ПРЕСА Є, І СЛУЖБА Є. А ДЕ Ж ІНФОРМАЦІЯ?

Поділитися
Органи дезінформації Ось промайнуло цікаве повідомлення: Генеральна прокуратура ухвалила рішення про створення відомчої структури, яка зніматиме телевізійні сюжети про роботу цієї установи...

Органи дезінформації

Ось промайнуло цікаве повідомлення: Генеральна прокуратура ухвалила рішення про створення відомчої структури, яка зніматиме телевізійні сюжети про роботу цієї установи. Щоб демонструвати на каналах телебачення.

А чом би й ні? Такими структурами вже давно обзавелися майже всі органи державної влади: прямо дивно, що прокуратура пасе задніх. Бо все ж заради нас, і за наш — платників податків — кошт: задля всебічного інформування громадян…

«Інформаційні служби (інформаційні управління, інформаційно-аналітичні підрозділи, прес-служби, прес-центри, управління і центри громадських зв’язків, прес-бюро, прес-секретарі та прес-аташе з відповідним апаратом) органів державної влади та органів місцевого самоврядування збирають, аналізують, обробляють та оперативно надають інформацію про діяльність цих органів у повному обсязі засобам масової інформації, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю.»

Перепрошую за розлогу цитату, але навів її виключно для того, щоб нагадати, наскільки різноманітний і могутній арсенал пропаганди передбачає для чиновників ст.6 Закону «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».

Щоправда, під цей арсенал якийсь демократ підклав невелику «бомбочку» з трьох слів: «у повному обсязі». Тобто якщо інформаційна служба державного органу надає пресі інформацію про роботу цієї установи не в повному обсязі, то установа порушує закон — з усіма відповідними наслідками.

А тепер звертаюся до всіх журналістів і всіх працівників прес-служб: назвіть, будь ласка, хоч одну державну установу в Україні, чия інформаційна служба надає «інформацію про діяльність цього органу у повному обсязі засобам масової інформації».

Відчуваєте межу між законною і незаконною діяльністю державної пропаганди?

Чи чув хтось колись про відповідні приписи чи позови прокуратури щодо масового порушення законодавства України у цій сфері?

Проте питання може бути не тільки до прокуратури, а й до відповідних органів, які контролюють витрачання бюджетних коштів. На якій підставі витрачають сотні мільйонів (чи й більше) гривень на фінансування інформаційних служб органи виконавчої влади, коли вони відверто порушують той самий закон, що дозволяє ці кошти витрачати?

Можливо, цим питанням нарешті зацікавиться комітет з бюджету Верховної Ради. А може — і Рахункова палата України.

Нагадаю, що аналогічну вимогу перед журналістами ставить Закон «Про друковані ЗМІ», коли зобов’язує висвітлювати події об’єктивно. Але коли комусь вважається, що газета «висвітлила» його не досить об’єктивно, редакція отримує судовий позов із широко відомими наслідками.

Про ці наслідки багато говорили і писали, зокрема в комітеті Верховної Ради з питань свободи слова, в державному комітеті, який тоді мав назву «з питань інформполітики». Там-таки, можливо, звернуть увагу на інший цікавий факт: за цим самим законом, інформацію про роботу державних органів ЗМІ можуть отримати виключно від їхніх «інформаційних служб».

Не вірите?

Ось вам ще одна цитата з того ж таки (ст.2) закону: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування».

Тепер можна скласти 2 і 2.

Влада отримала право надавати інформацію для ЗМІ тільки через свої інформаційні служби. Зрозуміло, що ці «інформаційні» служби повну, тобто об’єктивну інформацію про діяльність свого роботодавця давати не можуть. Висновок: інформування громадськості через українські ЗМІ про роботу влади не може бути об’єктивним за будь-якого президента, будь-яких губернаторів і будь-яких мерів.

Поки не буде внесено відповідних змін до законодавства.

Преса і служба

Влада отримала нібито законні підстави витрачати шалені бюджетні (і не тільки) кошти на пропаганду своїх «звершень». Яким чином ці гроші витрачаються, і в чому полягає результат цих витрат, має право знати кожен громадянин. Адже «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність» (ст.3 Конституції України). Проте не доводилося чути про відповідні депутатські запити: ні у Верховній Раді, ні — тим більше — в місцевих.

Чомусь майже ніхто цим питанням не переймається. Ці витрати жодним чином несумісні з демократією. Проте не викликають помітного протесту навіть у опозиції — можливо, тому, що вона сподівається завтра сама «порулити», і їй знадобляться гроші на засоби народної дезінформації.

Головним легальним інструментом влади, не кажучи про телебачення, виступають так звані державні ЗМІ (тому мовчить переважна більшість преси), а також прес-служби держаних та комунальних установ. Щодо офіційно державних, а також фактично одержавлених медіа — то окрема велика тема, яку періодично розглядають. А ось щодо прес-служб — хіба що глухо згадують. І даремно…

Як із відповіді секретаря-референта формується уявлення про його шефа, так і журналісти: емоційні враження про установу виносять від спілкування з прес-службою. Зрозуміло, що ці враження — незалежно від змісту інформації — впливають на тональність публікацій. І далеко не завжди кава чи фуршет після спілкування здатні поліпшити професійні емоції.

— А хіба може журналіст дозволити емоціям брати гору над фактами? — має повне право запитати споживач інформації. — Мені точний фактаж потрібен, а не враження кореспондента від спілкування з працівниками всіляких служб узагалі, і пресових — зокрема.

Воно-то так. Але ж і факти шукають під відповідним враженням. Ось один тільки приклад. Минуло три роки, а досі не можу позбутися враження від промови, якою пригостила журналістів тодішній керівник прес-служби Національного банку України. «Буквально шокованим» оголосив себе один із журналістів після «зауважень та побажань» на адресу присутніх і неприсутніх акул пера та гієн ротаційних машин. Сам я до того отетерів, що не мав сили взагалі щось сказати.

Та й що ж тут можна сказати? Чотирьом десяткам кореспондентів найбільших у Києві медіа чиновниця прочитала мало не лекцію про професійну майстерність та професійну етику. Вона, бачте, вирішила донавчити цих недолугих журналістів.

Доти я вважав роботу НБУ чи не найкращою серед відомих мені загальнодержавних структур. І одного сеансу спілкування з тією дамою виявилося досить, щоб зруйнувати позитивні враження. Сумніви отруїли душу, з’явилися питання, на які годі сподіватися отримати відверту офіційну відповідь:

— Якщо Нацбанк після В.Ющенка почав так щільно засекречуватися, мабуть, він має негаразди, які прагне приховати? Якщо службовець робить це так незграбно, то і з грішми працюють не так професійно, як раніше вважав?

Ось вам і враження. Багаторічній досвід спілкування з міністрами та депутатами, їхніми прес-службами та прес-секретарями свідчить: реальну потребу інформувати суспільство про свою роботу демонструють хіба що одиниці українських політиків (такі, наприклад, як нинішній глава НБУ Тігіпко). Величезну ж більшість прес-служб утримують для годиться — тому, що гроші дають. А дають — то бери...

«Найвищий ступінь підпорядкування»

Марнотратством бюджетних коштів і придуркуватим іміджем деяких діячів та установ досягнення багатьох прес-служб не вичерпуються. Ситуація набагато гірша: створені буцімто для інформування суспільства, вони працюють у зворотному напрямі — точнісінько, як у відомому «задзеркаллі».

— Ну коли це таке було: щоб кожен знав, які рішення і яким чином приймаються в моїй установі? Ще чого! Нехай отримують те, що ми вважаємо за потрібне.

Так, практично не криючись, вважає переважна більшість нашого держапарату. Це ті самі кадри, яких добирали за відомими якостями до партійно-господарського апарату за радянських часів, та ще ті, яких висунули на керівництво за новітніми «поняттями».

Марна річ — пояснювати їм, що таке закон, свобода, демократія, суспільство, справедливість… Ми намагаємося з ними розмовляти, але не можемо второпати, що користуємося різними мовами. Бо хоч вони вживають ті ж самі слова, що й ми, але вкладають у них зовсім інший — іноді протилежний — зміст. Ось як це явище пояснював світовий авторитет у соціальній психології Еріх Фромм:

«Стосовно окремих понять ми показали, що, наприклад, для садистсько-мазохістської особистості любов означає не взаємне твердження і союз на основі рівності, а симбіотичну залежність. Самопожертва означає не утвердження власної психічної і моральної сутності, а найвищий ступінь підпорядкування особистості чомусь вищому; розходження між людьми означає не реалізацію різних індивідуальностей на основі рівності, а різну владу; справедливість означає не безумовну вимогу реалізації природних і невід’ємних прав індивіда, а правило, що кожен одержить по заслугах; мужність означає не вище утвердження своєї індивідуальності проти зовнішньої сили, а готовність підкоритися і витримувати страждання».

Зовсім неважко у названій характеристиці впізнати представника нашої влади (хоч і поза владою таких, звичайно, досить). У повній відповідності до такого авторитарного характеру, типовий чиновник здатний тільки до двох типів відносин: панування або підпорядкування. Звідси цілком логічне в його очах, практично підсвідоме прагнення, отримавши дещицю влади, підпорядкувати все і всіх, хто від цієї влади хоч якимось чином залежить.

Служба і журналісти

Сьогодні журналісти вже не дивуються (тим більше — не обурюються), коли керівник прес-служби державної установи забороняє звертатися за інформацією безпосередньо до будь-якого спеціаліста «свого» відомства. Бо тепер отримувати інформацію можливо тільки через прес-службу. Дехто навіть посилається на відповідний наказ керівництва. Притому не в змозі зрозуміти елементарну річ: наказ його керівника не може поширюватися на журналістів — ну хоча б тому, що журналісти не є і не можуть бути службовцями в принципі.

Бо, ставши службовцем, людина тут-таки втрачає статус журналіста. Бо фахівець, який перейшов із редакції до прес-служби, перестає бути журналістом. І залишається таким хіба що за анкетою, де є рядок «спеціальність за освітою». (Звісно, це не виключає існування величезної сьогодні кількості піарщиків у лавах редакцій.)

Боронь Боже, жодних претензій не маю до сумлінних працівників прес-служб, серед яких щиро поважаю деяких давніх знайомих. Відтоді, як пішли на іншу роботу, вони не перестали бути знайомими, але — колегами стали вже колишніми. То був їхній (інколи вимушений) вибір, їхня воля. А вже далі — кожному своя доля. Дехто з них це чудово розуміє, дехто тільки відчуває. Але то вже інше питання — суто суб’єктивне.

«Пильне око народного духу»

— Ну, яка різниця, — може закинути людина, далека від професійних тонкощів. — Там і там — журналісти…

Щоб далеко не ходити, пошлюся на відоме багатьом журналістам визначення, яке було проголошено в Німеччині.

«Вільна преса — це пильне око народного духу, це втілена довіра народу до самого себе, це узи, які промовляють, які єднають окрему особу з державою і з усім світом… Вона — духовне дзеркало, у якому нація бачить сама себе, самопізнання ж є першою умовою мудрості.»

Всі нежурналісти можуть сміятися, коли назву автора цієї формули: Карл Маркс. Зараз у нас його лають усі, кому не ліньки, і насамперед — ті, хто не читав. А це ж саме він був у 1842 році редактором, публіцистом і цілком ліберальним демократом — доки з роками не дійшов до трагічної ідеї диктатури пролетаріату.

Цікаво не те, що К.Маркс колись таке написав, а те, що ці тексти друкували у радянських підручниках і викладали студентам журфаків. (Чи читають зараз?) Таким чином романтична формула про «дзеркало нації» звабила не одну сотню студентів іти «служити народу» до ЗМІ. Зрозуміло, що звабив не тільки і не стільки Маркс, скільки природне прагнення людини до свободи і справедливості.

Це прагнення, звичайно, з роками значною мірою вибивалося або вивітрювалося. Проте навіть за радянських часів багато журналістів чесно відображали суттєві фрагменти життя, за що й отримували дещицю народної довіри разом із ворожістю багатьох місцевих керманичів.

Мабуть, не випадково саме журналісти, отримавши «подарунок долі» у вигляді «гласності», виявилися морально готовими цим подарунком скористатися. Преса першою з інститутів суспільства розпочала чищення авгієвих конюшень у головах «радянського народу». Проте вона не спромоглася на гідне продовження справи.

Не спромоглася, можливо, тому, що в роки «гласності» свобода була не зароблена потом і кров’ю (за винятком В.Чорновола та іже з ним), а отримана в подарунок, інкорпорована до авторитарного суспільства. Звільнена преса не грунтувалася на приватній власності і на чесній конкуренції, не мала культурно-історичного підгрунтя і правових засад. «Гласність» була неприродним, штучним, а отже, тимчасовим явищем в СРСР і в Україні.

Яку пресу, яких журналістів нині має Україна — окрема тема. Проте саме серед них, серед журналістів, залишається уявлення про роль пильного ока народного духу. В редакціях друкованих ЗМІ та електронних медіа жевріє — а інколи спалахує — сподівання виконати свою професійну місію. Та ще у тих, хто змушений був залишити редакції саме тому, що втратив це сподівання.

В численних же прес-службах державних установ нічого подібного бачити чи відчувати не доводилося.

Чому ж вони такі?

Страх генетичний

Широко відома приказка радянських часів: коли в Москві нігті зрізають — у Києві пальці рубають. Полохливість та інтелектуальна обмеженість київської номенклатури (порівняно, наприклад, із московською) пояснювалися, зокрема, цілком усвідомленим страхом перед репресіями проти «буржуазного націоналізму».

Проте замало уваги приділено другому, практично неусвідомленому, однак жахливішому, суто київському страхові. Він виник унаслідок специфіки урбанізації столиці, яка в повоєнні роки прийняла близько мільйона селян, що (разом із дітьми та внуками) сьогодні становлять у місті переважну більшість.

Масу цих мігрантів неминуче мали представляти люди переважно рецептивної орієнтації — з усіма плюсами, але й мінусами цього характеру. Їх ніжність обертається сентиментальністю, поштивість — підлеглістю, скромність — відсутністю гідності, соціальна пристосованість — рабською невпевненістю в собі, оптимістичність — прийняттям бажаного за належне, сприйнятливість — боягузтвом, зговірливість — безпринципністю.

Вони принесли в місто свою психологію і підсвідомий жах перед найдрібнішим представником влади. Жах, викликаний — чи не в першу чергу — зараз уже відомими трьома голодоморами. Жах, який штовхав людину за всяку ціну демонструвати відданість владі.

Намагання потрапити під ситу й безпечну парасольку влади, просочитися до її складу, до бодай найдрібнішої номенклатури. Решта — справа техніки. Тут уже з них добирали і виховували осіб, головна риса яких — прагнення оволодівати. Тут люди, здатні брати ініціативу на себе, мали виявляти агресивність, впевненість у собі перетворювалася на погордливість, здатність поставити вимоги — на егоцентричність, здатність зачаровувати — на підступну спокусливість.

«Цей процес іде за рахунок принципу кругової поруки, а інколи й кумівщини. Адже ми зовсім недавно пережили урбанізацію, і родові, кланові зв’язки, що існували в селі, перейшли в місто, — вважає український соціолог Євген Головаха. — Цей процес перевернув усю соціальну структуру з ніг на голову, в результаті чого міський житель — носій традиційної міської культури — вже давно у меншості. Цілком зрозуміло, чому всі ці зв’язки тягнуться на вищі рівні нашої ієрархічної системи. У радянський час основним критерієм для кар’єрного зростання було робітничо-селянське походження і національність.»

Як на мене, то основним був усе ж таки критерій безумовної особистої відданості керівникові, або керівнику керівника. А вже потім — усе інше.

Ось одна з причин того, чому соціальні ролі прес-служб і незалежних ЗМІ у житті прямо протилежні, хоч, за українським законодавством, мають збігатися.

Ось вам «духовне дзеркало» нації

Сьогодні наша номенклатура має майже всі нібито законні підстави витирати ноги об «четверту владу». Бо як службовці з переважно авторитарним характером можуть ставитися до тих журналістів, котрі прагнуть правди: не на замовлення редактора чи засновника, а для інформування суспільства? А також — відповідно до особистої внутрішньої потреби у свободі і справедливості.

То навіщо вони нам узагалі — ці журналісти зі своїми дивними внутрішніми потребами та уявленнями? Чи у нас своїх журналістів у прес-службах замало?

Чому ж замало? Скоро буде більше, ніж у ЗМІ. Щоправда, не журналістів, а піарників. Так ви ж усе одно різницю між ними второпати не в змозі — не дозволяє авторитарне мислення. Адже «розходження між людьми для вас означає не реалізацію різних індивідуальностей на основі рівності, а різну владу».

То навіщо взагалі нам засоби масової інформації, коли є така величезна кількість прес-служб?

P.S. Українська асоціація видавців періодичної преси презентувала два законопроекти, спрямованих на роздержавлення друкованих ЗМІ та поліпшення доступу до інформації. Якщо ці документи набудуть статусу законів, не втративши своїх позитивних якостей, суспільство отримає ефективний засіб від бодай частини тотального дезінформування населення.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі