Нерозв’язані проблеми історії Великої Вітчизняної та Другої світової воєн До 60-річчя визволення України від гітлерівських окупантів

Поділитися
В історії українського народу події Другої світової та Великої Вітчизняної воєн посідають особливе місце...
«Україна вільна!» Плакат художника В.Касіяна, 1944 р

В історії українського народу події Другої світової та Великої Вітчизняної воєн посідають особливе місце. За своєю глибиною, трагізмом і героїкою вони помітно вивищилися над іншими і набули епохального значення. Певною мірою обумовлено це й тим, що донині живі учасники війни, носії історичної пам’яті про неї — ті, хто воював зі зброєю в руках, навчався, працював, відбудовував країну. Пам’ять про війну є духовно-історичним надбанням нашого народу, що витворює підвалини його самодостатності й самобутності, і водночас, — органічно інтегрує його в загальноцивілізаційний потік, підносить до рівня інших народів, які активно творили історію.

Водночас війна є об’єктом історичної науки, який охоплює весь комплекс воєнно-політичних, дипломатичних, економічних, соціальних, культурно-освітніх, національних, релігійних, морально-психологічних проблем. Враховуючи дихотомічний характер феномену війни, вона завжди привертала підвищену увагу не лише науковців, а й публіцистів, письменників, кінематографів, художників. З одного боку, це сприяло патріотичному вихованню, популяризації історичних знань, з іншого, — створювало підгрунтя для надмірної ідеологізації, утвердження суб’єктивних оцінок, міфологізації окремих явищ.

До початку 90-х років минулого століття в Радянському Союзі видано понад 20 тисяч праць з історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. У цей час закладено потужну фактологічну базу, яка дала можливість вийти на рівень фундаментальних узагальнюючих досліджень.

Із появою незалежної Української держави в суспільстві відбулися певні зміни, які не могли не позначитися на історіографічному процесі. Однією з головних передумов нового етапу воєнно-історичних досліджень стала демократизація суспільства, зняття табу з дражливих тем, відсутність ідеологічного тиску і цензури. Ще одним чинником інтенсифікації наукового пошуку слід вважати більш відкритий доступ до архівних документів, зняття грифу таємності з багатьох архівних справ. Пожвавилися контакти вітчизняних вчених з їхніми закордонними колегами, обмін літературою й матеріалами.

Помітним явищем стали праці одного з провідних фахівців з історії війни — М.Коваля: «Україна: 1939—1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії» (К., 1995); «Україна у Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах (1939—1945): спроба сучасного концептуального бачення» (К., 1999), а також «Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939—1945 рр.)» із серії «Україна крізь віки». Підсумком багаторічних напрацювань провідних науковців став вихід у світ «Політичної історії України», 4-й том якої цілком охоплює період війни: автори В.Кучер, В.Гриневич, В.Коваль — «Україна в Другій світовій війні. 1939—1945 рр.» (К., 2003).

Участь громадян України у збройних формуваннях різних країн і бойових діях, військові втрати, проблема полонених та інші питання розглянуто в працях І.Муковського, В.Короля, А.Чайковського, А.Боляновського.

Наближення 60-річчя трагічних подій на Волині стимулювало контакти українських і польських учених, які вивчають історію обох народів. Результатом цих зусиль стала поява серії книг «Україна — Польща: важкі питання», монографій І.Ільюшина, О.Буцко та інших дослідників. Вагомим внеском у розробку цієї тематики стала праця, підготовлена Інститутом українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, — «Волинь і Холмщина 1938—1947 рр. Польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади» (Львів, 2003).

У березні 2002 р. при Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України засновано Український центр вивчення історії Голокосту на чолі з кандидатом історичних наук А.Подольським, співробітники якого підготували 11 номерів періодичного науково-педагогічного бюлетеня «Голокост і сучасність».

Серед значної кількості праць з історії українського самостійницького руху слід назвати книги А.Кентія, Ю.Киричука, В.Дзьобака, А.Русначенка, І.Патриляка.

Характеристика радянського партизанського руху міститься у праці «Україна партизанська. 1941—1945» (К., 2001) і в книжці А.Чайковського «Невідома війна: партизанський рух в Україні 1941—1944 рр. Мовою документів і очима історика» (К., 1994).

Останнім часом з’явився ряд змістовних документальних видань. Це насамперед великий проект Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України «Літопис УПА. Нова серія» (видано сім томів), спільний проект українських і польських архівістів «Польща та Україна у тридцятих—сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб» (вийшло три томи), науково-документальне видання «Київ у дні нацистської навали», підготовлене Інститутом історії України НАН України спільно з Державним архівом СБУ, Державним архівом МВС України та Центральним державним архівом громадських об’єднань України; кілька видань, упорядкованих В.Сергійчуком. Значний обсяг матеріалів, пов’язаних із Великою Вітчизняною війною, містять «Звід пам’яток України», а також «Енциклопедія історії України» (вийшов т. 1)

На завершальному етапі перебуває упорядкування збірника документів та узагальнюючого тому, яке проводять члени робочої групи з підготовки історичного висновку щодо діяльності ОУН і УПА для Урядової комісії з вивчення історії ОУН і УПА.

Поряд зі здобутками слід вказати і на певні прогалини у висвітленні подій 1939—1945 років. На початку 90-х років частина авторів дещо захопилася публікацією сенсаційних матеріалів, негативними оцінками заходів радянського уряду у роки війни, надміру ідеологізованою характеристикою військово-політичних процесів у країні та її збройних силах. Найбільш відчутно ці тенденції виявилися в тематиці, що стосується ОУН та УПА, діяльності радянських силових структур, політичної історії.

Важливого значення набувають уточнення концептуальних і методологічних підходів, інвентаризація і перекодування в сучасну наукову мову понятійного апарату воєнно-історичної науки, відмова від шаблонів, ідеологем, пошук і досягнення термінологічної автентичності. На базі Інституту історії України планується заснування постійно діючого методологічного семінару, в якому будуть задіяні провідні фахівці, молоді вчені та аспіранти.

Існує чимало питань, які потребують кропіткої роботи з документами, опрацювання значних статистичних масивів, уточнення даних. Із бойовими діями на фронті все більш-менш ясно. Та існує чимало інших проблем. Так, до середини 90-х років у науковій літературі кількість громадян України, які одягали червоноармійську уніформу, визначалась у 4,5 млн. осіб. Виявлені вітчизняними дослідниками звіти обласних військкоматів дали можливість підняти цю цифру до 6—7 млн. (за різними оцінками, від 600 до 900 тис. червоноармійців, які потрапили в німецький полон на початку війни, були відпущені по домівках, а протягом 1943—1944 рр. мобілізовані до радянських збройних сил повторно).

Значно складніше підрахувати кількість людських втрат. Відсутність вичерпних статистичних матеріалів змушує вітчизняних істориків використовувати вторинні дані, виведені авторським колективом російських військових істориків на чолі з генералом Г.Кривошеєвим, і екстраполювати їх на Україну. Альтернативними даними є ті, що наведені в серії «Книга Пам’яті України» по кожній області. Згідно з отриманими науковцями й пошуковцями результатами, загальні людські втрати оцінюються у 7,6—8 млн. осіб.

Складовою частиною військових втрат були полонені. До проблеми полону вчені звернулися лише в останні 7—8 років. Існує помітний дисбаланс: кількість публікацій про полонених червоноармійців поступається тим, у яких викладено правову базу, регламентацію, умови утримання і праці іноземних військовополонених та інтернованих, що перебували на території Радянського Союзу. Очевидно, головною причиною такого співвідношення є важкодоступність зарубіжних архівних джерел.

Проблема джерел — одна з найскладніших. Росія, Німеччина, США володіють основним комплексом документів. У початковій фазі перебувають дослідження такої складної й суперечливої проблематики, як колаборація; труднощі починаються вже на рівні понятійного апарату, бо існує розбіжність у визначенні смислової межі дефініції. Якщо з характеристикою військової колаборації перешкод не виникає, то класифікація різноманітних виявів та форм співпраці з окупантами цивільного населення ускладнюється неспівмірністю тодішньої нормативної бази і юридично-судової практики з реаліями життя. Слід враховувати, що, поряд зі статтями Кримінального кодексу, час від часу вступали в дію численні підзаконні акти, наприклад циркуляри НКВС.

Для історико-правових оцінок не лише окремих явищ воєнного періоду, а й усієї війни в цілому необхідно користуватися документами, в яких викладені рішення міжнародних конференцій, військових трибуналів, двосторонніх угод. Донині оприлюднено тільки деякі з них, причому зі значними купюрами. Так, найбільша підбірка матеріалів Нюрнберзького процесу над військовими злочинцями, видана російською мовою у 80-х роках, налічує всього вісім томів, тоді як німецькі й англійські видання — десятки томів.

Фактично «білою плямою» залишається функціонування органів суду і прокуратури в роки Великої Вітчизняної війни. У більш широкому форматі Феміда воєнної доби має стати об’єктом окремого напряму досліджень.

На сьогодні існує кілька праць (І.Біласа, С.Білоконя та інших), в яких ідеться про карально-репресивну діяльність НКВС та НКДБ. Однак цим суспільна функція так званих «силових структур» не обмежувалася. Тенденційність публікацій із цієї теми виявляється в тому, що навмисно чи мимохіть ігнорується креативна роль цих структур (дотримання правопорядку і законності, приведення до порядку населених пунктів після їх визволення від загарбників, облік населення, його облаштування і забезпечення після реевакуації тощо). Історія радянських і зарубіжних спецслужб (у т. ч. військових), Служби безпеки ОУН(Б) та відповідних структур Армії Крайової також потребує комплексного, повноцінного та об’єктивного висвітлення.

Грунтовного вивчення чекає коло питань, пов’язаних із морально-психологічним станом усіх категорій населення у різні періоди війни (включно з військовослужбовцями й партизанами), рівнем лояльності до радянської влади та окупаційного режиму і факторами, які її визначали.

Грунтовного, системного опрацювання потребують міжнаціональні стосунки періоду війни. Про наукову і суспільну вагомість цієї справи свідчить указ президента України Л.Кучми «Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею початку виселення етнічних українців з території Польщі», яким передбачено цілу низку кроків, у тому числі відкриття пам’ятних знаків та меморіальних дощок на території обох країн, надання пільг переселенцям та їхнім нащадкам. Усебічного висвітлення потребують також інші вектори міжнаціональних відносин, зокрема україно-російські та україно-єврейські.

Останнім часом гостро дебатуються обставини, які супроводжували польсько-український трансфер населення, що тривав протягом 1941—1946 рр. згідно з відповідною міждержавною угодою. Йдеться про визнання цієї акції депортацією, а отже, надання її жертвам відповідного статусу й матеріальної компенсації.

Історикам належить з’ясувати всі обставини й перебіг процесу використання нацистами примусової праці українських громадян (засобів залучення і працевикористання, побуту на чужині, адаптації до незвичних умов, повернення на батьківщину, проходження процедури перевірки тощо). Практично незачепленою залишається проблема використання праці населення на окупованих територіях України.

На часі створення узагальнюючої праці, в якій буде подано об’ємну характеристику форм і методів «освоєння життєвого простору» нацистами на Сході, з’ясовано специфіку окупаційної політики і режиму в рейхскомісаріаті «Україна», дистрикті «Галичина», «Трансністрії», т. зв. «воєнній зоні».

Окремо слід зупинитися на оцінці досліджень історії ОУН і УПА. Антиномічна за своїми змістом тематика поділила не лише суспільство, а й науковців на кілька таборів: від беззастережних апологетів до тих, хто вбачає у діяльності самостійницьких сил виключно негативні моменти. Сплеск інтересу до цієї проблематики в 90-ті роки вилився у тисячі публікацій.

Характеризуючи історіографію націоналістичного руху в Україні, потрібно звернути увагу на відсутність цілісного комплексу джерел, які значною мірою розпорошені та знищені. Так званий «Празький архів», що зберігається у ЦДАГО України, донині не впорядкований, і доступу до нього дослідники практично не мають.

За винятком праць А.Кентія, в публікаціях інших авторів відсутні цілісна картина технології прийняття рішень провідниками організації, аналіз, вплив зовнішніх (німецького, польського, радянського) чинників, рівень керованості місцевих ланок ОУН(Б), втрати і реальні результати боротьби; ставлення місцевого населення до самостійницького руху й ефективність пропагандистської діяльності ОУН та УПА; неупереджене відтворення місця збройних формувань націоналістичного підпілля в ескалації польсько-українського протистояння; з’ясування причетності до винищення цивільного, в тому числі єврейського населення.

Проблему введення в науковий обіг нових джерел доповнює проблема їх інтерпретації. Доводиться сподіватися, що критична маса напрацювань дозволить вийти на новий якісний рівень досліджень. Саме в цьому напрямі працюють упорядники нової серії «Літопису УПА» і члени робочої групи на чолі з С.Кульчицьким, які завершують підготовку збірника документів у кількох книгах й аналітично-узагальнюючого тому з історії ОУН та УПА.

Наступний період розвитку досліджень історії Великої Вітчизняної та Другої світової воєн має бути позначений освоєнням нових методологічних підходів, методик (наприклад, комп’ютерної обробки статистичних даних війни). Перспективними є такі напрями, як історія воєнного побуту і повсякденності, військова антропологія, усна історія.

Вченим належить віднайти «золотий зріз», збалансувати висвітлення питань соціальної історії на макро- та мікрорівнях. Перспективним є вивчення так званих «малих соціумів» чи «малих життєвих світів» — армійського, партизанського, робітників, службовців, науково-технічного персоналу, творчої інтелігенції, — які перебували в евакуації, окремих груп населення окупованих територій, військовополонених тощо; основні форми самоорганізації та суспільної самодіяльності громадян республіки в умовах воєнного стану. Окремими векторами наукових зусиль мають стати гендерна історія, а також сім’я як найменша ланка воєнного суспільства, доля неповнолітніх, інвалідів, сиріт та інших категорій населення України, що найбільше постраждали від війни.

Під час війни Україна стала не лише театром бойових дій, а й ареною гострого ідеологічного протистояння. Проблема приховує в собі досить багато недостатньо розроблених питань, адже йдеться не тільки про ідеологічну діяльність партійних і радянських органів, а й про аналогічні зусилля німецьких, румунських, польських пропагандистських відомств, відповідних структур ОУН, УПА та інших політичних сил української еміграції.

І останнє. Щодня відходять у вічність учасники та свідки війни. Тому ми вважаємо терміновою справою нагромадження інформаційної бази шляхом інтерв’ю з ними. З цією метою створено опитувальники для шести категорій безпосередніх учасників війни, які передані у кілька вузів країни. Їх апробація засвідчила значний евристичний потенціал такого опитування. Надалі по лінії Міністерства освіти і науки слід було б продовжити цю справу у кожному населеному пункті силами студентів та учнів, створюючи централізовану базу даних на електронних носіях. Таким чином історики отримають ще одне унікальне джерело для вивчення подій воєнної доби.

Торкаючись міжнародних контактів українських дослідників історії Другої світової війни, слід зазначити, що найпродуктивнішу співпрацю вдалося налагодити з науковцями Польщі. Незважаючи на часті зустрічі з німецькими істориками, до конкретних проектів (окрім спільних наукових конференцій) не дійшло. Останнім часом пожвавилися наукові контакти з білоруськими і російськими колегами, результатом чого стала домовленість про підготовку спільного документального збірника «Людина, суспільство, держава. Документи з історії Білорусії, Російської Федерації, України періоду Другої світової війни».

У цілому історики, які вивчають період Великої Вітчизняної і Другої світової воєн, намагаються відповідно реагувати на виклики часу і працювати на рівні сучасних вимог. Перед науковцями стоять складні завдання, виконання яких потребує відповідного кадрового, організаційного, фінансового забезпечення, уваги з боку державних органів. Лише за цих умов можна очікувати вагомих результатів їхньої праці.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі