СПОКіЙ ЙОМУ і НЕ СНИТЬСЯ

Анатолій Ситник 7 липня 2000, 00:00

Читайте також

На самісінькій маківці літа-2000, у найбільш сонцесяйний і лагідний час, який наш народ з давніх-давен величає Петрівкою, академік Національної академії наук України Петро Тронько досяг вельми зрілого, справді «академічного» віку. 12 липня йому виповнюється 85.

Дитинство майбутнього вченого-історика минуло в мальовничому селі Забродах на Богодухівщині, серед нащадків козаків-першопоселенців, які понад 300 років тому залюднили і своєю нелегкою працею перетворили колишнє Дике поле на родючий край — Слобідську Україну. Почуті тоді народні пісні, перекази і легенди про славетних пращурів залишили помітний слід у свідомості допитливого хлоп’яти. З прищепленої матір’ю (батька він втратив рано) щирої любові до «малої батьківщини» органічно зародився поглиблений інтерес до минувшини рідного народу, його старожитностей. Це, зрештою, і визначило головний напрям наукової діяльності П.Тронька. Та опинившись у бурхливому вирі подій, що охопили Україну з початку XX століття, вченим він зміг стати лише через три з половиною десятки літ.

Виходець із селянської родини, що змалечку зазнав злигоднів, пережив лихоліття громадянської війни, як міг допомагав матері, на утриманні якої було ще двоє менших дітей, та все ж не залишав навчання.

В голодному 1932 році, прагнучи хоч трохи підтримати родину, подався на Донбас, де влаштувався підсобним робітником у підземному забої шахти. Коли ж повернувся додому, то виявився освіченішим не лише за своїх однолітків. Відтак у 17 років став учителем української мови та суспільствознавства в неповній середній школі. Згодом відбув військову службу, навчався в Єйській школі морських льотчиків, а після демобілізації очолив Лебединський дитячий будинок, в якому утримувалось близько 200 знедолених дітей, чиї батьки загинули від голодомору. За традицією тих років, був висунутий на комсомольську роботу, на якій працював у Лебедині, Сумах, а 22 червня 1941 року П.Тронько зустрів у тодішньому Станіславі на посаді першого секретаря обкому комсомолу.

Від липня 41-го — він у діючій армії, спочатку у складі 26-го району авіабазування, а потім 8-ї повітряної армії, бере участь в обороні Києва, Сталінграда, у визволенні Донбасу, Ростова, отримує перші бойові нагороди, зазнає контузії. 6 листопада 1943 р., слідом за трьома машинами, на яких в’їхали до Києва М.Ватутін, Г.Жуков, М.Хрущов з О.Довженком, М.Бажаном і Ю.Яновським, у четвертому «віллісі» до щойно визволеного міста потрапив і Петро Тронько, відкликаний з фронту і призначений першим секретарем Київських обкому і міськкому комсомолу. Та наприкінці 1947 року його комсомольська кар’єра обірвалася. Звинувачений Кагановичем на пленумі ЦК ЛКСМУ в націоналістичних збоченнях, він був звільнений з посади другого секретаря ЦК, правда, з завуальованим формулюванням «як відпущений на навчання». Не занепавши духом, П.Тронько і справді поринув у світ знань. 1948 року він отримав диплом випускника Київського держуніверситету ім.Тараса Шевченка, а 1951-го йому було надано вчений ступінь кандидата історичних наук.

1961 року, на початку швидкоплинної хрущовської відлиги, що призвела до незначного послаблення деспотичних методів управління країною, певною мірою сприяла національно-культурному пожвавленню в багатьох сферах суспільного життя й уможливила поширення руху шістдесятників, Петрові Тимофійовичу було довірено важливу посаду заступника Голови уряду України. До кола його обов’язків належали питання шкільної та вищої освіти, культури, охорони здоров’я, книгодрукування, преси, кіно, радіо, телебачення, суспільних наук, архівної справи. За оцінкою письменника Олеся Гончара: «Ось тут особливо виразно розкрився народолюбний характер і національно-патріотичний зміст державної роботи керівника, який, щиро сповідуючи партійно-соціалістичні програми й ідеали, в той же час усвідомлював цілком очевидні негації адміністративно-тоталітарної системи й намагався всіляко підтримувати й розвивати українську культуру, освіту, рідну мову, науку. Ми... були свідками і учасниками багатьох національно-патріотичних ініціатив П.Т.Тронька, з якими тодішні партійно-урядові правителі України змушені були погоджуватись...»

Понад 17 років він працював в уряді. Прикметно, що всі державні мужі незалежної України, яким судилося долею впродовж значно коротших термінів керувати урядовим гуманітарним блоком, з великою пошаною ставляться до свого старшого попередника, по-доброму заздрячи його терпінню і спроможності за будь-яких політичних кон’юнктур рішуче обстоювати особисте бачення кожної проблеми, що їх доводилося розв’язувати. Завдяки його наполегливості й невтомності, вмінню переконувати партійних «вождів», в Україні ширше, ніж раніше, відзначалися ювілеї Тараса Шевченка — 100-річчя від дня смерті (1961) та 150-річчя від дня народження (1964), споруджено пам’ятник Кобзареві у Москві і кілька десятків у містах та селах України. П.Тронько виступив активним організатором і учасником проведення ювілеїв Івана Котляревського, Лесі Українки, Григорія Сковороди, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, родини Тобілевичів, Олександра Довженка та багатьох інших велетів української культури.

1962 року він очолив Головну редакційну колегію багатотомної «Історії міст і сіл України», що відіграла виняткову роль у відродженні історичного краєзнавства, започаткувала новий напрям у вітчизняній історіографії і, до речі, досі не має аналогів у світі.

Його людська порядність виявилася у відвертому небажанні заплямувати своє ім’я участю в масштабних ідеологічних кампаніях брежнєвсько- сусловського періоду. Зокрема, він не поспішав, як дехто, затаврувати автора знакової праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюбу і не пристав до ганебної акції з дискредитації роману О.Гончара «Собор», а навпаки — захищав цей талановитий твір і його автора. Не дочекалися ідеологічні проводирі і його активної участі в засудженні так званого українського буржуазного націоналізму. Натомість «ревними ідеологами» постійно фабрикувалися численні компрометуючі документи, щоб унеможливити впровадження в життя багатьох починань ученого.

В середині 60-х років П.Тронькові вдалося зацікавити ідеєю монументального увічнення славетних сторінок національної історії, пов’язаних із самобутністю та звитягою українського козацтва, тодішнього керівника КПУ Петра Шелеста. Підпорядкованими заступнику глави уряду відділами і державними інституціями було сформовано обгрунтований план, що передбачав утворення державного історико-культурного заповідника на о. Хортиці, а в областях — спорудження 144 пам’ятників і пам’ятних знаків. За рішенням політбюро ЦК КПУ від 31 серпня 1965 р. та урядової постанови від 18 вересня того ж року, розпочалося практичне втілення державної програми увічнення козацької слави.

Експозиційний план заповідника на Хортиці охоплював 6 розділів, що мали висвітлювати звитяжну боротьбу козацтва проти чужоземних поневолювачів, а також форми господарювання і соціальних відносин на Запорізькій Січі, органів самоврядування і військової організації, побуту та звичаїв. У тематичному парку планувалося спорудити десятиметрову скульптурну групу «Козаки в дозорі» і пам’ятники Б.Хмельницькому, М. Кривоносу, І.Богуну, Д.Нечаю, С.Наливайку, П. Сагайдачному, І.Сулимі, Д.Гуні, І. Сірку, М. Залізняку, легендарним Мамаю, Голоті, Байді, Марусі Богуславці, Тарасові Бульбі. Та після зміни політичного керівництва в Україні достатньо було натяку на невдоволення «сірого кардинала» з Кремля, щоб його місцеві запопадливці розпочали шалену боротьбу як з козаччиною, так і з її прихильниками.

Незабаром постановою ЦК КПУ було фактично скасовано попередні рішення, а персонально Троньку П.Т. вказано на допущену неорганізованість в роботі з виконання постанов ЦК КПУ та уряду з цього питання (на проекті постанови В.Щербицький написав: «указать т.Тронько на неудовлетворительное руководство и самовольство»).

Та боротьбу за Хортицю учений не припиняв, незважаючи на грізні окрики. Вже працюючи в Академії наук, 1987 року рішуче виступив проти спорудження мостового переходу через овіяний легендами острів, що ставило під сумнів подальше існування унікального комплексу пам’яток вітчизняної культури. І саме після його доповідної записки, вже у новітній час, було підписано президентський указ «Про Національний заповідник «Хортиця».

Понад 21 рік Петро Тимофійович на громадських засадах очолював Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Попри велику завантаженість на основній роботі в уряді, а від 1978 року в Академії наук він не став у Товаристві, так би мовити, «весільним генералом». Притаманні йому відповідальність за доручену справу, велика увага до історико-культурних святинь, виключно історичний підхід до розв’язання питань охорони конкретних пам’яток стали прикладом для чисельного загалу вчених, діячів науки, культури та освіти, місцевих подвижників, які охоче поповнювали лави Товариства, вели плідну пам’яткоохоронну діяльність.

За підтримки громадського активу П.Тронько виплекав своє улюблене дитя — Музей народної архітектури та побуту України у затишному передмісті Києва — Пирогові. Тут на площі 150 га було встановлено близько 300 неповторних споруд — пам’яток народного зодчества ХVI-ХХ ст. з Середньої Наддніпрянщини, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат, Полудневої України. Вчений брав безпосередню участь у розробці наукової концепції найбільшого у світі скансену, активно втручався в усі чорнові процеси відтворення кожної хати, вітряка, криниці. І не дивно, що люди, на чиїх очах виростало це своєрідне село, щиросердо іменували його Троньківкою. Зрозуміло, що цей неофіційний топонім не призначений для вміщення на мапі України, а лише засвідчує теплу вдячність Тронькові і очолюваному ним колективові доброчинців за спорудження музейного закладу. Але й у цій справі недоброзичливців вистачало. Маланчуківська команда зазвичай ставила палиці в колеса: «в роботі зі створення музею є серйозні організаційні та ідейно- політичні прорахунки... Так, у розробленому проекті експозиції музею помітне замилування патріархальною старовиною. Серед зібраних речей мало таких, які дають уявлення про класові протиріччя та соціальну нерівність в українському дореволюційному селі».

Під орудою Тронька Товариство доклало чимало зусиль для збереження пам’ятних шевченківських місць. Було практично підтримано авторів проекту садиби його діда Якима Бойка в Моринцях та інших меморіальних свідчень Тарасового дитинства, у колі зору постійно перебували питання благоустрою заповідника на Чернечій горі у Каневі. Як депутат Верховної Ради України 9 скликань П.Тронько неодноразово використовував її трибуну для захисту народних святинь. Так, у листопаді 1988 р. він виступив у парламенті з осудом спорудження в лівобережній заплаві Дніпра великого промвузла ВО «Закордоненергобудмонтаж», зовнішній вигляд якого, безперечно, спотворив би неповторну панораму, що відкривалася з Тарасової могили.

В українській столиці Товариство відтворило у первісному вигляді своєрідну візитівку Києва — Золоті Ворота. Відроджено фонтан «Самсон», Гостиний двір і Покровську церкву на Подолі. П.Троньку та його однодумцям довелося боротися за кожну вулицю і навіть будинок цього історичного району. Особливо гострою була битва за визволення із справжнього військового полону дорогоцінної пам’ятки української духовності — Києво-Могилянської академії. П.Тронько невпинно атакував міністра оборони Д.Язова та інших силовиків вимогами відселити з її теренів військово-морське училище, що дивним чином розташувалося у далекому від морів Києві.

На жаль, не завжди вдавалося зберегти ту чи іншу пам’ятку від зазіхань сучасних геростратів-безбатченків. Скільки не переконував П.Тронько керів- ників Івано-Франківщини у величезній мистецькій цін- ності Довбушевої церкви в селі Космачі, вони залишилися байдужими до долі пам’ятки. Не допомогли звернення академіка до першого секретаря Київського МК КПУ Ю.Єльченка з приводу збереження Будинку-музею Марії Заньковецької. Ця споруда надто вже заважала зведенню елітного житлового будинку для номенклатури, і тому в ній, начебто випадково, виникла пожежа.

Акції Товариства на захист народних скарбів не залишилися непоміченими у вищих політичних колах, викликали їхнє невдоволення, роздратування. Голова товариства з власною обгрунтованою позицією дедалі більше не влаштовував тих, хто звик вирішувати питання за сумнозвісним принципом «чого забажаєте?». Останньою краплею стала історія з відбудовою Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Як відомо, саме Товариство не лише виступило з ініціативою відродження храму XI ст., а й підготувало наукову концепцію його спорудження на підсилених і частково замінених фундаментах після копіткого, ретельного дослідження кожного сантиметра Лаврського пагорба. Та це не влаштовувало наближених до можновладців опонентів, які прагнули якомога швидше, до чергової ювілейної дати, звести собор виключно сучасним індустріальним методом. П.Тронько рішуче виступив проти рішення уряду, міськради й Академії наук, що підтримували позицію прихильників «швидкісного методу». Наслідки такої непокори не забарилися. В кулуарах партійно-державної влади було прийнято рішення про усунення академіка від керівництва Товариством. У партійній газеті «Советская культура» на замовлення з’явилась наклепницька стаття про начебто його авторитарні методи роботи. На терміново скликаних на позачерговий закритий пленум номенклатурників не вплинули щирі слова підтримки, висловлені академіками Д.Лихачовим, М.Толстим, С.Шмідтом, Б.Олійником та тими активістами, які дивом змогли потрапити до клубу Ради Міністрів. На пропозицію М.Орлик, його «переобрали».

Петро Тимофійович і в цих умовах ні на хвильку не полишав активної діяльності щодо збереження і популяризації історико-культурної спадщини. Ще до проголошення Незалежності він відродив і очолив репресовану у 30-х роках тоталітарним режимом Всеукраїнську спілку краєзнавців.

Ми свідомо не подаємо вичерпного опису його подвижницьких діянь впродовж останнього десятиліття. Вони добре відомі широкій громадськості.

Можливо, для когось іншого 85-річний ювілей став би добрим приводом для перепочинку, підбиття підсумків, зосередження на написанні мемуарів, однак не для Петра Тимофійовича. У голови Комісії з відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові України, голови Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара нагальних справ вистачить ще не на одне десятиліття.

І хоча вже милує око відроджений і його клопотом величний комплекс Михайлівського Золотоверхого монастиря, — але ж ще чимало проблем з реконструкцією Успенського собору, не кажучи вже про те, що чекає своєї практичної реалізації державна програма відтворення архітектурних перлин в усіх куточках України. Приємно, що побачили світ перші томи «Зводу пам’яток історії та культури України», присвячені столиці, — але ж треба ще випустити вичерпні біографії пам’яток кожної області. І хіба можна заспокоюватись, коли в наш час так багато засліплених мріями про комерційний зиск функціонерів, яким цілком байдужі проблеми культурологічних організацій. З яким же настроєм святкувати особистий ювілей, коли напередодні отримуєш «подарунок на іменини» від бездушних міських чиновників, які зробили безпритульною Всеукраїнську спілку краєзнавців, виселивши її на вулицю.

Отож, не дивуйтесь, якщо наступного після дня народження ранку побачите Петра Тимофійовича, що рішуче відчиняє двері ще одного владного кабінету. Спокій йому навіть і не сниться!

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92