«Політичне православ’я» відокремили від церкви

Петро Зуєв 11 січня 2008, 13:55
PC240288.jpg

Читайте також

Наприкінці грудня в Києві мали відбутися два собори УПЦ — Архієрейський і Помісний, або, висловлюючись точніше, Собор єпископів УПЦ і просто Собор УПЦ. Чим відрізняється перший від другого? Архієрейський собор збирається з числа єпископів і його рішення потребують затвердження вищої канонічної інстанції — Собору УПЦ, куди, окрім архієреїв, також входять обрані в єпархіях миряни та священики. Собор епископату зібрати досить легко. Всеукраїнський собор — важче, бо попередньо потрібно обговорити його порядок денний і обрати на нього делегатів у єпархіях. Тому в грудні вдалося провести лише один із цих соборів: Архієрейський. Проте несподівано для багатьох він вніс суттєві корективи в церковне життя УПЦ, ставши найбільш значимою церковною подією 2007 року.

Собор проходив у «облогових умовах». Вхід до 45-го корпусу Києво-Печерської лаври архієреям перепиняв «блокпост» православних фундаменталістів. «Ні Помісній церкві!», «Ні автокефалії!» — скандував різношерстий народ, який зібрався під стягом «Спілки православних братств». Що таке «Помісна церква» і «автокефалія» більшість протестувальників, ясна річ, не знали. Як не знали вони й того, що на соборі йтиметься не про канонічний статус Української православної церкви, а зовсім про інші речі: ставлення Церкви до політики і так званого «політичного православ’я», а також про внесення поправок до існуючого статуту про управління УПЦ.

Канонічний статус УПЦ узагалі не був предметом розгляду Собору УПЦ. І це легко пояснити. Адже з цього питання в сучасній УПЦ не існує єдиної думки ані на рівні епископату, ані на рівні священиків і мирян. І це зрозуміло. Сучасна УПЦ так само «багатовекторна», як і країна, в якій ми живемо. Південь і Схід традиційно орієнтується на Росію. Віряни в Західній Україні психологічно ближчі до Європи. Єпархії в центральному регіоні схильні до компромісного варіанта, який міг би примирити «східняків» і «западенців». Словом, усе як скрізь...

Тому замість того, щоб розглядати проблеми зовнішнього канонічного статусу УПЦ, Собор зупинився на її внутрішніх проблемах, а також проблемах, характерних для релігійного життя України в цілому. А це, насамперед, ухвалення нової редакції статуту про управління УПЦ і проблема політизації церковного життя. Як заявив голова Богословської комісії УПЦ єпископ Антоній, головною метою внесення доповнень до статуту є приведення його у відповідність зі «статусом самокерованої Церкви із широкою автономією у внутрішньому управлінні». Статут УПЦ було прийнято ще за радянських часів — 1990 року. Тому бажання внести до нього поправки є цілком зрозумілим. По-перше, чимало його положень просто не відповідали церковній традиції, обмежуючи канонічні права єпархіальних архієреїв і настоятелів парафій. З другого боку, за останні 16 років права УПЦ було суттєво розширено. Із сукупності єпархій вона перетворилася на самокеровану Церкву.

Водночас рішення про внесення до статуту потрібних змін несподівано наштовхнулося на опір екстремістських навколоцерковних організацій — «Спілки православних громадян» і «Спілки православних братств». Останні чомусь запідозрили, що зміна статуту може призвести до того, що УПЦ «дістане права автокефальної церкви, формально не проголошуючи автокефалії».

Чи володіє УПЦ сьогодні сукупністю таких прав — запитання непросте. З одного боку, її канонічні права справді фактично прирівнюються до неповної автокефалії. Так, на думку експертів, de facto права Української церкви перевершують навіть деякі права Елладської церкви, котра є автокефальною. З другого боку, деякі моменти канонічного устрою УПЦ (наприклад, затвердження патріархом Московським обраного українськими єпископами Київського митрополита) чітко свідчать про її канонічний зв’язок з Російською православною церквою. Але, хоч як би ми відповідали на це запитання, цілком зрозуміло, що статут — це внутрішньоцерковний документ, який визначає не зовнішній канонічний статус УПЦ, а правила, за якими вона живе. А отже, його затвердження — подія актуальна радше для самої церкви, аніж для суспільства, у якому вона здійснює свою діяльність.

Водночас, на Соборі було розглянуто низку проблем, які мають безпосередній суспільний вимір. Це проблеми політизації церковного життя і взаємини з іншими православними конфесіями — УПЦ Київського патріархату й УАПЦ. Позиція епископату УПЦ з цих питань знайшла своє відображення у двох документах. Це Звернення Собору до вірних чад УПЦ і соборна резолюція щодо «Спілки православних громадян» на чолі з В.Кауровим.

«Наша Церква поза політикою, — заявив митрополит Володимир. — Вона об’єднує людей із різними політичними симпатіями. Єдине, чого вона потребує, це щоб різні політичні погляди не заважали спілкуванню во Христі, не порушували церковного миру». Здавалося б, подібні цій заяви вже не раз звучали з вуст церковних ієрархів. Цього ж разу епископат не обмежився загальними деклараціями, а відмежувався від конкретної док­трини — так званого «політичного православ’я». Ця доктрина виникла кілька років тому у фундаменталістських колах Російської православної церкви і полягає в тому, що православний християнин нібито зобов’язаний брати участь у політичному житті, захищаючи в ньому інтереси православної церкви.

Політичне православ’я, пише один із його ідеологів, російський націоналіст Єгор Холмогоров, це «формування конкретної політичної позиції на засадах догматики, канонів, морального й аскетичного вчення, історії та історіософії православної церкви». Як саме можна з віровчення православної церкви сформувати «конкретну політичну позицію», Холмогоров і його соратники мовчать. Однак, як показує практика, вигадане Є.Холмогоровим і додумане Кирилом Фроловим «політичне православ’я» — це упакований у «православну» обгортку російський націоналізм, спроба нав’язати багатонаціональній Російсь­кій православній церкві руйнівну ідеологію національного монізму й егоїзму. Деструктивна в самій Росії, ця ідеологія особливо небезпечна сьогодні в Україні, де канонічне православ’я і так, із легкої руки політичних демагогів, насильно асоціюється з «російською ідеєю».

Саме цьому позбавленому універсалізму і політизованому «православ’ю» і дав оцінку митрополит Володимир: «Так зване політичне православ’я, з погляду якого часто виступають деякі навколоцерковні діячі, є вкрай небезпечним явищем, що веде людей геть від православ’я, яким воно було передане нам отцями церкви. Воно розпалює політичні пристрасті, провокує непослух ієрархії, вносить ворожнечу в церкву».

Аналогічну оцінку «політичному православ’ю» дав і Архієрейський собор УПЦ. «Від повноти Української православної церкви ми свідчимо, що діяльність організації «Спілки православних громадян України» не має стосунку до УПЦ... Ми також засуджуємо так зване політичне православ’я, що передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел, оскільки останнє не відповідає духу Христової проповіді. Ми вважаємо деструктивним вплив на церковне життя України політичних і навколоцерковних громадсько-політичних організацій, зокрема закордонних, які підтримують антицерковну діяльність п. Валерія Каурова і його прибічників».

Погодьтеся, акценти розставлено гранично чітко. «Політичне право­слав’я» в Україні нарешті відокремили від церкви. Відокремили не лише задля «політичної доцільності» (це можна було зробити і з меншими жертвами, обмежившись формальним «зреченням» від СПГУ як від світської за своїм форматом організації), а й заради вірності духу Христової проповіді.

Нові акценти було розставлено Собором і стосовно тих, кого в УПЦ заведено називати «розкольниками», тобто духівництва і вірних Київського патріархату та УАПЦ, які перебувають у канонічній ізоляції від світового православ’я. Щодо цього собор ухвалив спеціальне «Звернення до вірних чад УПЦ». Застерігаючи вірних від політизації церковного життя, ієрархи закликають їх відмовитися від ворожнечі стосовно тих, хто «перебуває в розколі» (тобто членів УПЦ КП і УАПЦ). «Ми домагаємося не перемоги, а повернення братів, розлука з якими терзає нас», цитують ієрархи УПЦ слова св. Григорія Богослова, напоумляючи вірних, що в основі «нашого ставлення до тих братів і сестер, які перебувають у розколі, має бути любов»...

Декларації? Слова? Ні. Про те, що ці слова було виголошено щиро і відповідально, із реальним болем про розділене православ’я, свідчать події, які передували Собору. Напередодні Собору Блаженнійший митрополит Володимир офіційно зустрівся з представниками Київського патріархату — ректором Київського православного богословського інституту УПЦ КП архієпископом Димитрієм (Рудюком) і архімандритом Євстратієм (Зорею). Представники УПЦ КП передали митрополиту Звернення до Собору Священного синоду УПЦ КП. А також вручили в дар предстоятелю УПЦ повний комплект богослужбової літератури, переклад якої українською мовою здійснювався в УПЦ КП протягом останніх десяти років. Того ж дня відбулася зустріч архієпископа Димитрія з ректором Київської духовної академії та семінарії УПЦ єпископом Антонієм. І виявилося, що ректори двох духовних шкіл мають конкретну тему для розмови — спільні зусилля з вироблення української богословської термінології, а також проблеми, пов’язані з акредитацією духовних шкіл. Проаналізувавши те, як стримано і дипломатично було висвітлено подію церковними ЗМІ обох Церков, можна дійти висновку, що й УПЦ, і УПЦ КП відповідально поставилися до цієї можливості почати реальний діалог.

Уже безпосередньо в день Собору 21 грудня предстоятель УПЦ зустрівся з архієпископом Іоанном, главою Богословсько-канонічної комісії УАПЦ, який передав митрополиту Володимиру Звернення до Собору епископату УАПЦ. Як і Звернення представників Київського патріархату, воно витримане в дипломатичному тоні і присвячено темі поділу українського православ’я. Проте, на відміну від Звернення УПЦ КП, «автокефали» висловили в ньому і своє бачення майбутнього об’єднання. Яке, на думку єпископів УАПЦ, можливе в тому разі, якщо УПЦ удосконалить свій канонічний статус і посяде належне їй місце в сім’ї помісних православних церков.

Якою буде відповідь УПЦ на звернення УПЦ КП і УАПЦ? І чи стане ця відповідь початком повноформатного міжюрисдикційного діалогу? Відповідь на це запитання ми можемо дізнатися вже найближчим часом.

Архімандрит Євстратій (Зоря), прес-секретар УПЦ Київський патріархат:

— Рішення Собору єпископів УПЦ МП, що відбувся 21 грудня 2007 р. у Києво-Печерський лаврі, впевнений, будуть відзначені в історії Української церкви. І відзначені словом «уперше», яким можна супроводити більшість цих рішень.

Уперше звернення до УПЦ МП, складене Київським патріархатом, було прийняте, причому в офіційній обстановці, і не просто кимось, а предстоятелем, а згодом і розглянуте на Соборі. Причому рішення, ухвалене щодо цього звернення, було не істерично-погромним, а діловито-стриманим: передати на розгляд спеціальної комісії.

У промові на відкритті Собору митрополит Володимир уперше зазначив, що для подолання розділення церкви замало односторонніх кроків — рух до єдності має бути обопільним. Таким чином, хай і не прямо, але прозвучало дуже важливе: вимога беззастережного покаяння поступається місцем можливості діалогу.

Раніше у зверненнях Київського патріархату неодноразово звучали заклики до УПЦ МП припинити взаємну ворожнечу. Вперше слова про те, що ворожнеча суперечить заповіді Спасителя, навіть коли йдеться про тих, хто вважається «розкольниками», прозвучали й у зверненні УПЦ МП.

Уперше єпископи УПЦ МП однозначно заявили, що церква — не політичний інструмент. Особливо в руках шовіністів, незалежно від їхньої національної належності.

Уперше дано однозначно негативну оцінку діяльності навколоцерковних рухів, які практикують «політичне православ’я». Це не означає, що православний християнин мусить бути соціально чи політично пасивним. Це означає, що вічний авторитет святої Христової церкви не можна розмінювати на дріб’язок одномоментних політичних гасел. А також те, що церква не повинна бути інструментом у політичній боротьбі — чи то внутрішній, чи міжнародній.

У зв’язку з цим у промові митрополита Володимира висловлено чудову думку — в ідеалі, церква взагалі не повинна відчувати, які політичні сили при владі. Вона має жити в рамках закону, а не залежати від симпатій чиновників.

Особливої уваги удостоївся так званий «Союз православних громадян України» під керівництвом Валерія Каурова. Його діяльність було визнано шкідливою для церкви. Таким чином, уперше УПЦ МП відмежувалася від «професійних російських патріотів», єдине досягнення яких полягає в тому, що на кремлівські гроші вони роками успішно псували суспільну репутацію своєї церкви й усіляко сварили її з владою. Причому було засуджено діяльність не лише Каурова, а й його закордонних покровителів, не названих на ім’я, але всім відомих. І це теж — уперше...

Нова редакція статуту про управління УПЦ потребує окремого коментарю, доречного лише після її остаточного затвердження. Відзначу лише, що тепер він більшою мірою, ніж раніше, відповідає статусові самокерованої церкви. А також те, що повернуто норму про довічний статус предстоятеля, скасовану 1992 р. у розпал боротьби з попереднім предстоятелем УПЦ. Упевнений, що деякі митрополити через це так засмутилися, що навіть не змогли прибути на Собор. У зв’язку з чим, гадаю, буде доречно нагадати їм католицьке прислів’я «Хто їде на конклав папою, повернеться додому кардиналом».

Загалом результати діяльності Собору дозволяють констатувати, що на свої життєві запитання УПЦ МП стала давати відповіді більшою мірою, ніж раніше, продиктовані «українським» поглядом і власне церковним, православним духом. Протягом останніх півтора року я неодноразово помічав, що в глибині УПЦ МП відбуваються дуже серйозні зрушення, які змінюють її обличчя, хоч поки що не видні сторонньому оку. Собор, який відбувся, підтвердив, що УПЦ МП справді змінюється зсередини, і цей процес — незворотний. Головне — щоб він не розтягнувся на довгі роки...

Священик Сергій ГОВОРУН, глава Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ:

З погляду довготривалих перспектив буття Церкви, найголовніша подія Собору — це ухвалення змін до чинного статуту УПЦ. Собор ухвалив ще декілька положень, які не лише пов’язані з актуальною ситуацією, але й впливатимуть на перспективи розвитку УПЦ. Зокрема Собор засудив так зване «політичне православ’я». Це — нове явище в сучасному церковному житті. Воно передбачає захист певних політичних поглядів або певної політичної програми на основі однобічної інтерпретації певних максим релігійного походження. Фактично релігійні поняття використовуються як матеріал для побудови певної системи політичних поглядів. У цьому процесі релігійний елемент підпорядкований політичному. І в цьому небезпека «політичного православ’я» з погляду самого Православ’я. Звичайно, це дуже зручно для політичних сил, бо релігійні аргументи, як правило, не потребують доказів, сприймаючись як аксіоми. І тому, залучаючи аргумент з богослов’я, канонічного права, церковної історії тощо, дуже легко доводити будь-яку політичну ідеологему. По суті — це маніпуляція тим, що дороге для релігійної свідомості. Саме такі маніпуляції засудив Собор єпископів УПЦ. Тому це рішення має довготривале значення. Адже йдеться не лише про конкретну особу — Валерія Каурова. Йдеться про певне ставлення до Церкви, богослов’я, церковного життя — ставлення, яке не є коректним стосовно Церкви.

Дуже важливою є й заява, що прозвучала у доповіді Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира — Церква перебуває поза політикою. Відомі звинувачення, що лунали на адресу УПЦ під час останніх президентських перегонів. Собор єпископів УПЦ остаточно розставив усі наголоси в цьому питанні. Заяви про перебування Церкви поза політикою мають довготривалі наслідки, оскільки нас чекає ще не одна виборча кампанія. І цілком можливо, що в майбутньому ще не один церковний або політичний діяч захоче використати авторитет Церкви з політичною метою. Заяви, які пролунали, чітко свідчать, що Церква толерантно ставиться до різних політичних поглядів своїх чад, аби лише вони не вносили розділення усередині самої Церкви. Вважаю це дуже важливою заявою, оскільки вона чітко відокремлює церковне вчення від політичної доктрини. Це особливо важливо для України, де реально існує плюралізм політичних поглядів, і люди, які є носіями цих поглядів, хочуть належати до однієї Церкви.

У доповіді Предстоятеля УПЦ було сказано, що Церква зацікавлена в таких відносинах з державою, які базуються на правових основах, а не на особистих симпатіях або антипатіях політиків. Це є ще одне важливе твердження, оскільки воно виводить церковно-державні відносини в Україні у правову площину, надаючи їм стабільності, інваріантності стосовно будь-якої політичної влади. По суті, говориться про нову парадигму церковно-державних відносин, що наближається до європейських норм.

У всіх документах, що розглядалися та були ухвалені Собором, говориться про трагедію розділення Українського Православ’я. Варто зауважити, що Собор не вперше саме в такій тональності говорить про церковні розділення в Україні. Але важливо, що саме цей Собор засвідчив: на шляху об’єднання Українського Православ’я всі сторони (мається на увазі УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ) мають робити кроки назустріч одне одному. Тобто процес возз’єднання не є одностороннім. Він передбачає взаємність, готовність йти на поступки та щиру налаштованість на діалог. Не випадково напередодні Собору відбулася символічна подія — візит одного з уповноважених представників УПЦ КП архієпископа Димитрія Рудюка до Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира. Ми також вважаємо важливими звернення, що були адресовані Собору єпископів УПЦ з боку УАПЦ та УПЦ КП. Собор передав ці Звернення на розгляд відповідної комісії УПЦ, яка, сподіваємося, виробить конструктивні пропозиції щодо продовження діалогу. Дуже важливо, що ці події відбулися без втручання політичних сил, з ініціативи самих Церков. Це ще раз підтверджує: православні в Україні самостійно, без втручання сторонніх сил, зможуть знайти шляхи до подолання розколу.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.92
EUR 29.13