Реклама

ПАМ’ЯТІ ЗАГИБЛИХ МОГИЛ

Валерій Дружбинський 10 жовтня 2003, 00:00

Читайте також

Історія людських поховань настільки ж стара, як і саме людство. Життя і смерть завжди йшли поруч, як і добро зі злом. Тисячі років зберігалося незмінне ставлення до смерті, покірність долі та природі. І завжди могили вважалися шанованим місцем, недарма в народів різних віросповідань розвинений культ померлих. Василь Стефаник писав на початку ХХ століття: «Народ наш уміє ховати й любить ховати. Культура похорон, повага до небіжчика та свята пам’ять про нього завжди ставили наш народ на передове християнське місце».

Лихоліття, що почалися 1917 року, перевернули життя не одного покоління людей. Не пожаліли вони й покійних... Павло Тичина писав 1939 року: «Хоч куди я приїжджав би, спочатку йду на старий цвинтар і вже за першим враженням суджу про все місто. Найчастіше це враження гнітюче, а либонь й онуки похованих ще живуть у цих місцях. Як же можна так ставитися до дорогих могил? Варварство!»

Місто живих і місто мертвих...

Історія Києва — це передусім історія його населення, людей, котрі жили і творили в цьому місті протягом століть. Практично не було жодної історичної події в Києві, учасниками якої не стали б його жителі. Недавно, приміром, у підвалі будинку майбутньої Дипломатичної академії (вул. В.Житомирська, 2) виявили могилу княжого дружинника, померлого 1080 років тому. У похованні знайшли чудово збережений меч, срібний перстень, різноманітні предмети побуту, кінську упряж і... кам’яний казанок вікінга, а також глиняну табличку з невідомими письменами. Ех, якби ці предмети могли заговорити!..

Київ — особливе місто. І за своє довге життя він утвердився в праві бути таким, яким йому заманеться. Раєм для каштанових бульварів, для закоханих, для тих, хто цінує життя і красу. Він був свідком багатьох суспільних зламів, але за будь-якої революції завжди йшов своїм шляхом. Зрештою, це його, Києва, справа — не сумувати, вигравати фонтанами, кохати жінок, підносячи на постаменти Лесю Українку та княгиню Ольгу. Він уміє юних наділяти романтикою, а дорослих позбавляти наївних снів... Тут півтори тисячі років люди народжувалися, творили, давали життя своїм дітям... І помирали. У Ближніх печерах Києво-Печерської лаври поховано літописців Никона й Нестора, авторів «Києво-Печерського патерика» Симона й Полікарпа... У Дальніх печерах — автора «Слова про закон і благодать» Іларіона, котрого Ярослав Мудрий 1051 року поставив київським митрополитом...

В Успенському соборі поховано: Михайла — першого київського митрополита й соратника київського князя Володимира, Феодосія Печерського — церковного діяча ХI століття, Єлисея Плетенецького — архімандрита лаври, Костянтина Острозького — великого литовського гетьмана, князя, Захарія Копистенського — автора «Часослова», Івана Гудовича — генерал-фельдмаршала, соратника Суворова, Петра Могилу — митрополита Київського й Галицького, засновника Києво-Могилянської академії... До речі, сам Петро Могила 1634 року неподалік Десятинної церкви виявив (як говорить «Опис Києво-Печерської лаври», виданий 1795 року) «невеличке заглиблення, поцікавився й наказав ці місця розкопати й шукати старанно». Там знайшли дві мармурові труни, у яких, відповідно до напису, спочивали рештки князя Володимира та його дружини Анни.

У Софіївському соборі поховано: Ярослава Мудрого — видатного державного діяча Київської Русі, Володимира Мономаха — автора «Повчання дітям», київських митрополитів Юхимія Болховитинова й Рафаїла Заборовського...

У монастирях і церквах ховали людей видатних, а для пересічних киян місто протягом своєї історії відкривало в різних своїх куточках десятки цвинтарів. Сьогодні деякі з них ще існують, хоча поховання там давно вже не проводяться. А багато з них цілком стерто з лиця землі, і немає ніяких слідів минулого на місці нинішніх квіткових клумб, спортмайданчиків, шкіл, автострад, житлових будинків і торговельних павільйонів...

Заради об’єктивності слід відзначити, що цвинтарі зносили і сто, і двісті, і триста років тому. У докладній книжці «Київські цвинтарі», виданій 1842 року, викладено історію багатьох київських поховань і «переселень мертвих з одного місця в інше, більш для них зручне». Наведу приклади деяких перепоховань.

На Звіринці протягом ста років було три цвинтарі: для православних, для лютеран і «для небіжчиків і їхніх родичів римського віросповідання». Але потім місця ці знадобилися для фортечних укріплень і цвинтарі було «ліквідовано, а прахи мертвих перенесено на нинішнє Новостроєнське місце».

Новостроєнський цвинтар було «заведено навесні 1839 року за Либідським потоком на так званій Байковій горі водночас із закриттям Звіринецького, Старокиївського й на Аскольдовій могилі. Причому було дозволено кому завгодно переносити своїх небіжчиків на новий цвинтар на відведені для цього місця».

Там же, на Байковому цвинтарі, 1841 року побудували й освятили церкву св. Дмитрія митрополита Ростовського. «Київські губернські відомості» писали 1848 року: «У церкві за штатом призначено священика та дячка, із платнею з міської скарбниці — першому 80, а другому 27 рублів. І від міста їм побудовано біля церкви два дерев’яні будинки. Але, з одного боку, жалюгідність церковних доходів, з іншого боку — бідність православного населення Києва, служать причиною того, що іновірські цвинтарі, Німецьке й Латинське, розташовані поруч із православним Дмитріївським, вражають очевидною своєю перевагою щодо багатства пам’ятників, благоустрою та чистоти».

На Паньківщині, там, де закінчувалася Хрещатицька вулиця й починалося обсаджене тополями університетське шосе, у середині XVIII століття був Лютеранський цвинтар, який 1812 року закрився тому, «що Хрещатицька місцевість почала побагато заселятися й забудовуватися». У книжці «Київ — довідник і путівник», виданій 1882 року, написано: «Для лютеран (німців) було відведено інший цвинтар на півдні Печерська, неподалік Звіринця, але через 5 років знову викопали могили і труни з покійними було перенесено на Байкову гору. Тут цвинтар лютеран було впорядковано, розділено доріжками, засаджено деревами й кущами, на багатьох могилах розведено квітники, і він здалеку виглядає садом. 1848 року німці звели будинок для тимчасового поміщення своїх небіжчиків, і під тим самим дахом улаштували житло для гробокопача».

На Щекавиці містився найдавніший київський цвинтар (у багатьох довідниках і путівниках по Києву, виданих у ХIХ сторіччі, сказано, що «912 року, тут на Щекавиці поховано Олега Віщого»). На цьому цвинтарі починаючи з 1772 року (було офіційно оголошено, що «подільські небіжчики повинні бути поховані в цьому місці й ніде в іншому») і до 30-х років ХХ століття ховали тисячі й тисячі киян.

Деякі цвинтарі були при монастирях. У Кирилівському ховали тих, хто помер у боговгодних установах міста. В Флорівському, на горі Киселівці, був цвинтар для поховання померлих черниць цього монастиря. У Видубицькому був цвинтар, де (починаючи з 1840 року) ховали заможних й іменитих киян...

До кінця XVIII століття Аскольдова могила стала загальнодоступним кладовищем, розташованим на дев’яти терасах, що спускалися майже до набережної Дніпра.

1832 року на правому березі Либіді з’явився Соломенський цвинтар, рішенням міської Думи закритий 1890-го «через близькість до залізниці й неможливість подальших поховань покійних поруч із гуркотом і шумом». Цвинтар було перенесено у Верхню Солом’янку.

1848 року рішенням міського голови «засновано новий цвинтар на Куренівці... Щоб тамтешніх небіжчиків не возити далеко, а віддавати землі й відспівувати біля оселі й рідних».

1878 року наприкінці вулиці Великої Дорогожицької виник Лук’янівський цвинтар, який багато років називався Центральним. До 1915 року тут було майже 50 тисяч могил із пам’ятниками, ажурними огорожами та склепами.

Поруч із Преображенською пустинню Києво-Печерської лаври 1890 року створено цвинтар, який назвали Корчоватівським.

На Лук’янівці з 1894 року відкрили також єврейський цвинтар, який до 1940 року займав площу в 25 гектарів.

Там само, на Лук’янівці, рішенням виконкому Київської міськради в травні 1945 року відкрито військове кладовище.

1949 року в мальовничих Совках виник невеличкий цвинтар, який називають Совським.

1957 року на Берковцях створено найбільший київський цвинтар — Міський.

1970 року на лівому березі Дніпра відкрито Лісовий цвинтар.

1975 року почав діяти міський крематорій, розміщений у верхній частині Байкового цвинтаря.

1988 року відкрито ще один цвинтар — у районі села Віта Поштова на Васильківському шосе.

Місто стрімко росло й розширювалося. 1989 року закрили для масових поховань Лісовий цвинтар і відкрили міський Північний цвинтар, розташований уже в Броварському районі Київської області, — це за 60 кілометрів від міста. Але сьогодні й цей цвинтар трагічно швидко заповнюється...

Поминальна молитва

Про Київ можна говорити годинами. Кожен камінь його, кожен будинок, деревце, храм — сторінка історії. Це місто не можна не любити. Тут будь-який куточок — окремий світ, де городяни живуть у певному, тільки їм притаманному ритмі. Печерськ величний і затишний. Поділ тихий, помірний і спокійний. Хрещатик широкий і розлогий...

Так було й у минулому. І цвинтарі, розкидані в різних районах міста, були наче продовженням — архітектурним, історичним, художнім — життя городян із їхньою культурою, смаками, статком. Приміром, коли 1910 року в Києві почав входити в моду неокласицизм, то він відразу відбився не тільки на образі центральних вулиць, а й на цвинтарях — парадність і вишуканість пам’ятників і каплиць почали поступатися місцем діловій простоті ХХ століття, а залізобетон поступово витиснув мармур.

Цвинтарі зосереджують у собі, крім історичної, велику художню й навіть літературну цінність. Хоча перегляд реальних епітафій свідчить, що як літературний жанр вони нібито дуже слабенькі. Проте історія літератури нагадує, що написи на могильних пам’ятниках можуть бути дуже цікавими й символічними.

Відомо, приміром, що Бальзак спеціально вичитував на цвинтарі Пер-Лашез надмогильні написи, аби знайти виразні й до того ж справжні імена героїв для своїх майбутніх романів. У свою «Елегію, написану на сільському цвинтарі», Томас Грей увів безліч епітафій, списаних ним на міському цвинтарі Лондона...

На його могилі — скромний напис: «На цьому місці поховане тіло статського радника й кавалера Максима Федоровича Берлінського, що народився 1764 року серпня 6 дня, що помер 1848 року січня 6. Мир праху твоєму». Але Максим Берлінський — особистість видатна. Він — перший «біограф» Києва, колумб київських старожитностей і визначних пам’яток. Виданий 1820 року «Стислий опис Києва» і залишена в рукописі «Історія міста Києва від заснування й до нашого часу» (тобто до 1800 року, коли її було написано) — це дві основні праці з історії та археології нашого стародавнього міста. Вперше Берлінським систематизовано всі відомі на той час дані з історичної топографії Києва, описано його пам’ятники, визначено його територію, локалізовано історичні райони й конкретні пам’ятники давньоруського монументального зодчества. Усі наступні «цеглинки пізнання» київських старожитностей лягали вже на цей фундамент, створений Берлінським. Так, історик правильно визначив Старокиївську гору як перше місцезнаходження засновника Києва, резиденцію його перших князів, правильно вказав місцезнаходження Кловського собору ХI століття, Гнилецького монастиря ХII століття на Церковщині... Висвітлюючи подію за подією, Берлінський у своїх працях розповів про київських князів, що жили й поховані в Києві, починаючи з Олега. І кожного разу вказував місце поховання. Приміром: «Тут відкрито спочивають мощі св. Михайла, першого Митрополита Київського, що помер 992 року, Голова св. князя Володимира, перенесена з Десятинної церкви Митрополитом Петром Могилою, 1634 року, Труна преподобного Феодосія, засновника церкви, й особливо в лівому кутку кам’яний монумент, що представляє князя Острозького в труні... За лівим криласом портрет славнозвісного Хмельницького, і там же напис похованого героя Задунайського, котрого мармуровий монумент знаходиться в правій частині церкви». Максим Берлінський був істориком не тільки Києва, а й усієї України. Ще 1804 року за поданням Міністерства освіти йому виділено 500 рублів для видання написаного ним дослідження «Історичний опис Малоросії та міста Києва». Але через цензурні рогатки книжку удалося видати лише 1844 року. Максиму Берлінському належать чудові слова: «Батьківщину люблять не за те, що вона велика й широка, а за те, що вона рідна і своя».

1837 року було поховано виняткову людину — опального генерал-лейтенанта, Георгіївського кавалера та князя Олександра Сибірського. Він був онуком царя Сибіру Кучума. Але Петро I через причетність сина Кучума до змовників заборонив роду Кучумів називатися царевичами — тільки князями. Як учасника багатьох бойових дій війни 1812 року князя Сибірського було нагороджено орденами, медалями та двома золотими шаблями «За хоробрість». З 1822 року жив у Києві й командував 18-ю піхотною дивізією, у яку входив Вятський полк під керівництвом декабриста Павла Пестеля. Коли після арешту декабриста Микола I запросив на нього службову характеристику, то генерал-лейтенант Сибірський дав найвищу атестацію «бунтівникові та змовникові» Пестелю. Цар відразу відправив Сибірського у відставку й наказав знищити його портрет у галереї героїв війни 1812 року в Зимовому палаці. Після відставки Олександр Васильович жив у Києві й поховали його на цвинтарі біля Аскольдової могили. Напис на гранітному обеліску: «Немає переможця сильнішого від того, що зумів перемогти сам себе».

Сергій Бердяєв був поетом, публіцистом, театральним рецензентом, лікарем і представником знаменитого роду Бердяєвих, що дали Батьківщині видатних військових і державних діячів. Батько Сергія Бердяєва був генералом, дід — генерал-лейтенантом і Георгіївським кавалером, прадід — генерал-аншефом при Павлі I, брат — міністром при Олександрі I... Особлива дружба пов’язувала Сергія з братом Миколою — всесвітньо відомим філософом, публіцистом і громадським діячем. Поховано Сергія Бердяєва 1914 року під мармуровою плитою з таким написом:

«На житейском поле брани,

Проходя свой краткий путь,

Будь не буйвол для закланья,

А героем в битве будь!»

1747 року поруч із Богоявленським собором поховали мандрівника Василя Григоровича-Барського. Він пішки пройшов Італію, Грецію, Палестину, Сирію, Аравію та Єгипет і свою подорож завдовжки в 24 роки описав у книжці. Його дорожні нариси відрізняються докладністю, точністю і свідчать, що Григорович-Барський старанно читав і вивчав древніх. На пам’ятнику — напис: «Тут лежить тіло Василя Григоровича-Барського-Плаки-Альбова, уродженця київського, ченця антиохійського, що вчинив подорож до святих місць, розташованих у Європі, Азії та Африці, розпочату 1723 року й завершену 1747 року. Котрий перебував на утриманні його світлості князя Григорія Олександровича Потьомкіна для користі суспільства. Упокій, Господи, його світлу душу».

