САМУРАЇ — ВіЙСЬКОВИЙ СТАН ЯПОНіЇ

Іраїда Сергійчук 21 липня 2000, 00:00

Читайте також

Іраїда СЕРГІЙЧУК, кандидат історичних наук

Самураї, сегун, дайме, хатамото... Хто вони такі? Яку роль відігравали у складному суспільно-політичному житті далекої загадкової східної держави?

На межі XVI—XVII століть у Японії завершився тривалий період феодальних воєн. На його останньому етапі точилася непримиренна боротьба за владу між князями Хідеєрі й Токугава. 1600 р. князь Іеясу Токугава розгромив своїх ворогів у битві під Секігахара. Імператор особливим указом передав йому політичну владу в країні та призначив сегуном — військовим правителем Японії. Виник сегунат Токугава (1603—1867) — військово-бюрократичний тоталітарний режим. Його метою було створення стабільного порядку, що грунтувався на пануванні феодалів. Титул і влада сегуна успадковувалися. Імператор царював, але не керував. Його належним чином ушановували, але підкреслювалося, що божественному правителю не личить опускатися до будь-якого спілкування зі своїми підданими. Опорою цього режиму були самураї — військово-служиве дворянство, професійні воїни.

Особливий соціально-політичний статус й ідеологія самураїв формувалися кілька століть. Остаточно правила їхньої поведінки на службі й у побуті закріпив «Звід законів військових домів», виданий сегуном Іеясу Токугава 1615 р. У XVII ст. в Японії було 400 тисяч самураїв, разом із членами родин чисельність цього стану сягала 2 млн. чоловік при населенні країни 28 млн. В основу військової організації самураїв покладено принцип «феодальних щаблів». На вершині цієї структури стояв сегун. Його васалами були князі — дайме.

Васалами князів були хатамото (буквально — прапороносці). Самураї цієї категорії, як правило, ставали чиновниками, обіймали важливі державні посади, виконували особливі доручення. Васали васалів — дрібні місцеві феодали байсін — мали на службі декілька десятків воїнів. На нижчому щаблі самурайської ієрархії стояли рядові воїни — кенін. Поза цією системою перебувала велика група самураїв — ронін, котрі втратили свого пана й ніде не могли знайти іншу військову службу. Вони брали участь у міських і селянських повстаннях, створювали банди розбійників, ставали піратами.

Виховання самурая починалося з народження й закінчувалося в 15 років. Юнак проходив обряд посвячення в самураї, одержував справжні бойові мечі, з якими не розлучався все життя. Століттями було відпрацьовано систему моральної, військової та фізичної підготовки самураїв, існували різноманітні школи та напрями бойових мистецтв. Головна їх особливість — це висування на чільне місце морально-етичного виховання, цілеспрямоване й копітке формування в кожному воїні певних чеснот, на що не шкодували ні часу, ні сил. Основою виховання служив кодекс самурайської етики — бусідо (шлях воїна). Це синтез трьох ідеологічних течій: сінтоїзму, буддизму, конфуціанства. З японського вчення сінто було за- позичено й доведено до абсолюту ідею патріотизму, відданості ім- ператору. Китайський дзен-буддизм висував концепцію самовдосконалення людини, створення потрібної психологічної налаштованості шляхом медитації та входження в небуття перед лицем смертельної небезпеки. Морально-етична доктрина конфуціанства виходила з суворої ієрархічності в суспільстві й державі, зверхності вищих за станом над нижчими і беззастережного дотримання раз і назавжди встановленого порядку. Самурай був зобов’язаний чітко усвідомлювати свій моральний обов’язок перед господарем і беззаперечно виконувати покладені на нього обов’язки. Головні принципи бусідо: вірність панові, обов’язок, мужність, скромність. У кодексі самурая було виписано їх точне тлумачення, яке не допускало різночитань, не вимагало самостійних оцінок і міркувань. Уміння володіти собою й керувати своїми почуттями доводилося до досконалості.

Найвищою чеснотою самурая, найвищим подвигом і проявом особистого героїзму вважалася готовність зробити харакірі — самогубство шляхом розкраювання живота. Слово «харакірі» у дослівному перекладі означає «різати живіт». Відповідно до філософії буддизму, життєвий центр людини міститься в животі (за європейськими поняттями — у серці). Самогубство здійснювалося особливим мечем за спеціальним обрядом, який необхідно було точно виконати. Надрізи робилися по-різному, але неодмінно так, щоб нутрощі випали назовні, а виконавець обряду не вижив. Причинами самогубства були смерть господаря, приниження честі, скоєння ганебного для самурая вчинку. Його могли також зробити за вироком суду.

У японській історії є випадки харакірі, які важко зрозуміти європейцю. Так, брати Сакон, Наїкі й Хатімаро намагалися вбити сегуна Іеясу Токугава, вважаючи, що він несправедливо скривдив їхнього батька. Замах закінчився невдало, суд засудив молодих людей до самогубства, а заразом і їхнього 8- річного брата, щоб у майбутньому уникнути кровної помсти. Дитину ще не вчили виконувати харакірі, справедливо вважаючи, що в його віці це вміти не обов’язково. Братів хвилювало не те, що він ні в чому не винен, а те, щоб він помер правильно. Під час обряду хлопчик сів між братами, котрі, терплячи страшний біль, повільно розповідали й показували, що і як треба різати. Восьмирічна дитина мовчки й холоднокровно виконала обряд, не зганьбивши ім’я свого роду.

Крім чисто професійних особливостей, притаманних стану воїнів, самурай, за бусідо, мусив мати такі риси як доброзичливість, милосердя, жалість, великодушність, симпатію до людей. На жаль, високі принципи бусідо й кодекс поведінки не поширювалися на все суспільство, на його нижчі стани: селян, ремісників, торговців. З ними самураї були грубі, жорстокі, несправедливі. Один із законів Токугава проголошував: «Прості люди, котрі поводяться негідно щодо представників військового класу чи котрі виявляють недостатню повагу до безпосередніх і непрямих васалів, можуть бути зарубані на місці».

Система виховання самураїв включала фізичну та військову підготовку. У багаторічних тренуваннях шліфувалася техніка бою, розвивалися сила, витривалість, миттєва реакція й координація рухів. Самурай повинен був бездоганно володіти бойовими мистецтвами та прийомами рукопашної боротьби. Деякі види самурайських єдиноборств нині є міжнародними чи національними видами спорту. Це дзюдо — бій без зброї, кендо — фехтування на мечах, кюдо — стрільба з лука. На їх основі створено також нові види спорту. При вихованні самурая вважалося, що зробити його бездоганним професійним воїном набагато легше, ніж виховати в ньому відповідний стан духу.

У 40-х роках XVI ст. біля південних японських островів з’явилися португальці. З дозволу місцевих правителів вони розгорнули пропаганду католицтва, почали навертати населення до своєї віри, а також ввезли в країну вогнепальну зброю в обмін на золото. 1575 р. в Японії вперше використали вогнепальну зброю в бою, що дало приголомшуючий ефект. Князі почали формувати у своїх дружинах загони стрільців із селян, порушивши монополію самураїв займатися військовою справою.

1637 р. у Сімабара неподалік Нагасакі почалося селянське повстання, спрямоване проти сваволі місцевого князя. Його учасники були християнами й отримали від португальських місіонерів вогнепальну зброю. Протягом кількох місяців армія сегуна не могла розбити загони нікчемного нижчого стану, що було нечуваною ганьбою для самураїв.

Сегуну допомогли голландці. Їхні судна обстріляли укріплення повстанців з гармат. Придушивши повстання, сегун заборонив християнство, місіонерську діяльність і «закрив» Японію для іноземців. Під страхом смерті за будь-яких обставин їм заборонялося ступати на територію країни. Чужоземний корабель, що прибував до берегів Японії, підлягав знищенню разом з екіпажем. Для обмежених контактів із зовнішнім світом сегунат залишив один порт — Нагасакі, куди двічі на рік могли зайти китайські й корейські судна. Таке саме право надавалося й голландцям на знак вдячності за допомогу сегуну 1637 р. Понад два століття Голландія була єдиною країною Заходу, що мала якісь зв’язки з Японією.

«Закриття» Японії врятувало її від європейських колонізаторів, але законсервувало в незмінному вигляді існуючі порядки, зашкодило економічному й технічному розвиткові. За 250 років існування сегунату Токугава в самурайській армії мало що змінилось і в тактиці ведення бою, і в озброєнні. У середині XIX ст. західні країни силою зброї захотіли «відкрити» Японію. Тут з’ясувалося, що самурайське військо неспроможне ефективно протистояти невеличким, але озброєним за останнім словом тодішньої бойової техніки загонам зі США, Англії, Франції та інших країн. Сегун, поступаючись обставинам, підписав із європейцями серію нерівноправних договорів (1854—1858). Ці події переконливо довели, що і сегунат, і його опора — самурайська армія віджили своє і не відповідають новій історичній добі.

1867 р. в Японії відбулася буржуазна революція, яка ліквідувала стани, привілеї самураїв і зробила всіх громадян рівними перед законом. Почалася серія радикальних перетворень. 1872 р. військова реформа скасувала самурайське ополчення й запровадила загальну військову повинність. Армію почали створювати за найкращими світовими зразками. Проте й у новій армії зберігся значний вплив самурайства, його представники легко обійняли найвищі командні пости, офіцерські посади. Ідеологічною основою залишився кодекс бусідо. Насаджувався «самурайський дух» із його найгіршими сторонами — сліпим фанатизмом, божевільною вірою в авторитети, нетерпимістю до нижчого званням і станом, презирством і жорстокістю до інших народів. Головними рисами імператорського ладу (1868—1945) стала мілітаризація суспільства, зовнішня експансія, колоніальні війни, агресія проти багатьох країн Далекого Сходу й Південно-Східної Азії. Японський мілітаризм було наголову розбито у Другій світовій війні. За нині чинною конституцією 1947 р. Японії заборонено мати армію, хоча, порушуючи ст. 9, вона має «сили самооборони».

ІІ
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56