ПОЗА ЧАСОМ І ПРОСТОРОМ

На Великдень буде сорок днів, як помер Олесь Бердник.

Майже фантастичний збіг. Напевно, знаковий для тих нечисленних, але одержимих людей, котрі й нині сповідують його філософські ідеї, намагаючись реалізувати проект Української Духовної Республіки, а Бердника шанобливо іменують Учителем. Для інших, живих ще дисидентів епохи застою, він передусім один із засновників Української Гельсінкської групи, що відсидів за це п’ять років у тому самому таборі № 36 у с.Кучино, де відбували покарання й Василь Стус, і Левко Лук’яненко. А ті, чий неминучий період юнацького захоплення фантастикою припав на 60—80-ті роки, із ностальгічним захопленням говорять про Олеся Бердника — автора «Зоряного корсара», «Дітей Безмежжя», «Подвигу Вайвасвати», «Чаші Амріти», «Вогняного вершника», «Вогнесміху» й інших захоплюючих книжок, найвідоміші з яких були перекладені на десятки іноземних мов.

А ще він писав картини, вірші, пісні, публіцистичні статті й політичні програми, читав лекції, постійно кипів неймовірною творчою енергією. Двометровий, широкоплечий, білобородий — абсолютно нетутешня, фантастична людина на буденній Землі, серед пересічних людей.

Дружина Олеся Павловича, художниця Валентина Сергіївна Бердник-Сокоринська, каже, що за тридцять один рік, які вони з чоловіком прожили разом, між ними встановився занадто міцний духовний зв’язок, аби його могла обірвати навіть смерть.

«Людина майбутнього»

Олександр Павлович Бердник народився 25 грудня 1927 року в селі Вавілово Херсонської (нині Миколаївської) області. Зовсім юним пішов на фронт. А після війни, поселившись у Києві, обрав романтичну професію — актора. Закінчив театральну студію при театрі ім. І.Франка й почав працювати в трупі. І на одних із перших партзборів, де артистів навчали правильного ідеологічного трактування п’єс, кинув із місця зухвалу фразу на адресу чиновників, котрі, певне, вважають себе великими літераторами, позаяк пропонують видозмінювати репліки в класичних спектаклях...

«І розпочалися переслідування, — розповідає Валентина Бердник-Сокоринська. — Старші актори порадили йому: тікай, Сашко, тобі тут через ту єдину фразу не дадуть жити. Він поїхав на Західну Україну, і вже там його арештували. Дев’ятнадцять років — юний, романтичний хлопчик. А потім шість років таборів. Саме тоді, під час першого ув’язнення, він сформувався як письменник. Він розповідав, що в таборах були хороші бібліотеки...

Перша його книжка «Поза часом і простором» вийшла 1957 року. В її назві вже сформульовано кредо Олеся Бердника: людина, котра переборює час і простір.

Олесь Павлович не дуже любив розповідати про своє минуле. Коли його починали розпитувати, він відмахувався: це нецікаво, давайте я вам краще розповім про... і починав викладати свої ідеї. Людина майбутнього! На його лекції в Спілці письменників було справжнє паломництво, там навіть відчиняли вікна, аби його могли послухати люди, котрі не потрапили до залу.

1973 року Бердника виключили зі Спілки, п’ятнадцять років не друкували, і він не мав можливості висловити себе — цей вулкан, що клекоче якимось космічним вогнем! У той період він написав дуже багато картин. У нього було багато друзів-художників. Ось він заходить до майстерні, бачить мольберт із полотном і фарби: «Можна, я що-небудь намалюю?» — «Будь ласка, Олесю Павловичу!» Він швидко, у кілька прийомів, писав картини і, як правило, залишав їх у художників, рідко які забирав із собою. У нас зібралася зовсім невелика колекція його картин, і ми організували вже дванадцять виставок — разом із моїми гобеленами.

Усе його життя горіло в постійному пошуку перетворення людства, і цей пошук його спалював. У нас навіть не залишалося часу на якісь особисті розмови: я не дозволяла собі забирати його час, якого й так не вистачало».

«Маленький зброєносець»

Історія їхнього знайомства була фантастичною. Валентина захлинаючись читала книжки Олеся Бердника — але не знала, який він на вигляд. Вона з замилуванням спостерігала в центрі міста за дивовижним, ні на кого не схожим чоловіком, подумки називаючи його «мій Дід» — але не знала, як його звуть. А потім — несподівана зустріч у будинку Валиної подруги, як з’ясувалося, колишньої дружини Олеся Павловича...

«Я відчувала, що моє майбутнє пов’язане з цим чоловіком, і бачила себе поруч із ним... в образі маленького зброєносця. Коли Олесь Павлович запросив мене на наше перше побачення, я пішла в перукарню й дуже коротко постриглася — хоч і знала з його книжок, що йому подобаються дівчата з довгими косами, ніжні, жіночні. Він дуже здивувався: «Навіщо ти це зробила?» — «Аби бути твоїм зброєносцем. Іти попереду й допомагати тобі».

Вони були одружені п’ять років, коли Олесь Бердник знову потрапив за грати — цього разу за правозахисну діяльність. Після арешту Миколи Руденка Бердник став фактично керівником Української Гельсінкської групи. Валентина Сергіївна згадує:

«Нам тоді не було де жити в Києві — щойно знімали квартиру, як господарів відразу попереджали про нашу неблагонадійність, і нам відмовляли. І ми вирішили виїхати в село, у Гребені. Півроку прожили в хатинці, про яку Олесь Павлович казав: «Я живу в собачій будці на кручах Дніпрових». І ось шостого березня він поїхав до міста купити продуктів до свята і, можливо, гостинці нам із донею, — і не повернувся. Наступного дня о сьомій ранку до нас наскочили з обшуком, і я зрозуміла, що чоловіка арештували. Так і відбувалися арешти — аби не вриватися в дім, уникати ймовірних неприємностей.

Потім був суд, майже через рік. Олеся присудили до шести років ув’язнення та трьох років заслання. А ми з донькою залишилися в тій «будці» чекати на нього. Він писав у в’язниці вірші про те, що та хатинка — єдине місце в Україні, де його чекали».

Після смерті Брежнєва Валентині Сергіївні вдалося виклопотати для чоловіка дострокове звільнення. Це було необхідно: у таборі в нього різко погіршилося здоров’я, було кілька серцевих нападів, і він уже не сподівався повернутися додому живий.

Друге ув’язнення, за словами Олеся Бердника, сформувало його як мислителя. Він написав ще чимало книжок, філософських і публіцистичних статей. Через рік після звільнення народився син. У дітей Бердників — фантастичні імена героїв книжок їхнього батька. Громовиця — із «Зоряного корсара». І Радан — із «Вогнесміху».

«Батько зовсім нас не виховував, — розповідає Громовиця. — Він вважав, що індивідуальність має розвиватися самостійно. Міг сказати: «Я не став би цього робити, але ти самостійна людина, роби, як знаєш». Узагалі, він думав про все людство, і на двох окремо взятих дітей у нього просто бракувало часу. Але я ніколи не відчувала дефіциту уваги з його боку. Він часто брав мене з собою в поїздки Україною, радився зі мною, якщо писав епізод, пов’язаний із молоддю... Я радію, що він ніколи не навчав мене, як треба жити».

«Наша робота»

Не буває, аби в одній людині на рівних правах уживалися художник і політик: комусь одному завжди доводиться піти в тінь. Олесь Бердник висував свою кандидатуру, не більше й не менше, на президентські вибори 1991 року, але зареєстрований не був.

«Який же він політик! — посміхається Валентина Сергіївна. — Він не був такою наївною людиною, аби вважати, ніби може перемогти на виборах. Та й що б він робив у владних кабінетах, такий вулкан? — він не витримав би!.. Просто за останні тридцять років в Олеся визріли деякі ідеї суспільного характеру. І він пішов у політику, щоб мати змогу висловити їх, донести до тих людей, котрі ніколи не стали б читати Бердника-фантаста й романтика. Як поставилися до його ідей — не вельми важливо, головне — що вони охопили велику масу людей і, можливо, проявлять себе в майбутньому.

Мене, звісно, непокоїть, чи станеться це, і якою мірою. Наївно було б думати, що вони реалізуються стовідсотково вже нині. Але і соціальна, і духовна ситуація в Україні й у світі, і остання війна показують, як нам необхідна та духовна революція, про яку писав Олесь Павлович. Його ідеї зараз дуже актуальні. Принаймні варто повернутися до них і по-новому на них подивитися. Гадаю, і політики, і художники, і мрійники сьогодні сприймуть їх дещо інакше, ніж десять років тому, коли їх не прийняли взагалі».

Валентина Бердник-Сокоринська робить усе для перевидання книжок чоловіка. На сьогодні запущено два проекти: незабаром готується до виходу роман «Подвиг Вайвасвати» у видавництві «Український письменник», а видавництво «Смолоскип» вирішило випустити тюремний філософський щоденник Олеся Бердника, матеріали для якого Громовиця з матір’ю зараз систематизують. Йдуть переговори і з приводу видання інших творів — в Україні, у Росії...

Валентина Сергіївна не хоче говорити про останні роки життя чоловіка, коли після трьох інсультів він втратив мову та був прикутий до ліжка. «Це лише наше з ним, особисте. Лише Олесь Павлович, я і Бог знаємо, як нам велося».

Олесь Бердник похований у Гребенях, на Дніпровській кручі, біля своєї хатинки. На літо Валентина Сергіївна поїде туди, до нього. А втім, вони, здається, і не розлучалися.

«Усе життя, що ми з ним прожили — 31 рік, — це була наша робота. І якщо я сьогодні відчуваю його присутність, відчуваю, що ми продовжуємо працювати, що ми разом, — це її результат. Результат наших глибоких пошуків. Нашого експерименту».