Реклама

ТАЇСІЯ ПОВАЛІЙ: «МЕНЕ НЕ ЦІКАВИТЬ ДУМКА ТИХ, ХТО НЕ ЛЮБИТЬ ПРЕЗИДЕНТА»

Олена Чередниченко 3 жовтня 2003, 00:00

Читайте також

 

Таїсія Повалій — особистість на нашій естраді особлива. Хоча б тому, що вже кілька років вважається зіркою першої величини. І ще тому, що вона, певне, єдина співачка, про котру преса пише в найвеселковіших тонах. Вона найкраща й неперевершена — не людина, а ідеальний образ, вкритий позолотою. Але що ховається за цією бездоганною картинкою?

— Таю, як ти ставишся до того, що декотрі журналісти вважають тебе «придворною» співачкою?

— Для початку нехай мені пояснять, що вони мають на увазі під цим поняттям і де цей «двір». Якщо я виступаю в урядових концертах — можливо, занадто часто, на чиюсь думку, — це цілком природно. Керівники країни — такі самі люди, як і всі інші. І в кожного з них є свої улюблені артисти, співаки, режисери й письменники. Якщо моя творчість подобається якомусь політикові — я дуже рада. Так само, як радію тому, що воно подобається моєму сусідові чи будь-якій іншій людині. Оскільки всі разом ці люди є основним надбанням кожного артиста. Воно називається «мій глядач». І соціальні характеристики мого глядача для мене значення не мають. Якщо ж комусь кортить почути про моє особисте ставлення до Президента — будь ласка. Я його дуже поважаю, оскільки добре знаю як людину. Ми голосували за нього всією родиною. Це моя принципова позиція, і я не збираюся її змінювати лише тому, що вона когось не влаштовує. Мене також не цікавлять аргументи, що наводяться проти Леоніда Даниловича. Бути хорошим для всіх неможливо. Зрозуміло, що люди, налаштовані проти нього, хочуть одного — влади. І ще невідомо, як поведеться хтось із них, коли сам стане президентом. Завжди говорила й говоритиму, що вдячна Леоніду Даниловичу за те, що він надав мені два звання — заслуженої та народної артистки, — яких до цього я довго не могла одержати. Для мене це дуже важливо, оскільки ці звання я не просто заробила, а, перепрошую, виорала багаторічною працею. І мріяла про них із дитинства. Я вже тоді не сумнівалась у виборі професії, знала, що буду тільки співачкою. І в словах «народна артистка» для мене завжди було приховано якусь таємницю. Я чітко не розуміла, що воно таке, але знала, що хочу бути саме такою артисткою. Ми з мамою жили небагато, і я її часто заспокоювала: «Почекай, ось стану народною артисткою і ми купимо нові меблі»... Так, ми бачимося з Леонідом Даниловичем на якихось заходах. Він дуже демократична людина і його люблять багато артистів — оскільки він завжди до них підходить, аби поцікавитися їхніми проблемами. І це зможе підтвердити не один виконавець.

— Багато наших артистів дружать із політиками. Хто найчастіше є ініціатором такої дружби?

— Як правило, політик. Оскільки йому простіше дістатися до артиста: представники творчого бомонду доступніші, ніж люди політики. Але в артиста завжди є вибір — прийняти чи відхилити цю дружбу.

— Тобі випадало відхиляти?

— Я завжди намагаюся поставити себе так, щоб у людей, котрі не викликають моєї симпатії, не виникало бажання зав’язати зі мною приятельські стосунки. Я вмію тримати дистанцію і порушую її лише тоді, коли людина мені приємна. У нас є близькі друзі серед політиків — це Ігор Плужников і його дружина Світлана. Ми дружимо вже десять років, дуже часто спілкуємося. Нам із ними комфортно й легко, у нас багато спільних інтересів. Дружимо також із Володимиром Сацюком, Станіславом Довгим — вони надають мені велику підтримку в моїй творчості. Є також приятелі з цього середовища, із котрими склалися чудові стосунки.

— Я не раз чула від наших артистів, що без фінансової підтримки забезпечених друзів їм було б дуже важко.

— Це правда. Не таємниця, що у вітчизняному шоу-бізнесі деякі поняття про бізнес вивернуто навиворіт. Те, на чому західні артисти заробляють гроші, нашим, навпаки, приносить збитки. Західні, як відомо, основні доходи одержують від продажу альбомів. У нас це поки неможливо. Але при цьому альбоми однаково випускаємо. І на ці випуски витрачаємо набагато більше, ніж одержуємо потім від продажів. У середньому пісня «під ключ», тобто, з оплатою роботи композитора, поета, аранжувальника й запису в студії, коштує понад дві тисячі доларів. А в альбомі повинно бути мінімум десять пісень. Отже, тисяч 20—22 потрібно витратити тільки на композиції. А ще необхідна фотосесія для оформлення вкладиша — це в середньому 600 доларів. А ще вартість поліграфічних послуг і реклами... На підтримку нового альбому необхідний кліп. На сьогоднішній день хороший ролик на кіноплівці обходиться в 20—25 тисяч, а дуже хороший, як, приміром, наше «Серденько» — у 30 тисяч. А потім починається ротація нового музичного матеріалу в ефірі. Знову видатки. Абсолютно всі українські виконавці, незалежно від свого статусу, звання й популярності, платять за розміщення своїх кліпів на телебаченні. На кожному каналі — свої розцінки. Приміром, на одному з них ціна «участі» ролика в музичній передачі — 600 доларів. Хочеш, щоб його показували кілька днів — плати за кожний показ. У результаті розкручування відеоматеріалу може обійтися в 30—50% від вартості його виробництва. Кліпи московських артистів ідуть у категорії «А» — вона означає безкоштовне розміщення ролика в найбільш рейтинговий час і велику кількість ефірів. Ну нічого. Як бачиш, ми живі і навіть процвітаємо. Слава Богу. Тож окреме спасибі друзям, котрі без будь-яких рекламних цілей, навіть без прохання згадувати їхні імена надають фінансову підтримку.

— А з чим пов’язане твоє несподіване перетворення з милої русявки на фатальну шатенку?

— Почалося з того, що з’явилася нова пісня «Серденько». Вона відрізняється від музичної стилістики, характерної для мого попереднього альбому. Якщо в основній пісні того диска — «Одолжила» — основним був текст, то в пісні «Серденько» головний «упор» робили на музику. Я ніколи не зупинялася на одному стилі — мені це нецікаво. Певне, я сама не досиділа б до кінця концерту якогось артиста, якби всю його програму було витримано в одній-єдиній музичній стилістиці. Тож для своїх концертів добираю зовсім різні пісні — від народних до сучасних танцювальних мелодій. А позаяк мій нинішній репертуар витримано в досить традиційних тонах, я відчула, що мені бракує сучасних ритмів. Ми вирішили зробити таку пісню — «Серденько». Коли запропонували Семену Горову зняти кліп, він сказав: «Таю, якщо хочеш одержати ефект від пісні й від кліпу, ти повинна стати абсолютно інакшою». Я погодилася, не вагаючись. Оскільки завжди довіряю режисеру. Будь у нього в той момент ножиці та скажи він, що треба відрізати волосся, я сказала б: «Ріж!». Потім, правда, гірко шкодувала б. Я і на зміну кольору волосся, коли опам’яталася, зважилася не без жалю. Спочатку спробувала ухилитися. Все-таки я натуральна білявка, це органічно мій колір, до якого я вже звикла. У результаті, звісно, довелося здатися. І перукою не можна було відбутися, оскільки мені поставили завдання: змінитися не лише в кліпі, а й у житті. Спочатку ніяк не могла до себе звикнути. Потім зрозуміла, що жінці просто необхідно періодично змінюватися. Їй це буде тільки на користь. Я це відчуваю навіть із поведінки свого чоловіка: він, певне, думає, що поміняв ще одну дружину. Бачиш, як мені «малою кров’ю» вдалося забезпечити йому таку різноманітність.

— А тобі не хочеться заразом змінити й свій суспільний імідж? Усі знають, що Таїсія Повалій — благополучна, щаслива як не глянь жінка, котра перебуває в ідилічному шлюбі. Суцільний мармелад. Не побоюєшся, що згодом від надміру солодкого публіку може знудити?

— Мабуть... Я сама часом думаю: чому, коли про мене щось пишуть, то неодмінно тільки хороше? Так хочеться якоїсь гостроти. Але ми з Ігорем не можемо її створити, оскільки ми не ті персонажі... Ми не скандалимо на людях, не виносимо сміття з хати. Стосунки завжди з’ясовуємо за зачиненими дверима. Тільки найближчі можуть знати, що з нами відбувається. Я кілька разів Ігорю пропонувала: давай розіграємо на публіці якусь пікантну ситуацію. Мовляв, у тебе хтось з’явився, чи в мене. Але потім опам’ятовувалася. Нехай уже краще буде мармелад, зате я впевнена, що з моєю родиною все гаразд. А з іншого боку, не так просто відійти від того образу, який склався в моїх піснях. Передусім тому, що люди до нього звикли й хочуть чути саме ці пісні. Говорю про це з упевненістю, оскільки на концертах мене постійно просять їх виконати. Як я можу все це зруйнувати, створивши кардинально інакший образ? Ось зараз, приміром, до мене вже надійшов перший «попереджувальний» дзвоник із приводу мого нового іміджу. Недавно я виступала в Сімферополі, й одна жінка в першому ряду зронила: «А блондинкою вона мені більше подобалася». Отже, мені тепер необхідно думати, як зберегти цю жінку серед своїх глядачів. Адже глядач — це все.

— А на тебе не тисне статус першої леді української естради? Адже він означає, що вище стрибати вже нікуди. А що далі?

— Я завжди вважала і вважатиму: шанувальників не можна завоювати до кінця свого життя. Сьогодні ти можеш подобатися, а завтра... Це постійна боротьба за свою публіку. Розслаблюватися не можна в жодному разі. Смерть артиста настає в той момент, коли він починає блаженно теліпати ніжками, сидячи на своїх лаврах. Мені здається, я ніколи не заспокоюся й не скажу собі: я всього домоглася! Для мене сама думка про втрату глядача болісна. Я не хочу цього! Я дуже довго йшла до своєї популярності й не хочу нікого втрачати. Мені, навпаки, хочеться завойовувати дедалі більше нових слухачів. І добре, що сьогодні не можу поскаржитися на маленьку кількість концертів. Дуже втомлююся, доходить до нервових зривів, але після кожного такого зриву думаю: «Дякуй Бога, що є робота, що тебе хочуть бачити й тому запрошують».

— Отже, таки є зриви, отже, можеш накричати на коханого чоловіка?

— Ой, можу... І на Ігоря, і на маму. Так можу, що мало не здаватиметься. Потім буває дуже соромно. Вони, правда, все розуміють. Оскільки бачать, як тяжко я працюю. Справа навіть не в тому, що багато сил віддаєш на сцені. Найважче для артиста — переїзди. Ти не уявляєш, скільки мені доводиться переїжджати з міста в місто! Ці літаки, поїзди, машини, дороги, готелі, збори-розбори сумок... Потім — божевільні нерви перед концертом, бо щоразу неймовірно хвилюєшся. І все разом це вимотує більше, ніж сама робота. А потім — концерт, де ти цілком викладаєшся і після якого знову треба кудись їхати... Моя мама тільки й бачить, як я пакую валізи. Тож вона прощає, коли я дозволяю собі фиркнути. Ігор знає, що перед концертом мене краще не чіпати — заводжуся з півоберту, спалахую наче сірник.

— Скільки років у твоєму житті відбувається одне й те саме: сцена, глядач, котрого треба захопити... Невже ніколи не виникає відчуття рутини?

— Ніколи. Я вже говорила, що втомлююся від переїздів, від підготовки до виступу: знову треба робити зачіску, макіяж... Але від самого концерту ще жодного разу в житті не втомлювалася. Хоч як погано почувалася б, виходжу на сцену — і відразу щось відбувається. Хоч як хочу, а не зможу пояснити, що саме. Але ти миттєво забуваєш про всі хвороби, про те, що годину тому лаялася з чоловіком і щось там тобі не подобалося. Забуваєш про все на світі! Зцілює не сама сцена, а очі, спрямовані на тебе із зали, які чогось від тебе чекають.

— І це завжди добрі очі? Під час виступів ти часто спускаєшся в зал, після концертів до тебе підходять люди. Ніколи не одержуєш «опіків» від чиєїсь негативної енергетики?

— Ні, такого ще жодного разу не траплялося. Єдине, чого завжди побоююся... Чоловіки, як правило, висловлюють свої захоплення в кількох словах. А ось окремі пані починають говорити занадто багато компліментів — і мене це насторожує. Думаю: краще вона мене лаяла б. Я завжди намагаюся пошвидше відійти від такої слухачки.

— А що, бували випадки, коли тебе «зурочили»?

— Кілька років тому був такий важкий період... Я готувалася до сольного концерту. Але варто було вийти на сцену, як з’являлося відчуття, неначе в мене сплутані ноги. Не могла й кроку зробити. Я відчувала, що втрачаю життєві сили, мені бракувало дихання доспівати до кінця пісню, на репетиціях постійно частішав пульс, я просто з ніг валилася. Кинулася до лікарів — кардіограма нормальна, результати обстеження нічого не показали, а я при цьому почуваюся старою бабою. Мені і крапельниці ставили, і безліч пігулок виписали, без яких я не виходила з дому. І ось коли до концерту залишалося зо два тижні, зателефонувала Марина Зіброва: як, мовляв, іде підготовка? Я говорю: «Концерту, мабуть, не буде. Почуваюся жахливо». Тоді Марина відвела мене до лікаря Ідріса Казімі. Передусім він викинув усі мої пігулки. Працював зі мною два тижні, потім прийшов на концерт і, сидячи в залі, мене підтримав. І відтоді — я його клієнт навіки. Ледь що — відразу до нього.

— Ти після цього випадку віриш у можливість дружби між артистами?

— Вірю, коли ці артисти працюють у різних жанрах. Тоді їм нічого ділити. Приміром, я ніколи не перейду дорогу Гарику Кричевському, у нас різна публіка, тож між нами не може бути ніяких проблем. А з іншими... Так, артист за своєю натурою заздрісний, і це не його вина, і нічого з цим не вдієш. Артист жадає популярності й оплесків — і хоче, щоб їх було більше в нього, а не в його колеги.

— А ти комусь заздриш?

— Скажу щиро: я завжди була впевнена, що в моєму житті неодмінно настане період слави... Адже я довго працювала на підспівуванні у відомих артистів і, стоячи за їхніми спинами, всотувала все, що вони робили. Для мене це було хорошою школою. І в глибині душі завжди знала: колись я стоятиму попереду й мені так само аплодуватимуть. Тож тоді заздрощів не було. А сьогодні я радше позаздрила б московським артистам. Оскільки в нас — мабуть, як і в будь-якій іншій вітчизні, немає своїх пророків. Ну немає в нас зірок — не хочуть їх вважати такими. А коли приїжджають москвичі — о! Зовсім інша річ — це ж іноземці! Хоча до них на батьківщині, мабуть, ставляться так само.

— Вже кому-кому, але тобі гріх скаржитися на неуважність преси. А говорити про її злобні випади на твою адресу й зовсім не доводиться.

— А з іншого боку, можливо, й варто було б дозволити кілька таких випадів: аж надто гладко про мене завжди пишуть... Та однаково є публікації, які мене особисто дуже зачіпають. Наведу один приклад, не називаючи газети й імені журналіста. У тій статті говорилося, що, мовляв, українські артисти такі-сякі, гірше нікуди. Моє прізвище не згадувалося. Здається, там загалом не було ніяких імен — така собі узагальнювальна публікація про неякісну естраду. І фотографії російських виконавців, що вийшли у фінал якогось гала-концерту. Під фото текстівка: «Усе, що говориться в цій статті, — не про них». Я не стверджую, що ми тут усі геніальні, а росіяни погані. Є різні артисти — і в нас, і в них. Але треба об’єктивно визнавати, що й українці спроможні робити якісну продукцію. А декотрі наші журналісти налаштовані однозначно: якщо своє — то не може бути хорошим за визначенням.

— До речі, про своє. Ти й сама дедалі частіше співаєш російською.

— Щоб бути українкою, не треба постійно ходити у вишиванці. Мені дуже подобається один вислів: «Вишиванка в мене під шкірою». Так ось, вона в мене під шкірою — це, коли хочете, стан душі, який не потребує пафосного демонстрування. З десяти альбомів, записаних мною за все життя, лише один російською мовою. У моїх концертних програмах, як правило, 70% україномовного репертуару. І ці програми я показую в усіх регіонах України — і в Криму, й у західних областях. Якщо артист професіонал, його всюди приймають добре, незалежно від мови, якою він співає. Тож я вважаю надуманим поділ регіонів нашої країни за якимись-там мовними ознаками. Знаю одне — на моїх концертах українську пісню з однаковою цікавістю сприймають у всіх областях.

Помітили помилку?
Будь-ласка, виділіть її ммишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама

  • +19 °C
  • +16 °C
  • +21 °C
Курс валют
USD 1122.74
EUR 1555.55