Правда про остарбайтерів з києва

Дмитро Малаков 26 січня 2012, 14:34
11-3.jpg
Фото з видання: Трояновский П. Взятие Берлина. — М.-Л., 1947

Читайте також

Відривний «Український народний календар» на 2012 рік видавництва «Преса України» подає на сторінці «13 лютого, понеділок» таке: «70 років тому (1942) розпочато примусове вивезення українців з окупованих територій на роботу до Німеччини». Отак з’явилося поняття «остарбайтер» (нім. оstarbeiter) — східний робітник. Ними вважалися особи, депортовані з тодішнього СРСР. Але не всі: це не стосувалося вихідців з країн Балтії та Кавказу.

Робітники-слов’яни носили на одязі дискримінаційну нашивку з літерою «О», потім «ОSТ», а від червня 1944 року українців виокремили, позначивши кожного національним тризубом. У радянські часи про це, останнє, не згадувалося. Не згадувалося й того, що з-поміж 2,8 млн. остарбайтерів, українців було близько
2 млн. — ці дані наводить Енцик­ло­педія українознавства. За деякими уточненими даними, з колишнього СРСР було депортовано до Німеччини 5,5 млн. людей, у тому числі з України — від 50 до 75% цієї кількості. Та й сама проблема остарбайтерів не згадувалася — так, ніби її не існувало взагалі.

За тодішніми ідеологічними настановами наші люди, які працювали в нацистській Німеччині здебільшого примусово, вважалися майже «пособ­никами фашистів». Правду кажучи, працювали на економіку ворожої, воюючої проти нас країни. Але ж, повторимо, не з власної волі та ще й у становищі рабів.

А тепер спробуймо уточнити дату початку цих акцій, наведену в сучасному календарі.

У Києві з перших днів окупації, яка почалася 19 вересня 1941 року, гостро постала проблема працевлаштування. Нагадай­мо: з 930-тисячного Києва на фронт пішли 200 тисяч осіб, в ева­куацію виїхали 335 тисяч — з промисловими підприємствами та основ­ним обладнанням, з установами й закладами науки та культури. У місті залишилося приблизно
400 тисяч киян.

Один з перших наказів окупантів зобов’язував: усім негайно стати до праці, інакше — звинувачення в саботажі, яке карається розстрілом. Жорстокість окупантів щодо мирного населення дала про себе знати досить швидко. 29—30 вересня у Баби­ному Яру було розстріляно 33771 людину. За акти саботажу, вчинені більшовицькими підпільниками, розстріляли послідовно 100, 200, 300 та 400 заручників. Заводи й фабрики стояли, довоєнні установи не діяли, а отже, робочих місць не вистачало.

Восьмого жовтня новостворена міська управа помістила в газеті «Українське слово» оголошення:

«Всі робітники повинні щодня о 7 год. з’являтися на біржу праці (Покровська, школа №20). Там щодня можна дістати роботу за зарплату. Кожен працездатний повинен туди з’явитися».

Невдовзі біржа праці переїхала з Подолу на Кудрявець — до приміщення теперішньої На­ціо­нальної академії образотворчого мистецтва і архітектури. 

 

Київська біржа праці. 1942 р.

23 жовтня 1941 року в «Ук­ра­їнському слові» з’явився допис під назвою «Реєстрація безробітних»:

«В Києві на вулиці Смирнова у великому триповерховому будинку розмістилася біржа праці. Щодня тут дуже людно. Одні при­­­ходять сюди реєструватись як безробітні, інші, вже зареєст­ровані, відмітити явку у спеціальних картках.

Біржа праці створена недавно, але зробила вже багато, щоб задовольнити працею чимало мешканців столиці. За приблизними підрахунками, на біржі праці вже зареєструвалося близько 55 тисяч безробітних, 60—65% з них — жінки. За останні дні через біржу праці дістали роботу більше 6 тисяч чоловік, їх посилають переважно на відновлення київських фабрик і заводів та на військові роботи.

Приміщення, де розмістилася біржа праці, має до 60 кімнат. Тут працює 114 реєстраторів, які щодня задовольняють прохання 5—6 тисяч чоловік безробітних. Біржа праці в Києві працює чітко, злагоджено. Вона забезпечує населення Києва роботою чи то за фахом чи то на виробництві, чи в установі».

Можна припустити, що такий миролюбний тон матеріалу міг не сподобатися окупантам, бо нас­тупного дня газета повторила оголошення вже в рішучіших формулюваннях, призначивши дні й години прийому за абеткою прізвищ та додавши насамкінець категоричне: «Явка обо­в’язко­ва. Хто ще не реєструвався, мусить негайно зареєст­рува­тись. Хто не вийде на запропо­новану роботу, буде покараний».

А пропонувалася переважно важка фізична праця на розчищенні зруйнованого Хре­щатика, на відбудові мостів на Дніпрі тощо.

Ще через два дні — 26 жовт­ня — вже за підписом «інс­пектора військового уп­рав­ління»: «Біржа праці м. Киє­ва сповіщає: поки що неможливо надати всім безробітним роботу за їхнім попереднім фахом. Тому безробітні зобо­в’язані виконувати і роботу не за фахом. Як тільки зміняться обставини, кожен працівник буде виконувати ту роботу, де він, застосовуючи свої спеціальні знання, зможе дати найвищу продуктивність праці. Хто ухилятиметься від запропоно­ваної роботи, той викличе організаційні наслідки. Залишення робочого місця без відповідного дозволу також переслідується законом».

Тим часом у Києві, залишеному радянською владою без про­довольства, палива та будь-яких засобів до існування, настав голод. Оку­панти цим не перейма­лися. В документі, датованому 2 грудня 1941 року і згодом опри­людненому вже по війні на Нюрнберзь­кому процесі, пропонувалося зменшити споживання продовольства населенням окупованої України за рахунок «знищення зайвих їдців (євреїв, населення великих українських міст, котрі, як Київ, узагалі не одержують ніякого продовольства)».

Наступним етапом праце­влаш­тування киян стала «добровільна» відправка до Німеч­чини. 10 січня 1942 року у газеті «Нове українське слово» за підписом генерал-комісара Києва бригаденфюрера СА І.Ф.Квітцрау з’явилося офіційне повідомлення такого змісту:

«За законами воєнного часу кожний підлягає трудовій повин­ності. Треба ставати до роботи, запропонованої владою (біржею праці). Робітни­ки, які не з’явля­ються на зазначене місце або без згоди роботодавця чи біржі праці залишають робоче місце, підлягають карі. Вони будуть послані до таборів примусової праці, якщо до них не будуть застосовані тяжчі кари».

Наступного дня газета вмістила звернення за тим самим підписом:

«Українські чоловіки й жінки!

БОЛЬШЕВИЦЬКІ КОМІ­СА­РИ зруйнували ваші фабрики і робочі місця і таким чином позбавили вас платні й хліба.

НІМЕЧЧИНА дає вам нагоду для корисної і добре оплачуваної роботи.

28 січня 1942 р. перший транспортний поїзд вирушає до Німеччини.

Під час переїзду ви будете добре забезпечені й знайдете добрі житлові умови. Платня також буде доброю; ви будете одержувати гроші за тарифом і за продуктивністю праці.

Про ваші родини дбатимуть весь час, поки ви будете працювати в Німеччині.

Робітники й робітниці всіх професій — переважно металісти — віком від 17 до 50 р., які добровільно бажають поїхати до Німеччини, мають зголоситися на БІРЖІ ПРАЦІ В КИЄВІ ЩОДНЯ ВІД 8 ДО 15 ГОДИНИ.

Ми чекаємо, що українці негайно зголосяться для одержання праці в Німеччині».

Дещо суперечливими щодо дати від’їзду та умов видаються газетні повідомлення від 15 січня: «Всі чоловіки й жінки міста Києва, які до сьогоднішнього дня зголосилися, щоб працювати в Німеччині, повинні з’явитися від 16 до 19 січня 1942 р. о 9 годині ран­ку на біржу праці м. Києва для лікарського огляду. Вже в четвер, 22 січня 1942 р., особи, які пройшли лікарсь­кий огляд, від’їжд­жають до Німеччини».

«Біржа праці просить і далі зголошуватись для від’їзду до Ні­меччини. Жінки можуть від’їжд­жати негайно. Чоловіки, які зголошуватимуться з сьогоднішнього дня, повинні будуть засвідчити перед біржею праці, що вони шість тижнів — починаючи з 15 січня 1942 р. — працювали на будівництві мостів на Дніпрі. Дока­зом служить посвідчення, видане або організацією Тодта, або державною залізницею».

Організа­цією Тод­та називалася спеціальна німецька війсь­ково-буді­вельна структура, яку очолював рейхс­міністр озброєнь та боєприпасів Фріц Тодт. У Києві ця організація зай­малася не тільки відбудовою залізничних мостів, а й демонтажем металоконструкцій Лан­цюго­вого та недобудованого На­водниць­кого мостів, які пішли на переплавку як брухт разом зі сталевими балками та огородженнями сходів і балконів спаленого більшовиками Хрещатика.

І далі:

«Якщо ви, чоловіки Києва, доведете на будівництві київсь­ких мостів, що можете й хочете працювати, тоді ви, як і особи, що виїжджають з першою пар­тією, можете їхати до Німеч­чини. Тоді зголошуйтесь до біржі праці.

Робітники на будівництві мостів будуть забезпечені опалюваними приміщеннями й постачанням».

Нагадаймо: тоді стояв лютий мороз, та повірити, що робота на відбудові мостів, висад­жених у повітря Червоною армією та підрозділами НКВД при відступі, ведеться в якихось «опалюваних приміщеннях», а не просто неба на вкритому кригою Дніпрі, міг повірити хіба що повний дурень. Що окупанти брешуть у своїх обіцянках, кияни пересвідчилися задовго до вербувань у Ні­меччину, хоча були й довірливі добровольці, і люди, загнані у безвихідь тодішніми умовами життя.

Відправляли з центрального залізничного вокзалу (Kiew-Hbf) у закритих товарних вагонах — так званих «телятниках». Обіця­ли гаряче харчування на станціях у Здолбунові, Бердичеві, Пе­ремишлі. Перелік насторожував, бо Бердичів за маршрутом мав бути першим. Насторожував і занадто бадьорий тон оголошень. Ну, а санітарні умови телятника — собачий холод і «параша»…

По-німецьки чітко організований порядок депортації важко було обійти. Для кожного району Києва встановили мінімальну щоденну норму відправки робочої сили: Богданівська район­на управа — 53 особи, Подільська — 70, Печерська — 53 і т.д. У середньому щодня з Києва відправляли понад 500 осіб, переважно молоді, дівчат, бо, нагадаємо, більшість чоловіків забрали на фронт іще на початку війни та в дні оборони Києва.

Не 27 лютого, як планувалося, а 10 березня з Києва пішов третій транс­порт, 13-го — четвертий. Уже за місяць — 13 квітня — одинадцятий, потім ешелони відходили 15, 20, 25, 26 та 30 квітня і далі, щоправда, з уже меншою інтенсивністю…

Бюро набору добровольців спочатку розташовувалося на вулиці Ярославів Вал, 25 (тодішня школа №5). Від 4 квітня 1942 року і до кінця вересня 1943-го до Німеччини відправляли з вулиці Львівської (нині — Артема), 24. А медична комісія була навпроти — у школі №138. Один з німецьких лікарів, які разом з українськими лікарями перевіряли стан здоров’я відправників, із подивом зазначав, що українські міські дівчата були незаймані…Облава на Сінному базарі в Києві. 1942 рік. Малюнок з автобіографічного альбому Георгія Малакова

Уникнути відправки до Ні­меч­чини було дуже важко: списки мешканців з усіма даними щодо віку зберігалися в домоуправліннях, за це відповідали кербуд і двірник, яких регулярно перевіряла поліція. Згодом почали забирати й чотирнадцятирічних підлітків. З початку 1943 року окупанти вдалися до регулярних облав, які влаштовували просто на вулицях і особливо — в людних місцях. Такими були міські базари: найвелелюдніший Євбаз на теперішній площі Перемоги, Сінний на Львівсь­кій площі, Житній на Подолі, Ку­ренівський, Соло­м’янсь­кий та Во­лодимирсь­кий (на місці теперішнього палацу «Україна»). Ве­ликі криті німецькі вантажівки стиха задкували до базарних воріт, частина солдатів із гвинтівками миттєво перекривала виходи, частина починала прочісувати натовп, щоб офіцери могли визначити придатних до роботи людей. Останніх вантажили на машини, і — прощавайте, рідні й Київ. Порятунком могла бути тільки арбайтскарте — посвідчення особи, де на розграфлених сторінках щотижня мав стояти службовий штамп про перебування на роботі. Ніякі вмовляння не діяли — тільки документ. Хабар у вигляді коштовної золотої речі мавмісце лише подеколи, і то вже восени 1943 ро­ку, коли обидві особи, що домовлялися віч-на-віч, чітко усвідомлювали, що то — вперше і востаннє…

Але кияни не були б нашими людьми, якби не вигадували безліч способів уникнути вивезення в Німеччину: приміром симуляція невиліковних хвороб, виразок і навіть каліцтв. Втім, вдавалося це небагатьом, бо понад 100 тисяч працездатних — фактично кожного четвертого тодішнього киянина — окупанти відправили на примусові роботи до Німеччини.

У народній пам’яті залишилися тисячі й тисячі доль, випадків, пригод здебільшого — трагічних. 

Повернулися по війні не всі: хто загинув у Німеччині, хто обрав іншу долю: одруження, табори переміщених осіб, еміграція… Скільки киян повернулося, який відсоток з них зазнав репресій, досі ще не встановлено… І чи вдасться це зробити?

* * *

Спливли роки, змінилося два покоління. Восени 1989 року впав берлінський мур, який ділив Німеччину і Європу на два світи. На сході Німеччини перестала існувати підрадянська Німецька Демократична Респуб­ліка (німецькою — DDR, що західні німці глузливо розшифровували на російський манер: «Давай, давай — работай!»). Німеччина нарешті безболісно об’єдналася майже у своїх етнічних кордонах. І тоді остаточно й дуже наочно стало зрозуміло, що комуністичні ідеї не знайшли свого реального втілення навіть на їхній батьківщині: «чомусь» рівень демократії та життя пересічних німецьких громадян у капіталістичній ФРН виявився набагато вищим, аніж у соціалістичній НДР. Ба, навіть радянські євреї, хоч і не забули лиха, завданого їм німецькими нацистами, стали активно переселятися на батьківщину засновника «всеперемагаючого вчення», вже не боячись «реваншистів»...

Так, нацизм і комунізм засуджені світовою історією, але ж якою ціною людство усвідомлює разючі помилки окремих фанатиків цих ідеологій! І, на жаль, досі усвідомили ще не всі…

Спокутуючи провину дідів, «федеральні» німецькі онуки через 60 років після закінчення Другої світової спромоглися сплатити колишнім остарбайтерам, які ще залишилися в живих, або їхнім нащадкам, нехай символічну, але ж оплату за підневільну працю й колишні страждання. За оприлюдненими даними, від червня 2001 року до 31 грудня 2006 року німецький федеральний фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» виплатив
881,5 млн. євро компенсації 468 тисячам законних претендентів з України.

Відтоді, як 1991 року Україна проголосила свою незалежність, минуло двадцять років, змарнованих власними недолугими політиканами. А знайти роботу в новій Німеччині тепер стало легше, ніж у новій Україні! (За напівофіційними даними, зараз за кордоном працює 6,6 млн. наших співвітчизників.) Справді, історія вчить, що нічого не вчить.

Отак коротко — про початок історії 100 тисяч київських остарбайтерів та історичну правду Європи середини ХХ та початку ХХІ століття. З нагоди неточного календарного 70-річчя.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75