Олександр Соломонович Гольденвейзер — один із найвідоміших у Києві адвокатів і громадських діячів, незмінний голова розпорядницького комітету Київської консультації присяжних повірених, організатор і голова протягом 14 років Товариства допомоги особам, звільненим із місць ув’язнення. Він зібрав чималі кошти для харчування й лікування дітей, що перебували в Рубішовській колонії для неповнолітніх злочинців. Гольденвейзер був також автором книжки «Злочин як покарання й покарання як злочин», що була юридичним аналізом роману Л.Толстого «Воскресение». Книжку перекладено на всі європейські мови. На величезному пам’ятнику з лабрадору слова: «Злочин і покарання ростуть на одному стеблі. Алекс. Гольденвейзер. 1855—1915». А збоку:

«Прохожий! Ты идешь,

Но ляжешь, как и я.

Присядь и отдохни

На камне у меня».

29 грудня 1919 року в Маріїнському парку було поховано 42 чоловік, розстріляних денікінцями. Серед них вісімнадцятирічний поет Василь Чумак. У наступні роки вийшло шість збірок його віршів і знаменитий щоденник «За гратами», у якому Чумак розповів про своє перебування в Лук’янівській в’язниці за обвинуваченням у «більшовицькій пропаганді й відданості». На могилі В.Чумака — дві епітафії: «Ты верил, что солнце восходит вдали, за темною тучей и мраком земли» і «На могиле твоей мы клянемся отомстить врагам. Революция чтит своих героев».

«Мистецтво — моє життя! Картини — пристрасть моя та відпочинок», — записав у своєму щоденнику 23 серпня 1899 року Микола Мурашко, видатний педагог, художник-пейзажист, історик мистецтва. Ці ж слова написано на його надгробку, виконаному в вигляді великого мармурового мольберта. І дати: «20 травня 1844 — 9 вересня 1909». Мурашко був організатором і беззмінним керівником першої в Києві малювальної школи (1875—1901). Йому місто зобов’язано організацією художніх виставок відомих майстрів, таких, як І.Рєпін, В.Верещагін, І.Шишкін, В.Полєнов, а також художників-початківців. 1869 року Мурашко видав «Зошити малювання», які стали першим в Україні посібником для тих, хто навчався малювати. Важливо й те, що «зошити» було виконано на місцевому матеріалі й складалися з українських типажів і пейзажів. Останні роки життя Микола Мурашко присвятив роботі над книжкою мемуарів «Спогади Старого Вчителя», де розповів про Київську малювальну школу, про своє навчання в Петербурзькій Академії мистецтв, про дружбу з Іллею Рєпіним, про свого учня Михайла Врубеля...

...Вона зустрілась у Львові 1903 року з Іваном Франком, а потім — з Ольгою Кобилянською та Лесею Українкою. І усе-таки вирішальну роль у творчості Наталії Ткаченко відіграв Франко. Вони познайомилися на засіданні Наукового товариства імені Т.Шевченка, де молода перекладачка, що володіла російською, англійською, німецькою та французькою мовами, погодилася допомогти Івану Яковичу завершити переклад «Історії західноєвропейських літератур до кінця XVIII століття». Франко став редактором її перших трьох оповідань — «Осінь», «Фантазія», «До мами». Вони йому сподобалися, і, відправляючи їх у набір, Іван Якович не знав, як ці оповідання підписати (Наталія Ткаченко у Львові перебувала під наглядом поліції — афішувати її ім’я було небажано) і на свій розсуд поставив прізвище Романович. Згодом письменниця підписувала свої твори подвійним прізвищем: Романович-Ткаченко. Так, по суті, із легкої руки Франка, вона одержала свій літературний псевдонім. В оповіданнях, виданих до революції, Наталія Романович-Ткаченко піднімала проблему, до якої поверталася протягом усієї своєї творчості: гармонійна єдність громадського й особистого, повний прояв прихованих у людській природі творчих начал і пристрастей — ось необхідні умови для щастя духовно багатої особистості. 1906 року письменниця повернулася з родиною в Київ. Друкувала свої оповідання, а також переклади з І.Тургенєва, А.Франса, Р.Кіплінга... У повісті «Мандрівниця», надрукованій у «Литературно-научном вестнике», вивела симпатичний образ галицького редактора, схожого як викапаного на Івана Франка. Багато писала Романович-Ткаченко і про жіночу емансипацію, брала участь (починаючи з 1920 року) в організації в Україні «дитячих хат» (тобто дитячих садків). Разом із Павлом Тичиною редагувала тижневик для дітей «Волошки». 1931 року Н.Романович-Ткаченко надрукувала спогади «Нас звуть гудки. Записки революціонерки 900-х років»... Микола Зеров, побувавши в гостях у письменниці, написав: «На її письмовому столі завжди стоїть фотографія: три молоді жінки в українських строях, заквітчані й закосичені, в намистах, у гаптованих сорочках та картатих плахтах: Леся Українка, Ольга Кобилянська, Наталя Романович-Ткаченко, як три символи нашої Вкраїни». На могилі погруддя й напис: «Наталья Романович-Ткаченко. 1884—1933. Ты жила мало, но своей добротой, любовью и талантом согрела и одарила очень многих».

Там же, на Байковому цвинтарі поховано Людмилу Драгоманову — публіциста, автора праці «Народні говірки й освіта». 1864 року Людмила Михайлівна стала дружиною М.Драгоманова — історика, фольклориста, громадського діяча. Вона була його соратницею, помічницею, ділила з чоловіком усі негаразди. У Київ переїхала з Болгарії 1895 року (відразу ж по смерті чоловіка) і як громадська діячка займалася питаннями дитячих лікарень і притулків. На білому мармуровому постаменті — погруддя Драгоманової та напис: «Посвящается памяти Людмилы Михайловны Драгомановой (в девичестве Кучинской), родивш. 3.V.1844, почившей в Бозе 16.V.1918. Господи, да будет воля Твоя».

Микола Вертинський був знаний не лише як письменник і журналіст, що друкувався в «Киевском слове» (псевдонім — Граф Нівер), а також як батько відомого естрадного співака, композитора й поета Олександра Вертинського. За спогадами О.Вертинського, родина жила на Фундуклеївській вулиці, і він разом із батьком по неділях відвідував Володимирський собор. «Васнєцовський гнівний живопис змушував тріпотіти моє серце. Один «Страшний суд» чого вартий»... «Батько водив мене на хор у маленьку гімназичну церкву. Він же привів мене в знаменитий Контрактовий зал на Подолі, який став моєю акторською колискою». Син на могилі батька зробив такий напис: «Папочка! Светлая память о тебе будет жить во мне, моих детях и внуках. Спи и знай это всегда. Саша Вертинский».

Андрій Віталійович Лисенко (брат композитора Миколи Віталійовича Лисенка) був відомим письменником, лікарем і революціонером. Він, закінчивши медичний факультет Київського університету, пішов добровольцем на визвольну війну Сербії проти Туреччини 1876 року й одержав чотири ордени. Працював лікарем на станції Знаменка Харківсько-Миколаївської залізниці. За участь у революції 1905 року був заарештований і висланий спочатку до В’ятки, а потім — за кордон (у Львів). Почав писати і друкувати свої оповідання у Львові, автор спогадів «Серед добровольців 1876 року», книги «Заспокоїлося» про революцію 1905 року. Помер 8.VI.1910 року. Напис на пам’ятнику: «Отче мой, еще не может чаша сия мимо ити от мене, буде воля твоя. Дорогому брату».

