
на балкон и одарил проходящих мелкою монетой»

Однією з реформ Олександра II була реформа судової системи, зокрема введення інституту присяжних засідателів та адвокатури. Це був важливий крок у бік справедливішого забезпечення цивільних прав обивателів. Однак на практиці багато що й тут оберталося щонайнебажанішим чином. Так, адвокати свою важливу роль у судових процесах нерідко використовували для того, щоб добитися виправдання очевидних злочинців, і що багатший був злочинець, то більше було в нього шансів уникнути правосуддя.

У гротескній формі цей зворотний бік демократизованого правосуддя Салтиков-Щедрін подав в історії процесу над відомим нам Прокопом («Дневник провинциала в Петербурге»), який вилучив свій мільйончик із чемоданчика друга. Судові не видно кінця, одна сторона приводить свідків, а друга — «настоясцих, самых луццих лзесвидетелей», відкрито йде і підкуп, і «зустрічний підкуп», причому «правдивые лзесвидетели», од Гершка до Гаврюшки, природно, обходяться набагато дорожче простих свідків. Тим часом Прокоп їздить містами й селами, мобілізуючи своїх прибічників і завойовуючи любов народу простим і невідпорним способом: «Знаємо, ваше високородіє! знаємо твою чеснотливість! Чували ми, як ти в Ардатові за одну ніч площу від гною ослобонив! Може, не одну тисячу літ площа та на себе всякий кал приймала, а ти, дивись-но, прилетів та за одну добу її, наче дівицю незайману, під вінець опорядив!» Крім таких великих подвигів, Прокоп не гребував і дрібнішими (див. заголовок розділу).

Історія неординарна, і Салтиков-Щедрін сам не впевнений, чи то справді було так, чи то щось наснилося оповідачеві. Однак, мені здається, в наш час йому б не доводилося сумніватися. Знаємо ж ми, як у одній країні потрапляли в парламент діячі, що з усіх політичних аргументів уживали тільки кульочки з гречаною крупою. А бувало в деяких країнах і таке, що шановний чоловік, який перебував під слідством за фінансові махінації, раптом опинявся, замість лави підсудних, на лаві парламентській.

Ну, це все негативні приклади. Але ж бували й позитивні, інакшого роду. В тому сенсі, що на добро народ відповідає добром. Скажімо, в одній країні протягом більш як дванадцяти років не було грошей ні на що. І раптом за кілька місяців до чергових виборів президента вони з’явилися! Як із рогу достатку! (Хоча, як пояснили народові, чуда не було: просто все раптом «запрацювало».) Народ, природно, радів, голосував і обрав. Тепер молить Бога тільки про одне: щоб вибори президента відбувалися коли не кожні півроку, то хоча б щороку. Оптимісти з економістів підрахували, що коли вибирати кожні півроку, то Америку можна наздогнати і перегнати за десять років, а коли щороку, то за сімнадцять з половиною (враховується прогнозований спад виробництва в Америці, починаючи з 2017 року). Але є й песимісти (це вже серед політтехнологів) — вони кажуть, що це вже останні вибори. Мовляв, далі буде, як у Росії — раз і надовго-довго. А в цій нерозгаданій країні все, як у Росії. Тільки пізніше, навздогін...

«Вам мало не покажется, учтите»

На жаль, це не із Щедріна. Це з життя нашої політичної еліти. Хоч, природно, дуже нагадує лексику персонажів Щедріна. Як відомо, в Івано-Франківську якийсь не дуже розумний молодик похуліганив супроти одного з кандидатів у президенти. І от із трибуни Верховної Ради такий собі войовничий депутат погрожує пекельною мстою всім «націоналістам» і особливо «Нашій Україні», на яку постановлено вішати всіх собак. Справедлива депутатська обіцянка нещадної помсти викликала, однак, неоднозначну реакцію в суспільстві. Дехто запідозрив розлютованого депутата в низькому рівні… (далі нерозбірливо. — Ред.) та в бракові політичної культури. Я з цим не згоден. По-моєму, якраз навпаки. Означена несамовита ретирада свідчить саме про природне засвоєння частиною громадян і відповідно частиною парламентаріїв глибоко закорінених традицій політичної культури суспільств, спадкоємцями яких ми маємо честь бути. Мова йде про одну з цих традицій — традицію дій на власний розсуд і в позасудових формах, спираючись на реальну чи уявну кулачну силу.

Знову ж таки — звернімося
до Щедріна, він нам дещо пояснить

Початок 60-х років XIX століття. Революція в Польщі до смерті налякала царизм і розлютила імперських патріотів. На придушення її кинуто не лише армійські корпуси, а й легіони самодіяльних доброхотів (майбутні «ташкентці»). Але гнів народу треба спрямовувати не тільки проти зовнішньої крамоли, а й проти внутрішньої. Уряд дозволяє громадянам виявляти патріотичну ініціативу. А тут якраз і в Петербурзі спалахують пожежі. На пошук паліїв — звісно ж, нігілістів, студентів, «патлатих», дівиць-«синьопанчошниць», які чомусь-то відвідують лекції з природничих наук, — та на вивідування їхніх заводіїв і кинулися зграї «благонамірених».

У цій вакханалії члени товариства «Робкое усилие благонамеренности» з ентузіазмом беруть на себе поліційні функції (і навіть більше), здійснюючи нічні рейди по квартирах потенційних крамольників. І знову Салтиков-Щедрін виявився провидцем: хоча в 60-ті роки рятівники отечества діяли без власного центру, немовби в додачу до влади, але вже у 80-ті роки такі методи виявляються недостатніми, і царські сановники створюють таємну «Священную дружину», покликану вишукувати й усувати ворогів престолу. А на початку 900-х років для протидії революційному рухові створено чорносотенний «Союз русского народа», який, до речі, особливо активно діяв у Києві (знов-таки «передбачено» Щедріним: його персонажі дискутують про доцільність перенесення столиці імперії в Київ). «Союз русского народа» діяв уже відкрито і навіть диктував свою волю урядові.

Згодом досвід використання цілеспрямованого «народного гніву» для вирішення політичних завдань влади був у моторошному масштабі використаний («творчо») сталінським режимом. І сьогодні ми з тривогою спостерігаємо — поки що обережні — кроки в напрямку залучення «народної ініціативи» в Росії — під приводом боротьби з тероризмом. Адже ж самодіяльна «пильність», «телефони довіри» для донощицтва і тому подібні замінники професійної діяльності підконтрольних законові служб, замінники ефективної роботи державного механізму ні до чого доброго не приводили і не приведуть.

І всілякі заклики до позасудових розправ порядком потурання власним політичним пристрастям, на зразок того, що пролунав із вуст депутата Верховної Ради, — смертельно небезпечні для суспільства.

«География московских публицистов»

У своїх сатирах Салтиков-Щедрін, який був і драматургом, часто використовує драматичні сценки, пародійні оперні та балетні лібрето (зовсім новий жанр у сатирі!), а особливо охоче — іронічний виклад модних театральних постановок. У «Признаках времени» один із розділів зветься: «Проект сучасного балету». Як завжди у Щедріна, побачений ним спектакль (у даному випадку це «Золота рибка», балет у постановці Сен-Леона на сцені Петербурзького Великого театру) — привід для обговорення широкого кола не лише естетичних, але й суспільно-політичних питань, інколи доволі несподіваних.

«Золота рибка» — балет нібито із староруської історії. Дія, згідно з забаганкою постановника, переноситься на береги Дніпра, але й ці благословенні береги, й поселяни, що там витанцьовують, виглядають так недоладно, — що Щедріну залишається тільки потішитися з невігластва творців спектаклю. Але, почавши з цього, він переходить до речей серйозних.

Саркастично говорить він про географію як науку шкідливу, бо вона розповідає про землі, країни та народи — «з їхніми іменами та історичними особливостями». Але ж «консервативному почуттю це відразливо». Консервативному почуттю бажано, щоб, «перегорнувши першу сторінку» підручника географії, можна було сказати: «ничего в волнах не видно», Будь-яку ж інакшу географію консерватори запідозрюють у «неблагонадійності та зраді». Балет же «Золота рибка» — приклад саме правильної, «скороченої» географії. Автор палко «підтримує» скорочену географію, яка, мабуть, уявляє Землю людства єдиним пустопорожнім Пространством, і говорить про її безсумнівну практичну корисність: «З її допомогою можна в усякий час споряджати експедиції, укладати трактати, розширювати й виправляти кордони, керуючись самою тільки зручністю. В цьому сенсі користуються географією московські публіцисти без усякого остраху — і що ж? виходить добре! Бо коли б не було географії, ми якраз блукали б, так би мовити, в безперервному жахові. Задумавши спорядити експедицію, ми не знали б, куди її споряджати; задумавши перемогти — не знали б, кого перемагати; задумавши позичити грошей — засовували б руки зовсім не в ті кишені».

...Цей щедрінський панегірик «скороченій географії» пригадався мені, коли українські телеканали (власне, ті, що функціонують на території України) показали масований передвиборний наліт нових «московських публіцистів» та «політтехнологів» на береги старого Дніпра...

«Византия еще не покорена»

Питання про Візантію вперше постало ще в Глупові (див. «Историю одного города») і відтоді було постійним головним болем російських політиків. Трохи пригасло воно після поразки в Кримській війні, але на кінець ХІХ століття спалахнуло з новою силою. Салтиков-Щедрін повідомляє про це ось як: «Австрію ми полишили на її власну долю, від Італії дістали вірне слово, що коли Пій XI уперто триматиметься своїх заблук (у питанні про «повернення» польських католиків у православ’я. — І.Дз.), то всі італійці, як один, звернуться в св. синод (російської православної церкви. — І.Дз.), з проханням про возз’єднання, і т.д. Залишається тільки один неясний підпункт: Візантію ще не підкорено. Та оскільки в газетах час від часу з’являлася офіціозна замітка, яка повідомляла, що днями вийшло в законодавчому порядку затвердження штатів візантійської контрольної палати, то навіть сам І.С.Аксаков (один із провідних слов’янофілів — «московських публіцистів». — І.Дз.) погодився до часу мовчати про цей предмет, щоб, з одного боку, — не хвилювати безплідним ліризмом громадську думку, а з другого — розв’язати урядові руки, якщо він і справді має намір поширити на весь південний схід Європи дію єдності кас».

Так чи інакше, але питання про Візантію — і у вузькому, і в розширювальному значенні — не раз порушується в репліках щедрінських персонажів та в пасажах самого автора. Особливо цікава постать мандрівного полководця Редеді, сповненого билинної потуги й прихильника «скороченої географії». Його мрії простягалися навіть далі за Візантію; він задивлявся на Африку й Індію, звідки слід спровадити чванькуватого бритта, а над усе жадав він обмити свої стопи у водах Перської затоки. Знов-таки: Щедрін наче передбачив прихід у високу російську політику неповторного депутата Думи й неодноразового кандидата в президенти, улюбленця публіки й героя телешоу, сина юриста, який і поривався здійснити мрію Редеді. Гай-гай, довелося поступитися цією честю заокеанським Редедям: адже там назбирався ще більший контингент «мандрівних полководців», які керуються «скороченою географією».

«Славянское дело»

З питанням про Візантію було тісно пов’язане й «слов’янське питання». Це — вічне питання російської політики, воно поставало в різних історичних конфігураціях. Салтиков-Щедрін був одним із дуже небагатьох російських мислителів, які ніколи і ні на йоту не піддавалися псевдопатріотичному чадові, що раз по раз здіймався в Росії під час придушення польського повстання, в часи «визвольних походів» на Балкани, в часи закликів до всенародного ополчення для походу в Сербію і т.д.

Російський народ, на думку Салтикова-Щедріна, ніякого відношення до цього «патріотизму» не має. Це — заняття різноманітних «гулящих», що заповнюють порожнечу життя довільними «мечтаниями», мареннями.

У такій атмосфері дуже важливо всяку аферу «припрягти до марень про велич Росії». Діяльні люди, «столпы отечества», в цьому доволі набили руку. Так, «під час сербської війни, один корчмар-стовп пригощав «гостей» горілкою під назвою «потреотическая», а другий корчмар-стовп, змагаючись із першим, подав на виставку сулію з написом: «На страх врагам». І всі, хто пив обидві ці горілки, справді відчували, що їм море по коліна... »

А «мрійники» щасливі по-своєму. Скажімо, один із них, якому не дає спокою «конституційне майбутнє Болгарії», шле телеграму главі православної болгарської церкви: «Митрополиту Анфиму. П’ю за болгарський народ!» І дістає відповідь: «Братолюбивому панові Монрепо! (Насправді Монрепо — місцевість, у якій, власне, й мариться. — І.Дз.). Не знаходимо слів виразити, наскільки для болгарського народу сеє втішно. Анфим».

Начеб трагікомедії давні... Так ні ж. Як послухаєш оці, в Україні, передвиборні... вже не просто марення, але заклики і майже команди, часом із прозорими погрозами: входити в «слов’янську» триєдність — і все тут, інакше життя не буде... тоскно на душі стає. Ну скільки можна стрибати на одні й ті ж самі граблі? Та чи не знаєте ви, що стоїть за цими покликами? Почитайте історію: скільки вже разів ви на цю наживку зі «слов’янської» полови попадалися? І при чому тут слов’янство? Ви кого в слов’яни записати благоволите? На безпалій руці полічити можна. А де чехи, словаки, серби, хорвати, болгари, словенці, поляки зрештою? І що робити з російськими неслов’янами, яких великі мільйони? Та й з українськими також... Ну, припустімо, на «своїх» управа знайдеться... Але поляки... Вони, пшеклентні, нізащо не погодяться... І зізнайтеся ж, нарешті, чесно: не про «слов’янську справу» журитесь, а про більш «сродну» вам, давно відому... «святорусскую»…

«Обрусители и сепаратисты»

Так, поляки справді були найпідступнішими ворогами «слов’янської» («святорусской») «справи». Тоді ще «обрусение» не було справою рутинною, яку можна було почасти перепоручати й самим «обрусаемым», як згодом, — а було «справою честі, доблесті і геройства». Тому досвід «роботи» з ними використовувано і в інших «ділах». Люди, які пройшли «польську школу», високо цінувалися.

Серед обрусителів у Польщі було немало й малоросів, які вже доклалися до обрусіння власного краю. І тим прикріше їм було, що їм і далі не довіряють. Газети певного штибу рясніли припущеннями про загрозу малоруського сепаратизму. Незабутній Катков, навчитель усіх пізніших (а також і сучасних) общеросів, громив мазепинство, не покладаючи пера. Салтиков-Щедрін не міг не відгукнутися на цю злободенну тему. Та й як було не відгукнутися, коли жертвою політичного цькування став не хто інший, як... Іван Іванович Перерепенко! Гоголівський! І не за доносом Івана Никифоровича Довгочхуна, а за доносом колишнього вільнодумця Марка Волохова!

«...До кімнати зайшов геть розгублений Перерепенко.

— Уявіть собі, мене звинувачують у намірі відділити Миргородський повіт від Полтавської губернії! — сказав він ослаблим голосом.

— Що таке? як?

— Так-с! Ви бачите перед собою зрадника-с! сепаратиста-с! Я, який усім серцем-с! — казав він ущипливо: — і хай би ще мова йшла про Золотоношу! Ну, там справді ще був би резон, бо Золотоноша від Канева як палицею кинути! Але Миргород! Але Хорол! Але Пирятин! Але Кобеляки!»

А здається, начальство тодішнє дарма хвилювалося. Навіть якби Перерепенко справді відділив, і не те що Миргородський повіт, і не те що від Полтавської області, — можна було б дивитися на це спокійно: адже він міг зважитися на це лише для того, щоб незабаром просити про возз’єднання. Отож у таких випадках головне — будь-що добитися, щоб на чолі поставити Івана Івановича Перерепенка, хоч би й був він нелюбий не те що Іванові Никифоровичу Довгочхуну, а й самому Маркові Волохову.

Власне, одного з багатьох Перерепенків.

«Ксенофоб» і «Антисеміт»?

Я не торкався б цієї взагалі-то периферійної для Салтикова-Щедріна і дражливої (хоч часом і навмисне «роздражнюваної») теми, якби не та обставина, що останніми роками в почастішалих наскоках на Тараса Шевченка («географія» яких розширюється) особливо переможно звучить звинувачення в ксенофобії та «антисемітизмі». Методика наскоків дуже проста: принципове ігнорування контексту творчості Шевченка та контексту історії. От і хочеться порадити ентузіастам цього методу в тому ж дусі звернутися до світової та російської класики. В цьому випадку — до Салтикова-Щедріна.

Ось уже де неоране поле для демагогів і шантажистів! Скільки там поглумок над персонажами з комічно озвученими німецькими, французькими, грецькими, татарськими, єврейськими та ін. прізвищами та над їхніми носіями; над «оливковими личностями», «православными жидами», просто «жидами» і т.д. Та варто трохи уважніше придивитися — і виявиться, що мова ж у Салтикова-Щедріна не про німців, французів, греків, татар, євреїв і т.д., а про «інтернаціонал» російських бюрократів та «інтернаціонал» хижаків — про людей без нації й батьківщини, яким усе людське замінило єдино «почуття зажерливості». А про німецьких німців, французьких французів і т.д., тобто про ці, як і інші, народи, Салтиков-Щедрін говорить і з постійною повагою, і з постійною готовністю повчитися (а нариси «За рубежом» цілком цьому присвячені).

Що ж до «єврейського питання», то Салтиков-Щедрін, з огляду на його актуалізацію в Росії другої половини ХІХ ст., визнав за потрібне спеціально викласти своє розуміння його. «Історія ніколи не накреслювала на своїх сторінках питання тяжчого, супротивнішого людяності, боліснішого, ніж питання єврейське», — писав він у «Недоконченных беседах». Я не можу тут процитувати цей пристрасний монолог на захист «єврейського племені», сповнений болю, без запобігливості, без ухиляння від неприємних речей, — він займає вісім сторінок густого тексту: варто б звернути на нього увагу сучасної публіки, він був би повчальний і для антисемітів, і для тих, хто під антисемітизмом розуміє всяку згадку про щось негативне у якогось конкретного єврея. Тут скажу лише, що в числі причин «ненормального становища єврейського питання» Салтиков-Щедрін називає, по-перше, відому «нелюдську і божевільну легенду», і, по-друге, «цілком довільне уявлення про єврейський тип на підставі зразків, узятих не в трудящих масах єврейського племені, а у сферах більш або менш дозвільних і експлуатуючих», — а в цих сферах, каже автор, національне походження мало важить і ніхто не є кращим за інших. До речі, і тоном, і змістом цей просторий пасаж Салтикова-Щедріна нагадує відомий лист П.Куліша, М.Костомарова, Т.Шевченка та інших українських літераторів, опублікований у журналі «Русский вестник», — на підтримку протесту російських літераторів проти антисемітської вихватки журналу «Иллюстрация».

Історичне чуття й тут підказало Салтикову-Щедріну застереження: навіть зростання освіченості не гасить хвилі антисемітизму (тут він посилається на зростання антисемітизму в Німеччині ХІХ ст.); збутися антисемітизму можна тільки зі справжнім олюдненням людства.

«Печать есть действительно сила, которую игнорировать
не полагается»

Ці слова належать журналістові Подхалімову (одна з дрібних, але спритних і небезпечних акул пера) і мають таке знаменне продовження: «Только не та печать, по которой вы, государь мой (звертання до співбесідника-оповідача. — Авт.) периодически тоскуете» («Пестрые письма»). Ось у тім-то й уся суть питання.

До обговорення становища преси Салтиков-Щедрін звертається так само часто й особисто-зацікавлено, як і до становища літератури. Але, як і завжди, коли йдеться про важливі суспільні явища, маємо в нього найширший спектр настроїв, переживань і суджень. Насамперед він, як справедливо зауважив Подхалімов щодо оповідача, «періодично» (а швидше постійно) «тужив» про пресу інакшого роду, ніж подхалімовська. Ця, люба Щедріну, преса була предметом ненависті й переслідувань із боку влади та вірнопідданого суспільства. Бо преса, як і література, на їхнє розуміння, — «вмістилище сучасної розбещеності». Їй протистояла преса правильна, охоронча. Ця остання — «безпардонно нахабна, так що ні однієї своєї срамоти не приховує». Читати її «гидко». Але треба читати: цікаво спостерігати «звивини лукавої думки», яка метушиться в порожньому просторі. Не вміє охоронча преса «шити свої дифірамби інакше, як білими нитками; не вміє ховати кінці у воду». Одначе є і преса винахідливіша. Вона немовби давалася на підмогу охорончій; відповідно її й заохочувано. Це — преса виверткої «ліберальності». Її Щедрін називав «пінкознімальною». І глузував з неї нещадно. В його сатирах — справжній калейдоскоп пінкознімальних видань: «Старейшая Всероссийская Пенкоснимательница», «Общероссийская Пенкоснимательница Срамница», «Чего изволите?», «Нюхайте на здоровье», «Шалопай, или ежедневное консервативно-либеральное прибежище для молодцов, не знающих, куда преклонить голову» і т.д. Багато з них були впізнаванні для тодішнього читача, та й сьогодні неважко знайти достойні аналогії під трохи модифікованими назвами. І в змісті, і у функціях — разюча схожість. Схожість і в тому, що, дістаючи епідемічне розповсюдження серед невибагливих обивателів, вони витісняють серйозну й чесну пресу, якій стає дедалі незатишніше.

Суть пінкознімальництва найкраще виражена в «Уставе Вольного Союза Пенкоснимателей», який сотворив один із провідних журналістів-пінкознімачів Менандр Прелестнов. Ось деякі з обов’язків членів Спілки. «Перше. Не минаючи жодного сучасного питання, про все міркувати з таким розрахунком, щоб ніколи нічого з цього не виходило». «Друге. Зовні мати вигляд одвертий і сміливий, внутрішньо ж тремтіти». «Третє. Підсилювати одвертість і сміливість у міру того, як предмет, про який заведено мову, являє меншу небезпеку для вільного обговорення». «П’яте. Щохвилини звертати увагу читача на пройдений ним славний шлях». «Шосте. Обнадіювати, що в майбутньому жде читачів ще того краще». Знайоме? До речі, нині модно вести родовід своїх видань мало не від Нестора-літописця. Хоча набагато реалістичніше — для багатьох видань — було б зізнатися в безпосередньому родинному зв’язку, скажімо, з газетою «Пенкосниматель нараспашку», або газетою «Пенкоснимательная подоплека», або «Истинный российский пенкосниматель», або «Обыватель пенкоснимающий» — на вибір.

Менандр Прелестнов, сам літератор, особливу увагу приділяв обов’язкам літератора-пінкознімача, точніше, обов’язкам літератури перед пінкознімательством. «Пінкознімальництво, — законоповчав він, — становить у нинішній час єдиний живий суспільний елемент; а оскільки воно панує в суспільстві, то вельми природне і його панування в літературі. Пінкознімачі всюди грають видну роль, і література зобов’язана була розчинити їм двері якомога ширше».

Зверну увагу на слова про те, що «пінкознімальництво панує в суспільстві». Справді, Салтиков-Щедрін тлумачить пінкознімальництво як усеохопне суспільне явище, що випливає, по-перше, з непохитності слова «не можна», а по-друге, із супутніх йому рятівного страху, грайливості розуму, лінощів, пустослів‘я, гулящості, невігластва та череводогідництва в найширшому значенні слова. Пінкознімальництво представлене у Щедріна в різних обличчях — економічному, науковому, літературному, житейському... Але розмова про них виходить за межі цієї статті...

«Литература изъята из законов тления»

Література була для Салтикова-Щедріна святістю, вона дала весь зміст його життю. «Був він письменник більшою мірою, ніж усі інші письменники, — казав Короленко. — У всіх, крім письменництва, є ще й особисте життя, і більш-менш ми про нього знаємо. Про життя Щедріна за останні роки ми знаємо лише те, що він написав, та навряд чи й було що взнавати: він жив в «Отечественных записках»...

Починав Салтиков-Щедрін віршами та як рецензент; першими його прозовими творами були повісті «Противоречия» та «Запутанное дело»; в останній пильні доброзичливці знайшли сліди шкідливих соціалістичних ідей, і вона стала причиною його заслання щоправда, то було заслання «ліберальне» — у Вятку, чиновником при генерал-губернаторові. До чиновницької служби йому доводилося повертатися і згодом, одного разу він навіть був віце-губернатором у Пермі. Але все це були вимушені відлучення від улюбленої літературної та редакторської діяльності, хоча досвід «несродної» йому праці і давав багатющий матеріал для сатиричних сюжетів.

Серед публіки навкололітературної і раніше, й тепер нерідко можна почути іронічні зауваження щодо того, що ось, мовляв, який непримиренний критик режиму й царської бюрократії, а сам у ній «ходив». Тут можна згадати, що найбільший поглумник і викривач чернецтва й церковників Рабле сам був кюре, а великий політичний сатирик Свіфт досить наполегливо, хоч і безуспішно, намагався здійснити політичну кар’єру в суспільстві, яке знущально висміював. Що ж до Салтикова-Щедріна, то він якийсь час віддавав данину реформаторським ілюзіям, але був радий, коли зміг залишити службу, оскільки вона не була добровільною.

У «Признаках времени» (1866—1869) Салтиков-Щедрін аналізує ті кардинальні зміни, які сталися наприкінці 60-х років у ставленні суспільства до літератури та в самій літературі. Раніше для літератури існували такі обмеження, яких тепер і сліду немає, думка перебувала під гнітом, читачеві «потрібно було немало зусиль і виверткості, щоб подужати ту темноту і заплутаність вислову, на яку приречене було слово». І все-таки «письменник того часу знав, що немає в Росії того закутку, де б не билися молоді серця, не полум‘яніла молода думка під враженням сказаного ним слова». Був читач, і завдяки йому була література.

Тепер же настав час «черевоугодників», письменник перестав бути «володарем дум» (в іншому випадку Щедрін скаже: «Властитель дум современности — «негодяй»; тип «негідника» він досліджував разом із типом «мерзотника»); «журнали, які були колись провідниками й збудниками російської думки, хиріють і сохнуть…» І скорботний висновок: «Ніколи ще література не була такою приниженою, такою покинутою, як у наш безпутно-просвіщенний і безцензурний час». Знову — дуже знайоме. Чи не так?

А ось іще: «Куди зникли таланти? — питають нас уцілілі там і сям ревнителі літератури». Салтиков-Щедрін згоден, що література дрібнішає, а «ті книги, що нечасто з’являються, засвідчують цілковиту несамостійність російської думки». Немає «ні особливо сильних діячів, ні талантів, які б захоплювали натовп». Та чи не в тім причина, що серед публіки зник навіть самий смак до літератури»? Що «публіка всі свої вподобання спрямувала в зовсім інший бік, чи не прямо протилежний інтересам і сутності літературної справи»? Те, що ми вельми розпливисто й евфемістично називаємо бездуховністю, Салтиков-Щедрін називав посутньо: череводогідництво. Череводогідник — не читач. А без читача немає літератури. І суспільства без читача немає. Є натовп. Влада натовпу згубна для літератури.

Пристрасно заперечує Салтиков-Щедрін твердження про те, що література не повинна втручатися в справи суспільства, що це не її справа, що в суспільства є питання вищого порядку і т.д. Та як же може література усунутися від «забезпечення майбутньої організації суспільства»? Ухиляючись від обговорення завдань суспільства, література ухиляється від власного призначення. Такий сенс щедрінського докору і «суспільству» (натовпу), і самій літературі. До неї в нього не менше претензій, ніж до суспільства.

У «Недоконченных беседах» (1873—1884 рр.) оповідач (співрозмовником якого є все той же «давній приятель» Глумов) порівнює «стару літературу» й «новішу»; ця остання, його думку, є «середньої руки кокотка, яка забула, що для неї насамперед обов’язковий закон охайності» («чистоплотности»). Стара література хоч і вдавалася до «гімнастики недомовок та виснажливого переливання з пустого в порожнє», але принаймні визнавала обов’язковість «керівного принципу охайності». На заперечення Глумова: а чому, мовляв, повинен хтось «утримуватися і силувати себе», — оповідач (у цьому випадку, як і в багатьох інших, його голос — голос самого Щедріна) відповідає: «Та за тим же законом пристойності, за яким ти утримуєшся від деяких природних функцій у публічних місцях» (на жаль, це, здається, випадок, коли Салтикова-Щедріна підвела його хвалена історична прозірливість, і він удався до суто «совкового» аргументу, не спромігшись уявити недалеке майбутнє, в якому «демонстрація природних функцій у публічних місцях» стане тріумфом особистої та суспільної свободи).

Маючи на увазі, очевидно, потік творів (у тому числі й відомих авторів), які очорнювали ідейну молодь («нігілістів», «терористів») і «спалювали» те, перед чим раніше «схилялися» («И я сжег то, чему поклонялся, () Поклонился тому, что сжигал»), Салтиков-Щедрін не стримує свого обурення й презирства: «...З яким словом зверталася література до «молодого покоління»? Зі словом поглуму й коли-не-коли в’ялого співчуття! Вкажи мені на те захоплення, яке не було б у нашій літературі забризкане болотом і не введене в квадрат?» І далі: «Останнім часом наша література поставила собі нове завдання: зобразити в смішному вигляді всі цілі, до яких прагнула передова думка».

...І все-таки, за всіх тривог і розчарувань, за певної суперечливості суджень та оцінок, Салтиков-Щедрін завжди зберігав віру у високе призначення письменника та велику місію літератури.

Література для Щедріна — подвиг самовідданості. Ввійти в неї легко, утриматися важко. Зате: «Література вилучена із законів тління. Тільки вона не визнає тління».

«Человек, который ест лебеду»

Просвітницька діяльність «ташкентців» усіх родів і звань зводиться до встановлення соціально-культурної градації: той, хто вище стоїть у табелі про ранги, є просвітитель по відношенню до того, хто стоїть трохи нижче; той, хто п’є тільки дуже старий херес — просвітитель стосовно того, хто п’є просто старий, а той — по відношенню до того, хто п’є звичайний. Градація така поширюється на будь-яку іншу сферу, наприклад, «сурдутів і чумарок, ресторанів і харчевень, кокоток із ложею в бельетажі і кокоток, що безнадійно чіпляються до перехожого на Великій Міщанській...» Але вся ця складна градація спадає до «людини, яка їсть лободу». «Це та сама людина, на яку обвалюється ташкентство всілякого роду й виду».

«Лобода» розуміється у Салтикова-Щедріна і в натуральному, і у фігуральному значенні. В натуральному — це, звичайно, відома рятівна підпомога значної частини селянства, згодом — не лише російського; у фігуральному ж — той духовний мізер, майже пустота, що робить людину беззахисною перед просвітительським набором «ташкентців». І якщо людина «лободи» фігуральної викликає в Щедріна не тільки співчуття, але й докори, то людину лободи натуральної йому немає чим докоряти. Перед нею в нього почуття вини, їй він співчуває — співстраждае. І хай ця людина не стала об‘єктом його життєписів (адже талант сатирика передбачає особливого роду об‘єкти й особливого характеру тональність), — але вона, навіть незрима, завжди в центрі його світопочування, його світогляду. Хоч би про що і що він писав, в його свідомості завжди живе і всі критерії визначає — «людина, яка їсть лободу».

Саме цю людину він має на увазі, роздумуючи про те, «що потрібне нашій дорогій вітчизні, щоб бути цілком щасливою». На його погляд, після «усунення войовничих і приєднувальних тенденцій» (!), «потрібно дуже небагато, а саме: щоб мужик російський, кажучи віршем Державіна, «ел добры щи и пиво пил». Затим уся решта докладеться».

Замість підсумків

Щедрінські нариси «Итоги» закінчуються бесідою автора-оповідача з уже знайомим нам його давнім другом Феденькою Козелковим. Пам‘ятаєте його максиму: громадянська зрілість — це перехід від скандальних анекдотів до акуратнішого ловлення позирків начальників. (Щедрін забув, що в інших його творах Козелков був Митенькою.) Так от, він уже досягнув громадянської зрілості, став важним адміністратором і на провокаційне допитування оповідача-друга: чи можна тепер обивателям роздумувати й «розмовляти», молодий ліберал з великим майбутнім відповідає ствердно: «Можна». Але додає: «Я бажав би одного: хай роздумують, хай обмінюються думками, але... але так, щоб ніхто цього не помітив».

Якщо розуміти Салтикова-Щедріна не в буквальному, а в інакомовно-розширювальному значенні (а саме так і тільки так слід його читати й розуміти!), — то чи не є це пророцтвом про часи, коли обивателям або громадянам вільно буде думати що завгодно, балакати скільки завгодно і де завгодно (хоча б і на сторінках газет і в будь-яких ІНТЕРНЕТах), але цього «ніхто не помітить», — тобто наслідків не буде ніяких ні для балакунів, ні, головне, для життя, спрямовуваного зовсім іншими важелями?

Салтиков-Щедрін — не дуже веселий автор. І не тріумфуючий. Швидше, стражденний і скорботний.

Болів він серцем за свого читача, постійно звертаючись: де ти, мій читачу? Чи є ти в мене? Він був. Але Салтиков-Щедрін наче передчував: і його, читача, ставатиме дедалі менше й менше. І що настане час, коли той його читач стане таким же самотнім, як і він, Щедрін. І чи тільки своєму часові виказував він свій відчай: «Що можемо ми зробити з нашою бідною одиничною свідомістю, коли навколо нас кишить сама тріумфуюча несвідомість?».