«СОВА» ЗАКЛИКАЛА ДО ПРИМИРЕННЯ... ІСТОРИЧНИЙ ЕТЮД ЗА ДОКУМЕНТАМИ ДЕРЖАРХіВУ СБУ

Читайте також

...Йшов п’ятий рік після встановлення радянської влади на землях Західної України. Десятого квітня 1948 року на стіл першого секретаря Львівського обкому КП(б)У, а в недалекому минулому — генерала-політпрацівника І. Грушецького ліг анонімний лист, автор якого сховався під псевдонімом Сова. Анонім відрекомендувався членом Організації Українських Націоналістів (ОУН), наближеним до керівника націоналістичного підпілля в регіоні Романа Шухевича — генерала Чупринки, але підкреслив, що звертається до протиборчої сторони без відома самого Шухевича.

Автор листа висунув прогноз: наближається війна між США і СРСР, що може призвести до окупації України. У такому випадку, міркував Сова, Україна навряд чи стане самостійною державою, а навпаки — буде «певною мірою колонією США». Тоді перед ОУН виникне дилема: орієнтація на Москву чи Вашингтон? Оскільки більшість українців, стверджував невідомий, розгорне боротьбу проти заокеанських окупантів, то ОУН і «совєти» можуть стати союзниками: «...нам усе-таки легше буде говорити з Москвою, ніж з Вашингтоном».

Визнаючи радянську сторону більш сильною, анонім водночас підкреслював, що про капітуляцію ОУН мова не йде. Він закликав супротивника почати переговори про примирення. Пропонувалося призупинити бойові дії і звільнити деяких провідних діячів ОУН, звільнити дружину і дітей «провідника» Шухевича, що утримувалися в спецінтернаті в Сталінській (тепер Донецька) області. Висловлювалося і побажання на час переговорів передати підпільникам заручника відомого партійного діяча, письменника або вченого. Парламентарем від радянської сторони мав виступати особистий знайомий Шухевича. У випадку згоди Сова просив дати умовний знак: у період з 15 до 18 або з 20 до 23 квітня побілити половину кам’яного стовпа біля магазину на перетині вулиць Кохановського і Пілсудського у Львові (зараз — вулиці І.Франка і К.Левицького).

Лист потрапив до «компетентних органів». Припустивши, що автором міг бути особисто Тур (один із псевдонімів Шухевича), київський кабінет експертизи документів Міністерства державної безпеки (МДБ) УРСР провів порівняльне дослідження почерку аноніма та листів Шухевича до сина Юрія. Висновок був однозначним — лист не належав перу лідера антирадянського руху опору.

Потім старанно проаналізували зміст послання, спецповідомлення голови МДБ УРСР генерал-лейтенанта С.Савченка його московському шефу генерал-полковнику В.Абакумову. Головним мотивом, що спонукав унівців до пошуку компромісу, було названо значні втрати в керівному і рядовому складі підпілля ОУН, а також одержані органами держбезпеки в лютому-березні 1948 року відомості про місця переховування Шухевича та його оточення.

Висновок українських чекістів був не безпідставний. Справді, підпілля ОУН, спираючись на широку підтримку шокованого сталінською політикою населення Галичини і Волині, чинило запеклий і жорстокий опір. Реалізуючи тактичну схему «Дажбог», оунівці глибоко законспірувалися і повели «бункерну війну». Об’єктами нападів ставали підрозділи армії і внутрішніх військ (ВВ) МВС, органи держбезпеки, комунікації, промислові об’єкти і нафтопромисли, немилосердно винищувались партійні, комсомольські і радянські функціонери, «сексоти», «зрадники нації» — колгоспні активісти.

На місці ліквідованих у ході оперативно-військових операцій «проводів» (організаційно-територіальних ланок ОУН) як Фенікс із попелу повставали нові. Так, провід «Буг-2» поновлювався тричі, «Поділля» — п’ять, «Захід — Карпати» — шість разів!

Проте сили були нерівними. У краї було зосереджено 62-у і 65-у дивізії, дюжина бригад і частин ВВ, не враховуючи військових з’єднань, а також значні сили оперативного складу МДБ-МВД. До початку 1946 року агентурно- інформаційний апарат органів перевищував 14 тисяч «штиків». Все це дозволило завдати підпіллю суттєвих втрат. За станом на вересень 1946 року було знищено або затримано п’ять членів Центрального Проводу (ЦП) ОУН, 138 крайових і обласних «провідників», 4.698 інших функціонерів підпілля і тисяча рядових його учасників. Репресії супроводжувалися антилюдською акцією депортації більше 200 тисяч жителів регіону до віддалених районів СРСР.

Вістря оперативно-військових заходів спрямовувалось на верхівку руху опору — членів ЦП ОУН. У серпні 1946 року МДБ і МВС УРСР створили спеціальну групу — координаційний центр розшуку і нейтралізації керівників підпілля. Розвертається масштабний довгостроковий оперативний захід «Нора» (тут і далі назви оперативних заходів і окремих псевдонімів змінені. — Авт.).

Верхівка підпілля танула. Оточений оперативниками на львівській вулиці, пустив собі кулю в серце організаційний референт ЦП ОУН О.Гасін — «Лицар». Застрелився в бункері, оточеному бійцями ВВ, шеф СБ ОУН М.Арсенич — «Михайло» (перед цим він застрелив свою дружину «Віру» і персональну зв’язкову «Зоряну»). Загинув у схроні керівник проводу ОУН Волині М.Козак — «Смок». Поступово стискалося облогове кільце і навколо Вовка (оперативна зашифровка Шухевича). За таких умов життєво важливим для керівництва підпілля було порозумітися із супротивником.

Після аналізу листа керівництво МДБ УРСР припустило можливість переговорів «з питань легалізації (здачі. — Авт.) оунівців, припинення ними збройного бандитизму, обіцянки їм гарантії непритягнення до відповідальності за колишню ворожу діяльність проти СРСР». Міністр державної безпеки СРСР дав «добро» українським підлеглим, і в ніч з 23 на 24 квітня обумовлена Совою мітка була нанесена «малярами» із львівського УМДБ. Розробку плану переговорів було доручено досвідченому контррозвіднику.

План, затверджений генералом Савченком в травні 1948 року і названий «Авось», передбачав дві основні стадії. Спочатку встановити контакт із Шухевичем і обговорити процедури переговорів. Потім в одному з районних або обласних центрів Галичини мали відбутися переговори за участю члена уряду УРСР. Висувалися вимоги радянської сторони: припинення вогню, розпуск організацій націоналістів, вихід з підпілля, здача зброї та ін. У відповідь гарантувалися життя, недоторканність і працевлаштування підпільників.

Залишалося знайти людину, яка б безпосередньо вийшла на Тура. 1947 року в Чехословаччині був затриманий і переданий МДБ функціонер ОУН Дністер. Колишній «друг Дністер» був міцно «зав’язаний кров’ю», адже за його свідченнями уже загинуло 57 і потрапило в полон 26 членів ОУН. Парламентареві мали вручити листа від імені уряду УРСР для передачі Шухевичу.

Не витрачав часу і Грушецький. Він встиг «переговорити» з членами уряду УРСР і підготував власну відповідь Шухевичу. У листі генералу Чупринці він виклав «політінформацію» про міжнародне становище, засудив націоналістів за їх «балаканину» про якусь «самостійну Україну». По суті ж партійний намісник Галичини, з посиланням на позитивне ставлення членів уряду УРСР, підтвердив готовність розпочати переговори, гарантувати амністію членам ОУН і звільнити родичів Шухевича.

Отже, хоча і на категоричних умовах, але керівництво органів держбезпеки УРСР і СРСР було готове до переговорів. Проте переговори так і не почалися. А чому — документи замовчують...

Дозволимо собі висловити припущення — саме грізний окрик з Кремля остудив миротворчі пориви місцевого «начальства». «Батько народів» бажав війни «до останнього українця»...

Безсумнівно, дійти згоди було б надзвичайно важко. Проте цілком виключати можливість порозуміння не можна. У будь-якому випадку навіть припинення бойових дій на період консультацій врятувало б життя тисячам людей. Тим часом, переговори зірвалися так і не почавшись, а супротивники продовжували обмінюватися суттєвими ударами. Тільки з 1 грудня 1948 до 1 березня 1949 року було ліквідовано 44 проводи, 102 організації, 58 окремих груп підпілля ОУН, загинуло 352 керівники ОУН різного рангу. Сюди варто додати тисячі рядових бойовиків, десятки тисяч депортованих, розстріляних за вироками військових трибуналів або тих, хто отримав свій «четвертак» — 25 років таборів. П’ятого березня 1950 року автоматна черга сержанта ВВ обірвала життя й самого командарма УПА.

Дорого заплатила і радянська сторона. Протягом 1948 — 1955 років підпільники знищили 436 партійних і радянських працівників, 231 голову колгоспу, 329 голів сільрад. Бойові втрати внутрішніх військ за повоєнні роки в регіоні перевищили 4,5 тисячі чоловік, «винищувальних батальйонів» — 2,5 тисячі...

Тепер повернемося до тієї людини, що наважилася виступити посередником у можливих мирних переговорах. Ця людина виявилась... жінкою! Ярослава Львівна Музика, 1898 року народження, уродженка Бродівского району Львівщини, художник за освітою. Вона закінчила факультет пластики Вільної Академії мистецтв, удосконалювала майстерність у Парижі і московських художніх майстернях, працювала реставратором у Львівському національному музеї. Її твори експонувалися в галереях Лос- Анджелеса, Чикаго, Неаполя, Праги. За радянських часів стала членом Художнього фонду СРСР і Спілки радянських художників України.

Восьмого листопада 1948 року наручники скували руки «Сови», коли та відпочивала в Гурзуфі. Потім були внутрішня в’язниця МДБ у Києві, виснажливі допити, холодний карцер, приниження. Усі свої митарства Я.Музика згодом описала в листі до голови Верховної Ради СРСР К.Ворошилова від 18 листопада 1954 року. Коли ж накотила чергова хвиля боротьби за «відновлення соціалістичної законності», то застосовані до неї «методи дізнання» стали предметом службового розслідування. Слідчі або старанно вдавали втрату пам’яті, або відкрито посилалися на «санкцію згори».

Цікаво, що органи держбезпеки, що наглядали за художницею ще з 1939 року, підозрюючи її у зв’язках з ОУН, швидко встановили особу Сови, кілька місяців тримали її на свободі, хоча рішення про затримання було готовим вже в травні-червні. Чи не свідчить це про бажання зберегти канал потенційних переговорів, а заодно і використовувати його в оперативних цілях?

Зі слів Я.Музики, що з кінця 1943 року виконувала доручення Чупринки, спроби зав’язати переговори з «совєтами» починалися неодноразово. Особисто їй пропозиція стати посередником надійшла від одного з керівників львівського проводу ОУН Б.Світлика — Світлани (загинула 1948 року в бойовій сутичці з внутрішніми військами). При цьому вирішальними аргументами на користь кандидатури Музики були широкі зв’язки Сови з місцевою верхівкою і творчою інтелігенцією, а також легальний спосіб її життя. Дев’ятнадцятого листопада 1944 року Я.Музика звернулася до свого знайомого, що був на короткій нозі з місцевим начальством з проханням довести до нової влади: «...Українські націоналісти хотіли б почати переговори з українцями — відповідальними працівниками уряду або партії для правильного інформування радянського уряду про діяльність і мету українських націоналістів і про можливість припинення боротьби з радянською владою». Інформацію негайно передали «кому слід»...

У лютому 1945 року на Тернопільщині відбулися контакти представника НКДБ УРСР полковника С.Каріна-Даниленка з керівниками ОУН-УПА, проте вони не привели до конкретних результатів. На початку 1946 року Я.Музика влаштувала на своїй львівській квартирі зустріч Світлани з одним із керівників контррозвідки, що виступали під прикриттям представника у справах Російської православної церкви при уряді УРСР. Було досягнуто домовленість про порядок і місце переговорів з проводом ОУН у Галичині. Результат відомий: кровопролиття продовжувалося. Остання ж спроба, як бачимо, закінчилася арештом посередниці.

18 червня 1949 року Особлива нарада при МДБ УРСР на підставі статей 54-1, 54-2 УК УРСР засудила Я. Музику до ув’язнення на 25 років. Серед обвинувачень фігурувало й те, що вона намагалася організувати переговори «між представниками радянської влади й оунівським підпіллям».

...Сова відбувала покарання у спецтаборі «Озерлаг» Тайшетського управління ГУЛАГу. Весь цей час її чоловік, що завідував кафедрою мікробіології Львівського медичного інституту Максим Музика, добивався її звільнення, посилав численні листи в ЦК КПРС і «особисто тов. Берії». Нарешті постановою Центральної комісії з перегляду справ на осіб, засуджених за «контрреволюційні злочини», від 25—26 квітня 1955 року міру покарання було зменшено до фактично вже відбутого терміну зі звільненням з-під варти.

Спроби домогтися реабілітації в часи «хрущовської відлиги» ні до чого не призвели. Тільки 8 вересня 1994 року по представленню СБУ прокуратура Львівської області, керуючись статтею 1 Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», відновила чесне ім’я патріотки. На жаль, на той час були відсутні відомості про неї, чоловіка (дітей у них не було) та її сестру Ганну...

...Стара крамниця з кам’яними стовпами біля входу і досі стоїть на перехресті львівських вулиць. Місцеві жителі заходять туди за продуктами, обмінюють трудові «доляри». Вони і не здогадуються, що це місце могло стати точкою відліку процесу мирного врегулювання, здатного змінити долю регіону і врятувати життя тисячам громадян. Для сучасників історія з посланням Сови повчальна тим, що зайвий раз підтверджує стару істину: поганий мир кращий за добру сварку.

Фото авторів і з архіву СБУ

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56