ПРОБЛЕМИ АГРАРНИХ РЕФОРМ В УКРАЇНІ

Анатолій Малієнко 11 серпня 2000, 00:00

Читайте також

Аграрні реформи в Україні мають тривалу, складну, інколи трагічну історію. Про кожну з них написано багатотомні дослідження. Пильна увага до них із боку вчених і громадськості цілком зрозуміла, оскільки в історії аграрної країни вони визначали долю переважної частини населення, від них залежала могутність держави — її економіка, стабільність, дипломатичні та воєнні успіхи.

Нині, коли в країні проголошено курс реформ, зокрема в аграрній сфері, не зайве озирнутися назад, аби на прикладах історичного досвіду оцінити сучасні події, слушність обраного курсу, методів його реалізації.

Для аналізу аграрних ре- форм зручно розглядати всю низку схожих подій в історичній перспективі. Першу таку реформу було проведено в середині ХVI століття, тоді, коли територія України входила до складу Великого Князівства Литовського.

Суть тієї реформи полягала в переведенні аграрного господарства країни з оброчної системи на панщинну. В результаті феодали одержували власну оранку й організовували господарства-фільварки, а селяни — сімейні наділи — волоки. Таким чином, господарство поміщиків і селян розділилося територіально й організаційно. Велике поміщицьке господарство забезпечувало додатковий продукт для експорту на європейський ринок вже у великих обсягах.

На терені України це була перша добре організована, швидко здійснена сильною державною владою за єдиним планом і законодавчо закріплена аграрна реформа.

У Росії і тій частині України, що не входила до складу Польського Королівства, аналогічні процеси переходу з оброчного господарства на панщинне відбувалися повільно, еволюційно.

Наступну велику аграрну реформу здійснено 1861 року шляхом скасування кріпосного права.

У реформі були зацікавлені не лише селяни, а й буржуазія, що саме зароджувалася, і значна частина поміщиків. Багато великих землевласників у передреформний період дедалі глибше включалися в промислове виробництво. На території України це, передусім, розвиток спиртової промисловості й цукробурякового виробництва.

Перші цукрові заводи будували поміщики у великих маєтках, і ця верства найбагатших землевласників була більше зацікавлена в найманій праці, ніж у кріпацькій. Для України важливе значення мало і переорієнтування хлібної торгівлі з балтійських портів на південні чорноморські.

Найближчі результати реформи були в сільському господарстві дуже несприятливі. В результаті її проведення занадто багато землі залишилося в поміщиків, а необхідність викупних платежів підривала можливості розвитку селянського господарства. Тож приблизно 20 років після реформи тривав застійний період. Темпи сільськогосподарського виробництва були нижчими від очікуваних. Помітний прогрес означився з організацією 1882 року земельного банку, через який кредитували селян для придбання ними поміщицьких земель. Імпульс, наданий сільському господарству та промисловості скасуванням кріпосного права, вичерпав свій потенціал до початку 90-х років. На той час знову виникнув дисбаланс між бурхливим розвитком промисловості, транспорту, торгівлі, ємністю аграрного ринку й відсталим сільським господарством.

Однією з головних перешкод на шляху розвитку аграрного виробництва стала поширена в Російській імперії общинна форма ведення сільського господарства, зовсім нечутлива до технічного прогресу, досягнень тоді вже досить розвиненої аграрної науки. Напівнатуральному господарству общини була притаманна дуже низька товарність, воно абсолютно не вписувалося в систему розвиненого ринку.

Община з її бідністю і психологією зрівняльного розподілу постійно постачала ринок праці малокваліфікованою робочою силою, була джерелом і поживним середовищем для різноманітних революційних рухів і течій, а часто й злочинності, що досить певно засвідчили події революції 1905 року.

Ці обставини добре розумів ініціатор аграрного реформування Петро Аркадійович Столипін.

Основними заходами цієї реформи, розпочатої, фактично, в серпні 1907 року, були: 1) виділення значного масиву (1,8 млн. десятин) надільних земель для продажу селянам; 2) створення умов для виходу селян з общини й формування міцних хутірського, відрубного й селищного господарств. Ці основні заходи супроводжувало стимулювання переселенської політики для зняття соціального напруження в аграрно перенаселених районах і водночас для активізації господарського освоєння величезних родючих безлюдних провінцій імперії у Сибіру, на Алтаї, Далекому Сході.

Нині при знайомстві з матеріалами реформи привертає до себе увагу її продуманість у всіх аспектах (аж до дрібниць), узгодженість адміністративних, організаційних, фінансових та інформаційних блоків.

Слід зазначити ряд загальних принципів, покладених в основу реформи:

1) Розрахунок на поступовість і тривалий період її здійснення (20 років).

2) Розширення та зміцнення прав особистості, реалізоване свободою виходу з общини та вибору форми господарювання.

3) Поряд із стимулюванням розвитку трудового селянського господарства збереження всіх інших його форм, характерних для дореформеного періоду: державної, великої приватної, общинної.

4) Значна фінансова допомога з боку держави кредитами й безвідплатно в придбанні землі, облаштуванні господарства, переселенні.

5) Наявність державних структур — губернських і повітових землевпорядних комісій, які забезпечували здійснення реформи.

6) Удосконалення системи аграрної освіти з триступінчастою організацією: нижчі фахові школи, середні спеціальні технічні училища, вищі навчальні заклади.

У період столипінської реформи поширилися й успішно розвивалися кредитна, виробнича, збутова кооперації. Кооперативний рух активно підтримала держава, організувавши інструкторську службу кредитів Державного банку.

Проведення аграрної реформи потребувало значної напруги всіх фінансових можливостей держави. У період між 1907 і 1915 рр. лише для купівлі поміщицьких земель, якими володів Селянський банк, селянам виділили 21 млн. руб. Крім того, значні кошти виділили для переселення. Завдяки підтримці банку селяни організували й упорядкували понад 200 тисяч хутірських господарств. З огляду на те, що мінімальний розмір позики на організацію хутора дорівнював 300 руб., до згаданої вище суми слід додати ще понад 60 млн.руб.

Результати реформи не забарилися. До 1914 року врожайність зернових піднялася на 14%, у деяких регіонах — на 25%. Виробництво найголовніших видів зернових з 1909 по 1913 рр. перевищувало продукцію Аргентини, Канади та США разом узятих. Зріс експорт всіх основних сільськогосподарських продуктів у країні. Зерно з Росії збивало ціни на європейському й світовому ринках. Підвищилося загальне та питоме споживання продуктів харчування. У селян з’явилися вільні кошти для придбання землі індивідуально й співтовариствами. 1917 року в Україні поміщицьке землеволодіння становило 20% земельної площі й досить швидко тануло. Землі переходили до рук селян.

Наступний етап реформування сільського господарства пов’язаний із подіями революції 1917-го. Перша світова війна протягом чотирьох років завдала сільському господарству величезних втрат унаслідок відтоку найбільш працездатного чоловічого населення, запровадження непосильних, невластивих селянському господарству повинностей, пов’язаних із військовим станом країни. Першим законом про землю, тобто декретом другого з’їзду Рад від 26 жовтня 1917 року допускалася будь-яка форма землекористування: общинна, відрубна, хутірська з вільним вибором в окремих селищах, крім, природно, поміщицької. У законі про соціалізацію землі від 19 лютого 1918 року помітна перевага віддається трудовому комуністичному, артільному й кооперативному господарствам. Такий закон, прийнятий у лютому 1919 року «Про соціалістичне землевпорядкування» визнає за необхідне перехід від одноособових форм землекористування до товариських, тобто радянських господарств, комун, артілей, громадської оранки землі. Цим же законом земля оголошувалася єдиним державним фондом і, таким чином, нібито знімалося питання про одноособове селянське землеволодіння.

Теоретикам марксизму, здобувши владу в країні, кортіло на прикладі сільського господарства зреалізувати свою центральну ідею про безкласове суспільство й безтоварне соціалістичне господарство.

Селянство на ці дії влади відповіло селянською війною, яка охопила величезні території країни, — надзвичайно кровопролитною, жорстокою.

По суті, перша спроба радянської влади щодо соціалізації сільського господарства завершилася провалом. Під напором збройного руху селян 1918—1920 років у 1921-му владі довелося повернутися до ідеї багатоукладності селянського господарства, проголошеної першим декретом 1917 року. Таким чином, аграрна політика більшовиків зробила зигзаг, але, як з’ясувалося згодом, зміна політики виявилася короткочасною.

З 1921 по 1928 рік у період непу відзначається послідовний, сталий, відносно сприятливий розвиток сільського господарства. З точки зору загальних принципів реформування цей період не вніс нічого нового порівняно зі столипінською реформою.

Як тільки припинилися насильницькі дії влади з соціалізації сільського господарства й було створено нормальні умови обміну, то відбувався інерційний рух у тому ж напрямку.

З 1929 року почалася нова реформа-колективізація, фактично найжорстокіший розгром сформованої до цього часу системи аграрного господарства.

Насаджена небаченим насильством, терором, прямим і непрямим (у формі організації голоду), система може з достатньою підставою характеризуватися як державний феодалізм. Розходження, по суті, лише в тому, що в попередні епохи феодали виступали як окремі особистості, у даному ж випадку сформувався монофеодал в особі держави. При цьому збереглися всі найважливіші ознаки феодального ладу. Існування двох основних форм господарств — радгоспів і колгоспів — не змінює ситуацій. В обох випадках були або батраки (робітники радгоспів), або кріпаки (колгоспники), які працювали в державних маєтках під керівництвом призначених державною владою і лише їй підзвітних керуючих.

Подальший розвиток сільського господарства України аж до останнього часу відбувався в рамках сформованої в 30-ті роки колгоспно-радгоспної системи.

Як реформу в досліджуваному ряду можна розцінити перші дії М.Хрущова зі скасування сталінського режиму управління аграрним сектором економіки. Тоді започаткувалося різке (у 5—7 разів) підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, знижено рівень податків і змінено характер оподаткування присадибного господарства колгоспників. Відбувся перехід із натуральної на переважно грошову оплату праці. Внаслідок цього намітилося помітне зростання виробництва: по суті, перший такий ривок після періоду з 1927 по 1953 роки.

Певні підстави оцінювати цей період як реформу пов’язані з фактичним переходом від державно-феодального ладу до державно-капіталістичного й отриманням селянами паспортів, а з ними — й особистої свободи. Вдруге на цій території протягом одного століття було скасоване кріпосне право.

Розпад Радянського Союзу був у багатьох випадках, за винятком хіба що Прибалтики, ініційований відцентровими прагненнями національних партійно-господарських номенклатур вийти з- під опіки центральної влади. Національні гасла підходили для цього найбільше.

Країна втяглася у в’ялу громадянську війну за переділ державної власності. Її прямими дійовими особами і найчастіше жертвами стали насамперед ті, хто найближче, безпосередньо чи опосередковано, підійшов до цього поділу: бізнесмени, політики, члени кримінальних угруповань. Непрямими — робітники, селяни, наукова і творча інтелігенція, пенсіонери, які позбулися елементарних джерел існування.

Сільськогосподарська галузь за сучасних умов виявилася не дуже привабливою і зручною, з погляду приватизації, точніше — захоплення державної власності. Відтак вона опинилася немовби на узбіччі приватизаційних процесів. Почалася швидка руйнація спочатку в тваринництві, а потім і в рільництві.

Сучасна криза в сільсько- господарському виробництві розвивається на тлі ще глибшої кризи в промисловості, на транспорті, у торгівлі. У низці попередніх реформ характерною була зворотна ситуація. Бурхливий розвиток торгівлі, промисловості, транспорту, науки, культури викликав необхідність підтягнути до рівня сформованих умов найбільш консервативну частину народного господарства — сільську. Так було не тільки в нашій країні. Друга характерна риса сучасного періоду — спроба реформування найскладнішої аграрної галузі за умов кризи управління, коли партійна командна вертикаль влади зруйнувалася, а нова, аналогічна їй за ефективністю, ще не сформувалася.

Третьою особливістю є раптова, різка зміна зовнішніх умов функціонування аграрного комплексу країни і неготовність наукового співтовариства адекватно відреагувати на ці події. Варто констатувати відсутність формального або неформального лідера чи їх групи у сфері законодавчої та виконавчої влади, наукових шкіл, які знають, що робити в таких ситуаціях, як діяти, передбачають результати своїх дій у ближчій і віддаленій перспективі.

Світове співтовариство традиційно відреагувало на аграрну кризу в Україні. Відразу надали активну «допомогу» в руслі узвичаєних на Заході стандартів надання допомоги країнам, які розвиваються. Її типовий сценарій полягає в широко рекламованому виділенні коштів, потім на ці самі кошти присилаються групи експертів та консультантів, які вивчають обстановку, готують і видають рекомендації та й від’їздять благополучно у свої університети. Отже, виділені кошти залишаються в меценатів.

Першим плодом зусиль міжнародних експертів були загальні рекомендації з активізації приватної ініціативи і розвитку фермерства. Справді, з огляду на світовий досвід, сімейне фермерство є найефективнішою формою господарства. Базуючись на цих рекомендаціях, в Україні було організовано 35 тисяч фермерських господарств, проте особливого прогресу у виробництві в зв’язку з цим не сталося.

Подібний результат можна було передбачити, не вдаючись до такого великомасштабного експерименту. У світовій практиці фермерство найбільш успішно функціонує при освоєнні вільних земель та індивідуально-розрідженій системі розселення, в умовах добре розвиненої інфраструктури виробництва, насамперед налагодженого технічного сервісу, фінансування, збуту, інформаційного обслуговування. Такої інфраструктури в нас раніше не існувало, а організовувати її в умовах кризи неможливо.

Незайве нагадати, що створення фермерських господарств потребує значних капіталовкладень, яких не виявилося також.

У цій ситуації закордонним консультантам і сучасним вітчизняним реформаторам варто звернути увагу на існуюче на практиці й ефективне фермерство, яким, по суті, є присадибне господарство колгоспників, вивчити особливості його функціонування, науково розробити принципи його взаємодії з великими сільськогосподарськими підприємствами, «вписати» його в систему сучасного народного господарства.

Кардинальним питанням стала приватизація. Оскільки, за сучасної значної кількості сільських жителів та їх компактного проживання, натуральна приватизація землі, рухомого й нерухомого майна бачиться досить складним для реалізації заходом, обрали інший шлях — паювання.

Спеціальним документом селян визначають власниками майна та державних земельних ресурсів у межах землекористування господарств без виділення їх у натурі. В ідеалі передбачалося, що незабаром земля почне рухатися від менш ефективних до ефективніших власників, зосередиться в їхніх руках. Земля набуде господаря, й таким чином запрацюють ринкові механізми мотивації до продуктивної праці та піднесення сільськогосподарської галузі. Паювання по господарствах у цілому завершено, а падіння виробництва триває.

При цьому чомусь забули, що для нормального функціонування ринкової системи необхідне існування потужного, в першу чергу внутрішнього, споживчого ринку сільськогосподарської продукції, аби ефективному власникові було вигідно брати на себе турботи й відповідальність із ведення господарства. В умовах низької купівельної спроможності і, як наслідок, кризи збуту другий етап, який мав бути наступним після паювання, фактично зависнув. Однак не безневинним виявився перший — саме паювання. Воно не вирішило головного завдання — посилення мотивації до праці, але водночас внесло дезорганізуючі елементи в далеко не досконалу, проте певною мірою налагоджену господарську систему колгоспів і радгоспів.

У зв’язку зі спонтанним і геть непродуманим рухом у бік розвитку фермерства частину земельного фонду, спочатку призначеного для організації фермерських господарств, поділили між власниками присадибних ділянок малими наділами. Індивідуальні наділи в багатьох регіонах збільшувалися до 1,5—2 га. На цій основі посилився розвиток парцелярного землеробства населених пунктів. Тут визначився реальний власник, запроваджуються спеціалізація, сівозміни, оригінальні технології й сектор ринку. Це почасти можна розглядати як позитивне явище.

Водночас, не маючи засобів механізації, наукового супроводу, фінансової підтримки, цей сектор землеробства потрапляє у ще більшу залежність від великих господарств. Падіння виробництва в суспільному секторі автоматично супроводжується зниженням рівня виробництва в тісно пов’язаному з ним парцелярному господарстві.

Але головним недоліком цієї системи є поєднання в одній особі працівника та власника у двох зовсім різних і частково конкуруючих між собою системах: великомасштабному суспільному й парцелярному індивідуальному господарстві. Всі попередні реформи здійснювалися так, щоб в одній формі господарства був один власник.

Неважко припустити, де зосереджені основні інтереси працівників господарств і куди перетікатимуть трудові й матеріальні ресурси. Свідомо чи несвідомо, в ідеологію реформування закладене ослаблення колективного великомасштабного господарства тоді, коли ніякі інші структури взяти на себе його функцій не можуть.

Іншим негативним боком паювання є різке ослаблення прав і можливостей держави в управлінні земельними ресурсами. Такий відповідальний період вимагає, навпаки, зосередження на час реформування в руках держави максимальних прав управління земельними ресурсами. Це, по суті, другий «закон» реформування, що ніколи не порушувався у віддаленому та близькому історичному минулому.

Аналізуючи ідею й практику паювання в цілому, її варто оцінювати як великий провал із досі не цілком з’ясованими й усвідомленими негативними наслідками.

Подальші пошуки шляхів розвитку реформи на базі проведеного розподілу паїв підвели до ідеї їхньої оренди і зосередження адміністраторів-менеджерів, наділених широкими правами в управлінні господарствами (приватно-орендні підприємства). Якоюсь мірою оренда паїв може відігравати позитивну роль для населення, яке відійшло від активної трудової діяльності, як гарантія його додаткового матеріального забезпечення. Звичайно, це якась частина від зібраного зерна.

Для активної частини сільського населення розвиток цієї форми господарської діяльності викличе зростання безробіття, посилення вертикального соціального розшарування в сільській місцевості.

Цілком очевидно формування нечисленної групи досить багатих менеджерів-хазяїв, яким згодом перейде земельна власність найбіднішої частини населення (хоча б у силу його природного зменшення) і найманих, цілком безправних працівників, що також неминуче за умов повного правового нігілізму, корупції, трайбалізму.

Подібний шлях іде наперекір із стійкою світовою тенденцією розширення і зміцнення в державах середнього класу. Рухаючись у подібному напрямку, ми можемо згодом виявитися у такому ж становищі, у якому знаходилися до Жовтневої революції. Певне, не слід було проходити такий тривалий, надзвичайно кривавий шлях, щоб через 80—100 років опинитися у початковій позиції.

У формі подібних структур країна отримає постійне джерело розвитку алкоголізму, злочинності, живильне середовище псевдореволюційних лівих рухів і партій.

У сучасній аграрній реформі були ухвалені три основні положення: деколективізація, фермеризація, введення приватної власності на землю. Вибір цих основних блоків не отримав серйозних економічних доказів. У нього, швидше за все, ідеологічні корені, обумовлені точкою зору представників Всесвітнього банку. Очевидно, внаслідок цього реформатори зміст реформи зв’язують більш із ринком землі, ніж із ринком сільськогосподарської продукції.

ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ:

1. Всі реформи здійснювалися при існуванні сильної вертикалі державної влади, при наявності в неї сил і засобів, які забезпечували порядок і виконання її законів і постанов.

2. Державна влада під час реформи зосереджувала у своїх руках значні права в управлінні земельними ресурсами країни.

3. Реформи носили розділювальний характер, що припускає досягнення певної структури аграрного виробництва, при якій одній формі власності відповідала б одна форма ведення господарства. У тих випадках, коли власниками були одні особи, а господарство велося зусиллями інших, це протиріччя рано чи пізно знімалося в процесі реформування або змінювалося насильно повстаннями, революціями, закріплювалося згодом законодавчо.

4. Реформа еволюційного періоду розвитку суспільства характеризувалася попереднім розвитком промисловості, торгівлі, транспорту, політичних систем і на цій базі здійснювалося реформування аграрного сектора економіки.

5. Всі форми, що згодом закріплювалися реформами, зароджувалися і мали тривалий розвиток у середині структур, які реформувалися. У зв’язку з цим значна частина суспільства була в них зацікавлена і морально готова до їхнього проведення.

6. У зв’язку з тривалим «визріванням» реформ суспільство знаходило і висувало для їхнього здійснення одного або групу лідерів-однодумців, які досконально знали об’єкт реформування, бачили його цілі і шляхи здійснення, економічні, соціальні та політичні наслідки.

7. У будь-якої з проведених реформ було одне основне питання, яке нею вирішувалося. Це міг бути перехід з оброчної на панщинну систему в рамках кріпосної залежності селян, скасування кріпосного права, стимулювання розвитку трудового одноособового селянського господарства при ослабленні общинного і латифундистського, створення крупних державних сільськогосподарських підприємств під виглядом колективних.

8. Держава, яка розпочинала реформи, планувала витрати (інколи значні) на їхнє здійснення.

9. Реформи здійснювалися спеціально організованими для цих цілей державними структурами.

СУЧАСНИЙ ЕТАП

Виходячи з викладеного, доцільно через призму подій минулого роздивитися сучасну ситуацію за тими ж пунктами.

1) Наявність сильної вертикальної влади. Цей чинник, необхідний за умов реформування, практично не працює. Країна знаходиться на початку тривалого етапу формування своїх владних структур, законодавчої бази держави. З цих позицій умови реформування не досить сприятливі.

2) На початку періоду реформування держава істотно послабила свої позиції в управлінні земельними ресурсами під демагогічними гаслами передачі землі в руки тих, хто її обробляє. Подібні дії вкрай ускладнюють будь-які централізовані заходи, пов’язані з упорядкуванням використання земельного фонду країни. Зокрема, за нинішньої ситуації буде вельми складно здійснювати необхідні перетворення в структурі сільськогосподарських угідь і агроландшафту в цілому, втілювати в життя природоохоронні програми внутрішнього й міжнародного рівнів.

3) Незважаючи на задум розділової реформи, вона фактично пішла за об’єднуючим сценарієм. Сучасні кроки в реформуванні здійснено щодо подальшого злиття суспільного великомасштабного з особистим підсобним шляхом паювання майна та землі сільськогосподарських підприємств. Таким чином порушено важливий принцип оптимального функціонування двох основних форм сільськогосподарського виробництва — великомасштабного суспільного й парцелярного особистого.

4) Необхідність реформування викликана не внутрішніми, природними еволюційними процесами розвитку країни, а раптовою, лавиноподібною зміною державного політичного ладу, економічної системи країни, системи управління, структури народного господарства, його місця у світових економічних зв’язках. Це значно утруднює вироблення теорії й практики реформування. Ускладнюючою обставиною є системний характер кризи перехідного періоду, коли промисловість, транспорт, фінансова система перебувають у ще глибшій кризі, ніж сільське господарство, а різке падіння купівельного попиту населення позбавляє сільськогосподарського виробника основного джерела оборотних коштів. Водночас аграрно-промислова структура економіки зі значною питомою вагою у ВНП сільського господарства, яка ще різкіше проявилася після розвалу Радянського Союзу, не дозволяє державі надавати останньому необхідну допомогу за рахунок залучення коштів з інших, прибутковіших галузей. Таких немає.

5) У здійсненні реформи не зацікавлена жодна з утягнених у неї соціальних груп.

6) У зв’язку з раптовою різкою зміною економічного й політичного ладу була відсутня готовність до проведення реформ в управлінських структурах і наукових підрозділах. За подібних умов необхідні зміни в сільськогосподарському виробництві, викликані різким переходом до ринкових відносин, виявилися не забезпеченими ані кадрово, ані законодавчо. Почався період імпульсивних дій руху навпомацки, період проб і помилок, зокрема грубих.

7) У сучасній ситуації не виявилося бодай одного чи 2—3 вузлових моментів, виділивши які, можна сподіватися на позитивні зміни в розвитку аграрного сектора економіки. Їх незрівнянно більше. Аграрна криза є нерозривною складовою частиною глибокої системної кризи економічної системи держави, і ніякі окремі дії в рамках аграрної її частини, не пов’язані з поліпшенням загальної економічної й соціальної ситуації в країні, не в змозі привести до успіху.

8) Держава не має коштів, необхідних для здійснення аграрної реформи.

9) Спеціальні державні структури для здійснення аграрного реформування відсутні.

Отже можна констатувати, що сучасні умови реформування принципово й різко відрізняються від попередніх практично за всіма компонентами. Більше того, їх варто оцінювати як украй несприятливі. Певно, підходи й методи його здійснення мають бути іншими. Варто визнати, що економічне становище в країні й у сільськогосподарській галузі, соціальні та політичні процеси не сприяють проведенню реформи, яка сприймається як досить швидка зміна економічного й соціального укладу в аграрному секторі економіки.

Водночас практично неможливо зберегти існуюче становище через включення України як самостійного суб’єкта в світові економічні зв’язки з високою конкуренцією з усіх видів сільськогосподарської продукції, де діють об’єктивні й дуже жорсткі економічні закони і, крім того, процвітає протекціонізм щодо внутрішнього виробника, особливо при виході його на зовнішні ринки.

Компроміс бачиться в менш різкому характері змін згідно з певним планом, розрахованим на досить тривалу перспективу.

Наголошуючи на необхідності поступових повільних перетворень, ми хочемо звернути увагу на виняткову стійкість історично сформованих форм організації сільськогосподарського виробництва. Трудове селянське господарство, при всіх намаганнях режиму його обмежити і знищити, збереглося у формі присадибного господарства і нині — найстабільніше. Поміщицькі маєтки, знищені в період Жовтневої революції, відродилися у формі державних аграрних латифундій. Усе це дає підстави припускати, що зміна загальної організації і структури господарського комплексу потребує, крім наявності зрозумілих цілей і коштів, ще й значного часу. Виробничі відносини, соціальні настанови населення, психологія учасників виробничого комплексу мають значну інерцію.

Сформоване вкрай несприятливо для проведення аграрної реформи, поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників дає підстави гадати, що різкі реформаторські дії, особливо в частині зміни форм власності, будуть наразі швидше небезпечні, ніж корисні.

У цьому випадку більш плідним бачиться нам підхід, побудований на врахуванні складних обставин системної кризи з його господарськими, соціальними та політичними наслідками. Складна структура кризи не дозволяє реформувати аграрну галузь за рахунок одноразових швидких дій. Це може бути відносно тривалий процес цілеспрямованих поступових змін за певним планом, широким фронтом, з охопленням усіх основних складової кризи.

Після відомого указу Президента від 3 грудня 1999 року аграрне реформування на сумнівних, на наш погляд, засадах набуло значного прискорення. На нові організаційні форми перейшло 99,8% господарств (більшість шляхом зміни вивіски на конторах). З огляду на зроблений аналіз, ми вважаємо, що помітних позитивних зрушень у сільському господарстві при цьому не відбудеться. Осінь це ясно покаже. Напевно, варто трохи зупинитися і добре поміркувати про подальші шляхи реформування агрокомплексу країни. Альтернативи завжди є.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.13
EUR 27.96