ОСОБЛИВОСТІ «НАЦІОНАЛЬНОГО ОРІЄНТУВАННЯ»

Юрій Шаповал 11 серпня 2000, 00:00

Читайте також

До написання цього матеріалу мене спонукала опублікована в «Критиці» (2000, число 5) рецензія історика Ярослава Грицака «Чорні книги червоного терору», в якій він проаналізував кілька праць, присвячених репресіям в СРСР.

Грицакові, мабуть, достеменно відомий стан усієї сучасної української історичної науки, тому він розпочинає з рішучого твердження, що вона «не може похвалитися частою появою таких праць, як книжка Сергія Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 рр.). Джерелознавче дослідження». Саме про цю та про деякі інші публікації й поговоримо. Проте почну не з цитування книжки Білоконя, а зі статті молодого німецького дослідника Дітера Поля.

Прискіпливо й критично (що особливо цінно) аналізуючи тенденції в сучасній українській історіографії, Д.Поль у публікації «Сталінські масові злочини в Україні, 1936—1953 роки» констатує, що як колишня українська емігрантська історіографія, так і сучасні історики України тяжіють до того, щоб «більше займатись історією українців, ніж історією України. При цьому створився різновид «міфу про жертву», який покриває багато складних взаємозв’язків, а особливо те, як сталінізм уразив усе суспільство... Як позитивний пандан до «міфу про жертву» України висунуто національно-визвольну боротьбу, що проходить червоною ниткою через українську історію ХХ століття. Найвищим виявом цієї боротьби виступають ОУН і УПА. ... Все це сприяє певному чорно-білому зображенню й показує, наскільки необхідна концептуальніша та методичніша дискусія про історію України в тридцяті й сорокові роки».

Можна погодитися лише з тією частиною цього твердження, де йдеться про необхідність дискусії. Одначе при цьому не можна ігнорувати того факту, що в останні роки з’явились нові узагальнювальні праці з історії України, спроби інтелектуального демонтажу того, що писалося в попередні роки. Навряд чи варто скидати з рахунку також реалії безнадійно «реформаторської» посткомуністичної України, які ще більше ускладнюють переосмислення минулого. Складається враження, що багато хто з іноземних дослідників, котрі бували тут лише «гастрольно», просто не в змозі цього зрозуміти.

Тепер — про «віктимізацію» України. Так, це правда, що виникнув і подекуди підтримується міф про українців як про жертв тоталітаризму, які тільки те й робили, що підставляли голови під комуністичну гільйотину. Однак документи свідчать, що опір комуністичному режимові в Україні тривав увесь час, поки той режим існував. Українці не були безмовними жертвами, і надзвичайно важливо звернути увагу на дослідження руху опору більшовизмові.

Тепер — про чорно-білий підхід у сучасній українській історіографії. Ніде правди діти — така проблема існує. Одначе, на превеликий жаль, її породжують не лише ті обставини, на які вказав німецький дослідник. Є й інші чинники. Дедалі більшої сили набирають такі собі автори-ригористи, які чомусь уявили себе носіями істини в останній інстанції. Бо, мовляв, лише вони найбільші патріоти, знавці й інтерпретатори історії України, а відтак мають право повчати інших. Огортаючи себе ореолом ображених, переслідуваних, оточених ворогами або вороже налаштованими до них державними структурами, вони перетворюють решту дослідників на статистів або на ворогів. Цій групі найбільше пасує діагноз, поставлений Миколою Рябчуком: «По суті, вони замикають самі себе у вузькому мазохістському гетто «свідомих українців», де закономірно утверджується сектантський, нетолерантний, монологічний дискурс».

ЧОРНА КНИГА ОБРАЖЕНОГО БІБЛІОГРАФА

Типовим і найпримітнішим в останній час представником цього напряму якраз і є Сергій Білокінь. Він — автор багатьох, «розсипаних» у різних виданнях публікацій. Чимало їх тепер лягло в основу видання, що його в числі інших рецензує Ярослав Грицак. На корінці книги надибуємо цифру 1. Себто, зрозуміло, перший том. Отже, видання буде продовжено, і в книзі справді знаходимо прохання звертатися до «доктора С.Білоконя». Звісно, у питаннях спонсорства наступних томів. Отже, будуть інші спонсори, наступні томи, а відтак лінію, започатковану в першому томі, буде продовжено.

Тож поглянемо на том перший. Відомий передусім як бібліограф, кандидат філологічних наук, невтомний колекціонер рукописів і літератури, автор зібрав значний матеріал із різних джерел про злочини комуністичної системи. Тих джерел надзвичайно багато: Грицак захоплено констатує, що науковий апарат книги нараховує близько 2,5 тисячі посилань. Сам Білокінь у розлогому інтерв’ю газеті «День» з погордою зазначає, що прочитав 1,5 тисячі слідчих справ, а відтак зрозумів суть системи комуністичного терору. На дилетантів ці цифри можуть справити враження (для професійних істориків, зауважу в дужках, це само собою мало що означає: вони знають, як можна «робити» виноски або «не робити»; не підлягає сумніву й те, що можна прочитати дві тисячі справ і нічогісінько не зрозуміти у системі терору).

Не хотів би принизити цими зауваженнями значення книжки Сергія Білоконя. Те, що його публікація містить спробу кодифікувати злочини більшовицького режиму, те, що вона яскраво ілюструє, до чого призводить аморальна «класова мораль», зрештою, весь її антикомуністичний синкретизм — усе це не може не викликати схвалення. Білокінь торкається ідеологічних засад, які було покладено в основу терористичної політики і які неодмінно передбачали знищення частини населення в ім’я формування «нової людини», простежує, як засобами обліків, анкетування, паспортизації та переписів населення в СРСР було створено інформаційну систему даних про підвладне населення. Це, на мою думку, — найцікавіші сторінки у книзі.

Решта — додаток до них. Історико-політична банальність, яку почасти тиражували ще від часів горбачовської «перебудови», а особливо після 1991 року, подається як результат багаторічного ретельного дослідження. Сергій Білокінь приголомшив мене власною оцінкою своєї ж праці:

«Сила викладеної інтерпретації внутрішньої політики СРСР, самої системи його управління в тому, що я не висуваю чогось особливо нового. На кожному етапі дослідження виникали дивовижно близькі зіставлення з думками, висловленими в книжках сучасників, очевидців».

Трохи дивна, як на мене, «сила». Та, зрештою, теза цілком зрозуміла, з огляду на те, що, як пояснює сам автор, він просто хотів розрахуватися з «відомою колишньою установою», тобто з КГБ. Тепер, після появи книжки, пише Білокінь, «можу сказати, що з названою установою ми — квити».

Як стверджує у передмові до книжки академік Іван Дзюба, «Сергій Білокінь — не пропагандист і не викривач, його мета не в тому, щоб справити враження на читача, а в тому, щоб з’ясувати сутність великих історичних процесів, їхні рушійні сили та безпосередні, а ще більше далекосяглі наслідки». Ні- ні, Іване Михайловичу, помиляєтеся: Сергій Білокінь — саме пропагандист і викривач. І ставить метою таки справити враження. Інакше як «поквитатися»? А він «квитається» не лише з установами, а й з особами, про що йтиметься далі.

Чим, крім бажання справити враження, пояснити, зокрема, те, що, не навівши жодних серйозних обгрунтувань, він беззастережно оцінює кількість жертв репресій приблизно у 110 мільйонів? Звісно, не можна довіряти й цифрі, запущеній в обіг КГБ СРСР: 3,7 мільйона жертв (у 1930—1953 роках) за обвинуваченнями у «контрреволюційних» злочинах. Жертв комуністичного режиму, до яких слід зарахувати й розкуркулених, таких, що померли від голоду, депортованих тощо, було більше. Але ж не 110 мільйонів! Жоден дослідник (не пропагандист) не бере сьогодні до уваги цю цифру. Можливо, в часи руйнування СРСР, коли «терористична» проблематика (зокрема критика сталінізму, оскільки про ленінізм іще не можна було говорити) була зручним евфемізмом концептуальної критики комуністичного режиму, ця цифра «грала». Але потім її спростували західні й російські фахівці. З’явилися інші цифри — 50, 20 млн. тощо. Цифри є, а серйозного наукового аналізу чи бодай обгрунтування немає. Відсутнє воно і в праці Білоконя.

Навряд чи когось нині, коли більшість населення України не теоретично, а практично опинилася на межі виживання, прямолінійно налякаєш страхіттями ленінізму-сталінізму. То заради чого тепер писати про репресії? Мабуть, не задля і не для того, щоб із кимось «поквитатися», не задля псевдопатріотичного пафосу, повтору заборонених колись інформацій та цифр. А щоб глибше зрозуміти нові аспекти проблеми, оприлюднити нові факти й цифри, зробити доступними нові документальні джерела.

Для мене особливо цінно, що Ярослав Грицак, офіційний опонент Білоконя на захисті докторської дисертації в Інституті української археографії та джерелознавства НАН України (до речі, захищено було не текст дисертації, а саме книжку з цифрою 1 на корінці), тоді підкреслював неабияку наукову цінність праці здобувача, а тепер, у статті в «Критиці», дав точнішу й реалістичнішу (=чесну) оцінку: «Книжка Білоконя схожа на «Архіпелаг ГУЛАГ» — тільки що українською мовою та з науковим апаратом. Нагадаю, що солженіцинський твір має підзаголовок «Спроба художнього дослідження». Думаю, що саме в рамках цього жанру Білокінь досягнув блискучих результатів».

Цілковито згоден: із «художнім дослідженням» у Білоконя все гаразд.

Як справжній «художній дослідник» С.Білокінь описує опозицію у ВКП(б):

«Професійні революціонери й досконалі конспіратори, вони не клали перемогу до ніг узурпатора, якого ненавиділи, зневажали й принижували, де тільки могли. Вони вийшли на останній бій із «жорстоким дикуном», «кривавим осетином», «неуком» (як тільки не називали вони його у своєму колі!). Вийшли на останній рішучий бій з партійним узурпатором на таємному голосуванні. Кожен з них знав достеменно, скільки голосів «проти» дала насправді та чи інша близька до цих людей група. Один з них мав на своєму конті, скажімо, 146, інший 54 голоси проти. Але стала знаменитою фраза вождя:«Байдуже, як голосуватимуть. Важливо, як підрахують». Ніхто з лідерів опозиції після їхніх сервілістських виступів не зміг тепер відкрити вуста навіть «серед своїх». «Кривавий осетин» розгромив їх ущент. Сидячи у президії, як завжди, у другому ряду, Сталін не міг не згадати біблійного Валаама, котрий, замість проклясти ворогів Балакових, — відкривши вуста, тричі їх поблагословив...»

Але ця реконструкція (?!) подій, це трактування (?!)водночас виявляє ще один параметр, показуючи, яка могутня і яка небезпечна справді була опозиція».

Це й справді треба мати неабиякий хист до «художнього дослідження», щоб розгледіти тут «реконструкцію», та ще й «трактування», а особливо цікавий пасаж про те, як Сталін «не міг не згадати» Валаама, сидячи у президії партійного з’їзду...

Коли читаєш Білоконеву книжку, не можна не помітити, що маємо справу з погано структурованим, часом просто хаотичним текстом, який, поза сумнівом, відбиває хаотичність мислення самого автора. Цей текст важко читати, і він аж ніяк не є монографією, у традиційному розумінні. Ось, наприклад, перелік того, що містить розділ під назвою «Вступ»:

Від автора;

Вступ;

Соціальний статус джерельної бази;

Справи інших типів;

Начерк історії совєцької цензури;

Перегляд літератури

Цілком очевидно, що недоречним тут є не лише вступ після вступу, а й «начерк» цензури, що його автор не знав куди «вмонтувати». Можливо, я помиляюсь, але ніякий це не «начерк», а так — просторікування про заборонені книжки з безліччю незначних деталей. Для газетної статті згодиться, але якщо йдеться про науковий аналіз системи цензури, то як можна оминати, скажімо, дію політичного контролю, про який немає жодного слова? Навряд чи можна ігнорувати також історію створення та механізм діяльністі Головліту й іще багато чого, про що варто було б написати замість тривіального плачу над забороненою українікою та цитування віршів.

Із великим ентузіазмом я сприйняв назву додатка до книжки: «Штатний розклад НКВД на 1937 рік». Але швидко з’ясував, що його побудовано на основі моєї зі співавторами публікації «ЧК-ГПУ- НКВД в Україні: особи, факти, документи» (К., 1997). Одначе подиву моєму не було меж, коли прочитав Білоконів коментар до цього додатку:

«Звичайно, найкраще було б, якби автори опублікували реальний документ — офіційний штатний розклад на певну дату — на 1 січня 1937 року чи там на 31 грудня».

Певна річ, така безкоштовна порада має неабияку цінність, — от якби ще можна було віднайти такий розклад. А далі почалися зовсім дивовижні речі: там, де в Білоконя не було інформації, він зворушливо-граційно пояснював: «У виданні «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи» відомостей про співробітників немає». Відтак наша праця всюди фігурує як неповноцінне джерело, де бракує необхідної інформації. Якщо ти рекламуєш себе як найбільшого знавця проблеми, направду хочеш подати штатний розклад, розшукай і опублікуй той штатний розпис, а не закидай іншим, що вони не змогли цього зробити.

Ба більше, С.Білокінь виявився просто неуважним читачем нашої праці. Наприклад, на с.358 він вказує, що у нас відсутні відомості про співробітників Полтавського, Сумського, Кременчуцького і Харківського міських відділів НКВД. Для початку уточню — Харківського міського відділу НКВД у 1934—1938 роках взагалі не існувало (було лише обласне управління). А відомості про начальника Полтавського міського відділу НКВД Й.Вепринського та начальника Сумського міського відділу НКВД О.Кудринського подані, відповідно, на сторінках 445—446 і 495—496.

Одначе все це — дрібниці, порівняно з «генеральною лінією», загальною спрямованістю книжки. А там панує думка: автор є найбільшим знавцем проблеми і водночас її «жертвою». Сергій Білокінь увесь час скаржиться, що йому не дозволили працювати з багатьма важливими документами, обвинувачує всіх, починаючи від керівників СБУ й аж до головного бухгалтера (!) колишнього партійного архіву в Києві, в тому, що йому заважають всебічно вивчити ті чи ті питання, не дають документів тощо. Нещасна бухгалтерка «перешкодила» тим, що виставила надто високі розцінки за копіювання. Це, попри отримані з-за кордону гранти й підтримку різних організацій і багатьох осіб (про що автор сам пише й дякує у книжці), виявилося для Білоконя нездоланною перешкодою.

Написавши роботу, фактично, на матеріалі одного архіву (вже згаданого партійного), він, проте, дає глобальну оцінку всім процесам, що відбувалися на теренах колишнього СРСР у 1917—1941 роках. При цьому по-менторському оцінює, з ентузіазмом «таврує» та повчає інших, хто «замахнувся» на дослідження цієї проблематики. Словом, як вже зазначалося, «квитається» не лише з установами, а й з особами.

Ось лише один зразок його мислення та способу подання матеріалу:

«Відколи керівництво КГБ прийняло відповідне рішення.., в Україні, так само як і в Росії, перший час працювати з ними (з архівами. — Ю.Ш.) могли взагалі лише їхні власні співробітники (В.Пристайко, В.Попик, Вас. Граб), історики партії (Ю.Шаповал), юристи (А.Болабольченко), «окремі довірені журналісти, певним чином підібрані групи істориків. Їхню роботу КГБ, виходить, санкціонувало».

Виділене мною — цитата в цитаті. Тобто Білокінь когось або щось цитує, відкриваючи «таємницю» санкціонування КГБ (тільки, зауважу у дужках, КГБ не «воно», а він) групи якихось осіб.

Побачивши своє прізвище, я, звісно, хотів дізнатись, звідки це весь час переслідуваний режимом (колишнім і теперішнім) Білокінь має таку інформацію, хто довірив йому її. Щоб знати, кого і на якій підставі спецслужби допустили до своїх таємниць, треба бути обізнаним із якимсь матеріалом, недоступним для інших. Тобто, власне, бути наближеним до цих самих спецслужб. Зокрема, мене дуже зацікавило, хто саме «санкціонував» мою роботу (а я й не знав!) і звідки такі відомості у Білоконя. Виявляється, він цитує не когось, а сам себе. Він процитував свою власну статтю в журналі «Розбудова держави» (1992, №6).

І як це накажете розуміти? За якими моральними критеріями оцінювати? Чому Білокінь не пише, що ще кілька років тому, після затвердження Державної програми «Реабілітовані історією», колеги самого Білоконя з Інституту історії України НАН України одержали й дотепер мають доступ до унікальних документів ЧК-ГПУ-НКВД? Про те, що члени обласних груп так само працюють в обласних архівах СБУ? Як можна з допомогою таких «аргументів» здобувати собі авторитет? Питання, зрозуміло, риторичні.

Цілком у стилі «художнього дослідника» Сергій Білокінь висуває тезу про те, що всі, хто працює з секретними і недоступними (для нього) архівами, автоматично пишуть неправду. А коли йому самому в СБУ на початку 90-х років видавали на користування документи, доступу до яких не мали тоді інші дослідники, він що, також писав неправду? Хіба йому хтось диктував, що саме і як слід писати, а чого не слід?

Закінчу тим, що погоджуся з думкою Я.Грицака: історична наука в Україні «не може похвалитися частою появою таких праць, як книжка Сергія Білоконя». І не треба хвалитися. На мою думку, слід просто працювати, знаючи, для чого ти це робиш, не шукаючи собі ні псевдоворогів, ні псевдодрузів. Образа — поганий порадник для дослідника, а бажання з кимось там «поквитатися» — ще гірший.

ГОЛОСИ З «МАЗОХІСТСЬКОГО ГЕТТО»

Тепер послухаймо деякі інші голоси з «мазохістського гетто», тобто колег і прибічників С.Білоконя. Одним з найпримітніших серед них є, поза сумнівом, Микола Роженко, філософ за освітою, який після виходу у світ його невеличкої і з багатьма неточностями книжечки «Трагедія академіка Юринця» відчув у собі неабиякі потенції історика-неофіта і такого самого знавця тоталітарної доби. Заради справедливості згадаю, що свого часу (у 1972 році) М.Роженко був переслідуваний режимом і висланий за межі Києва за протест проти арешту його колег з Інституту філософії.

Одначе маю великий сумнів, що саме це дало йому натхнення і бажання виступити в такому органічному для тоталітаризму жанрі, як публічне таврування ворогів, яких, зрозуміло, він сам для себе і знаходить. 26 червня 2000 року електронною поштою я одержав з Канади розлогу «Доповідну записку», підписану М.Роженком і адресовану голові Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих Є.Пронюку, голові історико-просвітницького товариства «Меморіал» Л.Танюку, голові Київського товариства політв’язнів і жертв репресій А.Кондрацькому, голові Київської міської організації «Меморіал» Р.Круцику. Трохи згодом, а саме 6 липня 2000 року у газеті «Вечірній Київ» вийшла друком стаття М.Роженка «КГБістські архіви дають свідчення тільки «своїм», що є, фактично, скороченою версією «Доповідної». А нещодавно цю версію надруковано у журналі «Пік».

Навіть поверхневе зіставлення цих матеріалів із рецензованим вище текстом книжки Білоконя засвідчує плагіаторський характер творчих зусиль М.Роженка: не він, а саме С.Білокінь їхній справжній автор. Так, наприклад, дослівно переказано Білоконеве твердження, буцімто секретні матеріали для роботи дають лише тим, хто писатиме неправду. Розлогі цитати учасників конференції «Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання» подані слово в слово (просто переписано) з Білоконевої книжки.

Та збігаються не лише цитати. У Роженка ті самі «вороги», що й у Білоконя. Потрапив до цих «ворогів» і я. На тій підставі, що працював з недоступними для Роженка — Білоконя документами і матеріалами з Державного архіву СБУ. За традицією «мазохістського гетто», Білокінь та його сикофант критикують не мої і моїх співавторів праці, а переходять на особи (це перевірено і надійно):

«У травневому числі «Критики» за цей рік, — сподіваюсь, без задньої думки, — надруковано прецікаву рекламку нової праці Юрія Шаповала («відомого українського історика», як каже редакція) та Володимира Пристайка («генерала СБУ») «Михайло Грушевський: справа «УНЦ» і останні роки». У рекламі читаємо: «Велика кількість нових, недоступних досі дослідникам документів, уперше опублікованих та проаналізованих у книжці, висвітлює механізми чекістського стеження» і т.д.

Якщо документи й досі неприступні дослідникам, а це справді так, це означає, що їх досі не розсекречено. На сторожі секретності стоїть чи повинна стояти СБУ, персонально її начальник і досить великий штат. Якщо засекречені документи хтось все-таки одержує, аналізує і публікує досить-таки товстими томами, — виходить, що за змістом своїм документи не секретні. Якщо з приводу публікацій начальник СБУ не протестує, — виходить, документи справді не секретні й мають не оперативне значення, а вже тільки суто академічне. Чому ж тоді ці документи не приступні більш нікому? Відповідь очевидна. Якщо документи публікуються доволі широко, а дослідникам вони все-таки не приступні, це означає тільки те, що перед нами службове зловживання.

Якщо існують закони, зокрема про державну таємницю і про архіви, — на цій підставі до нерозсекречених матеріалів не допускають нікого, — це логічно й зрозуміло всім законослухняним громадянам. Якщо до нерозсекречених матеріалів усе-таки когось допускають, це порушення. Чому ж у випадку з такими активними авторами, як Пристайко та Шаповал чи Шаповал і Пристайко, держава йде на порушення так охоче?».

А справді, чому? Відповідь не забарилася: виявляється, неприступними архіви КГБ «залишаються для національно орієнтованих незалежних дослідників». (Виділено мною. — Ю.Ш.)

Ось, виявляється, де секрет. Достатньо відчути себе «національно орієнтованим» в Україні, і ти вже маєш проблеми з доступом до архівів. Просто не віриться, що таке могли написати науковці, а з-поміж них один філософ, який нібито спеціалізується в галузі квантової логіки. Таке могли написати лише «художні дослідники».

Дозвольте, шановні, мені як невідомому історику (може, таке самозізнання хоч якось вас втішить!) запитати: а хто визначив міру вашої національної орієнтації? Чи не ви самі? І чи не ви (боронь Боже!) будете визначати її для інших? Яким циркулем?

Чим це ми з генералом завинили перед вами, написавши дві книжки про українця №1, тобто про Михайла Грушевського, і зробивши доступними широкому загалові (викладачам, студентам, учням, усім, хто небайдужий до історії України), а не лише дослідникам, унікальні архівні джерела про невідомі сторінки його життя? В чому наш «кримінал»?

Не вірю я вам. Не вірю! Щось інше стоїть за вашим пафосом, і подальші слова публікації М.Роженка це підтверджують:

«Чому на паризькій конференції «Роль політичної поліції в СРСР» (25—27 травня ц.р.) Україну представляють той самий Юрій Шаповал, начальник Державного архіву СБУ Олександр Пшенніков та заступниця начальника ЦДАГОУ (кол. партархів) Ольга Гранкіна-Бажан, де зберігається 34 тисячі архівно-слідчих справ колишнього ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ? Якщо документи, що перебувають у розпорядженні Пшеннікова й Бажан, — закриті, то чому вони їдуть з ними до Парижа?».

Ось де розгадка — в Париж дуже хотілося поїхати. Щоб хоч якось вас заспокоїти, повідомляю: ні О.Пшенніков, ні О.Гранкіна-Бажан в Париж не поїхали, а відтак ніяких секретних документів не возили. Щоправда, я із двома колегами з Вінниці та Луганська їздив, а ви з Білоконем не їздили, але на те воля організаторів конференції. Їм видніше, кого запрошувати, а кого ні. Тут уже нічого не вдієш — «представляйте Україну» там, куди вас запросять, а не нав’язуйте стандарти свого гетто іншим.

Звісно, в Україні існують проблеми доступу до певних категорій архівних матеріалів, але є при тому Закон про архіви. Якщо ви, шановні «художні дослідники», справді переконані, що цей закон порушено, подавайте позов до суду і вирішуйте ці проблеми так, як належить у правовій державі, а не за принципом «національної орієнтації».

На публікації ще одного «орієнтованого» хочу зупинитись далі. Йдеться про Юрія Семенка. Він у журналі «Визвольний шлях» 1999 року надрукував матеріал під назвою «Свобода» і СВУ». Говорити про цю публікацію взагалі не було б сенсу з огляду на не просто низький, а взагалі ніякий її рівень, якби вона також не відбивала певної тенденції.

Та для початку зацитую дещо з цієї публікації, щоб відчути глибину цього «художнього до- слідження»:

«Найоб’ємнішою (448 сторінок) дотепер проти СВУ є праця «Справа СВУ» (Київ — 1995). За визначенням упорядників збірника збройну боротьбу проти КП провадили «банди». Вони робили і зробили кар’єру як активні члени КП банди (без лапок). Уже «СВУ» в лапках свідчить про їхню, впорядників цього «науково-документального видання», певну, виразно однобічну настанову. Вони ігнорують все сказане на чужині про СВУ і тих осіб, які були. Лише один раз згадують авторів (В.Плющ, М.Ковальський, Н.Павлушкова) української еміграції, «концепція яких не знайшла свого потвердження» (412!) — висловлюють вирок можновладні противники свідчень національно-демократичних діячів України».

Зроблю кілька необхідних уточнень. Наша праця «Спілка визволення України». Невідомі документи і факти», що вийшла друком 1995 року в київському видавництві «Інтел», була не проти «СВУ», а про «СВУ». Недаремно автор публікації не вказує другу половину назви: «Невідомі документи і факти». Ніде ми не писали про те, що боротьбу проти КП провадили «банди». Семенко вихопив це слово з якогось документа, цитованого нами. Щодо «кар’єри» у «банді КП», то це залишу на совісті автора, зауважиши, що захищав я докторську дисертацію 1994 року і звання професора отримав за умов незалежності України, а не за сприяння будь-якої «банди» чи «гетто».

Втім, це не головне. Ключове питання: існувала «СВУ» чи ні. Чи даремно постраждали 45 представників української інтелігенції, засуджених на показовому процесі «СВУ» навесні 1930 року в Харкові? Чи їх засудили, маючи для того підстави?

На великому масиві документів ми обгрунтували думку, що «СВУ» в тому вигляді, як це подавалося на процесі і того хотілося чекістам, не існувало. Водночас ми наводили факти опору більшовицькому режимові і показували, що факт неіснування «СВУ» зовсім не перекреслює наявності і важливості боротьби за волю України, яку тоді проводили патріоти. Об’єктивно, таку боротьбу в царині науки вели і академіки Сергій Єфремов, Михайло Грушевський та інші, своїми працями, а не тим, що готували повалення режиму з допомогою збройного повстання, вбивства комуністичних вождів тощо. «Але, — писали ми у книзі, — тут постає інше запитання: чому обвинувачені самі на себе зводили такі жахливі наклепи? Слід визнати, що слідчі вміло застосовували індивідуальні методи шантажу». А далі наводилися конкретні приклади такого шантажу, у тому числі з допомогою свідчень тих осіб, кого обвинувачували в участі в «СВУ» і кому пощастило вижити.

Одначе навряд чи це є переконливим для Семенка, оскільки він усі відповіді знає наперед. Особливо чомусь обурюється за академіка С.Єфремова:

«Заслужені ще з часів будівництва комунізму доктори науки (неуки?) ані одного разу не спростували комуністичних наклепів на академіка України (так у тексті. Ю.Ш.) С.О.Єфремова, не сказали ані одного доброго слова про нього як національно- демократичного політика, діяча Української Народньої Республіки...»

Будь-хто, прочитавши нашу книжку, переконається, що це не так. Одначе цього разу мені хотілося б, щоб сам академік С.Єфремов пояснив, чому він змушений був давати «зізнання». Річ у тім, що до камери, в якій він перебував, чекісти підсадили інформатора, який давав звіти про те, як поводиться академік, що він говорить, як налаштований. Завдяки цим унікальним звітам, датованим листопадом 1929 року, ми сьогодні можемо багато чого зрозуміти. Отже, цитую: «16.11. Єфремов продовжував писати, як він сам висловився, «вимушене зізнання» у тому, чого не було. Нервував він, все повторюючи — «відразливе існування». На моє запитання, чи багато йому ще доведеться писати, він відповів, що небагато, що розмазувати, як інші, він не буде, та й не може, оскільки нема що писати...

18.11. Єфремов повернувся з допиту дуже схвильований і на моє запитання «Ну, як там?» відповів: «У такому відразливому і у такому плачевному і дурному стані я ще ніколи не був. Краще б відразу взяли і покінчили зі мною, ніж ця мука кожного дня своїми допитами... Я був би вже радий, якби справді була організація зі всіма тими людьми і подробицями, які нині в’яжуть до неї. Тоді б я начистоту сказав і кінець справі. Тоді б я і деталі всі розповів би, тому що я їх сам би знав. А то тепер розповідай про деталі, яких я не знаю... Крім того, слідство провадиться вкрай однобічно і зацікавлене не у з’ясуванні і виявленні справжньої дійсності, а лише у підтвердженні факту існування організації... Слідчий каже мені, що він чекав від мене більшого. Він хоче, щоб я писав по 500 сторінок, як інші, а можливо й більше, бо мене вважають главою. А що мені писати? Якби мені дали прочитати свідчення тих, хто створив цю міфічну організацію, я би просто підтвердив це...»

Слід завважити, що під час цієї розмови Єфремов був дуже схвильований і вбитий і говорив зі сльозами в голосі і на очах.

19. 11. Єфремов почав писати відповіді на записані вчора запитання слідчого і знов почав хвилюватись і обурюватись... Пиши, а що пиши? Слідчий каже, що я пишу лише те, що їм відомо і прагну не писати те, що їм, на мою думку, невідомо... Він, здається, симпатична людина і співчуває моїй долі і співчуває мені, але ніяк не розуміє мене... Я йому кажу, що коли я вже визнав деякі факти, то я нікому з офіційних осіб вже не можу сказати, що це не так, а тільки йому одному щиросердо кажу, що я визнаю те, чого не було, однак він все одно не вірить, каже, що він і я знаєм, що це було. Хоч би «вони» мені конкретно сказали, що я повинен писати...»

Зрештою, так і сталося: академікові «підказали». Це була справжня людська трагедія, яку пережив не лише С.Єфремов, а й інші учасники процесу «СВУ». І ось тепер віднаходяться такі «орієнтовані», як Семенко, і перетворюють цю трагедію на фарс, «спростовуючи» самого Єфремова. Бо, бачите, на догоду комусь слід обов’язково визнати, що літературознавець Єфремов хотів когось убивати і отруювати (бо була ще й «медична секція СВУ»). Ні, шановні члени «мазохістського гетто», як історик я робити цього не маю права, а ви — на здоров’я! Якщо це для вас може бути, як ви вважаєте, «підставою християнської, людяної держави українського козацького народу...» Можна тільки уявити собі ту «державу» і вихований вами її «народ».

А тепер — про християнство. Семенко по-справжньому образив відповідального редактора нашої книжки про «СВУ» Івана Ільєнка. Він називає його «представником найпередовішої у світі науки, що діяла під керівництвом мудрої КП», «вихованцем марксистсько-ленінської і т.д. партії». Іван Олександрович не може відповісти, оскільки кілька років тому він пішов з життя. Тож відповім я. Взяли ви, пане Семенку, великий гріх на свою душу, якщо вона у вас є. Не був Іван Ільєнко науковцем. Ні кандидатом, ні доктором наук. Він працював у газеті «Літературна Україна», а з життя пішов дуже рано. Хворів. І хворів тому, що зацькувала його та сама система, апологетом якої ви його, з власного невігластва, зробили. Це ще один яскравий приклад вашої «ерудиції», а заодно і тієї моралі, яку ви та ваші колеги по «мазохістському гетто» сповідуєте.

Замість того, щоб разом долати тяжку спадщину комуністичного минулого, ви, а з вами С.Білокінь та М.Роженко, знову «створюєте» собі ворогів, сієте провокацію, розбрат, ненависть, підозру.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

У своїй книзі С.Білокінь пише:

«Серіал Юр. Шаповала «Сталінізм і Україна» автор встиг приготувати один із перших, так що він друкувався уже в 1990—1992 роках. Передбачалося (ким? Ю.Ш.), що істориків, випущених на дослідницькі чи видавничі бігові доріжки, не пережене ніхто. Що вони за будь-яких умов залишаться на корпус попереду. І що вся історіографія побіжить за ними слідком. Таку надію висловили зокрема Ю.Шаповал, В.Пристайко та В.Золотарьов: «Сподіваємось, — писали вони, — що (...) наша праця сприятиме створенню необхідної концептуальної, фактографічної та джерельно- інформативної бази для наступних досліджень».

Для початку звернімо увагу на три крапки, поставлені Білоконем. Знаєте, що за ними? А за ними такі наші слова: «Сподіваємось, що колективними зусиллями дослідників це завдання (йдеться про написання правдивої історії ЧК-ГПУ-НКВД. — Ю.Ш.) буде успішно розв’язане найближчим часом...» А ще вище ми писали:«Зрозуміло, автори не претендували на те, щоб висвітлити всі проблеми, відповісти на всі запитання».

На мою думку, лише особа із хворобливо-перверсивною фантазією могла угледіти в цих наших словах нав’язування комусь думки чи монополію на істину. Цілком очевидно, що йшлося про підгрунтя (можливо, не в усьому досконале, але таке вже, як є), використовуючи яке, дослідники будуватимуть власні концепції, артикулюватимуть власну позицію. До того ж, зізнаюсь: готував я згаданий серіал, а за ним монографію (вийшла друком 1993 року у видавництві «Наукова думка») тому так швидко, що боявся політичного відкату назад, повернення комуністів, а не тому, що хтось когось випускав на «бігові доріжки».

І насамкінець побажання. Біжіть, пане Білоконю, куди хочете. У будь-якому напрямку. Разом з «національно орієнтованими» роженками—семенками та іншими представниками «мазохістського гетто». Біжіть, але пам’ятайте — з ними ви завжди залишатиметесь інтелектуальним аутсайдером.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92