Сергій Поярков: «Коли б мене цікавило, як побільше заробити, я давним-давно покинув би мистецтво»

Поділитися
Про картини Сергія Пояркова можна писати довго, красиво і філософськи. Втім, він і сам це вміє, що й продемонстрував в альбомі «Безукоризненное несовершенство», котрий розійшовся вже повторним 2,5-тисячним накладом...
Сергій Поярков починав як ілюстратор, співпрацював із виданнями «Огонек», «Юность», «Собеседник». Виграв Гран-прі конкурсу Рона Хаббарда «Ілюстратори майбутнього» (Лос-Анджелес), де зараз є членом журі, і силу-силенну інших міжнародних призів у цій галузі. Роботи виставляли в США, Європі, Україні, Росії, знаходяться в приватних колекціях багатьох відомих людей. Автор книг «Баланс противоречий» і «Безукоризненное совершенство».

Про картини Сергія Пояркова можна писати довго, красиво і філософськи. Втім, він і сам це вміє, що й продемонстрував в альбомі «Безукоризненное несовершенство», котрий розійшовся вже повторним 2,5-тисячним накладом.

Він виставляється в найбільших музеях і галереях світу, продає картини вітчизняним олігархам і голлівудським зіркам, їздить на крутому джипі, будує особняк і збуджує найрізноманітніші, але завжди сильні почуття колег і глядачів.

На думку Сергія Пояркова, некомерційних художників не буває. Бувають комерційно успішні і… не дуже. Він — успішний. І це головне.

— За вашими численними заявами у пресі складається враження, що ви відстоюєте абсолютну цінність успіху: переможців не судять. На вашу думку, успіх завжди приходить заслужено?

— Будь-який творчий бізнес — «бізнес» англійською мовою означає «діло, заняття», у цьому слові немає нічого ганебного, — найбільш висококонкурентний. І головна якість художника, письменника, манекенниці — це характер. Якщо ми згадаємо всіх художників, чиї роботи висять по світових музеях, ми з подивом виявимо, що 99% із них були багатими й успішними за життя.

Мене ніщо так не надихає, як критика моїх неуспішних колег. Здоровий художник ніколи привселюдно не лаятиме свого колегу. Він може полаяти напрям, тенденцію, але поіменно — ніколи.

— А ви самі за що не любите модерністів?

— Я не люблю шахраїв. Я вважаю, художників, які, не написавши жодного рядка, кажуть, що вони філософи, розвелося до фіга. Є шахраї краще маркетовані, є гірше. Люди піддаються рекламі. Була рекламна кампанія «комунізм» — яка кількість людей у це щиро вірила!

Так само сучасне мистецтво: чотири мазюки і вісім мільйонів доларів — це розводка у чистому вигляді. У Пікассо є 30 тис. полотен. Його є сенс розкручувати значно більше, аніж, скажімо, Веласкеса: є на чому зрубати комісію. Але це не проста розводка, як МММ, а ешелонована. Про це я докладно написав у своїй новій книзі. Бажаючі можуть ознайомитися з нею на сайті www.poyarkov.com

— Модерніст, який не вміє малювати, але володіє талантом менеджера, доможеться успіху. А талановитий художник із класною академічною школою й оригінальним стилем, але без комерційної жилки?

— Якщо він гіперпрофесіонал — так! Є геніальний ілюстратор, наш із вами сучасник — Слава Єрко. Він інтроверт, не нахрапистий, узагалі скромняга. І він затребуваний, замовники його просто «рвуть на частини»!

Я сам дуже довго займався ілюстрацією, виграв купу міжнародних призів. Я давним-давно цей бізнес облишив, але досі відбиваюся від пропозицій щось проілюструвати. Не буває незатребуваних професіоналів. Бо вони завжди в дефіциті.

— Як довго ви жили в Америці?

— Складно порахувати. Іноді дев’ять місяців на рік, іноді шість, іноді вісім, іноді два. Гадаю, загалом і цілому в нормальних країнах я прожив років п’ять-шість.

— І у вас сформувався світогляд людини з «нормальної країни»?

— Швидше, людини, котра однаково комфортно почувається у нормальній країні і в ненормальній. Я ловлю кайф від зміни місць: продовжую розуміти, що відбувається тут, і вже розумію, що відбувається там.

— А вас — пустили?

— Я спілкувався з Траволтою, Крузом, Спілбергом, Гором, Соросом, Сільвербергом. З усіма великими американськими письменниками-фантастами, кого я читав у дитинстві. Все це мої друзі, вони пишуть відгуки на мої книжки. Значно простіше, аніж обігнати американців роботою, сказати: вони тупі. Не намагатися зрозуміти, чому 65% світової економіки знаходиться в одній країні. Чому весь бомонд світового інтелекту живе в США, мало того — йде колосальна еміграція з Європи в Америку.

— Особисто у вас не виникає бажання виїхати?

— А у мене нема потреби. Тому що я і так офіційно громадянин США, я плачу там податки. Я отримав від американського уряду грін-кард «за екстраординарні здібності в галузі мистецтва» — там така політика. В Україні й Росії такої політики немає. Наші політики непрофесійні в тій таки ж мірі, що й наші художники.

— Кажуть, що в Україні немає ні нормального шоу-бізнесу, ні видавничої справи. А чи є в нас ринок образотворчого мистецтва?

— У нас є базар образотворчого мистецтва, є крамниці. Галерей, у тому сенсі, що в це поняття вкладають у Нью-Йорку, у нас немає. Галерея — це складно влаштований бізнес. Там починаються такі матерії, котрі нам у нинішній ситуації просто не потрібні. Тому що мистецтво — це останній із високоприбуткових бізнесів, який статуюється в будь-якій державі після того, як воно структурно оформляється. У нас ще поділили не всі «Криворіжсталі», не всі глиноземні комбінати й обленерго. І поки це все не поділять, годі навіть мріяти про ринок мистецтв.

А коли він у нас з’явиться, я покваплюся розчарувати романтичних колег: серйозні менеджери, котрі займаються промоутингом арту і роблять на цьому великі гроші, ніколи не мають справи з котами в мішках. Вони, як правило, беруть на борт людей, чий річний доход і без їхніх зусиль уже перевалив за сто тисяч доларів. Як сказав один мій знайомий — у світлі останніх подій у політичному бомонді я не кажу слово «бандит», я кажу «людина важкої долі» — так ось, він сказав: «Я ніколи не допомагаю тим, хто не може сам собі допомогти».

— А як позиціонуються щодо арт-ринку українські олігархи?

— Той же Віктор Пінчук — людина дуже грамотна. Він почав працювати в гіпотетично гіперправильному напрямі! Він допомагає статуювати у мізках людей, що сучасне мистецтво варте грошей, його потрібно заохочувати, збирати. Мені геть не подобаються митці, котрі були представлені на його виставці «Прощай, зброє!», але кожен подібний захід просуває ринкову ситуацію в мистецтві вперед.

На цій виставці було представлено один із напрямів, а позиціонувалася вона як «сучасне українське мистецтво» взагалі. Там не було самодостатніх постатей: Олега Пінчука, Івана Марчука, Слави Брейша, Ігоря Горіна, Слави Єрка... можна перелічувати далі. Але це нормально. Адже, я гадаю, Пінчуку ніхто не віддасть монополію в цій справі. Це ж у перспективі престижніше, аніж конкуренція футбольних клубів! І от на цій конкуренції наше мистецтво сучасне українське піде в гору.

— На вашу думку, держава повинна брати участь у цьому процесі?

— Я глибоко переконаний, що жодна здорова культура світу не може виростати на державній цицьці. Державна підтримка мистецтво вбиває. Вона ніколи не допомагала мистецтву, вона його деструктурувала, починалося дармоїдство. Не допомагала держава ні Шекспіру, ні Пушкіну, ні Шевченку — і нічого, пацани змогли!

Я бачив виступ однієї дами із СПУ, яка казала: віддайте нам Будинок творчості в Криму, ми будемо здавати його в оренду, а на отримані гроші видавати книги і таким чином достукаємося до читача. Вона бреше: немає в неї читача. Максимум, що потрібно таким, як вона — це ксерокс. Їхній читач буде задоволений десятьма примірниками. Письменник — не той, хто пише, а кого читають.

Моя остання книга розійшлася накладом дві з половиною тисячі, другий такий же наклад теж розкупили. Її ціна — за 50 доларів. Я її продаю на найбільш висококонкурентному ринку світу — ринку подарункових видань у США, куди хочуть пробитися всі, тільки не виходить майже ні в кого.

— У цій книзі, «Безукоризненное несовершенство», ви ілюструєте картини словесними есе. Дрейфуєте у бік письменництва чи боїтеся залишитися незрозумілим?

— Мені це подобається, от я цим і займаюся. За двадцять років професійної роботи я досяг того, що можу робити те, що вважаю за потрібне. Можу змінювати вектор, напрям, все, що побажаю змінювати. Коли б мене цікавило, як заробити побільше грошей, я давним-давно покинув би мистецтво і зайнявся б нерухомістю: у мене гарно виходить, між іншим. Але мене цікавить якість мого життя. Я мушу одержувати кайф від того, що роблю. Це щаслива доля небагатьох людей: спочатку вони отримують кайф, а потім за це ж — ще й винагороду.

Це нормально, коли вас запитують: що ваша робота означає? І ви повинні самі, не вдаючись до допомоги мистецтвознавця чи дилера, це пояснити. Дуже люблю Курта Воннегута: «Якщо вчений не може протягом п’яти хвилин пояснити п’ятирічній дитині, чим займається, це не вчений, а шарлатан».

— А що ви пояснюєте молодим хлопцям, учасникам хаббардівського конкурсу «Ілюстратори майбутнього», де є членом журі?

— Я їм читаю семінар на тему «Як стати успішним». Молодим і починаючим художникам значно легше, якщо їм розтлумачити якісь азбучні істини. Це заощаджує зусилля, не треба винаходити зовсім уже примітивні велосипеди. Я наводжу гарний приклад: у мене є друг Кевін Андерсон, який пише зараз серіали «Х-файли», «Дюна», «Зоряні війни». Коли він починав, то отримав 800 відмов. Я кажу цим хлопцям: один із вас одержить приз. Інші одинадцять — свою першу відмову. Якщо ви збираєтеся обламатися після двадцяти чи ста відмов, може, вам узагалі не варто лізти в наш бізнес?

Одна з моїх порад — ніколи не намагайтеся метати бісер перед свинями. Колись, за часів перебудови, я приніс свої роботи в один київський журнал із казково мізерним накладом і дуже понтовою редколегією. І мені, відкопиливши губу, сказали: «Розумієте, молодий чоловіче, ваші роботи ще не відповідають рівню республіканського комсомольського органу». Рівно через два тижні мої роботи стали виходити в п’ятимільйонному «Огоньке», в «Юности», в «Собеседнике», у тому числі й обкладинками!

Не витрачайте час на тих, хто цього не гідний. Треба мати справу з тим, хто робить щось реальне, розвивається, йде вгору, у кого гостра потреба в чомусь новому, а не бажання продемонструвати, який він крутий.

— На ярмарок «Книжковий світ-2004» ви прийшли з купою оранжевої символіки. Коли вийде це інтерв’ю, вибори (можливо) вже будуть позаду. Як ви, художник, оцінюєте ситуацію в нашій політиці, якщо вже ви вирішили мати до неї стосунок?

— Мене дуже цікавило, що у нас трапиться на виборах, і, буваючи у ВР, я запитував про це у людей зі штабів. Приватно, не на публіку, вони казали: а фіг його знає. Взагалі невизначеність на виборах — це чудово. Але ж у нас її вносив не вибір виборців, а вибір політичних розкладів, ступені фальсифікації на користь влади.

Багато хто казав: якби залишився «оранжевий», це був би кращий варіант. Але переважна більшість бачили себе й у разі перемоги іншого кандидата. Я неодноразово казав до виборів, а після виборів це буде суперактуально: у команді обох кандидатів є по десятку світлих голів, розумниць, менеджерів екстракласу! Це саме те, що країні потрібно насамперед. Після виборів, попри те що вони боролися одне з одним, вони повинні хоча б кілька років, до наступних виборів, повеслувати в одному човні і попрацювати на країну.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі