П’ЯТЬ КІЛЕЦЬ ПО ВСІХ ПРОГРАМАХ

Іван Мащенко 8 вересня 2000, 00:00

Читайте також

Організація Олімпійських ігор сьогодні без урахування роботи телебачення просто неможлива. І не випадково в анкеті Міжнародного Олімпійського комітету (МОК), адресованій місту, яке висуває свою кандидатуру на проведення Олімпіади, одним з перших стоїть запитання: «Чи є у вас технічні можливості для трансляції Ігор по телебаченню або чи будуть вони у вашому розпорядженні до початку змагань?»

ЕЛЕКТРОННІ КРИЛА ОЛІМПІАД

Олімпійський дебют телебачення припадає на 1936 рік. Тоді Ігри проходили у столиці «третього рейху» — Берліні. Присутність на них телекамер ідеологи фашизму пов’язували з престижем німецької науки і техніки, а також бажанням отримати політичні дивіденди. На момент проведення Олімпіади-36 Телевізійне акціонерне товариство Німеччини мало у своєму розпорядженні три телекамери з установкою позастудійної дії. Трансляції з олімпійських змагань йшли в ефір о 10—12, 14—16, 17—18 і 20—22 годинах. Сигнал приймався у спеціально обладнаних 28-ми «телевізійних залах», розташованих не лише у Берліні, а й у Гамбурзі, куди було прокладено кабель. Повідомлялося, що за Олімпіадою стежило загалом майже 150 тисяч телеглядачів. Двісті вищих нацистських партійних «бонз» мали персональні телевізори вдома. Серед журналістів, які висвітлювали Берлінську олімпіаду, було й близько ста сорока німецьких телерадіорепортерів, операторів та інженерів. Прикро, але факт: від часу найпершого олімпійського старту «домашньому екранові» була вготована сумнівна роль ідеологізованого знаряддя обробки мас. Геббельсівське міністерство пропаганди вбачало у новітньому виді електронних мас-медіа, присутньому на Берлінській олімпіаді, ще одну можливість продемонструвати «миролюбність» фашистської Німеччини.

Друга світова війна (1939—1945 рр.) в історії олімпізму залишила лише порядкові номери чергових Ігор, які так і не відбулися: ХІІ (1940 р.) та ХІІІ (1944 р.). До речі, Японія, яка мала б 1940 р. проводити в Токіо Олімпіаду, серйозно готувалася до трансляції змагань.

Загалом, не залишили помітного сліду в біографії світового ТБ й трансляції з наступних трьох Олімпіад: у Лондоні (1948 р.), у Гельсінкі (1952 р.) та у Мельбурні (1956 р.): телевізорів у населення ще було мало, обсяги спортивного мовлення незначні, технічні можливості ТБ досить обмежені (зокрема щодо пересилання зображення і звуку на значні відстані). Правда, перед Іграми, які проводилися на Астралійському континенті, вперше виникло фінансове питання, пов’язане з продажем прав на радіо- і телетрансляції. Але цю проблему, яка відтоді поступово набула вирішального значення при висвітленні Олімпіад, ми докладно розглянемо у наступній статті.

Протягом же наступного міжолімпійського циклу у світі сталися грандіозні зміни, зокрема в царині космосу, електроніки й телебачення. У жовтні 1957 р. було запущено перший у світі радянський штучний супутник Землі (ШСЗ) і розпочалася інтенсивна робота з використання космічних апаратів у сфері зв’язку й телебачення. Водночас наддалекі кабельні магістралі пов’язали між собою не лише сусідні країни, а й різні континенти (зокрема Європу з Америкою). І коли настав час Римської олімпіади (1960 р.), прямі репортажі зі спортивних арен Вічного міста прийшли на «домашні екрани» багатьох країн світу, у т.ч. і в квартири українців.

