СІМЕЙНА ПАРА НОМЕР ОДИН

В’ячеслав Воронков 4 серпня 2000, 00:00

Читайте також

ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДВОХ НАРОДНИХ КОМІСАРІВ

В’ячеслав ВОРОНКОВ (Одеса)

Французький бульвар, на думку одеситів, найширша вулиця міста. За всіх часів жити на ній означало належати до вищих верств суспільства. Забудована вона виключно особняками-віллами, потопає в зелені, за два кроки — море. І не дивно, що новопризначений начальник Чорноморського сектора оборони України Павло Дибенко 8 травня 1921 року прямо з вокзалу вирушив на Французький бульвар вибирати будинок, віллу, дачу, особняк — що сподобається — для своєї сім’ї. На той час вона складалася з нього і дружини.

Павлові Юхимовичу сподобався чудовий особняк у Вагнерівському провулку, 3. Провулок примикав до Французького бульвару і вважався місцем проживання мільйонерів. Хазяїна вілли негайно викинули із численною челяддю на вулицю, а ввечері того ж дня Дибенко приймав гостей. Пригощав їх розкішно, оскільки другою «операцією» після пошуку житла стало захоплення розташованого навпроти вілли винного заводу удільного відомства (нині там завод шампанських вин).

— Круто відбираєш, Павле, — усміхнувся до нього один із гостей.

— Та саме ж за таку владу ми й кров проливали, Василю, — пожартував Дибенко.

Його співрозмовником був начальник 51-ї стрілецької дивізії Василь Блюхер. І сама дивізія, й її командир були живою легендою — штурмували Перекоп, вели оборонні бої на Каховському плацдармі. Мосрада вручила дивізії Червоний прапор і взяла над нею шефство (цікаво, чи знає про це нинішній мер Москви Юрій Лужков?). За заслуги в громадянській війні дивізію було нагороджено орденами Червоного Прапора і Леніна.

Дибенку і Блюхеру було про що поговорити: через місяць Павло Юхимович мав прийняти керівництво дивізією. Ставши її командиром, Павло Дибенко практично став повноправним начальником Одеського військового гарнізону. А права в старшого військового начальника виявилися величезними — практично Дибенко очолив усю виконавчу владу в місті, йому підпорядковувалися і ЧК, і губвиконком. Від цього могла запаморочитися голова у 32-річного героя громадянської війни. І вона запаморочилася!

Підвали винного заводу, які охороняв спецзагін Дибенка, не втомлювалися «видавати на-гора» дореволюційні запаси колекційних вин. Пиятики-гулянки з неодмінною участю чарівних панянок тривали практично день і ніч. Завершувалися вони катанням на автомобілі і купанням в чому мати народила при місячному сяйві.

Уся ця гульня припинилася, коли до Дибенка приїхала дружина — Олександра Коллонтай.

«МИ МОЛОДІ, ДОПОКИ НАС КОХАЮТЬ...»

Олександра Коллонтай, уроджена Домонтович. Була генеральською дочкою. Батько її вів рід з древнього козацького роду з Чернігівщини. Генерал Михайло Домонтович хоробро боровся в російсько- турецькій війні 1877—1878 років, а після звільнення Болгарії оселився в Софії. Туди ж він виписав свою родину, яка у каравані графа Тотлебена вирушила в небезпечну подорож через гірські перевали. Освіту генеральська дочка отримала домашню.

18-річною дівчиною вона вийшла заміж за свого троюрідного брата Володимира Коллонтая, з яким обвінчалася у Тифлисі. Через три роки, покинувши чоловіка та дітей, поїхала за кордон, де стала відвідувати Цюрихський університет. Про своє рішення в книжці «З мого життя й роботи» вона пише так: «Більше я до цього життя не повернуся. Нехай моє серце не витримає від горя, що я втрачу кохання Коллонтая, але в мене є інші завдання в житті, важливіші за сімейне щастя. Я хочу боротися за звільнення робітничого класу, за права жінок, за російський народ...»

За кордоном Коллонтай знайомиться з професором Геркнером, Полем Лафаргом, Карлом Каутським, Розою Люксембург, Оленою Стасовою, Георгієм Плехановим, Володимиром Ульяновим. Залучила її до революційної роботи Олена Дмитрівна Стасова, пізніше Коллонтай приєдналася до меншовиків, після 1915 року стала ревною більшовичкою.

Навесні 1917 року за дорученням партії вела революційну роботу серед моряків. Там і відбулася її перша зустріч із головою Центробалту Павлом Юхимовичем Дибенком. До кінця днів своїх зберегла Коллонтай приголомшуюче почуття, коли вперше побачила Дибенка: цей чорнобородий, високий на зріст, упевнений у собі українець із першої ж секунди полонив природжену дворянку, генеральську дочку. Та й сам Дибенко розгубився від почуттів, що нахлинули на нього: таких прекрасних жінок, як Шурочка Коллонтай, він, селянський син, ще не зустрічав.

Це було прекрасне і надзвичайне кохання! Якось після бурхливого засідання Центробалту вони вийшли вдвох на вулицю і розмовляли, розмовляли всю цю «сонячну ніч», як назвала її пізніше Коллонтай.

«Наші взаємини, — згадувала Коллонтай, — завжди були радістю через край, наші розставання були повні мук, емоцій, що краять серце. Ось ця сила почуттів, уміння переживати повно, гаряче, сильно, міцно вабили до Павла». А коли її запитали: «Як ви зважилися на стосунки з Павлом Дибенком, адже він був на 17 років молодшим?» — Олександра Михайлівна, не задумуючись, відповіла: «Ми молоді, допоки нас кохають!» Які чудові слова!

Олександра Коллонтай і Павло Дибенко були в числі перших радянських наркомів першого радянського уряду: вона стала народним комісаром держпіклування, по-сучасному — соціального забезпечення, він — наркомом з морських справ.

Кохання двох наркомів було настільки яскравим, потужним і незвичним на тлі бурхливих подій тих років, що цій парі заздрили всі. Мабуть, у новітній історії Росії подібних аналогів немає. За пропозицією Леніна Коллонтай і Дибенко зареєстрували свій шлюб. Записом їхнього шлюбу було розпочато першу радянську книгу актів громадянського стану, і у свідоцтві про шлюб, виданому їм, стояла цифра 1.

МАТРОСИ НОСИЛИ ДИБЕНКА НА РУКАХ

Життя Павла Дибенка — надзвичайне і фантастичне. У ньому було стільки несподіваних поворотів, злетів і падінь, яких цілком вистачило б на дюжину людських життів. У двадцять два роки матрос Балтійського флоту, селянський син Павло Дибенко став більшовиком. На флоті його вважали велетнем, тому що мав два аршини сім і чотири восьмих вершка зросту — так записано в документах. У звичній нам метричній системі виміру це лише 175,5 сантиметра. Від велетня в нього був густий, немов дзвін, бас, синьо-чорна борода й неймовірної сили руки — він гнув підкови і зав’язував вузлом коцюбу.

Природно, освіти селянський син не мав. Через гостре почуття справедливості, «політично шкідливий характер» не раз сидів у в’язницях і карцері. Авторитет на Балтиці в матроса Дибенка був такий великий, що його одноголосно обрали головою Центробалту. Саме він отримав 24 жовтня 1917 року телеграму від Антонова-Овсєєнка: «Надсилайте статут. Антонов». За цим шифрованим наказом до Петрограда ринулися бойові кораблі з десантом балтійців.

Практично всі ключові моменти Жовтневої революції пов’язані з ім’ям Павла Дибенка. Коли генерал Краснов вирушив з військами на Петроград, Дибенко примчався в Гатчину, де «відверто порозмовляв» із братами-козаками. Ті після такої розмови негайно заарештували генерала Краснова і вручили його Дибенку, який доставив того до Петрограда. Через день Дибенко став на рейки на шляху ешелону, заповненого «ударниками», які прямували до Петрограда рятувати Росію. Офіцери і солдати, піддавшись його агітації, стали негайно записуватися до Червоної гвардії.

А ось ще один цікавий епізод із біографії Дибенка. Як відомо, 5 січня 1918 року відбулося перше й останнє засідання Установчих зборів. Ленін та інші змовники ухвалили рішення: наступного дня не пропускати жодного з делегатів Установчих зборів на засідання до Таврійського палацу. Ось як пише про це сам Дибенко: «...До мене підходить Железняков і доповідає: «Матроси втомилися, хочуть спати. Як бути?»

Я віддав наказ розігнати Установчі збори, після того як із Таврійського палацу підуть народні комісари. Про цей наказ довідався Ленін. Він звернувся до мене, вимагаючи, щоб я його скасував.

— А ви дасте підписку, Володимире Іллічу, що завтра не впаде жодна матроська голова на вулицях Петрограда?

Ленін звернувся до Коллонтай, щоб та допомогла змусити мене скасувати наказ. Викликаю Железнякова. Ленін пропонує йому наказ не виконувати і накладає на мій письмовий наказ резолюцію: «т.Железнякову. Установчі збори не розганяти до закінчення сьогоднішнього засідання».

На словах він додає: «Завтра з ранку до Таврійського палацу нікого не пропускати».

При виході Дибенко зустрічає Железнякова, який запитує, що буде, коли він відмовиться виконувати наказ Леніна. На що Дибенко відповів: «Наказ Леніна скасовую. Установчі збори розганяйте. А завтра розберемося».

Був у його житті випадок, що Дибенко міг погубити молоду республіку. Коли німці почали наступ в лютому 1918 року, Дибенка на чолі матроського полку відправили під Нарву з завданням прийняти бій і зупинити німецький наступ. Бойовою ділянкою під Нарвою командував генерал- лейтенант Парський, а уповноваженим від партії більшовиків був Бонч-Бруєвич. Природно, царському генералу матрос Дибенко підпорядковуватися не захотів, пообіцявши тому, що «братики розберуться з німчурою». Розібралися. Розбиті вщент, матроси в паніці, із лементом «полундра» втекли від регулярних німецьких частин. Ось із такого епізоду почалося народження Червоної армії, а поразка загону Дибенка 23 лютого стало святом, що відзначається й нині.

Дибенка відразу заарештували і передали до суду революційного трибуналу. Уважно вислухавши пояснення Дибенка про те, як його загін здав німцям Нарву, трибунал виніс виправдувальний вирок. Та й не міг суд вчинити інакше: матроси-балтійці направили Леніну і Троцькому ультиматум: «Якщо протягом 48 годин Дибенка не буде звільнено, ми відкриємо артилерійський вогонь по Кремлю і почнемо репресії проти окремих осіб» (тобто Леніна і Троцького). Як тут не злякатися більшовицьким вождям, які «порекомендували» ревтрибуналу виправдати Дибенка. Покарали його по партійній лінії — виключили з партії.

Ображений Дибенко поїхав із Коллонтай з Петрограда до Севастополя, де відразу включився в підпільну боротьбу проти німців, які хазяйнували в Криму. Дізнавшись про це, Троцький на засіданні політбюро запропонував розстріляти Коллонтай і Дибенка за зраду справі революції. Вислухавши товаришів по партії, Ленін сказав: «Ви праві, товариші, це дуже серйозне порушення. Я особисто вважаю, що розстріл для них буде недостатнім покаранням. Тому я пропоную присудити їх до... вірності один одному протягом п’яти років». Роздався регіт, оскільки всі присутні добре знали ставлення Дибенка до Коллонтай.

У Севастополі Дибенко був заарештований за доносом провокатора німецької контррозвідки. Рішенням військово-польового суду його присудили до страти через повішення. І німці його б повісили, якби не Коллонтай. Щоб врятувати чоловіка, вона розгорнула в Петрограді таку бурхливу діяльність, що радянський уряд обміняв Дибенка на 12 полонених німецьких генералів.

Потім у житті легендарного матроса Дибенка було ще чимало яскравих сторінок. Він командував 7-м Сумським полком, звільняв Синельникове і Катеринослав, формував першу За- дніпровську дивізію, в яку організаційно ввійшли полки Махна й отамана Григор’єва, ця дивізія ввірвалася до Криму через Чонгар і Перекоп, захопила Сімферополь і Севастополь. Втікав від денікінських військ із Таманського півострова, вів полки на придушення кронштадтського заколоту, був комендантом цього міста, командував Кримською армією, очолював РОС Кримської радянської республіки, навчався в Академії Генерального штабу, підвищував кваліфікацію в німецькому генштабі, командував Середньоазіатським, Приволзьким, Ленінградським військовими округами, був серед тих, хто підписав смертний вирок Михайлу Тухачевському.

І всі ці бурхливі роки поруч із ним була його кохана Шурочка: у дивізіях, якими він командував, вона очолювала політвідділи, керувала жінвідділами, брала участь у партійній і господар- ській роботі.

Тільки одна обставина затьмарювала їхнє сімейне життя — ідея вільного кохання, яку стала активно проповідувати Коллонтай. У романі «Дорогу крилатому Еросу» і в п’єсі «Любов бджіл трудових» Олександра Михайлівна виклала основні положення цієї теорії. По суті, вона стала родоначальницею феміністського руху. Захоплення дружини страшенно не подобалися Дибенку. Він казав їй: «Ти, Шуро, проповідуєш «вільне кохання». Не ображайся, не тим ти займаєшся. Та й виступати на диспутах пора припинити. Не давай нагоди обивателям зчиняти лемент: «Сама більшовичка Коллонтай проти сім’ї, за «вільне кохання».

«СОНЯЧНІ СУТІНКИ» В ОДЕСІ

І Коллонтай, і Дибенко дуже сподівалися, що в Одесі в їхніх сімейних стосунках зникнуть тріщинки, які можуть перерости в розрив. Павло Юхимович підготувався до приїзду дружини: обставив захоплену віллу шикарними меблями, завіз близько сотні килимів. Знаючи педантичність Коллонтай, він «легалізував» свій розбій: зателеграфував Фрунзе, який на той час командував Харківським військовим округом: «На дачі Вагнера (саме її він і захопив. — В.В.) знаходиться практична радіостанція, що на даний час не працює. Прошу виселити її й віддати приміщення під дитячий сад 51-ї дивізії». У архівах збереглася телеграма з резолюцією Фрунзе: «Дозволяю. Фрунзе». Так більшовик Дибенко чинив те, що інакше ніж карними діями, тобто використанням службового становища з особистою метою, і не назвеш.

Чекаючи дружину, Дибенко зайнявся наведенням порядку в Одесі. За його наказом були за- арештовані практично всі злочинці міста — від кишенькових злодіїв і «ведмежатників» до крупних фінансових ділків. Протягом місяця бандити впорядковували Одесу: саджали дерева, будували дороги, розчищали морський порт від непотребу, розбивали сквери, ремонтували школи. 12-тисячна армія злочинців, які стали відразу за наказом Дибенка будівельниками, буквально вилизала місто. За ударну працю їх потім відпустили по домівках. Такий ось незвичний подарунок — місто, яке сяяло чистотою, — зробив Коллонтай чоловік. Дибенко є Дибенко. Одним словом — революційний матрос.

Якби знала Олександра Михайлівна, що в Одесі її кохання зруйнується, що настануть у ньому «сонячні сутінки», мабуть, і не поспішала б до чорноморської перлини.

На той час у Дибенка спалахнув роман із чарівною одеситкою Валентиною Стафєєвою. Він тривав і після приїзду Коллонтай до Одеси. До неї стали доходити чутки про захоплення чоловіка, але вона гнала від себе геть чорні думки. У своєму щоденнику вона пише: «Цього не може бути. Ні, ні, я ще не стара. І все ж таки від своїх років нікуди не підеш, не втечеш. Сімнадцять років! Куди їх подіти? Як їх скинути? Чому ж я народилася раніше від нього на цілих сімнадцять років?!

Чи можу я вимагати від нього вірності? Вимагати? Як же це. Усе життя я стверджувала вільне кохання, вільне від умовності, від ревнощів, від принижень. І ось настав час, коли мене охоплює з усіх боків те ж саме почуття. Адже проти цього я завжди повставала. Я зараз сама не спроможна, не в змозі справитися з ними. Це були дні найбільших мук, боротьби зі своїм власним я».

У одному із листів Коллонтай писала Дибенку: «Адже я живу, знаю, що не вмію, не можу дати тобі повного щастя. Тобі зі мною, з одного боку, добре, близько, а з іншого боку — незручно, а часом і важко. Я не та дружина, яка потрібна тобі. Я все-таки більше людина, ніж жінка. Цим усе сказано».

Усе ближче і ближче була розв’язка цього надзвичайного кохання. Вона наступила вночі. Ось як згадує про неї Олександра Михайлівна: «Болісно-неповторна розмова між мною і чоловіком відбувалася в саду. Моє останнє і рішуче слово сказане: «У середу я їду до Москви». Іду від нього, від чоловіка, назавжди. Він швидко повернувся до мене спиною і мовчки покрокував на дачу. Чітко пролунав постріл у нічній тиші задушливої ночі. Я інтуїтивно зрозуміла, що означає цей звук і, охоплена жахом, кинулася до будинку... На терасі лежав він — мій чоловік із револьвером у руці...»

Ад’ютанти негайно доставили пораненого Дибенка до госпіталю (добре, що він знаходився практично поруч). Дибенко цілив у серце, але промахнувся. Рана виявилася небезпечною, але не смертельною. Коллонтай дочекалася видужання чоловіка. У цій тендітній жінці боролися дві людини: розумом вона розуміла, що не можна прощати зради, а серце було сповнене коханням…

Тому, втікаючи від нього, вона, не роздумуючи, прийняла пропозицію очолити дипломатичну місію в Норвегії: там Коллонтай хотіла забути Дибенка назавжди. Вийшло інакше, Павло Юхимович писав їй жагучі й ніжні листи, каявся, благав про прощення. Олександра Михайлівна звернулася до Сталіна з проханням дозволити виїхати Дибенку до Норвегії. На початку 1923 року Дибенко приїхав до Норвегії, де пробув три тижні і поїхав до закінчення терміну дії місячної візи. «Проводжала із сухими очима», — записала Коллонтай у щоденнику. З диппоштою вона відправила Сталіну листа, в якому були такі рядки: «Прошу більше не плутати імен Коллонтай і Дибенка. Тритижневе перебування тут Дибенка остаточно і безповоротно переконало мене, що наші шляхи розійшлися».

Щоденнику вона довірила і найгіркіше зізнання: «У душі я справді відчувала полегшення. Треба ставити остаточну крапку на особистих прикростях, тоді відкривається незасмічений шлях для подальшої роботи й творчості. Усе болісне, пов’язане з Дибенком, я зможу потопити в роботі».

Так закінчилося це КОХАННЯ.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Решту днів життя Коллонтай і Дибенко жадібно ловили звісточки один про одного. Вона знала, що наступною його дружиною стала легендарна жінка Ліля Брік. Доходили до неї чутки, що протягом шести місяців Павло навчався в Берліні. Його німецькі наставники в атестації записали такі рядки: «Один із героїв громадянської війни. Особливо відомий тоді ж своїми нещадними грабежами. З військової точки зору — абсолютний нуль, але з політичної — вважається особливо надійним».

1937 року Дибенко разом із Шапошниковим і Блюхером підписали смертний вирок маршалу Тухачевському.

1938 року дійшла черга і до Дибенка. 25 січня було прийнято постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, підписану Сталіним і Молотовим: «...РНК СРСР і ЦК ВКП(б) вважають установленим, що:

а) т.Дибенко мав підозрілі зв’язки з деякими американцями, розвідниками і неприпустимо для чесного радянського громадянина використовував ці зв’язки для отримання грошової допомоги своїй сестрі, яка живе в Америці;

б) РНК СРСР і ЦК ВКП(б) вважають також, що серйозної уваги заслуговує опубліковане в зарубіжній пресі повідомлення про те, що т.Дибенко є німецьким агентом. Хоча це повідомлення опубліковане у ворожій білогвардійській пресі, проте не можна пройти повз це, оскільки одне таке ж повідомлення — про колишню провокаторську роботу Шеболдаєва — під час перевірки виявилося правильним;

в) т.Дибенко замість сумлінного виконання своїх обов’язків з керівництва округом систематично пиячив, розклався в морально-побутовому відношенні, чим подавав дуже поганий приклад підлеглим.

Через усе це РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалюють:

1. Вважати неможливим в подальшому залишати т.Дибенка на роботі в Червоній Армії.

2. Зняти т.Дибенка з посади командуючого Ленінградським військовим округом і відкликати його в розпорядження ЦК ВКП(б).

Через місяць легендарного балтійського матроса, командарма Павла Дибенка, нагородженого трьома орденами Червоного Прапора, золотим годинником ВЦВКа, срібним годинником Ленради і конем, заарештували. Слідчий старший лейтенант Казакевич «з’ясував», що Дибенка 1915 року завербувала царська охорона для провокаторської роботи серед моряків-балтійців. 29 липня 1938 року Дибенка розстріляли. У числі перших жертв сталінського терору його 1956 року реабілітовано.

Олександра Коллонтай пережила чоловіка на 14 років. Вона працювала в Мексиці, Швеції. Їй належить «особлива роль» у присудженні Івану Буніну Нобелівської премії: за завданням Кремля вона намагалася перешкодити церемонії нагородження письменника. Дипломат Коллонтай брала участь у створенні проекту нинішньої Ради Безпеки ООН, була членом делегації СРСР у Лізі Націй. 1943 року її розбив параліч, і відтоді вона пересувалася на колясці.

Про що вона думала довгими стокгольмськими холодними вечорами? Про це, на жаль, не довідається ніхто й ніколи. Напевно, згадувала людину, яку любила всю решту життя, — відважного відчайдуха, чорнобородого матросика Павла Дибенка.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56