Наведені тут імена видатних киян, що склали славу та гордість не лише міста, а й Батьківщини нашої, можна продовжувати і продовжувати. Адже київська земля зберігає тисячі видатних учених, письменників, художників, лікарів, артистів, державних і громадських діячів, філософів, богословів, військових, просвітителів... Люди різних історичних епох, станів, поглядів. ОБ’ЄДНУЄ ЦИХ ЛЮДЕЙ ЛИШЕ ОДНЕ — ЇХНІХ МОГИЛ НЕМАЄ, ВОНИ ДАВНО ЗНИКЛИ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ, А НАВЕДЕНІ МНОЮ ЕПІТАФІЇ ТА НАПИСИ ВЗЯТО З ДОВІДНИКІВ І ПУТІВНИКІВ ПО КИЄВУ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ, А ТАКОЖ З АРХІВІВ.

Звичайнісіньке варварство

Дізнавшись про осквернення військових поховань за кордоном, ми у своїй реакції на такий вандалізм одностайні. Але погляньмо навколо, пригадаймо, скільки разів ми не помічали, коли розбивали стародавні мармурові надгробки (а серед них були й військові поховання), коли зникали цілі цвинтарі...

Руйнування київських цвинтарів почалося в 30-ті роки. Наочно це видно з розпорядження народного комісара освіти України Володимира Затонського, яке він віддав голові Київської міськради Олександру Гінзбургу: «За моїм дорученням комісія археологів і художників оглянула Аскольдову могилу. Як ми з вами домовилися, Аскольдову могилу як цвинтар потрібно ліквідувати, церкву — закрити. Надгробні пам’ятники використовувати як матеріал для будівництва й оформлення парків тощо. Одне лише зауваження — бажано, щоб мармур у великих шматках було використано як матеріал для скульптури, бо, приміром, не могли до останнього часу знайти шматка білого мармуру, щоб замовити погруддя вождів революції. 3.ХI.1934. Підпис».

І диявольська машина запрацювала. А либонь на Аскольдовій могилі було понад дві тисячі пам’ятників, безліч оригінальних склепів і високохудожніх надгробків, погрудь, барельєфів і каплиць, виконаних в італійському стилі.

У 30-ті роки зносять або закривають багато київських цвинтарів, а Байковий, навпаки, розширюється і згодом стає головним і офіційним кладовищем не тільки міста, а й республіки. Пройшовши сьогодні його головними алеями, можна побачити, що майже всі поховання в радянський час «видатних партійних і радянських діячів, командармів виробництва, а також видатних майстрів літератури й мистецтва Радянської України» (слова з постанови Київміськради від 16.02.1948 «Про впорядкування поховань на Байковому цвинтарі м. Києва») зроблено саме тут, у центральній частині цвинтаря. А либонь раніше, до революції, усі ці ділянки були суцільно заставлені пам’ятниками...

Сьогоднішні пам’ятники центральної частини Байкового цвинтаря — неначе знакові фігури минулого століття. У них найбільш яскраво втілено як найкращі ідеали і характеристики часу, так і його відразливі, лиховісні риси.

У 70-ті і 80-ті роки було ліквідовано такі цвинтарі: Йордано-Богословський на Пріорці, Нікольсько-Слободський на лівому березі, Дегтярівський, Мостицький (у районі Мостицького провулка), Вигурівський (у районі вулиць Артема й Піщаної). На Щекавицькому цвинтарі, де було поховано декілька поколінь киян і ще недавно стояло понад три тисячі пам’ятників, сьогодні не залишилося жодного надгробка й навіть могили. Скрізь на місці цвинтарів зведено житлові будинки.

А на тих старих цвинтарях, які ще не ліквідували, могили позаростали бур’янами, огорожі й надгробка з хрестами поїла іржа, як мережка. Імен і фотографій збереглося мало, а на вцілілих із трудом вдається прочитати дати, роздивитися обличчя.

Цвинтарі руйнуються, вони, по суті, цілком безгоспні й використовуються як каменоломні. У невеличкій приватній майстерні умільці-верстатники затирають старі епітафії та знову полірують поверхню. Плита тоншає на якийсь сантиметр, що не має ніякого значення. Зате набирає товарного вигляду. Якщо врахувати, що гранітний обеліск із різьбленою роботою сьогодні коштує до п’яти тисяч гривень (залежно від розмірів), то можна на такій бевушній плиті непогано заробити, запропонувавши її навіть за півціни.

На цвинтарях крадуть усе. Залізні огорожі, гранітні й мармурові плити, хвойні вінки, паперові квіти й навіть викопують із землі цибулини гладіолусів і тюльпанів. Словом, усе, що можна продати.

Відносно нові ділянки (поховання було 20—30 років тому) теж цілком занепадають, заростають бур’янами, вкриваються неприбраним листям, що нагромаджується роками. І таких могил не 10—15, а десятки тисяч! Аналогічна картина на Куренівському, на інтернаціональній ділянці Байкового цвинтаря, на Лук’янівському, на Берковцях... Список можна продовжувати і продовжувати.

Хотілося б у цій вельми сумній статті сказати й про хороше. Про те, що не всі кияни байдужі до факту руйнування цвинтарів. І серед тих, хто ревно виступав за збереження пам’яті про минуле, за збереження нашого київського некрополя, у першому ряду — Людмила Андріївна Проценко. Вона була високоосвіченою людиною — досконало (крім української та російської мов) володіла польською, а паралельно з навчанням в університеті закінчила консерваторію. Викладала історію в київській середній школі № 1, потім — завідувала відділом Центрального державного історичного архіву.

Так уже в нас повелося — усе нове має торувати собі шлях із величезними й невиправданими труднощами. Тридцять років не могла Людмила Андріївна видати свою наукову працю «Історія Київського некрополя», і лише 1995 року ця унікальна ілюстрована книжка побачила світ.

Людмила Проценко була головним організатором створення Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника та співавтором путівника «Лук’янівський цивільний цвинтар».

Та все-таки головне — це подвижництво Людмили Проценко в справі збереження конкретних пам’ятників і могил. Вона оббивала пороги різних високих кабінетів, виступала на телебаченні й у пресі, піднімала громадськість, брала участь у різноманітних науково-історичних семінарах і конференціях... Написала книжку «Київський некрополь», у якій розповіла про багатьох письменників і поетів, похованих у місті. Вона довела, що Пам’ять має конкретний зміст. Як шкода, що Людмила Андріївна недавно пішла від нас...

Мертві мовчать. Незліченна їхня армія не зводиться з могил, не кричить про соціальну несправедливість і нічого не вимагає. І все-таки ця армія є величезною політичною та моральною силою всього нашого життя, і від її голосу залежить доля живих, можливо, на багато поколінь. Для морально сліпих і глухих, для тих, хто живе лише поточною миттю, не пам’ятаючи минулого й не передбачаючи майбутнього, для них мертвих не існує, і нагадування про силу та вплив мертвих для них є лише безглуздим маренням марновірства. Але ті, хто вміє бачити й чути, хто усвідомлює сьогодення не як самодостатній, відособлений від минулого відрізок часу, а як скороминущу мить життя, насичену минулим і відповідальну за майбутнє, знають, що мертві не померли, а живі. Хоч якою була б їхня доля там, за межами цього світу, вони живуть у наших душах, у підсвідомих глибинах великої надособистісної народної душі. І закликають до моральності, до доброти, до вірності Батьківщині...

Ясна річ, мертві не воскреснуть від гімнів на їхню честь. Але Пам’ять про померлих — необхідна всім і кожному.

Ще хотілося б додати, що лікарі серед численних недуг відзначають синдром скорботної нечутливості — хвороби бездушності, коли людина внаслідок психічного захворювання цілком втрачає здатність до співпереживання, абсолютно не сприймає горя інших. Така людина може сміятися на похоронах своєї матері або над ліжком помираючої дитини. Байдужо-звичний вандалізм щодо могил своїх предків — чи не є це лиховісною ознакою того, що ця страшна хвороба вже торкнулася й наших душ?..

Помітили помилку?
Будь-ласка, виділіть її ммишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів