Тонка матерія літератури: від книги до тексту

Байка, як казав Наполеон, це ніби тонке сукно: якщо за нього братися грубо, воно легко рветься. Віддавна усі Хранителі Священних Байок ревно ховали від брутальних рук це дорогоцінне сукно, підпускаючи до нього благоговійних обраних або вправних умільців. Тепер же літературна постмодерна критика, перетворившись на текстильну фабрику епохи пізнього капіталізму, не так уже зважає на «канони» (таке собі літературне сукно haute-couture), а, навпаки, хоче порвати (і рве!) його на клаптики, розсотує по нитці з того сукна безкінечні вервечки текстів (textum (лат.) — тканина).

Останнім часом надзвичайного поширення серед літераторів набула патріотична сентенція «немає нічого поза текстом», яку вони повторюють не частіше, ніж кришнаїти свою мантру «харє рама, харє кришна». Оскільки все — глобалізований світ, а світ є текстом, то від цієї вселенської бібліотеки нічого не вислизає: від сміття до Господа Бога. Проблематичним стає саме місце книг у тотальній текстуалізації світу. Коли можна сприймати все як текст, то не обов’язково читати книги. Ба, це навіть ретроградно. Адже можна «читати» знаково переповнену повсякденність, гіперреальну матерію візуальності, мовчанку речей та очей ближнього... Абощо. Книги потрапляють у зону спеціального використання — книгарні, бібліотечні зали, книжкові шафи. Якщо літератори не бажають ставати храмовниками, які методично здмухують пил із цих священних територій, то в кращому разі вони починають сповідувати суєтний буддизм all in all. Як східний монах страшиться ступити на комашину, щоб не знищити створіння Боже, або святий Франциск проповідує птахам і звірям, так і літератор проголошує тотальну текстуалізацію усього сущого усьому сущому. Якщо Маллерме мріяв про те, щоб світ завершився у Книзі, то сучасний літератор напевне знає: він не завершиться ніколи, адже інтерпретація та породження Тексту є безкінечним танцем Шиви або мовною грою якого-небудь професора літератури.

Одвічно світ, аби бути зрозумілим людині, перекладався зрозумілою їй мовою: або мовою богів чи поезією цифр, економікою символів чи математикою молитов. Сьогодні тим більше, аби не забути, що так було завжди, сучасна епоха називає себе «віком інформації». Проте інформація «не віє там, де хоче», ніби Святий Дух, а має безпосередні матеріальні носії, від яких її трансляція від людини до людини стає можливою. Ці медіатори буквально дають інформації плоть, підтримують її, поширюють у просторі й часі. Знання про світ перекладається для людини також й іншою — матеріальною — мовою: мовою скручених м’язів, духмяного волосся, близької насолоди, тяжкої ходи, блиску прикрас, гарячої пролитої крові та рідини кристалів калькуляторів...

Учення про медіативну природу інформації дістало назву «медіології». Медіолог, наприклад, твердить: будь-яке вселенське вчення, як-от релігія чи філософія, могло народитися лише з суми технічних ефектів, матерій, що чинять вплив як на себе, так і на усе навколо. Так, для медіолога великі монотеїстичні релігії зародилися в східній пустелі: з нав’язливої безкінечності ліній, зі сподіванки на оазис, з галюцинаційної близькості небесного покрову, з піску та вітру... Звичайно, ніхто не заперечуватиме могутність духовного фактора: переконливість та магнетичність ідей, незбориму волю до віри... Втім, присутність цілком прозаїчних «п’ятнадцяти пароксистичних гектарів» Святої Землі не дають спокою багатьом віруючим, стаючи картою терористичних конфліктів сучасних мас-медіа та архаїчних фанатиків. Якщо відкинути матеріальний фактор медіальності, парадоксальною загадкою залишиться той факт, що ця сакралізація свого вкорінення є дивовижною аномалією для християнської релігії, яка зазвичай схильна до десакралізації коріння. Блаженний місіонер-підліток з якогось забитого американського штату, який вбрався у білу сорочку, узяв до рук Суперкнигу, вештаючись нетрями Троєщини, мав би про це щось дізнатися.

Ми всі стали заручниками трагедії медіального перекладу. Медіум, пасивний носій, слухняний передавач, щоразу бунтує проти повідомлення, яке проходить крізь нього, пронизує його. Трагедія у тому, що медіум зазвичай підміняє інформацію, яка довірилася йому, адже без літери не буде і духу. Щасливий шлюб на небесах на грішній матеріальній землі стає хитрим адюльтером і гірким розлученням. Але з двох зол — зникнення та спотворення — дух вибирає менше, йде на компроміс, блазнює. Вічно чекає своєї чистоти. Хіба пришестя Страшного Суду не обіцялося Христом уже ось-ось ранком наступного дня? Так, усі чекали Христа, а прийшла Церква. Людина вже чекає дві тисячі років. Людина — це істота чекаюча. Це формула медіології, яку можна застосувати й до інших сфер людської екзистенції. Комунізм? Чекали пришестя вільного пролетаріату — прийшла держава-партія. Лібералізм? Чекали пришестя вільного ринку — прийшов трест. Філософія? Чекали пришестя вільної практики творчого і мудрого життя — натомість прийшов університет. Демократія? Очікували (і очікують!) приходу влади народу, а отримують капітало-парламентаризм...

І все ж таки, від первинної інтенції щось таки зберігається, і в цьому й полягає трагедія. Щось не те... Розчарування, самогубство. Режіс Дебре, зокрема про християн, писав: «Християнин нагадує глядача в кінозалі, який купив квиток на фільм й безнастанно очікує його початку. Протягом двадцяти століть Історія йому прокручує «журнал», та він не заперечує. Віра — це переборене розчарування». Дехто з мудрих людей нічого не очікує, але для суспільства це було б катастрофою. Важить не так бачення дива, що надходить, а саме його очікування.

Можна вважати пришестя Христа, пришестя пролетаріату чи вільного мистецтва-спільноти утопією. Сама по собі утопія не є, як дехто вважає, ідеологією, тоді як ідеологічним є заперечення утопії. Оскільки, переслідуючи певні інтереси, ворожі до неї сили денонсують її як порожню «утопію», що не має під собою жодного реального підґрунтя. Медіологія в цьому разі демонструє нам, що все зовсім не так, й робить вона це за допомогою парадоксальної діалектики утопії та медіуму: коли останній поглинає утопію, вона чинить спротив, мстить, розколює медіум зсередини, відігрується на ньому. Ніби полтергейст, який з’являється саме тоді, коли занадто заклопотані буденною економікою постлюди остаточно забувають про «надзвичайне».

Коли просунути медіумну діалектику трохи далі, можна угледіти в поширенні технічних новинок й новочасний поступ Святої Трійці. З появою радіоприймачів краще відчувається торжество Бога-Отця, якого бачити не дозволено, проте чиї грізні накази й настанови можна добре чути. Не випадково аж по досі найрадикальніші проповідники люблять виголошувати свої пристрасні камлання саме в радіопросторі. Подеколи малюючи собі в уяві ті яскраві картини, що збуджують суворі докори й красномовні настанови проповідників, відчуваєш ніби до тебе звертаються не звідкись зі стіни, а зсередини твого єства! Утім, з появою та поширенням телебачення та кіноіндустрії стало зрозуміло, що Бог-Отець має поступитися Христу, адже останній завдяки втіленню зміг стати Суперзіркою саме на великому екрані (в цьому контексті стає зрозумілим скандальне визначення Бориса Гройса «Христос — це реді-мейд Бога»). Цей факт має принципове значення для віковічної історії християнської церкви: з пришестям суспільства Спектаклю, коли існування будь-чого гарантоване лише існуванням його відповідного образу, церква стає дедалі менш теологічною, а дедалі більше христологічною. В подвійній природі Христа — одночасно божественній та людській — все більший верх здобуває людське: Бог стирається позаду людини, яку вже сприймаєш як просто досконалу людину, модель для наслідування, супермена, друга, брата, самовідданого бунтаря, мало не Че Гевару епохи еллінізму, борця за справедливість. Кожен, зрештою, може обрати свого найкращого Ісуса. В американських книгарнях стенд із релігії стоїть поруч із «me section» або «психологією», цебто стосується теми комфортного самопочуття, саморозвитку, вдосконалення.

І вже з поширенням інтернет-технологій, мабуть, торжествує Святий Дух гіпертексту... Адже максима «немає нічого, окрім тексту» знаменує собою пришестя благодаті anything goes. Ідея Святого Духа, хоч підтримує тісний зв’язок з офіційною церковною доктриною, завжди передбачала жест зняття ієрархій, скасування чинів, руйнацію інститутів, коли всі мають однаковий і рівний доступ до благодаті завдяки пов’язаності зі сферою натхнення. Тому цей «третій елемент» так любили єретики усіх часів і народів. Вони глибоко переконані (услід за середньовічним теологом Іоахімом Флорським), що «ера Святого Духа», яка настає після «ери Отця» й «ери Сина», відкине геть насильство і диктатуру, стане ерою свободи, любові й миру, а місце буквальної екзегези (тлумачення священних текстів) займе нескута зовнішніми приписами «духовна» інтерпретація.

Там, де говорять про релігію, починають говорити про її особливість, відмінну від інших релігій; там, де йдеться якнайменше про дві релігії, починаються релігійні війни. Вороги офіційної доктрини, нескорені єретики, тим не менше посутньо залежні від офіційного «канону» вже хоча б тим, що прагнуть від нього відійти. Те ж саме діється на теренах літератури (література, взагалі, надзвичайно пов’язана з релігією). Умберто Еко вже якось писав про сучасних критиків-постмодерністів, що нагадують давнішніх єретиків, які, занурюючись у ліс безмежних інтерпретацій, вчиняють там гріховні оргії софістичних надуживань і «насолод від тексту». Що вартує, робив він висновок, так це вірність первинній інтенції тексту. Адже, заражаючи текст своїми власними інтенціями та імпульсивними бажаннями, ми чинимо над чужим текстом насильство, вкладаючи в уста автора непритаманні йому думки й ідеї. Та чи не є ця первинна інтенція автора — ця Священна Корова літературної критики — «структурною порожнечею», безлюдною кімнатою, яку тримають під сімома печатями від простих смертних, заповнюють авторитетом і обносять бар’єрними огорожами офіційні охоронці та сторожові пси літературного канону? В тій темній кімнаті, щиро кажучи, нікого немає, й двері насправді відчинені, а отже, кожен може зайти й запалити в ній світло. Черкнути сірником — угледіти сирі похмурі стіни — й вийти на свіже повітря до сонця. Всі про це знають, бо всі так чи так у душі є єретиками відносно до нав’язаних кимось колись і десь законів і правил. Та не всі туди заходять, оскільки існує страх не до тієї кімнати, а страх бути потрактованим єретиком. Але ще більше збиває з пантелику відчуття, що й сам автор до своєї творчості (та до її інтерпретації) ставився «неправильно», єретично.

Утім, звідки походить ця «нечиста совість» літературної критики? Сьогодні, коли в епоху тотальної «текстуалізації» «єретиком» стало бути модно, можна тим упевненіше звернути увагу на засадничий принцип нашої культури Однієї Книги. Цю глобальну культуру Однієї Книги утворили три світові монотеїстичні релігії — іудейська, християнська, ісламська. Постмодерна неоліберальна «текстуалізація» — це, по суті, чудова анархо-єретична підпірка до загальної культури Однієї Книги, яка — для довершеного домінування — потребує свою темну сторону в системі порядок/безлад. Сатанинський безлад має бути поборено, божий лад має бути встановлено. Ця культура має за принцип зведення усіх дискурсів до однієї референційної площини — канонізованого законодавчого корпусу текстів, зрештою, до однієї Байки. Ми не говоримо, добре це чи погано, ми лише хочемо нагадати, що, окрім єретиків і праведників культури Однієї Книги, на світі ще живуть атеїсти і шанувальники безлічі книг у дусі античних філософів чи матеріалістів-лібертенів епохи Просвітництва, що сприймали й сприймають культуру як мистецтво життя, які віднаходять у ньому вираз безнастанно перевинайденої свободи. Адже книга — зрозуміла як досвід свободи (Жак Дерріда, вочевидь, дуже влучно називав цей досвід «письмом») — є радістю самостійного пошуку, блуканням незвіданими просторами, викликом мати неповторну особистість, мужністю бути дописаною і відкинутою заради відкритості іншій роботі. Книга — це не переспів канонізованих Суперкниг, бо вона не страшиться помилитися, не визнає авторитетів, самоконститується, кидається назустріч незнаному. Книга — це й не Текст, оскільки вона не толерує безладу і розважальної безпринципності, вона гидує єретичним нігілізмом, одвічно залежним від авторитету Отців, натомість вона прагне до довершеності, знання та абсолюту. Напевне, її надихає парадоксальне гасло (оскільки належить Казанові — в його амурних походеньках та літературній творчості): Sequere Deum! Слідувати божеству: водночас — залишаючись в осередді матеріальності, не губити утопію піднесеного.