1962 р. ТБ увійшло в космічну еру: відбулася перша передача з допомогою «ретранслятора у піднебессі». А ще через два роки, у зв’язку з Олімпіадою в Токіо, телебачення «підкорило» Тихий океан. Зникла остання перешкода на шляху перетворення всього світу в гігантський телевізійний стадіон, а прихильників спорту різних континентів — у єдиний всепланетний клуб телевболівальників. Токійські ігри перебували під пильним оком ста телекамер, шість з яких уперше давали кольорове зображення. Починаючи з Олімпіади у Токіо, активно зростають обсяги технічних засобів, задіяних для трансляції Ігор, збільшується кількість національних телекомпаній, які готують і транслюють програми з олімпійських змагань. Завдяки супутниковим системам зв’язку старти у Мехіко (1968 р.) побачили близько мільярда людей на трьох континентах (в Америці, Європі та в Азії). Саме у мексиканській столиці було здійснено першу спробу створення єдиної олімпійської телепрограми, яка задовольняла б запити прихильників спорту всього світу. Водночас, саме з Мехіко деякі найбільші телекомпанії світу почали передавати додатково спеціальні (унілатеральні) програми для вболівальників своїх країн з тих видів спорту, які у земляків викликали найбільший інтерес.

Мюнхенська олімпіада-72 ознаменувалася ескалацією технічних можливостей ТБ. Трансляція на весь світ здійснювалася з допомогою трьох ШСЗ геостаціонарного базування. Два з них «містилися» над Атлантикою і передавали програми на Американський континент, а також на Африку і Близький Схід. Через третій супутник, точка «стояння» якого була над Індійським океаном, ішли передачі на регіон Далекого Сходу. На телецентри європейських країн сигнал подавався кабельними магістралями і радіорелейними лініями. Ця дорога і складна система зв’язку дала змогу майже третині людства стежити за Іграми. Тож якщо стадіон у Мюнхені вміщав 70 тисяч болільників, то біля «домашніх екранів» того року збиралися на олімпійські телепередачі одночасно більше мільярда телеглядачів.

Проте не слід гадати, що організація телетрансляцій з Олімпіад завжди була ідеальною. Траплялися й прикрі прорахунки. Так, під час Ігор 1976 р. у Монреалі Канадська радіотелевізійна корпорація Сі-Бі-Сі створила дев’ять міжнародних каналів подачі звуку й зображення. Але цього виявилося замало, щоб задовольнити потреби ефірних організацій тих країн, які прагнули вести прямі репортажі за межі Північно-Американського континенту. Не відчували утруднень головним чином лише телестанції Канади та американська компанія Ен-Бі-Сі, яка закупила ексклюзивні права на трансляцію у США та більшість інших регіонів планети.

Не дорахувалися сотень мільйонів потенційних телевболівальників і наступні дві Олімпіади — Московська (1980 р.) та Лос-анджелеська (1984 р.), проте зовсім не через технологічні чи організаційно- програмні упущення. З цим якраз усе було гаразд. Причини ж у іншому. Кінець 70-х — початок 80-х років був позначений різким ускладненням міжнародної обстановки в умовах «холодної» війни і загострення ідеологічного протистояння у світі.

…Календар історії олімпізму перегорнув ще один аркуш, на якому позначалося: «Рік 1988-й, Сеул, Ігри ХХІV Олімпіади». Вперше з часу монреальських стартів 1976 р. зійшлися у спортивних поєдинках на стадіонах столиці Республіки Корея всі найсильніші легкоатлети планети. Це було переконливим свідченням тих плідних змін, які впродовж попереднього міжолімпійського циклу сталися у світі. У міжнародному ТБ-трансляційному центрі в Сеулі працювали представники 130 телерадіо- організацій з 66 країн (у т.ч. востаннє з СРСР). Був там і певний розподіл роботи. Наприклад, легку атлетику показувало на весь світ фінське ТБ, важку — японське, велосипед — датське, вітрильний спорт — австралійське… У телевізійну історію висвітлення Олімпіад сеульські ігри увійшли не лише 2,5 мільярдами телевболівальників. Під час Олімпіади-88 чимало телеглядачів Японії віч-на-віч зустрілися з «домашнім екраном» ХХІ століття — телебаченням високої чіткості (ТВЧ). У двадцяти телезалах Токіо, обладнаних спеціальною приймальною апаратурою, можна було дивитися прямі трансляції з Сеула на телевізійних екранах із зображенням такої чіткості, яке не поступалося малюнку у широкоформатних кінозалах. Ефект співучасті підсилювався стереофонічним звуком.

Востаннє спортсмени країн, які утворилися на теренах колишнього СРСР, виступали об’єднаною командою на Олімпійських іграх 1992 р. у Барселоні. Тоді ж українські телеглядачі востаннє одержували олімпійські телерепортажі через канал «Останкіно».

На початку 90-х років було прийнято рішення розвести у рамках олімпійського чотириріччя літні й зимові Ігри — головним чином заради того, аби не знижувати інтересу до Олімпіад ні взимку, ні влітку, що простежувалося при проведенні таких змагань, за традицією, одного й того ж високосного року.

І саме Біла Олімпіада 1994 р. у Лілліхаммері виявилася знаменною для України принаймні двома важливими подіями. Наша національна олімпійська збірна з зимових видів спорту у складі 37 спортсменів була вперше представлена окремою командою і завоювала на цих змаганнях для нашої незалежної держави першу золоту олімпійську медаль. А по друге, Українське телебачення вперше самостійно транслювало ці Ігри. Група українських телевізійників у Лілліхаммері складалася всього з 6 працівників (для порівняння: японське ТБ було там представлене понад сотнею фахівців). Обсяг же трансляцій на Україну, як і на Японію, — майже сто годин. Принагідно зазначимо, що за цим показником УТ перевершило весь олімпійський репортажний час на російських каналах «Останкіно» і РТР, разом узятих, і ввійшло до першої сімки більше ніж ста телекомпаній світу!

Ще відповідальніші завдання постали 1996 р. на Олімпіаді в Атланті перед щойно тоді створеною Національною телекомпанією України (НТКУ). Всього 11 її працівників (з яких 8 спортивних журналістів) мали забезпечити коментування 199 годин олімпійських змагань з десятків видів спорту. Передачі йшли великими блоками по УТ-1 і УТ-2 зранку й до пізньої ночі.

І ось олімпійські старти 2000 року — цього разу в далекому австралійському Сіднеї. Ексклюзивне право на організацію телетрансляцій на Україну знову виборола НТКУ. Цього разу наші телеглядачі матимуть змогу одержати майже сто п’ятдесят годин репортажів про олімпійські змагання. Коментування забезпечить група з 15 працівників НТКУ, очолювана досвідченим спортивним тележурналістом Валерієм Костіновим. Вона ж зніме на сіднейських аренах і спеціальний відеофільм, де крупним планом постануть олімпійці незалежної України.

Насамкінець слід зазначити, що Сіднейські ігри — перші в історії Олімпіад, які широко висвітлюватимуться не лише телебаченням (у т.ч. ТВЧ), а й з допомогою новітньої інформаційної зброї — «всесвітньої павутини» мережі Інтернет.

«Проблема прав на телетрансляцію є, по суті, лише видимою й очевидною частиною іншої, значно ширшої проблеми пошуку фінансових джерел, необхідних для забезпечення діяльності спортивних організацій».

(Офіційний журнал МОК «Олімпік ревю», №76–77, 1974 р.)

ДОРОГІ ОЛІМПІЙСЬКІ ТРАНСЛЯЦІЇ

Навряд чи хто зможе нині назвати ім’я людини, якій першій спало на думку брати гроші за продаж телебаченню прав на трансляції з місць олімпійських змагань, проте абсолютно точно відомо, що це сталося року 1960-го. І не випадково. Адже на той час у багатьох країнах телебачення стало масовим засобом інформації. Воно успішно перетинало державні кордони: тоді в Європі вже функціонували інформаційні мережі «Євробачення» та «Інтербачення»; трансатлантичним кабелем відбувався обмін програмами між «старим світом» і Америкою; людство стояло на порозі космічного всепланетарного зв’язку. З Римської олімпіади-60 вперше щоденно йшли телевізійні репортажі. І саме тут були вперше продані права на телетрансляцію. Правда, за суто символічну суму — всього 66 тис. доларів. Треба зазначити, що доти МОК продавав лише права на зйомку офіційного кінофільму про чергові Ігри. Телевізійний же ефір запахнув великими грішми для організаторів Ігор. І МОК негайно вніс зміни до Олімпійської Хартії: «Комітети, яким доручена організація Олімпіад і зимових Ігор, повинні сплачувати МОКу певну суму». Розмір її встановлювався залежно від прибутків, одержаних від продажу прав телетрансляцій.

Римський почин був вельми привабливим, і надалі мова йшла вже не про десятки тисяч доларів, а про мільйони. Віднедавна ж — навіть про мільярди. Ось динаміка цих торгів. За продаж прав на телетрансляції з Мюнхенської олімпіади (1972 р.) її організатори взяли з ТБ 13,5 млн. доларів (тобто у 25 разів більше, ніж у Римі 1960 р.), а Ігор в Атланті (1996 р.) — 600 млн. доларів (або у 1000 разів більше від тієї ж таки Римської олімпіади!)

Ще стрімкішим було зростання вартості прав на показ Білих Олімпіад. Уже за висвітлення змагань у Калгарі (1988 р.) телестанції виклали у 6000 разів (!) більше, ніж у Скво-Веллі (1960 р.), де перші телеправа коштували всього лише 5 тис. доларів… А коли з 90-х років МОК «розвів» час проведення зимових і літніх Олімпіад, то показ «снігових стартів» став воістину золотим. Так, права на трансляцію першої Білої Олімпіади третього тисячоліття — Ігор 2002 р. у Солт-Лейк-Сітті — коштують 545 млн. доларів!

Безпосередньо права на телетрансляції кожної Олімпіади продає Оргкомітет. Причому угода укладається за кілька років до відкриття Ігор. Ще з часів Римської олімпіади розгорнулося жорстке суперництво між трьома китами американського телебачення — національними мережами Ей-Бі-Сі, Ен- Бі-Сі та Сі-Бі-Ес за ексклюзивне право висвітлення кожних Ігор. Тоді, 1960 р., перший (і єдиний) раз перемогла Сі-Бі-Ес. Далі (до 1988 р.) найчастіше це право виборювала Ей-Бі-Сі. А ось в останнє десятиліття першість неодмінно залишається за Ен-Бі-Сі. Компанія-переможець розробляє загальну стратегію висвітлення Ігор, створює як єдину світову програму, так і численні її варіанти для «індивідуальних потреб» співзамовників трансляцій — найбільших національних мереж, перепродує «вроздріб» частину прав іншим міжнародним телеоб’єднанням (наприклад Європейській телерадіомовній спілці — EBU). І, як правило, здійснює технічне забезпечення телетрансляцій — від встановлення сотень найрізноманітніших телекамер на стадіонах і в залах до організації супутникового зв’язку на всі континенти планети.

Проте, виклавши за телеправа чималеньку суму, компанія-переможець багато чого хоче й від Оргкомітету Ігор. Часто вона ставить перед організаторами свої умови, які нерідко йдуть у розріз з інтересами олімпійців. Так, за 403 млн. доларів, сплачених Ен-Бі-Сі у Сеулі 1988 р. (хоча попервах Оргкомітет цієї Олімпіади претендував на 1 млрд. доларів), ця компанія зажадала суттєвої зміни розкладу змагань. Сеул для американського ТБ був досить незручним місцем проведення змагань: різниця у часі між олімпійською столицею і східним узбережжям Америки становить 14 годин, що не дозволяло вести прямі трансляції. Обіцяння великих прибутків організаторам Ігор і міжнародним спортивним федераціям з боку Ен-Бі-Сі зробило свою справу: 119 стартів з 237 проходили в інтервалі з 9-ї до 14-ї години, за місцевим часом, що дозволяло показувати їх у США в «прайм-тайм». У Європі ж тоді вже стояла ніч. А що казати про самопочуття спортсменів, організм яких не був звичний «викладатися» такої ранньої пори. При організації Сеульської олімпіади було ще двоє безпрецедентних рішень. Вперше за останні двоє десятиліть уряд Республіки Корея тоді погодився перейти на «літній час», аби дати американському ТБ зайву резервну годину. Та й узагалі, сам початок Олімпіади-88 було… перенесено на тиждень пізніше, ніж планувалося попередньо, — на 17 вересня 1988 р. з тим, щоб Ігри не збіглися з піком змагань у спорті №1 у США — баскетбольним чемпіонатом.

З середини 90-х років права на телетрансляції стали продаватися оптом, тобто відразу на кілька наступних Олімпіад. Так, МОК повідомив, що телеправа на Ігри з 2000-го по 2008-й роки продані EBU за 1 млрд. 442 млн. доларів. До речі, консорціум відомого світового медіа-магната Руперта Мердока пропонував за цей «телепакет» 2 млрд. доларів, але МОК вирішив не псувати стосунків зі впливовим об’єднанням європейських телекомпаній. Якщо ж розкласти цей контракт по окремих Іграх, то вийде, що Олімпіада-2000 у Сіднеї транслюватиметься на Європу за 350 млн. доларів, а Ігри 2004 р. в Афінах — за 394 млн. доларів. А далі EBU пускає «шапку по колу», визначаючи внесок телекомпанії кожної країни у спільну скарбницю. Причому цей фінансовий «пай» залежить від низки обставин: кількості телеприймачів у країні, величини рекламних квот і розцінок, стану економіки держави тощо. Так, Національна телекомпанія України як член EBU одержала виключне право на висвітлення в Україні Сіднейської олімпіади, за що має сплатити 800 тис. доларів, тоді як внесок телекомпанії Франції (де приблизно така сама кількість телевізорів) — у кілька разів більший.

Куди ж ідуть одержані від продажу прав на телетрансляцію кошти? За спеціально розробленою МОКом процедурою, вони розподіляються між МОКом, Національними Олімпійськими комітетами (НОКами), міжнародними спортивними федераціями та Оргкомітетом Ігор. Враховується, що на нього лягають найбільші витрати на підготовку і проведення всесвітніх спортивних свят. Поки що з 26-ти Олімпіад сучасності лише у трьох випадках організатори фінансово виявлялися «у плюсі»: 1948 року — в Лондоні, 1984 р. — у Лос-Анджелесі та 1996 р. — в Атланті. В усіх інших випадках був дефіцит, який у 1960 р. у Римі становив 56 млн. доларів, у 1964 р. в Токіо — 458 млн. доларів, у 1976 р. у Монреалі — аж 900 млн. доларів! Проте є припущення, що найбільше збитків зазнала Московська олімпіада 1980 р.

А який же зиск від усіх цих мільярдних прибутків телеглядачам? Прогнозується, що майже 3 мільярди землян (а це половина жителів планети, 2/3 її дорослого населення) збиратимуться у дні Сіднейської олімпіади біля своїх телеприймачів. 150 годин незабутніх зустрічей із найсильнішими атлетами планети подарує своїм співвітчизникам і Українське телебачення. Трансляції йтимуть головним чином по Першому Національному каналу (УТ-1), хвилі якого сягають, практично, кожної оселі. Сподіваємося, що телесигнал донесе із Зеленого континенту і Гімн України на честь визначних перемог наших олімпійців.

«Олімпійський рух у Москві 1980 року витримав одне з найсерйозніших випробувань за всю свою історію».

(Президент МОК Х.-А. Самаранч)

ВІДЛУННЯ МОСКОВСЬКОЇ ОЛІМПІАДИ

Чи не найдраматичнішими за всю понад столітню історію Олімпіад сучасності були Московські ігри 1980 року — перші (і єдині), які проводилися на теренах колишнього «соцтабору». Зважившись на їх проведення, Політбюро ЦК КПРС на чолі з Генсеком Леонідом Брежнєвим ставило перед собою, певною мірою, мету, аналогічну меті гітлерівських «бонз» у зв’язку з Олімпійськими іграми 1936 р. у Берліні. І там, і тут дуже виразно на перше місце виходив суто політично-пропагандистський посил.

