У СПЕКОТНІЙ ЖОВТІЙ АФРИЦІ, У САМІМ ЇЇ СЕРЦІ

Поділитися
«У слові «Африка» є якесь зачарування, що вабить нас до неї більше, ніж до інших частин світу» А.Дюма Шлях у невідомий світ Африка в моїй уяві завжди була пов’язана з пригодами...

«У слові «Африка» є якесь зачарування, що вабить нас до неї більше, ніж до інших частин світу»

А.Дюма

Шлях у невідомий світ

Африка в моїй уяві завжди була пов’язана з пригодами. Вони й справді почалися вже в день вильоту з аеропорту Дубаї. Ми були дуже розлючені на «Кенійські авіалінії», які продали комусь нашу броню. Наше непідробне обурення, схоже, не дуже дошкуляло працівникам авіакомпанії, але в тривалому «бою» таки вдалося домогтися забезпечення ще одного дня перебування в Дубаї. Виліт затягнувся ще на одну добу, і це внесло істотні корективи в подальшу програму.

Африка почалася вже в аеропорту, де в нагромаджувачі разом із нами почали збиратися жителі Чорного континенту. Це було строкате і багатолике юрмисько, що розмовляє мелодійним і незрозумілим суахілі. З немислимих зачісок, розмаїття одягу й фізіономічних особливостей випливало, що ми летимо з представниками різних африканських етнічних груп. Адже лише в Кенії проживають представники 40 народностей. Серед наших попутників були чудові жінки, настільки прекрасні у своїй величній повноті, яскравих просторих убраннях і в тюрбанах із бантом на голові, що від них неможливо було відірвати захопленого погляду. Крім того, ми вперше побачили чорношкірих леді в паранджах, тому що в Кенії і Танзанії близько 30% населення сповідають іслам. Африканські ж чоловіки мали не такий мальовничий вигляд і явно віддавали перевагу європейському стилю одягу.

П’ятигодинний безсонний нічний переліт, світанок над саваною, що хвилює яскравими барвами… Нарешті літак торкнувся африканської землі. Рано-вранці (час відповідає київському) ми вийшли з на диво маленького і неймовірно брудного аеропорту Найробі. Екваторіальна Африка зустріла нас температурою +11°С, похмурим, затягнутим хмарами небом! Там зараз зима, і хоча ми опинилися в безпосередній близькості до екватора, весь рік середня температура в цих місцях - +25 °С. А ми ж наївно гадали, що київська 35-градусна спека підготувала нас до гідної зустрічі з африканським кліматом.

Далі повантажилися в мікроавтобус і - в путь. У танзанійське місто Аруша, останній осередок цивілізації перед сходженням на Кіліманджаро, їхати годин шість хорошою асфальтованою дорогою, прокладеною прямо посеред савани. За вікнами миготять монотонні пейзажі з вигорілою травою й поодинокими зонтичними акаціями (символом Африканського континенту), потім картину розмаїтять величезні, схожі на дерева кактуси, агави зі стрункими п’ятиметровими свічками суцвіть і теракотових термітників.

Поки їхали, випогодилося. Температура підвищилася до +25 °С, дихати стало легко, бо повітря сухе. Тут усього два сезони: посухи (грудень - березень і липень - жовтень) та дощів (березень - травень).

Ще година їзди - і ми побачили стадо зебр, які паслися вдалині, потім - флегматичних страусів, що гуляли уздовж узбіччя. І ось нарешті при дорозі - справжні масаї, представники давнього войовничого племені, яке проживає на території Кенії й Танзанії. Невеликий екскурс в історію: на початку нашої ери в районі Великих африканських озер з’явилися племена банту, а потім - нілотів. Народи постійно змішувалися, та незабаром чільне становище посіли воїни масаї - пастуші племена, які захопили північні гірські плато, аж до центральної Танзанії. Протягом подальшої своєї історії масаї люто боролися з німецькими й англійськими колонізаторами. У масайському суспільстві споконвіку панує патріархат. Найважливішу роль у житті племені відіграє домашня худоба: якщо величина отари дозволяє, масайський чоловік може мати кількох дружин. За віросповіданням масаї - анімісти. Вони вірять у те, що кожна жива істота має в собі двійника - душу, яка може покинути свого носія. Попри це, багато їх вважають себе християнами і мусульманами.

І ось довгожданий момент щастя. Повернулися наші переможці Кібо, але насамперед кожен із них переміг себе. Змучені, неймовірно втомлені, вони ледве знаходили сили, щоб сказати хоч слово. А говорили щиро. У такому стані взагалі нещирим бути не можна. Наприклад: «Я ледве не помер», - «Мені ніколи ще не здавалося, що смерть так близько», - «Я не дійшов 300 м до вершини, впав біля крайки льодовика і більше поворухнутися не міг», - «Про гори більше ні слова». Голтис на вершині сказав: «Хочеться, щоб тебе прямо тут закопали. Бо сил повертатися вже немає». Саша Комаров: «Коли ми побачили на світанку, якою стежкою і скільки пройшли, я зрозумів, чому штурм починають уночі». Костя Могильник: «Чому ж нам не лежалося вдома на канапі?».

Наш інструктор Олег Мазур, який піднімався на Еверест, сказав, що навіть там, у Гімалаях, де висота набагато більша, не так тяжко фізично: там гірська хвороба, як і має бути, триває добу (а не три, як тут), до того ж не виключено, що Кіліманджаро, як вулкан, має нездорову магнітну енергію.

Ціною неймовірних зусиль і мужності команди Equites майорить на вершині Кібо на піку Ухуру («свобода» мовою суахілі) прапор вільної України - подарунок до десятиліття незалежності. І хай мене сто разів звинуватять у патетиці, але в тому, що зробили наш хлопці, був справжній людський героїзм.

Наступні два дні ми спускалися вниз іншим маршрутом. Навіть не спускалися - ми втікали від холоду і страшної гірської хвороби туди, де тепло і багато води. Саме вода цінувалася найдорожче там, угорі. Її весь час бракувало для пиття. Тільки вранці кожному з нас давали по маленькій мисочці нагрітої води для вмивання, але цього було замало, щоб відмити як слід хоча б обличчя й руки.

Після повернення до Києва мене насамперед запитують: «Яке враження від Африки було найяскравішим?» Над відповіддю довго думати не доводиться - це люди. Адже наша експедиція складалася з 13 чоловік - неальпіністів, багато хто з яких уперше сходив у гори. Якщо не брати до уваги трійку Equites, усі ми вперше бачили одне одного. Але там, у горах, не важило, хто журналіст, хто оператор, хто мандрівник. Найважливішим було, що ти за людина. Багато років тому я запитала мого знайомого, який працював у контрольно-рятувальній службі на Ельбрусі й Казбеку: «Кого беруть із собою в гори?». Відповідь була: «Тих, хто м’ясо із супу не виловлює». Без перебільшення можна сказати, що пощастило нам одне з одним. І, звісно ж, спасибі команді Equites за те, що ризикнули взяти з собою журналістів і дали можливість випробувати себе.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі