«Сталин Кирова убил в коридорчике...» 70 років тому було скоєно найрезонансніше політичне убивство в радянській історії

Поділитися
Назву цьому матеріалу дав рядок із частівки, яка народилася відразу ж після повідомлення про вбив...
Сергій Кіров під час одного зі своїх виступів. 1934 р.

Назву цьому матеріалу дав рядок із частівки, яка народилася відразу ж після повідомлення про вбивство секретаря ЦК ВКП(б) і першого секретаря Ленінградського обласного комітету партії Сергія Кірова:

Эх, огурчики-помидорчики,

Сталин Кирова убил

в коридорчике.

Самі розумієте, що (себто скільки) можна було отримати за таку частівку. Однак її поширювали, сіючи сумніви з приводу офіційної версії щодо того, хто ж усе-таки був справжнім убивцею Кірова.

Убивця

В офіційній біографії Кірова, виданій 1938 року, про вбивцю було сказано так: «1 грудня 1934 року, у той самий час, коли ленінградські більшовики зібралися в палаці імені Урицького на доповідь Кірова про останній пленум ЦК партії, Кіров біля дверей свого кабінету в Смольному був убитий злочинною кулею мерзенного фашистського найманця, троцькістсько-бухарінського бандита, який підкрався ззаду».

Тут практично все правда, окрім «фашистського найманця, троцькістсько-бухарінського бандита». Ні найманцем, ні бандитом Леонід Васильович Ніколаєв не був. Народився він 1904 року, походив із робочої сім’ї й — усупереч поширеній свого часу версії — ні в Громадянській війні, ні в рейдах продзагонів участі ніколи не брав. Останнім місцем його роботи був Інститут історії ВКП(б). Щоправда, характер Ніколаєв мав дуже кепський, непоступливий, за що весною 1934-го керівництво інституту намагалося «зіпхнути» його за партійною мобілізацією на транспорт. Він зчинив скандал, за що його спочатку виключили з партії, а потім після наполегливих апеляцій відновили, оголосивши «сувору догану із занесенням в особову справу».

Але Ніколаєв не здається. Він вимагає зняття стягнення і поновлення на роботі. Звертається в різні інстанції й особисто до Кірова. Пише, що скривдили несправедливо, а вдома — дружина, двоє дітей, теща. Жити доводиться на зарплату дружини. Одне слово, потрапила людина в патову ситуацію.

До всього цього додалися чутки, що дружина Ніколаєва, Мільда Драуле (латишка з походження), більш ніж близька до Кірова. Ось як про це написав у своїх спогадах колишній генерал НКВД Павло Судоплатов: «Від своєї дружини, —а вона у 1933—1935 роках працювала в НКВД у таємному політичному відділі, який займався питаннями ідеології та культури (її група, зокрема, курирувала Большой театр і Ленінградський театр опери та балету, згодом театр ім. С.Кірова), — я дізнався, що Сергій Миронович дуже любив жінок, і в нього було багато коханок як у Большому театрі, так і в Ленінградському. (Після вбивства Кірова відділ НКВД докладно виясняв інтимні стосунки Сергія Мироновича з артистками.) Мільда Драуле прислужувала на деяких кіровських вечірках. Ця молода приваблива жінка також була однією з його «подружок».

За словами Судоплатова, «Мільда планувала подати на розлучення, і ревнивий чоловік убив «суперника», тобто в основі дій убивці лежали суто побутові мотиви.

Тепер послухаємо думку авторитетної дослідниці убивства Кірова Алли Кириліної. Вона вважає, що чутки про зв’язок Драуле з лідером ленінградських більшовиків, швидше за все, не відповідали дійсності. І малює такий портрет Ніколаєва: «Уявіть собі людину з досить приємним обличчям, невисокого зросту (150 см), вузькоплечу, з короткими кривими ногами, довгими руками, які майже доходять до колін. Людину вкрай самолюбну, емоційну, честолюбну, гордовиту, замкнену й нервову. Це — Леонід Васильович Ніколаєв... Фанатик, який вирішив увійти в історію шляхом теракту...»

Твердження Кириліної, зокрема, базуються на тому, як поводився Ніколаєв на допитах. Він бився в істериці й кричав: «Мій постріл пролунав на весь світ». Крім того, на допитах і Мільда Драуле, і сестра вбивці стверджували, що Ніколаєв дуже болісно переживав звільнення з роботи, притягнення до партійної відповідальності і при цьому... нещадно, цілком по-антикомуністичному критикував політику партії.

Зберігся щоденник Ніколаєва, у якому ця тема доведена до абсолюту. Він пише, що «комунізму і за 1000 років не побудувати», пише про намір помститися «бездушним чиновникам», «бюрократам», більше того — про намір убити когось, «найкраще Кірова». У жовтні 1934-го він записує: «Я на все тепер буду готовий, а запобігти цьому ніхто не в змозі. Я веду приготування, як Желябов».

На всіх допитах 1—6 грудня Ніколаєв стверджував, що вчинив індивідуальний терористичний акт. 2 грудня його допитував Сталін, який приїхав із почтом у Ленінград. Про цей допит писали багато авторів, стверджуючи, що Ніколаєв указував на ленінградських чекістів, казав, що це вони навчили його, як убити Кірова. Насправді нічого такого не було. А ось одне цікаве реальне свідчення чекіста, котрий охороняв убивцю в камері, збереглося. Повернувшись із допиту, Ніколаєв сказав: «Сталін обіцяв мені життя, яка нісенітниця, хто повірить диктатору. Він обіцяє мені життя, якщо я видам співучасників. Немає в мене співучасників». Життя Ніколаєву, звісно, не зберегли, а співучасники у нього незабаром знайшлися. Та ще й які.

«Співучасники»

Цілком зрозуміло, що першою жертвою пострілів Ніколаєва в Смольному став Кіров. 2 грудня 1934-го про це йшлося в урядовому повідомленні, опублікованому в газетах. У ньому, зокрема, зазначалося, що Кіров загинув «від руки вбивці, підісланого ворогами робітничого класу». Повідомлялося також, що для організації похорону створено урядову комісію і що похорон відбудеться 6 грудня о 15.00 у Москві на Красній площі.

Не повідомляли про те, що вже через дві години після вбивства Сталін, глава уряду СРСР В’ячеслав Молотов, нарком оборони Клим Ворошилов, нарком внутрішніх справ Генріх Ягода і (майбутній нарком) заступник голови Комісії партконтролю при ЦК ВКП(б) Микола Єжов, прокурор РРФСР Андрій Вишинський, а також ще кілька високопоставлених осіб спеціальним поїздом виїхали до Ленінграда. По приїзді, прямо на вокзалі Сталін (зазвичай стриманий на людях) обматюкав зустрічаючих, а начальника Ленінградського управління НКВД Пилипа Медведя вдарив по обличчю.

Тепер саме час ще раз згадати, що писав згаданий уже Судоплатов. На його думку, «офіційні версії убивства, опубліковані в пресі, — вимисел від початку до кінця». Сталінська версія полягала в тому, що Ніколаєву допомагали керівники ленінградського НКВД Медведь і Запорожець (його взагалі на час убивства не було в Ленінграді) за наказом Троцького та Зинов’єва.

Після смерті Сталіна народилася ще одна версія, яку відстоював Хрущов: Кірова убив Ніколаєв з допомогою Медведя та Запорожця, але за наказом Сталіна. Хрущов, підкреслюючи той факт, що багато партійних керівників просили Кірова виставити свою кандидатуру на посаду Генерального секретаря на XVII з’їзді партії, звинувачував Сталіна в тому, що, дізнавшись про існування опозиції, він вирішив ліквідувати Кірова. Хрущову така версія давала можливість поповнити довгий список злочинів Сталіна. Особливо він акцентував увагу на тому, що Ніколаєва за півтора місяця до вбивства двічі затримували. Причому вдруге при ньому було знайдено револьвер і патрони, отримані на спортивній базі ленінградського клубу «Динамо», що належав НКВД. І обидва рази Ніколаєва відпускали.

Процитую мемуари Хрущова: «Сталін — розумна людина, і він розумів, що коли на XVII партз’їзді проти нього проголосували 260 або 160 чоловік, то це означає, що в партії визріває невдоволення... Сталін зрозумів, що старі кадри, які перебувають у керівництві, незадоволені ним і хотіли б його замінити, якщо це вдасться. Ці люди могли вплинути на делегатів чергового партз’їзду і домогтися змін у керівництві. І ось Кіров був убитий, а потім розпочалася масова різанина».

Навіть якщо відкинути версію про голосування на XVII з’їзді ВКП(б), про нього просто не збереглося документів (є лише усні свідчення), то не можна не погодитися з хрущовською версією про те, що в партійному керівництві були люди, незадоволені сталінською політикою. Однак Кіров до них не належав. Він був одним із непохитних сталінців (які відігравали активну роль у боротьбі з партійною опозицією), нещадних до опозиціонерів. Водночас саме Кіров, за твердженням Олександра Яковлєва, розповів Сталіну про критику його політики учасниками згаданого XVII з’їзду. Після розмови Кіров отримав сталінську подяку, а незабаром його вбили.

Першими «співучасниками» Ніколаєва було оголошено його родичів. Його сім’ю, Мільду Драуле та її матір, розстріляли (їх реабілітують лише 1990-го). Але найцікавіше те, що Сталін відразу ж після вбивства назвав (апріорно) інших «співучасників». За свідченням Єжова, він викликав його та генерального секретаря ЦК ВЛКСМ Олександра Косарєва й сказав: «Шукайте вбивць серед зинов’євців». Версія була настільки неймовірною, що її розробка викликала протидію навіть у НКВД. Проте Сталін чітко й послідовно наполягав на своєму. За словами Єжова, він зателефонував Генріху Ягоді, вимагав «розслідування» у заданому напрямі й пригрозив: «Дивіться, пику наб’ємо». (Ягоді таки «пику наб’ють» 1936-го, коли він втратить посаду наркома внутрішніх справ, а потім буде знищений.)

Отже, «співучасників» убивства Сталін визначив відразу. Він зарахував до них (не зволікаючи і без вагань) своїх політичних противників, які свого часу попсували йому чимало крові на шляху до влади. Але розправу над ними потрібно було оформити юридично.

Хартія терору в дії

1 грудня 1934-го, тобто в день убивства Кірова, Сталін власноручно підготував одну дуже своєрідну постанову Центрального виконавчого комітету (ЦВК) СРСР. Цей надзвичайний акт, який не обговорювався на політбюро ЦК ВКП(б) і на сесії ЦВК СРСР (і навіть формально не підписаний головою ЦВК Михайлом Калініним), з повним правом можна назвати хартією терору. Документ велів завершувати слідство у справах про терористичні організації й акти в десятиденний термін, розглядати їх у суді без участі обвинувачення та захисту, не допускати касаційного оскарження і клопотань про помилування, а вироки про розстріл здійснювати негайно після їх оголошення.

Цей документ автоматично «підвищував» роль і значення каральних органів, чисельність яких після 1 грудня 1934-го стала зростати і які почали діяти активно. 4 грудня у «Правде» було опубліковано повідомлення про арешти великої групи «терористів-білогвардійців». 16 грудня було заарештовано ветеранів ленінського керівництва Льва Каменєва і Григорія Зинов’єва. 28—29 грудня виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР засудила до розстрілу 14 чоловік, обвинувачених у безпосередній організації убивства Кірова. У вироку стверджувалося, що всі вони, включно з Ніколаєвим, були «активними учасниками зинов’євської антирадянської групи в Ленінграді».

З Ленінградом нібито все зрозуміло, як і з Москвою, де блискавично провели арешти. Але річ у тім, що ще раніше, 18 грудня, у Києві виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Василя Ульріха розглянула справи 37 чоловік. Їх обвинуватили в участі в Об’єднанні українських націоналістів (ОУН) — організації, яка нібито ставила за мету повалення Радянської влади. Як повідомлялося, «суд установив, що більшість обвинувачуваних прибули до СРСР через Польщу, а частина — через Румунію, маючи завдання здійснити на території УРСР ряд терористичних актів. Під час затримання у більшості обвинувачуваних відібрано револьвери та ручні гранати».

Серед тих, кому винесли смертний вирок, були, зокрема, Роман Сказинський, Тарас та Іван Крушельницькі, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, Кость Буревій, Олекса Влизько та інші. У зв’язку з цим американський дослідник, автор книг «Великий терор» і «Жнива скорботи» Роберт Конквест точно зауважив, що хоча у всіх трьох випадках (маються на увазі процеси в Ленінграді, Москві та Києві) йшлося, буцімто більшість обвинувачуваних таємно прибули з-за кордону з терористичними цілями, «ми бачимо, що майже всі страчені в Україні були добре відомими письменниками, культурними та громадськими діячами. За винятком одного молодого дипломата й одного поета, котрий бував у Німеччині, всі вони не залишали Україну протягом багатьох років».

У системі сталінського «правосуддя» це, власне, не мало значення. Для України, якою з кінця 1932 року фактично керував присланий із Москви Павло Постишев, 1 грудня 1934-го стало тією межею, яка ознаменувала новий виток терору. Почалися повальні арешти, і найбезглуздіші обвинувачення змушені були підписувати найвідоміші українські інтелектуали, політики, діячі культури. Серед цих обвинувачень — «український буржуазний націоналізм», «троцькізм», «терористичні задуми». Навіть Лев Троцький (а він, як відомо, ніколи не плекав до України симпатій, хоча тут народився) змушений був констатувати в одній із тодішніх своїх емігрантських публікацій, що «ніде репресії, чистки, придушення та інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягали таких страшних масштабів, як в Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, які прагнули до більшої свободи й незалежності».

Зрозуміло, Сталін не забув і про своїх реальних чи потенційних противників усередині партії. Він почав зі старої гвардії. У середині 1935 року було розпущено Товариство старих більшовиків і Товариство колишніх політкаторжан. Практично всіх учасників XVII з’їзду ВКП(б), як його тоді називали, «з’їзду переможців», було знищено (з 1225 делегатів із правом вирішального та дорадчого голосу репресували 1108 чоловік). Розпочалися широкомасштабні судові політичні спектаклі на «матеріалі» видатних діячів партії, колишніх опозиціонерів. Це були процеси над Григорієм Зинов’євим, Львом Каменєвим та іншими в серпні 1936-го, над Георгієм П’ятаковим, Карлом Радеком та іншими в січні 1937-го, над Миколою Бухаріним, Олексієм Риковим та іншими в березні 1938-го. Було засуджено на закритому процесі в червні 1937 року групу радянських воєначальників (Михайло Тухачевський, Іона Якір та інші).

Ці процеси, хвиля арештів (1937 року кількість арештів збільшилася, порівняно з 1936-м, удесятеро), гласний дозвіл НКВД застосовувати катування (негласно їх давно застосовували) — все це мало, за сталінським задумом, стати хорошою школою й уроком для нового покоління керівників, висунутих у ході репресій та перманентних «чисток» партійних лав. До влади лавиною пішли кадри, від яких вимагалися ідеологічна «чистота», максимальна ідеологічна флексибільність і відсутність самостійного політичного мислення, готовність виконувати директиви «згори». Саме в ході кадрової революції, розпочатої після убивства Кірова і продовженої в період «великого терору», вгору, тоді ще в «середню ланку», ввійшли, наприклад, Михайло Суслов, Леонід Брежнєв, Микола Підгорний, Олексій Кириленко та інші. Ті самі майбутні лідери «застою»...

«Кіров своєю кров’ю відкрив нам очі»

Не слід забувати — вбивство Кірова було далеко не першою загадковою смертю, яку пов’язували з ім’ям Сталіна. Ходили затяті чутки про те, що саме за сталінською директивою на операційному столі був «зарізаний» Михайло Фрунзе, розповідали про отруєння знаменитого ученого Володимира Бехтерєва, який поставив Сталіну «незручний» діагноз про його психічне захворювання. У Тифлісі в цілком мирних умовах вантажівка наїхала на знаменитого революціонера-бойовика Камо (Симона Тер-Петросяна), який багато знав про участь Сталіна в різного роду експропріаціях із метою добути гроші в партійну касу.

Однак, звісно, убивство Кірова треба визнати особливим випадком. Воно стало воістину поворотним пунктом у кар’єрі Сталіна і відкрило, як висловився один автор, епоху публічних і таємних процесів над старою гвардією більшовиків. Дехто навіть схильний вважати, що навряд чи в історії якоїсь країни знайдеться приклад, коли б убивство одного з найвищих посадовців могло призвести до такої різанини, яка настала після смерті Кірова.

Це вбивство, якщо воно справді було «замовним», можна з повним правом назвати радянським варіантом підпалу рейхстагу. У кожному разі, якби його не було, Сталін би його вигадав. Відчувши навіть не загрозу своїй владі, а просто натяк на незадоволення, він без вагань нагадав усім, хто він насправді і що ним раз і назавжди зроблено вибір на користь правління за допомоги лютого терору. Після жорстокої Громадянської війни, нелюдських колективізації та розкуркулювання, після інфернального голоду початку 30-х Сталін обрушив на людей нові й нові хвилі насильства.

До речі, не хто інший як сам Сталін 7 листопада 1937 року під час обіду на кремлівській квартирі Ворошилова несподівано прокоментував те своє рішення: «Кожен керівник повинен мати благородний страх не провалитися на роботі, тоді буде збережено довіру, виявлену тобі. Потрібна була жертва Кірова, щоб ми зрозуміли це. Кіров своєю кров’ю нам, дурням (перепрошую за ясність висловлених думок), відкрив нам очі».

І ще про одне варто, мабуть, сказати. Дехто схильний своєрідним чином іронізувати: чого ви так сумуєте, адже після 1 грудня 1934-го Сталін переважно різав комуністів, «вибивав» тих, чиїми руками, власне, утверджувалася більшовицька диктатура? По-перше, це не зовсім так, якщо згадати наших земляків, які «українізували», скажімо, Соловки після зазначеної дати.

А по-друге, розмірковувати так — означає певною мірою виправдовувати те, що робив Сталін. Як і у випадку з булгаковською осетриною, не буває жертв терору першої та другої свіжості. Хоч би якої частини соціуму стосувалися провокація і терор правлячого режиму, вони в кінцевому підсумку торкнуться своїм смертоносним крилом усіх. Мені чомусь здається, що через 70 років після пострілів Леоніда Ніколаєва у Смольному ми дожили до розуміння і цієї істини.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі