ОСВІТНІЙ ПАНТЕОН

Нинішнього року на урочистому святі у загальноосвітній школі №1 селища Богданівка Знам’янського району на Кіровоградщині відзначалося 85-річчя з дня народження її директора, визначного педагога ХХ сторіччя Івана Гуровича Ткаченка.

Із цієї нагоди до школи прийшли його односельці, родичі, вихованці, вчителі, включно з ветеранами, що з ним працювали, школярі, друзі, послідовники з різних куточків України.

У липні 2003 року газета Кіровоградської обласної Ради і держадміністрації «Народне слово» надрукувала статтю заступника директора обласного Інституту післядипломної педагогічної освіти ім.В.Сухомлинського А.Іванка «А на порозі — рік Ткаченка», де, зокрема, пропонувалося: «…2004 рік має бути оголошеним на Кіровоградщині роком Івана Ткаченка… маємо ініціювати проведення у Києві, Кіровограді та Богданівці Всеукраїнської науково-практичної конференції. Необхідно видати книгу спогадів про видатного земляка… монографію, присвячену його освітній діяльності і педагогічній спадщині».

Пропозиції А.Іванка невипадкові, вони грунтуються на багаторічній наполегливій праці по ретельному вивченню науково-практичної діяльності, спадщини І.Ткаченка, його життєвого шляху, долі. Іванко першим почав працювати з особистим архівом Івана Гуровича, що зберігається його молодшою донькою Таїсією Іванівною у Знам’янці. Дисертаційне дослідження на здобуття кандидатського наукового ступеня Іванка має назву «Освітня діяльність і педагогічна спадщина І.Г.Ткаченка». Його книжка «В.О.Сухомлинський, І.Г.Ткаченко: діалог самодостатніх педагогічних систем» за короткий час видана вже двічі. Нині Андрій Борисович працює над капітальною монографією про життя і педагогічну діяльність І.Ткаченка.

Щоб зрозуміти, об’єктивно оцінити діяльність, здобутки видатних особистостей, потрібен час.

Для Івана Гуровича цей час настав. І віддамо належне А.Іванку, який першим серед дослідників його спадщини показав, довів, що за внеском у скарбницю вітчизняної і світової педагогіки І.Ткаченко стоїть поруч із В.Сухомлинським, що їхні навчально-виховні системи дійсно самодостатні, гармонійно доповнюють, збагачують одна одну.

Як би це незвично, навіть дивно не виглядало, коли йдеться про гідне вшанування пам’яті педагогів у нашій країні, де вона, на горе наше, часто-густо зневажається, але наведені пропозиції отримали підтримку. Запропонований ним захід у Богданівці вже здійснено. Підготовлена і в травні нинішнього року відбудеться і запропонована науково-практична конференція у Кіровограді. Їй приурочені і вже видані — згадана книга спогадів і монографія про І.Ткаченка. Все це нагадує якийсь дивовижний, казковий сон, у це важко було б повірити, якби це дійсно не було саме так.

На свято у Богданівці, окрім односельців, також зібралися колишні випускники школи, вихованці Івана Гуровича. Вони ділилися спогадами про свого директора, рідну школу.

Розпочався захід із того, що його учасники разом із численним богданівським загалом зібралися на мовчазний мітинг біля могили Івана Гуровича на сільському цвинтарі, мовчки вклонилися йому, пом’янули, поклали квіти, а потім вирушили до школи. Оглянули її класи, чудові кабінети, бібліотеку, виставку учнівської творчості, ознайомилися з творчими лабораторіями, доробком учителів, подивилися фільм про І.Ткаченка «Учитель», із цікавістю розглядали експонати шкільного музею, за який треба подякувати педагогічно-учнівському колективу: всі його експозиції напрочуд змістовні.

Щоб діти його рідного села мали змогу пізнати чарівний світ музики, пісні, танцю, мистецтва, Іван Гурович доклав величезних зусиль і таки досяг свого — у Богданівській школі була відкрита філія Знам’янської музичної школи, працює вона й донині. Саме цим пояснюється той надзвичайно високий рівень художніх номерів, що продемонстрували школярі та їхні наставники.

Привезли свої подарунки і студенти Кіровоградського державного педагогічного університету ім.В.Винниченка, де Г.Ткаченко працював останні 12 років свого життя. Їх художні виступи — пісні й танці теж полонили глядачів. А виступи школярів та студентів, їхня майстерність, яскраве концертне вбрання зачарували аудиторію...

І цей концерт, і спогади учасників, чудова атмосфера, що панувала в залі, все це вилилося в незабутнє свято пам’яті. Іноді здавалося, що Іван Гурович незримо присутній серед нас, усе це бачить і вітає всіх своєю неповторно привітною, лагідною усмішкою.

Дуже не хотілося закінчувати цю розповідь негативним. Та що вдієш: як то кажуть, слів із пісні не викинеш...

Актова шкільна зала невелика, вщерть заповнена, чимало народу скупчилося в коридорі біля її дверей, щоб хоч краєм ока побачити, краєм вуха почути, що в ній відбувається.

Оскільки це можна було зарані передбачити, то організатори спочатку планували проведення цього заходу у селищному Будинку культури. Та ці плани виявилися марними, бо стан будинку не втішає: вибиті, зашиті фанерою, дошками вікна, тече покрівля, давно не опалюється, весь у запустінні, обдертий...

А який же це був колись красень, яка простора, гарно оформлена зала колись була, велика сцена. Будинок прикрашав Богданівку. Досить сказати хоча б те, що його фасад оздоблено рідкісної краси різнобравним вірменським туфом. Так він виглядав за часів Івана Гуровича, який бився, як той лев, за те, що він був збудований.

Але змінилися часи…