…На мить пригаснуло яскраво-сліпуче проміння прожекторів, і на велетенський монреальський стадіон щільно опустилося шатро зоряної ночі 1 серпня 1976 року. Під звуки урочистої мелодії у чаші повільно згасав олімпійський вогонь. Йшло закриття Ігор ХХІ Олімпіади. І раптом (а це й справді стало сюрпризом для десятків тисяч глядачів, котрі вщерть заповнили головну спортивну арену Монреаля) «ожило» гігантське табло-телеекран, встановлений над трибунами. Через космічний супутник вийшла на зв’язок Москва — столиця наступної ХХІІ Олімпіади. Так, завдяки прямому телевізійному мосту через космос, увесь світ став очевидцем передачі Монреалем олімпійської естафети Москві.

Але ніхто тоді й гадки не мав, яким драматичним буде шлях до суботи 19 липня 1980 р. — дня відкриття ХХІІ Олімпійських ігор.

Починалося ж усе так добре. В очікуванні гостей з «планети всієї» в СРСР споруджувалися нові спортивні та інші «супровідні» об’єкти (у т.ч. спеціальний телерадіокомплекс «Останкіно-Олімпійське»), зводилося «Олімпійське село», реконструювалося безліч інших, розроблялися оригінальні технології телетрансляцій з прицілом «на весь світ», запускалися супутники зв’язку нової серії, «передовики соціалістичної праці» виборювали право пронести факел з олімпійським вогнем шляхами Молдавії, України, Росії і т.д., і т.п.

І раптом загуркотів грім. Його перші розкати пролунали в грудні 1979 р. з далекого Кабула, коли туди увійшов «обмежений контингент» радянських військ і почалася десятилітня неоголошена війна в Афганістані. Своєю чергою, американці розмістили в Європі, поблизу кордонів СРСР, свої крилаті ракети середньої дальності, які могли досягти, наприклад, Києва за 6–8 хвилин. Напруження у стосунках двох «наддержав» зростало. І ось на такому політичному тлі й прозвучав виступ тодішнього президента США Дж.Картера по американському телебаченню 4 січня 1980 р. із закликом до спортсменів «вільного світу» бойкотувати Московську олімпіаду. Правда, ще певний час були спроби якось «модернізувати» цю ідею. Так, на 82-й сесії МОК, яка відкрилася 10 лютого 1980 р. у Лейк-Плесіді, НОК США виступив з пропозицією про перенесення, відстрочку чи навіть скасування Ігор у Москві. Проте МОК підтвердив своє рішення щодо проведення Олімпіади-80 у столиці СРСР. Тоді 26 лютого під час прийому у Білому домі спортсменів США — учасників Білої Олімпіади у Лейк-Плесіді американським президентом була офіційно висловлена пропозиція щодо проведення «альтернативних ігор». Не без тиску з боку США урядам тридцяти країн (у тому числі Австралії, Японії, Єгипту, Ізраїлю, ФРН та ряду інших) вдалося переконати свої НОКи відмовитися від участі у Московській олімпіаді. Але понад 80 країн усе ж вирішили надіслати своїх спортсменів на ці Ігри.

Тож і радянському телебаченню треба було готуватися до висвітлення найбільших змагань сучасності з роздачею сигналу телемережам різних країн світу. І хоча всього за 13 років до Олімпіади-80 у Москві ввели в дію найкрупніший у Європі Останкінський телецентр, було ясно, що його потужностей не вистачить для створення двох десятків олімпійських телепрограм. У стислі терміни неподалік 540-ме- трової Останкінської телевежі виріс білостінний корпус Олімпійського телецентру вартістю понад 300 млн. рублів (що, за тодішнім офіційним курсом, сягало близько півмільярда доларів). У ньому було передбачено 18 апаратно-програмних блоків ТБ, 21 телевізійну і 70 радіомовних студій. Проте зі спорудженням «Останкіно—Олімпійського» (або, як він офіційно називався, — АСК-3: апаратно- студійний комплекс №3) так квапилися, що, муруючи фундамент, «забули» там… цілий бульдозер! А коли зводили стіни, то головний виконроб переплутав сторони світу, й новий телецентр став «спиною» до осьового проспекту Академіка Корольова та основного Останкінського ТЦ. А саму помпезну п’ятиповерхову будівлю від входу й аж до даху навіщось «прорізали» широченними однопрольотними сходами, якими відтоді, практично, так ніхто й не користується (достатньо численних ліфтів). Що ж до обладнаних 1980р. новітньою апаратурою теле- і радіостудій АСК-3, то їх на час Московської олімпіади віддали в оренду тільки закордонним компаніям, а для роботи власних коментаторів залишили те, що було під рукою у «старому» Останкінському телецентрі. До речі, надійно ізолювавши закордонних телевізійників від їхніх радянських колег. Головними ж адресами Ігор ХХІІ Олімпіади мали стати 29 стадіонів і спортивних залів та споруд Москви, звідки з допомогою 70 кольорових пересувних телевізійних станцій (ПТС) основна частина змагань транслювалася у прямому ефірі (чи у відеозапису) по обох програмах ЦТ СРСР, а також подавався сигнал закордонним телекомпаніям.

Як відомо, крім московських олімпійських спортивних арен, деякі змагання проводилися і в інших містах. Так, відбіркові футбольні турніри проходили також у Ленінграді, Мінську та Києві, а у Таллінні — вітрильна регата. Тож певну дещицю коштів організатори Олімпіади-80 «відстібнули» й на модернізацію окремих споруд цих міст, у т.ч. й телевізійного призначення. Так, за нормативами МОКу, освітлення футбольних полів має сягати 1200–1500 люксів. Те ж, що тоді було на київському Республіканському стадіоні, не перевищувало 450. Замість старих 35-метрових освітлювальних щогл були споруджені 75-метрові, на кожній з яких встановлювалося по 250–300 світильників (до речі, це обладнання діє й дотепер, хоча вже не в усьому відповідає сучасним нормативам міжнародних трансляцій). Серед багатьох інших об’єктів реконструкції Республіканського стадіону (нині — Олімпійського) було й переобладнання коментаторських кабін для ведення телерадіорепортажів.

Напередодні Олімпіади-80 українська Республіканська студія телебачення одержала істотне технічне переоснащення: надійшло 5 новітніх кольорових ПТС «Магнолія» з телекамерами французької фірми «Томсон», а також відеозаписуючі пересувки ПТВС-3ЦТ кіровоградського виробництва. У Києві трохи раніше з’явився навіть рідкісний американський «телефрукт» — дисковий апарат повторів сюжетів (АПС) фірми «Ампекс», який дозволяв в уповільненому показі (аж до стоп-кадру) «згадувати» найгостріші моменти спортивних поєдинків (у першу чергу гольові моменти футбольних та хокейних матчів). Але найбільше раділи режисери ручній телекамері німецької фірми «Бош» і доданому до неї 20- кілограмовому «портативному» відеомагнітофону, який доводилося котити у візку типу «кравчучки». Звичайно, то ще не була легенька конструкція зразка добре відомого нинішнім телевізійникам сучасного електронного тележурналістського комплексу (ТЖК). Проте, на відміну від величезної 17-тонної ПТС з її неповороткими стаціонарними камерами, така «мобільна» знімальна апаратура могла вже вільніше «гуляти» спортивним майданчиком, даючи кадри у незвичних ракурсах.

Для висвітлення олімпійських футбольних поєдинків у Києві була розроблена спеціальна партитура показу цих змагань з використанням двох ПТС і вищезгаданої «портативної» апаратури (всього — 9 камер). Причому від двох із них, встановлених за ворітьми, сигнал по виокремленій лінії зв’язку подавався до телецентру на Хрещатику, 26, записувався на АПС, що дозволяло за потреби уповільнено відтворювати для телеглядачів гострі моменти гри, до того ж — у незвичному ракурсі. Нині все це звичне для роботи спортивних режисерів багатьох українських компаній, а тоді — двоє десятиліть тому — то було вперше.

Проте сподівання радянського теленачальства хоча б «під Олімпіаду» істотно технічно переоснаститися, насамперед за рахунок закордонного обладнання, яке на порядок випереджало вітчизняне, загалом не справдилися. Бойкот американцями та іншими західними партнерами Олімпіади- 80 негативно позначився й на спробі Держтелерадіо СРСР забезпечити новітнім телеустаткуванням бодай найвідповідальніші трансляції. Попередньо передбачалося, що компанія-переможець, яка виборе ексклюзивне право вести передачі з олімпійської Москви на ввесь світ, надасть ЦТ СРСР телеобладнання на 25–30 млн. доларів. Але бойкот Ігор зашкодив і цьому.

Тоді організатори Олімпіади-80 вирішили діяти в дусі принципів «централізованої соціалістичної економіки», інакше кажучи — «з миру по нитці». Зокрема, з Києва до Москви відіслали 4 новітні ПТС «Магнолія», кіровоградську пересувку ПТВС-3ЦТ, апарат повтору сигналів. З цією телетехнікою до столиці Ігор були відряджені понад тридцять київських телеоператорів, режисерів, інженерів та техніків (цю творчо-виробничу бригаду очолював тодішній директор Республіканського телецентру Віктор Оркуша). Вони брали безпосередню участь у показі олімпійських змагань. Так, одна з київських телепересувок працювала на Великій спортивній арені в Лужниках (а всього там було 15 ПТС, тобто 60 стаціонарних телекамер, не рахуючи ручних). Інші київські ПТС транслювали змагання велосипедистів у Крилатському, вели репортажі з волейболу на Малій спортивній арені.

А як позначилося висвітлення Олімпіади-80 на глядачах тих країн, котрі бойкотували Ігри? Згідно з Хартією МОКу, телебачення держави, яка принципово відмовилася брати участь в Олімпіаді, позбавляється права транслювати змагання. Йому лише дається можливість показувати у випусках новин щодня короткі відеорепортажі про найголовніші події. За право вести передачі з Москви боролися три тодішні «кити» американського ТБ: загальнонаціональні мережі Ей-Бі-Сі, Ен-Бі-Сі та Сі-Бі-Ес. Їхні переговори з московським Оргкомітетом Ігор тривали півтора року, і в лютому 1977 р. між господарями та компанією Ен-Бі-Сі було укладено угоду на продаж їй ексклюзивних телеправ за 120 млн. доларів (включаючи вищезгадане постачання телевізійного обладнання). Своїм оголошенням бойкоту Олімпіади-80 президент США Дж. Картер заборонив американським компаніям наводити будь-які контакти щодо цієї спортивної акції. Тож і Ен-Бі-Сі по- збулася можливості транслювати з Москви 152 години змагань, що було обумовлено договором з Орг- комітетом. Її реальне олімпійське телеменю у 1980 р. обмежилося всього кількома годинами хронікальних відеосюжетів для випусків новин. Бойкот коштував Ен-Бі-Сі 200 млн. доларів, які компанія планувала отримати від розміщення реклами в прямих трансляціях змагань ХХІІ Ігор. Ну а Оргкомітет Олімпіади-80 все ж одержав 85 млн. доларів від цього за 3 роки наперед укладеного телеконтракту. Проплату здійснила посередницька страхова компанія. Правда, і радянській стороні довелося суворо дотримуватися своїх зобов’язань, передбачених угодою з Ен-Бі-Сі: всі «зафрахтовані» американцями технічні засоби на спортивних спорудах (у т.ч. й на Республіканському стадіоні в Києві) протягом 16 олімпійських днів у повній готовності… простояли в резерві. До речі, для висвітлення Олімпіади-80 до Москви все ж прибула американська медіа-команда у складі 114 журналістів, а також 60 співробітників телекомпанії Ен-Бі-Сі (котрі, фактично, виявилися незатребуваними).

Олімпіада в будь-якій країні коштує дуже дорого. Так, на організацію Ігор 1992 р. у Барселоні було витрачено 10 млрд. доларів. Вважається, що й Московська олімпіада була не менш затратною. Але її бюджет був настільки утаємничений, що й тепер конкретні цифри назвати важко.

Але ті, кому нині вже за сорок років, а то й 50-60, згадуючи літо 1980-го, насамперед говорять про власну причетність до грандіозного спортивного свята — ХХІІ Ігор. І в багатьох домівках досі зберігаються фарфорові статуетки того самого «ласкавого Миші» — легендарного ведмедика-талісмана Олімпіади-80…

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60