ЦЕ БУЛО НЕЩОДАВНО... ЦЕ БУЛО ДАВНО...

Читайте також

...Невигадлива пісенька прозвучала з екранів у кінофільмі «Друзі й роки» 1966 року. Її виконував Олег Анофрієв. У звільненому Відні, серед руїн будинку, акомпануючи собі на роялі, який дивом уцілів, герой фільму капітан Лялін співав емоційно й водночас задумливо:

«Сказки Венского леса»

я услышал в кино, —

это было недавно,

это было давно...»

...Так, саме там, у казковому й принадному Відні, у жовтні 1825 року народився великий Йоганн Штраус. Звідти, із Відня, випурхнули й стали улюбленими в усьому світі десятки вальсів. Це була народна музика, запально-бравурна і пронизливо-ніжна, вишукано скромна і простонародно бучна. Вона кликала на карнавальні вулиці, до радощів, веселощів, до клятв у вічному коханні і дружбі...

«...Песню пела актриса

на чужом языке...»

Та це ж вона, незабутня Карла Доннер, акторка сліпучої краси, співала «Казки Віденського лісу» дуже давно. Тоді нас, малоліток, не завжди пускали у розморено-парадні зали кінотеатру «Комсомолець України» (для більшості киян цей найголовніший кінотеатр у місті, як і в давнину, називався «кінотеатром Шанцера»). О, як зітхали чоловіки, дивлячись на акторку, яка говорила й співала чужою мовою так природно і просто, що й титри були зайвими. І так усе було зрозуміло в цьому бурхливому коханні молодого Шані, Йоганна Штрауса, і заїжджої акторки та співачки. І не тільки глядачі, а й небагатослівна тиха Польді, дружина Йоганна Штрауса, вірна і добра Польді у своїй безмежній любові та розумінні того, що відбувається, знала, що сталося з ним, із її Шані, з нею, дружиною загального улюбленця, короля вальсу...

...Кінофільм «Великий вальс» з’явився на радянських екранах якраз за рік до початку тієї страшної війни, переможне завершення якої відзначив капітан Лялін світлою весною 1945 року. Це було в червні 1940-го. «Великий вальс» сколихнув небагатий культурний побут радянських людей, у якому «Великий громадянин», «Людина з рушницею» і «Багата наречена» мали вважатися вершинами кіномистецтва, так само як зображене там похмуре й убоге життя — найбільшим досягненням «звільненої праці». ...Заворожуючи глядачів неземною красою і чарівним кришталевим голосом, який перетворює знайомі мелодії вальсів у музику небесних сфер, Карла Доннер і Йоганн Штраус, герої фільму, молоді, талановиті, гарні, розкуті, ввірвалися у найдальші глухі закутки нашої неосяжної, «от Москвы до самых до окраин». Гарна казка не потребувала пояснень — вона була зрозуміла своєю музикою, як раніше були зрозумілі й інші закордонні кіноказки — «Петер», «Маленька мама», «Під дахами Парижа»... Щоправда, перед виходом на широкий екран... Вождь завжди дуже ревниво і недружелюбно ставився до нерадянського мистецтва. Тому після перегляду в кремлівському кінозалі цього фільму він звернувся до чиновного діяча культурного фронту із запитанням:

— А Александров міг би зробити схожий фільм, приміром, про Чайковського?

— Ні, товаришу Сталін.

— Чому?

— Тому що в Чайковського не було своєї Карли Доннер.

— Ну а з музикою товариша Дунаєвського?

— Безумовно, оскільки товариш Дунаєвський уже міркує над сюжетом.

— От і добре! — завершив бесіду вождь. Він знав, що музика Дунаєвського не поступається музиці Штрауса і теж набула всесвітнього визнання. Ісааку Йосиповичу Дунаєвському дуже сподобався фільм, і він розповів про свої плани створення аналогічного радянського фільму Григорієві Васильовичу Александрову, із яким зробив кращі музичні фільми. Тоді Дунаєвський уже знав думку Сталіна про «Великий вальс» і його неофіційно висловлене побажання. Заодно слід зазначити, що й «Веселі хлоп’ята», і «Цирк», і «Волга-Волга», і «Світлий шлях» музичною драматургією не поступалися «Великому вальсу». Але сюжети цих радянських фільмів були швидше пропагандистськими, ніж казково-реалістичними, позбавленими класово-соціальних проблем. А створювати ще один музичний фільм, хай і з чудовою музикою, але ще з однією парою кришталевих черевичків для «неіснуючої» радянської Попелюшки навряд чи мало сенс. Тому вирішили шукати сюжет із життя знаменитих музикантів минулих років. Чайковський Григорія Александрова не надихав, і він звернувся до Михайла Глінки. Мабуть, він був упевнений, що його, Глінки, вірнопідданське «Життя за царя» дуже близьке поглядам самого. Цей фільм і поставили, але... через 11 років, уже після війни. Природно, що головну жіночу роль виконувала Любов Орлова. І, що теж природно, послуг Дунаєвського фільм не потребував — він був озвучений музикою Глінки. Певне, поставлений без душі й творчого горіння, фільм цей успіху не мав, лаврів постановникам не приніс, і незабаром його забули. У «Великому вальсі» екранізовано вигадану в результаті творчості сценариста ситуацію. Адже недарма в програмних титрах фільму так і було записано: «За винятком імен Йоганна Штрауса і Франца-Йосифа Другого, події та герої цього фільму вигадані».

...Фільм «Великий вальс» закупили в прокат на п’ять років, потім ще на п’ять років. 1948 року фільм продублювали російською мовою, і знову безоглядне кохання визнаного в усьому світі Короля вальсу й акторки неповторної краси, яка гастролювала у Відні, певний час панувало на радянському екрані. Люди старших поколінь пам’ятають, що в перші повоєнні роки екрани кінотеатрів заполонили зарубіжні стрічки. «Цей фільм узятий як трофей при розгромі німецько- фашистських військ під Берліном» — такий був перший напис на екрані під час демонстрування. Серед цих трофеїв було чимало високохудожніх захоплюючих стрічок, у тому числі музичних, з участю видатних майстрів сцени, зокрема й оперної. Радянські люди побачили тоді й почули Тіто Гоббі, Яна Кіппуру, Зару Леандер, Джонні Вайсмюллера... Ну що ж, настав час розповісти й про те, як створювався цей досі не забутий фільм «Великий вальс», героїнею якого була Карла Доннер. А створила цей незабутній образ рядова хористка з задатками великого таланту з київської хорової капели «Думка». ...У середині 30-х років у Європі великий успіх мали фільми, поставлені французьким режисером Жульєном Дювів’є. Його картини були сучасні, сценарії — універсальні настільки, що будь-який глядач знаходив у них відбиток своїх життєвих ситуацій. Після виходу на екрани двох фільмів Дювів’є «Пепе ле Моно» і «Бальна записна книжка» ним зацікавився Голлівуд, особливо «фабрика марень», що набирала силу, — «Метро-Голдвін-Майер». Доречно нагадати, що створив цю фірму на початку століття виходець з Одеси. Ж.Дювів’є пристав на вигідні умови, запропоновані йому главою фірми Луїсом Майером, і відразу ж став підшукувати сюжети для своїх, уже в Голлівуді, фільмів. Трапилося так, що він звернув увагу на сценарій двох американських драматургів — Волтера Рейша і Семюеля Ходофенштейна. У сценарії описувався епізод, який нібито стався з Йоганном Штраусом (молодшим). Природно, у фільмі про композитора мала звучати його музика. Для найбільш прийнятного поєднання творчості Короля вальсу з драматургією фільму продюсер запросив відомого композитора й аранжувальника, вихідця з Росії Дмитра Тьомкіна, який міг чудово перетворювати нотні тексти Штрауса на музику небесного, божественного звучання. Він уповільнював темп і ритм знаменитих вальсів Штрауса і надавав їм вокальні форми, найчастіше — з допомогою поета Оскара Хаммерстайна. При цьому Тьомкін, додаючи відповідних певному часові інтонацій, осучаснював мелодію. Для партії скрипки, яка виконувала соло в одному з епізодів, запросили всесвітньо відомого скрипаля Яшу Хейфеца. А оператор Джозеф Рутенберг намагався зробити музику ще й картинною, зримою...

...Ранній літній ранок. Неспішно тупотить бездоріжніми галявинами Віденського лісу невисока конячка, руда бабуся Поллі, як по-дружньому називає її господар двомісного екіпажу. Вже занадто довго кружляє прольотка просторами Віденського лісу, і в ній дрімають, притулившись одне до одного, акторка Карла Доннер у світлій пелерині і Йоганн Штраус, Шані. Здалеку чути звук пастушачого ріжка. Штраус розплющив очі й прислухався — йому подобається простенька мелодія. Ось знову пролунав ріжок, і Йоганн Штраус наспівує мелодію. Супутники знову чують мелодійний звук ріжка, а кучер прикладає до вуст окарину, що з’явилася хтозна-звідки в його руках, і вже отут, поруч, звучить та сама мелодія, яку голосом підхоплює супутниця, а потім вони втрьох наспівують під ритм легкого тупоту копитець рудої бабусі Поллі. Карла Доннер зупиняє це імпровізоване тріо, і вони очікують повторного звуку пастушачого ріжка, і прославлена оперна співачка наспівує під звуки того самого ріжка:

«Проснулись мы с тобой в лесу,

цветы и листья пьют росу...»

А ввечері... Ввечері Йоганн диригує вуличним оркестром, що підхопив лише щойно вранці написану мелодію, і ось вона вже лине вулицями і майданами, і вітер підхоплює цей вальс, і звучать уже «Казки Віденського лісу» по всій країні, по всій Європі — в концертах у Парижі й Москві, у Берліні й Києві, у Петербурзі й Лондоні, в Осло та Чикаго... Штраус! Штраус! Штраус! Король вальсу Йоганн Штраус! І ось уже обличчя красуні-акторки подано великим планом на тлі віденського палацу, який зникає в тумані, і вона прощальною сумною усмішкою опромінює Короля вальсу і ніби каже йому:

— Ми доторкнулися з тобою до таїнства кохання, але...

На що ми приречемо твою Польді? Мою сім’ю?

Ми більше не побачимося з тобою, та цей факел

нашого кохання збережемо назавжди. Нехай він звучить

у наших серцях Казкою Віденського лісу... Прощай...

На роль Йоганна Штрауса запросили французького актора красеня Фернана Граве, на роль його дружини Польді — Луїзу Райнер. А з виконавицею головної жіночої ролі сталася заминка. Дювів’є не влаштовували акторки, яких пропонував йому продюсер Ірвін Тальберг. Дювів’є не вразила навіть Лілі Фонс, кінозірка тих років. Тальберг збився з ніг у пошуках виконавиці, але даремно, поки йому не повідомили, що на оперних сценах Європи великий успіх має красуня Міліца Кор’юс, колишня киянка. До того ж, голос її добре поставлений високопрофесіональними викладачами. Прихопивши із собою «два гроші надії», Тальберг помчав до Європи. Побачивши Міліцу, Ірвін Тальберг був вражений: це була вона, саме та, яку він і Жюльєн Дювів’є хотіли бачити в головній ролі у фільмі «Великий вальс». І він так яскраво та натхненно описав Дювів’є зовнішність і голос співачки, що режисер затвердив її на роль Карли Доннер заочно, без жодних проб. Міліцу Кор’юс запросили до Голлівуду. Телеграма- запрошення приголомшила її стислістю: «Ви потрібні лише для одного фільму. Так чи ні?»

У дитинстві Міліца мріяла стати балериною. В ті роки молодь не мріяла ще про власне місце в кінематографі — саме кіно було ще іншим, і не всі розуміли, що воно стане найбільшим із мистецтв... «Того дня я співала в Берліні «Чарівну флейту» Моцарта, — згадувала через багато років співачка, — якесь чарівне передчуття охопило мене, і я відповіла згодою...» 1938 року фільм Жюльєна Дювів’є «Все місто танцює» вийшов на екрани Америки й ряду інших країн, і відразу ж весь світ захоплено заговорив про яскраву зірку, яка з’явилася на кінематографічному небосхилі, ім’я якої — Міліца Кор’юс (у деяких написаннях — Коріус). Вона залишилася в нашій пам’яті акторкою одного фільму, хоча він був не єдиним у її долі...

Вона народилася 17 серпня 1909 року в сім’ї полковника Варшавського кадетського корпусу Артура Кор’юса, шведа за національністю. Його дружина, дуже гарна полька, народила йому чотирьох дочок і сина. Оскільки батьки не були католиками, то давали дітям імена православні. Майбутню оперну зірку назвали Мілою на честь брата царя.

Подружжя Кор’юс були людьми освіченими, обоє знали по кілька європейських мов, яких навчали й дітей. В будинку була велика бібліотека, часто звучала музика — адже сам Артур Кор’юс був ще й неабияким скрипалем. А на музичні вечори, які проходили в них, збиралися друзі й знайомі. Природно, що така обстановка вдома сприятливо впливала на дітей.

З початком Першої світової війни Кадетський корпус перевели до Москви, і Артур Кор’юс став викладачем Московського кадетського Лефортовського корпусу. А чотири дочки навчалися в Московській Єлизаветинській гімназії. Та сімейні стосунки між подружжям Кор’юс, на жаль, не були безхмарними. Виявилося, що не взаємне кохання і прихильність були основою їхнього шлюбу, а повага двох інтелігентних людей одне до одного, навіть при чотирьох спільних дочках і синові, ще не все вирішувала. Мадам Кор’юс закохалася у викладача математики Кадетського корпусу. Залишивши сина з батьком, вона з чотирма дочками вирушила до Києва за своїм коханим. На жаль, на нову сім’ю навалилися матеріальні труднощі, і одного разу матінка Кор’юс і її дочки розлучилися з новим чоловіком та вітчимом. У пошуках кращої долі він виїхав на свою батьківщину, до Німеччини. Старша сестра Міліци, Ніна, відважно взяла на свої плечі турботу про сім’ю. Батько навчив її грати на скрипці, і цим вона заробляла на хліб насущний... Міліца незабаром стала співати в церковному хорі. Після конкурсного відбору 7 лютого 1927 року її прийняли до одного з провідних національних хорових колективів України — капели «Думка». Як відомо з архівних матеріалів, «Думка» гастролювала містами Союзу. Адже унікальна мелодійність українських пісень, їх тонкий ліризм, глибина і щиросердна проникливість визнані в усьому світі. Гастролі «Думки» проходили при переповнених залах — овації, квіти, захоплені рецензії в пресі...

...У березні 1927 року в Москві відбувалися торжества з нагоди дня народження Т.Г.Шевченка. Запросили й «Думку». На одному з концертів було присутнє кремлівське керівництво, у тому числі й Сталін. Не знав тоді «кращий друг української культури», що через кілька років одна з юних хористок «Думки» стане всесвітньо відомою.

...Довідавшись про тяжке матеріальне становище колишньої дружини і дочок, Артур Кор’юс, який добре влаштувався в Естонії, вирішив запросити до себе кого-небудь із цієї напівсім’ї. І доля так розпорядилася, що вибрали Емілію, як її називали тоді в Києві. На жаль, керівництво «Думки» було не дуже прозорливе, оскільки не розгледіло у новенькій хористці великого співочого потенціалу і з легкою душею відпустило її до Таллінна, до батька. Було це 1928 року. Артур Кор’юс, високоосвічений музикант, зрозумів, що дочці варто серйозно навчатися мистецтву вокалу, і віддав її до досвідченого професіонала Варвари Малам’є. Успіх Міліци був таким великим, що вже наступного року вона виступила із сольним концертом. Про цей її перший виступ заговорила преса, а фахівці стверджували, що Міліца Кор’юс дуже перспективна оперна співачка. Можна лише дивуватися, що вона не зацікавила керівників місцевого оперного театру «Естонія»; відомо, що згодом вони дуже з цього приводу жалкували. Провидіння вело Міліцу іншими шляхами. Вона зустріла молодого професора-математика з Магдебурга, барона Гуно Фельца. Він покохав Міліцу глибоко й назавжди. Вона відповіла молодому вченому взаємністю, і незабаром зіграли весілля. Міліца ніколи потім не нарікала на свій вибір.

У Магдебурзі до послуг Міліци Кор’юс були найвишуканіші музичні салони, концертні зали, багаті бібліотеки. І вона вчилася й училася, осягаючи мистецтво вокалу. Вона виступала із сольними концертами, які звичайно закінчувалися морем квітів і тривалими оплесками. Природно, що краса, чудові сценічні дані і шалений успіх викликали підвищену увагу керівників серйозних музичних закладів до особистості Міліци Кор’юс, і ось 1931 року вона успішно дебютує в стародавньому Магдебурзькому оперному театрі. Виступи в театрі з глибокими професійними традиціями відкрили для неї сцену прославленої Берлінської опери. Вже 1933 року Міліца Кор’юс з шаленим успіхом дебютує тут із партією Цариці ночі в «Чарівній флейті» Моцарта. Міліцу Кор’юс записують на платівки престижні фірми, чого тоді удостоювалося не багато співаків. Найсуворіші цінителі і шанувальники оперного мистецтва порівнювали Міліцу Кор’юс із такими видатними співачками, як А.Галлі-Курчі і Л.Тетрауціні...

...1935-го вона приїхала до Таллінна для виступу перед своїм першим учителем — Артуром Кор’юсом, постарілим батьком. А театральна публіка із захопленням і жалем слухала оперні арії Міліці Кор’юс у концертному виконанні й гірко зітхала — адже лише кілька років тому ця чарівна, ні, не флейта, а «лампа Аладдіна» була тут, у Таллінні, і могла б достойно прикрасити місцеву «Естонію», якби... Але, як відомо, історія не бере до розгляду «якби». І, мабуть, тому сидів у ложі зі сльозами на очах, захоплено і з гордістю слухаючи тріумфальні виступи дочки, посивілий Артур Кор’юс, — адже носила вона своє дівоче, його, Артура Кор’юса, прізвище.

...«Першому вчителю» — ці слова були викарбувані на пам’ятнику Артурові Кор’юсу, який згодом поставила йому Міліца...

Телеграма з Голлівуду, отримана 1937 року, започаткувала світову славу Міліци Кор’юс, яку приніс їй «Великий вальс». Після цього вона залишила на певний час оперну сцену і знялася ще в кількох фільмах — «Венера в шовках», «Празький студент», «Лицар імперії». Проте ці фільми вже нічого не могли додати до слави Міліци Кор’юс — Карли Доннер. Чи то їхній зміст, чи занижені постановочні вимоги до їхньої якості, чи слабкий музичний орнамент не дали Міліці Кор’юс прославитися й тут. Ні, вона була чудова й у цих фільмах своєю чарівною манерою виконання та прекрасним співом. Але перед глядачами стояв, поруч із її новими героїнями, незабутній образ Карли Доннер, озвучений вічно юною «Казкою Віденського лісу» вічного короля вальсу Йоганна Штрауса. Іншою не хотіли її бачити мільйони глядачів. Тільки такою, тільки Карлою Доннер, хай і вигаданою, але дуже вже реальною, живою і чарівною на далекому екрані минулих років...

Мабуть, тому вона повернулася на оперну сцену і багато років залишалася головною солісткою «Метрополітен-опера». Репертуар її оперних партій був дуже великий... Вона пішла з життя 1980 року, переживши всіх сестер і брата. Сестра Тамара незадовго до війни вийшла заміж і переїхала з матір’ю до Ленінграда. Там усі вони загинули в період блокади. Ніна Артурівна похована на міському цвинтарі в Києві...

...А капітан Лялін, наспівуючи цю пісеньку в мирному Відні, напевно, згадував прекрасну акторку Карлу Доннер, яка співала чужою мовою:

«...Но остался надолго

этот вальс из кино...

Это было недавно,

Это было давно...»

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96