Рауль ЧІЛАЧАВА: «Якщо у народу є самобутня поезія, пісня і... кухня — отже, народ відбувся!»

Поділитися
Рік Грузії в Україні закінчується. Але співробітництво, взаємна симпатія та дружба між нашими народами закінчитися не можуть: ці категорії не підвладні календарному й офіціозному розпорядку...

Рік Грузії в Україні закінчується. Але співробітництво, взаємна симпатія та дружба між нашими народами закінчитися не можуть: ці категорії не підвладні календарному й офіціозному розпорядку. Так вважає Рауль Чілачава, грузин за національністю і... чудовий український поет, перекладач, завдяки якому Грузія «почула» практично всіх найкращих письменників України, а Україна — дізналася про грузинських.

Нині Рауль Чілачава очолює Держкомітет у справах національностей і міграції, поєднуючи, здавалося б, непоєднуване — громадську діяльність із високою поезією. Залишаючись патріотом землі, на якій він живе от уже більш як тридцять років, Рауль Шалвович із щирою любов’ю розповідає про свою батьківщину, її багатобарвну самобутність.

— Раулю Шалвовичу, ви давно живете в Україні, чи помітили ви якісь особливості подібності та відмінності грузинського й українського народу?

— В Україні є приказка «Два козаки — три гетьмани», у грузинів вона звучить схоже: «Два грузини — три царі». Це, мабуть, те єдине, що є точкою дотику між двома народами. Тут усе одне до одного, адже ми — крайні індивідуалісти. Індивідуалізм і тонкий ліризм нерідко стають причиною, так би мовити, плюралізму в одній голові. Коли нам вдасться перевести цей власний «плюралізм» у русло «консенсусу» із самим собою — ми чудові!

В іншому ж між українцями та грузинами мало подібності. Саме в цьому і криється запорука взаємного притягання.

— Які, на вашу думку, відмітні риси грузинського характеру?

Узагальнений образ грузина передбачає певний артистизм у поведінці, спілкуванні, навіть у русі. Він любить виглядати ефектно, справляти враження на оточуючих, і задля цього готовий пожертвувати останньою копійкою. Недарма сусіди-вірмени нас називали «гіж врацуа» — тобто «божевільні грузини». І справді, коли на початку 20-х років минулого століття вірменські та грузинські емігранти потрапили в Париж, то перші відкрили банк, а другі — ресторан. Як то кажуть, кожному своє!

Загальновідомою рисою грузинів є їхня знаменита гостинність. З цього приводу існує відомий жарт про те, як грузин, врятувавшись під час аварії корабля, опинився на незаселеному острові, де, як то кажуть, і трава не росте. Через якийсь час, знесилений від поневірянь і голоду, він побачив ще кількох жертв нової катастрофи, котрі добиралися до берегів острова. Першою думкою, що промайнула в голові грузина, було: «Ото ганьба! Мені ж нічим їх почастувати!»

— Грузинська кухня славиться у світі поряд з італійською та французькою. Які її особливості?

Кажуть, якщо у народу є самобутня поезія, самобутня пісня і самобутня кухня, отже, він відбувся. У грузинській дійсності існування цієї трійці незаперечне.

Особисто для мене грузинська кухня — найкраща у світі, хоча особливим знавцем кулінарії і тим більше гурманом себе не вважаю. У чому секрет її принадності? На мій погляд, насамперед у вишуканості рецептів, розмаїтті інгредієнтів, комбінації всіляких овочів і трав, без яких не обходиться по суті жодна грузинська страва, і, звісно, в майстерності кухаря. До речі, у кожному куточку Грузії одну й ту ж страву готують зовсім по-різному, що таїть у собі особливу інтригу.

У наше національне меню входять десятки страв, серед яких найпопулярнішими є сациві, хінкалі, чакапулі, хашлама, чахохбілі, купати, кучмачі, смажене порося, еларджі, гомі, аджабсандал і, звісно ж, хачапурі.

— Окрім найсмачніших страв, існує ще й особливість, яку часто можна побачити в грузинських фільмах — це «особливість національного застілля». Чи правда, що у грузинів існує особливий сценарій, за яким відбувається приймання гостей або приятельська зустріч?

Застілля в Грузії — особливий ритуал, до якого ставляться як до мистецтва, справжньої творчості, що передбачала певну сюжетну лінію, тонку режисуру. Я в Києві завжди з посмішкою дивлюся на запрошеного тамаду, котрий за гроші говорить заздалегідь завчені банальні слова на адресу геть незнайомих йому людей. У грузинському ж розумінні тамада — це людина, котра прекрасно знає тих, хто зібрався, член або родич родини, в якій відбувається подія.

Найкращий тост — завжди експромт, виголошений з конкретної нагоди. Обов’язковими є тости за батьківщину, предків, батьків, дітей, родичів, окремий тост — за господиню, котра приготувала частування; бувають тости на вільні теми, які вимагають кмітливості, спритності, неординарності мислення.

За грузинський стіл сідають як чоловіки, так і жінки. Ніякого звичаю, що забороняє жінці сидіти в кампанії чоловіків, у нас немає. Поза застіллям лише ті жінки, які забезпечують належне частування всім присутнім.

За грузинським столом, як правило, п’ють сухе біле вино, тому що з міцними напоями таку кількість тостів не подужає ніхто...

— Мабуть, грузинські вина — особливе надбання Грузії. Чи правда, що Грузію у світі вважають колискою виноробства?

— Міркуйте самі: із відомих у світі 4000 сортів виноградної лози в Грузії ростуть 400! Вина, виготовлені з них, захоплюють своїми смаковими якостями і цінуються за свою ексклюзивність. Наприклад, знамените червоне вино «Хванчкара» виробляється з винограду, котрий у сусідньому селі має білі ягоди. Пояснюють це унікальним поєднанням місцевого клімату й грунту водночас. Цікаво також знати, що назви абсолютної більшості грузинських вин походять від місцевості, де росте той чи інший сорт винограду.

До цікавої грузинської традиції, на мій погляд, відноситься запрошення гостя в марані, в окреме приміщення, де в глиняних конусоподібних посудинах — квеврі, закопаних у землі і закритих герметично, містяться вина різних сортів і віків. У багатьох сільських родинах досі існує звичай, відповідно до якого на честь народження дитини запечатують іменні квеврі до дня її повноліття, весілля тощо. На той час вино, завдяки унікальним умовам зберігання, стає витриманим, смачнішим.

— З радянських часів нам дісталася купа міфів про грузинів. В основному їх зображували в кепках-аеродромах, які продавали гвоздики на базарі...

— Як я вже казав, історія Грузії починається з міфів, і за весь час нашого існування їх створено чимало. Серед них зустрічаються й негативні. Особливо постаралися радянські «міфотворці», котрі ліпили (в анекдотах і кінофільмах) образ гуляки-грузина, котрий портфель, набитий краденими грошима, називав гаманцем, і марнував життя у фешенебельних ресторанах в оточенні слов’янських дівчат. Був й інший образ: малограмотний, довгоносий шахраюватий тип із кепкою-аеродромом на голові, котрий розмовляє із жахливим акцентом (я особисто вважаю, що людина чужою мовою якраз і повинна розмовляти з акцентом, нічого ганебного в цьому не бачу), продає на базарі квіти і цитрусові. Насправді ж історично так склалося, що грузини чомусь ніколи не вирізнялися особливими талантами в торгівлі. Лихварями і власниками великого капіталу в Грузії, на жаль, в основному завжди були представники інших національностей.

До речі, про кепки-аеродроми. Це гротескний варіант звичайної кепки, котра на Кавказі (не тільки в Грузії) чомусь утвердилася саме в такому вигляді. Насправді ж національний головний убір грузинів радше скидається на шапку-невидимку, аніж на «аеродром». Багато людей, напевно, бачили повстяні сванські або кахетинські шапки, які тісно облягають голову. У давнину їх носили воїни під шоломом, щоб пом’якшити удари меча, але пізніше стали носити вже й без шолома.

— Які грузинські традиції збереглися до наших днів?

— Багато грузинських традицій, як і традиції інших народів, з часом трансформуються, іноді, на жаль, спотворюються або втрачаються зовсім. Це об’єктивний процес і ми тут не виняток. Однак у Сванетії, наприклад, де ще зустрічаються патріархальні родини, котрі складалися з кількох поколінь одного роду, глава сімейства засідає в спеціальному кріслі — скарцхулі — (схожому на трон), видовбаному з дуба чи бука. Його слово для нащадків — закон. До нього приходять за порадами, у нього просять благословення на весілля, він виступає медіатором у спірних питаннях.

Коли в Тбіліському університеті йдуть приймальні іспити, підступи до нього перекриває поліція (у Грузії вже поліція!), адже уболівати за своїх дітей приходять не лише батьки, а й близькі та далекі родичі. Це видовище крутіше від міжнародного футбольного матчу.

Народження сина — головна радість у сім’ї, адже він продовжувач роду. Грузія — маленька країна, і вона має особливу потребу в чоловіках (дівчат, зрештою, можна і на стороні пошукати!). Виховання сина — справа батька та дідуся. Дитина має виховуватися в колі чоловіків, переймати їхній досвід і звичаї, звикнути до суворої повсякденності, щоб у дорослому житті легше долати труднощі.

Головна заповідь для грузинської дівчини — зберігати цнотливість до заміжжя. Вона повинна володіти всіма премудростями сімейного життя, вміти гарно куховарити, бути ніжною і доброзичливою. Це досить складна наука, але ті, хто її досконало опанують, не матимуть проблем у майбутньому сімейному житті.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі