«Пропаща сила», або чому не постало українське Rissorgimento

Якщо задатися питанням, коли ж насправді зазнала поразки Українська революція 1917–1921 років, то отримати ствердну, виважену відповідь дуже важко. Історична пам’ять нації часто страждає на хворобу вибірковості, виокремлюючи події знакові, замовчуючи (свідомо чи несвідомо) неприємні сторінки. Серед важливих здобутків Української Центральної Ради, а згодом і створеної 20 листопада 1917 року Української Народної Республіки називають чотири Універсали, які «проклали шлях до незалежності». Між тим, широкому загалу сьогодні не дуже відомі рішення вітчизняних державотворців, які 1917 року зіграли роль детонатора, що знищив вщент раніше здобуте, а далі спрямував потяг під назвою «незалежність» у небуття на довгі роки.

Рівно 90 років тому, в липні-вересні 1917 року сталися події, що зробили невідворотним крах УЦР. 16 липня був опублікований II Універсал. Практично він став кроком назад порівняно з його першою редакцією від 23 червня того самого року.

…Одразу ж після повалення царського режиму революційні події в Україні розвивалися майже за загальноросійською схемою – жорстке протистояння Тимчасового уряду і Рад робітничих і селянських депутатів (де домінували меншовики і есери, а більшовики були – поки що – у меншості). В Україні ці сили, антагоністичні на загальноросійському рівні, дотримувалися вираженої шовіністичної позиції, хоча задля політичної кон’юнктури ради певний час приховували українофобські настрої.

Проте двовладдя зовсім недовго зберігалося на політичній мапі України. Вже навесні 1917 року на підросійській Україні постала третя сила, яка широко репрезентувала інтереси українців перед Тимчасовим урядом. 17 березня була утворена Центральна Рада, а 27 березня її очолив історик Михайло Грушевський, який повернувся із заслання.

За загального піднесення революційних настроїв серед населення в усій колишній імперії найбільшу підтримку народу мали партії соціалістичного спрямування – есери та меншовики. Риторика антисоціалістичного спрямування сприймалася в масах як контрреволюційна. Праві сили перебували на маргінесі життя, і навіть конституційні демократи (записані радянськими істориками у правий табір) позиціонували себе як революційна партія.

В Україні всі ліві партії (українські, російські, єврейські та польські) як першочергове завдання висували розв’язання соціаль­них питань. Українські ліві, виступаючи за національно-культурну автономію, далі цієї вимоги не йшли, будучи, в кращому разі, поміркованими федералістами. Свої дії їхні проводирі (Михайло Грушевсь­кий, Володимир Винниченко, Симон Петлюра) намагалися коригувати з представниками лівих партій національних меншин. Цікаво, що останні завжди вороже ставилися навіть до куцої автономії України, і, апріорі, не могли бути союзниками у справі розбудови незалежної держави. Так, неукраїнці становили лише до 20% населення України, а мали у складі УЦР 30% своїх представників (така от толерантність!) Діячі Ради прекраснодушно побоювалися обвинувачень у націоналізмі і зафіксували ці квоти у II Універсалі.

Проте «найцікавіше» те, що юридичні засади української влади, викладені в цьому документі, є фіксацією триденних переговорів між делегацією Тимчасового уряду и УЦР 11–13 липня 1917 року. Вони пройшли сито і в Петербурзі, де Тимчасовий уряд 15 липня видав єзуїтську «Тимчасову інструкцію», що стала насмішкою над попередніми здобутками українців. «Згідно з нею Генеральний Секретаріат виз­навався виконавчим органом Тимчасового уряду, а не Централь­ної Ради. Вона мала право подавати лише пропозиції щодо його осо­бистого складу, який остаточно затверджувався у Петрограді», – пише Ярослав Грицак в «Нарисі історії України». Цікаво, що дії кер­маничів УЦР (Грушевський і Винниченко були просто у телячому захваті від «перемоги») підпали під остракізм не лише радикалів на кшталт Міхновського чи Донцова, а й переважної більшос­ті українців, які бачили розклад уряду «демократичної» Росії, його безпорадність у вирішенні щонайменших питань, а особливо пов’язаних з продовженням війни «до побєдного конца».

Як же розвивалися події напередодні ухвалення II Універса­лу? 11 липня до Києва приїхали Михайло Терещенко, Іраклій Це­ретелі і тодішній міністр оборо­ни Олександр Керенський (з фронту). Ісидор Нагаєвський в «Історії Української держави двадцятого століття», спираючись на спогади Володимира Кедровського, пише про хід переговорів: «... під час нарад в Києві фактично переможцем вийшов Петроград. Його міністри приїхали як переможені шукати порозуміння, а виїхали як переможці, забравши зобов’язання від Ц.Ради від теперішнього свого національного, революційного шляху політики, який давав їм велику моральну і фактичну силу, і стати на шлях порозумінь, компромісів і угодовства («Україна обох берегів Дніпра»? – С.М.), що вже не могло підносити запалу в українських масах до боротьби».

Єдиний здобуток УЦР – згода Тимчасового уряду на українізацію кількох військових частин – абсолютно нівелювався повною відмовою від проголошення національно-культурної автономії. І таки цей «запал» народних мас потроху сходив нанівець. І селяни, і особливо національні військові частини, що становили міцну силу (на Другому Всеукраїнсь­кому з’їзді, що проходив у червні 1917 року, 1,5 тисячі делегатів представляли 1,7 млн. чоловік!) вже зневірювалися в дієздатності українського уряду.

Уточнення позицій Петрогра­да і Києва тривали довгі тижні, і нарешті 17 серпня з російської столиці надійшла телеграма з «Тимчасовою інструкцією для Генерального Секретаріату Тимчасового правління в Україні». Влада українського уряду поширювалася лише на Волинську, Київську, Подільську, Полтавську і Чернігівську губернії (без декількох північних повітів). Широкий масив українських етнографічних земель (Кате­ринославщина, Північна Таврія, Східна Кубань, частина Воронежчини, Донщини) залишався під юрисдикцією Петрограда. А наші державотворці ще місяць боролися за крісла у Секретаріаті (кількість секретаріатів-міністерств скоротилася з чотирнадцяти до семи). Надзвичайно цікавим був пункт про те, що Тимчасове правління пересилатиме свої розпорядження прямо до місцевих органів влади, лише повідомляючи (постфактум) Генеральний Секретаріат… Тільки 16 вересня ця мертвонароджена інституція, після серії взаємних звинувачень партійних лідерів і гучних відставок, почала працювати. «За цей час економічна криза та загальний розвал господарського життя в країні значно поглибилися, а відтак зросло й незадоволення широких мас всіма структурами, що символізували в очах пересічної людини владу», – відзначив Юрій Павленко в «Нарисі історії Києва». Як бачимо, «владою» Генеральний Секретаріат не був де-факто. Тож не дивно, що й більшовицкий переворот застав Київ зненацька.

«Силою обставин Україна фактично відрізалася від Росії... Центральній Раді лишалося тільки відповідним актом зафіксувати цей стан», – пише у властивій йому угодовській манері Володи­мир Винниченко, згадуючи про прийняття III Універсалу 20 листопада 1917 року. Нагадаємо, що в Петрограді вже 13 днів при владі були більшовики. Ідейний супротивник Винниченка Дмит­ро Донцов дуже тонко викриває цю, якщо можна так сказати, позицію: «Але вона (УЦР – С.М.) цього не зробила. Вона й тут злякалася «взяти владу в свої руки», вона й тут запевняла в своїм Третім Універсалі, що Україна не хоче відділятися від Росії. Одиноке позитивне, що в цім Універсалі було, – це проголошення України Народною Республікою, але в федеративнім зв’язку з неіснуючою Росією». Найбільш цікавим було «вирішення», чи скоріше «невирішення» питання миру – і тут Центральна Рада зайняла дивну позицію, відсторонено закликаючи «громадян України... стояти твердо на своїх позиціях як на фронті, так і в тилу».

Українсь­ка влада протягом 1917 року практично кожним своїм кроком намагалася мавпувати рішення російських соціалістичних партій, не стала насправді незалежною силою, йшла у хвості революційного процесу, постійно ховаючи голову в пісок, як страус.

«Центральна Рада мала успіх, доки грала ролю агітаційного клюбу, що підбурював маси до початкової роботи революції, до руйнації, і доки вона не важилася виступати з намірами ущасливити Україну соціалістичними експериментами. Коли ця доба минула, роля Ради як самостійного чинника скінчилася… Рада не зрозуміла імперативних наказів національної політики, а її прекраснодушність і нехіть до всього, що (як армія, державний примус, ієрархія) було конечним аксесуаром державної волі, засудили її на імпотенцію», – писав Дмитро Донцов 1921 року в «Підставах нашої політики». З таким влучним «діагнозом» важко не погодитися.