«УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ» — ГОЛОВНА НЕБЕЗПЕКА ДЛЯ КРЕМЛЯ У 1933 РОЦІ АБО СПРАВЖНЯ МЕТА ПРИЇЗДУ ПОСТИШЕВА В УКРАЇНУ

Преса, телебачення й громадськість України останнім часом чимало уваги — і справедливо! — приділяють питанням, пов’язаним із голодомором 1932—1933 років. Поза увагою залишається інша важлива проблема, що має безпосередній зв’язок як із причинами голодомору, так і з його наслідками. Це питання про кардинальну зміну національної політики ЦК ВКП(б) щодо України.

22 листопада 2003 року минуло 70 років від часу знакової події в історії України — в резолюції об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, що завершив свою роботу в Харкові, український націоналізм було визнано головною небезпекою у національному питанні. Характерним для тогочасної суспільно-політичної ситуації в Україні було те, що на підсумковому у 1933 році об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У розглядалося передусім не становище в сільському господарстві, а саме питання національної політики. Що ж спричинило прийняття такої ухвали пленуму про український націоналізм, до речі, й донині не відміненої Комуністичною партією? Як впливала національна політика на становище в українському селі у страшні роки колективізації та голодомору? Які наслідки прийняття цієї резолюції, що формально суперечила попереднім настановам у національному питанні?

У 20—30-ті рр. більшовицькі вожді не були догматиками ані в теорії, ані на практиці. Вони могли кардинально змінити основні засади своєї політики залежно від обставин міжнародного чи внутрішнього життя. Найбільш яскравий приклад такої зміни пріоритетів у досталінський період — це прийняття немислимої до 1917 року теорії про можливість побудови соціалізму в окремо взятій, до того ж економічно відсталій країні. Основним чинником у політиці більшовиків було вміння, як говорив В.Ленін, «вчитися у мас» і змінювати акценти у внутрішній політиці відповідно до колективних уявлень переважної більшості населення та з метою маніпуляції свідомістю народних мас.

Досвід громадянської війни змусив компартійних керманичів уважно поставитися до знехтуваного ними раніше національного питання. Проголошена у 1923 році політика коренізації в Україні мала за мету здобути добру славу більшовицькій владі в очах неросійського населення, залучити до органів управління місцеве населення і, відповідно, знівелювати значний вплив національних сил небільшовицького спрямування на масові настрої. Тобто сприяння культурному та освітньому розвитку українців було не метою, а засобом збереження й зміцнення більшовицької влади в Україні та, що особливо важливо, вирішення основних завдань у соціально-економічній сфері.

Перехід до такої політики став можливим саме тому, що для більшовицьких лідерів тих часів національне питання справді було неістотним. Вони не були ні українофілами, ні українофобами. Національні проблеми компартійні керманичі вважали за дріб’язкові, головним для них було зміцнити свою владу та створити економічну базу комунізму, на заваді чому стояла індустріальна відсталість. При цьому існувало майже фізіологічне неприйняття більшовиками приватної власності на засоби виробництва, оскільки вона об’єктивно робила людей більш незалежними від влади.

Усе те, що допомагало вирішенню основного завдання — віталося; з тим, що заважало — боролися. Так, освіта, пропаганда українською мовою схвалювалися, бо дозволяли якнайшвидше втягнути в модернізаційні процеси більшість населення України та поліпшували імідж радянської влади. Успіхи у сфері освіти використовувалися також як могутній пропагандистський засіб у боротьбі з національно-свідомими українськими силами. Обґрунтовуючи зміну засад у національній політиці на початку 1920-х рр. та пояснюючи посилену увагу влади до цього питання, Й.Сталін оголосив, що стратегічна мета більшовиків залишається незмінною — злиття націй, але досягти її можна виключно на добровільних засадах і лише після їх розквіту у світовому масштабі.

Така постановка питання, як і намагання спиратися у національних республіках на місцеві кадри, вирішила ключову проблему — підвищила соціальну мобільність суспільства і спрямувала енергію мас у потрібне більшовицькому керівництву русло. Дійсно, соціальне та національне походження українських селян було тепер не перепоною, як раніше, а перевагою для просування щаблями влади. Українцям широко відчинялися двері у світ науки та освіти, надавалася підтримка мистецьким організаціям. Завдяки здійсненню запровадженої у 1923 році політики коренізації більшовицька влада дійсно ставала тією чи іншою мірою «своєю» для більшості українців, адже вона надавала можливість будь-кому піднятися з «низів». Але ціна виявилася занадто великою...

Саме це прагнення — стати «своїми» для населення України — було кінцевою метою сталінського керівництва. Про можливість національного відродження Кремль і не замислювався, оскільки його стратегічні цілі корінним чином відрізнялися від уявлень національно-свідомих українців (навіть ідейних комуністів) про майбутнє своєї Батьківщини. Для більшовицької влади життєво необхідно було, щоб значна частина українців вважала себе господарями в УСРР, але при цьому вони були активними і (бажано) добровільними виконавцями сталінської волі.

Однак отримати «все й відразу» було неможливо. Сталін із тактичних міркувань (внутрішньопартійна боротьба, непевність становища на селі, зовнішньополітичні чинники тощо) наприкінці 1920 — на початку 1930-х рр. віддав керівництво національно-культурними процесами в Україні в руки націонал-комуністів. Саме у ці роки — підготовки та реалізації «великого перелому» — в середовищі партійних та радянських працівників політика коренізації/українізації перестала сприйматися як тимчасова, зникло те гасло, про несправедливість якого свого часу волав Олександр Шумський, — «Українізація без українців». І це незважаючи на репресії проти української некомуністичної інтелігенції.

З метою послаблення незадоволення соціально-економічною політикою, передусім на селі, Сталін видав українським націонал-комуністам на чолі з Миколою Скрипником своєрідний карт-бланш у проведенні заходів, спрямованих на розвиток української культури та освіти. Завдяки активній праці патріотів України та їхній діяльності, спрямованій на національно-культурне будівництво й масове кадрове поповнення місцевих владних органів українцями, населення УСРР поступово переконувалося у тому, що «національна форма» української культури не суперечить, а органічно доповнює її «соціалістичний зміст».

Оскільки про асиміляцію не йшлося, а «злиття націй», згідно з теорією, мало носити виключно добровільний характер і можливе було лише після досягнення «розквіту націй у світовому масштабі», то українські комуністи, здавалося б, аргументовано вважали, що основні свої зусилля вони мають спрямувати на розвиток української нації. Вагомим доказом сприяння більшовицької влади національно-культурному розвитку українців були успіхи політики українізації за межами УСРР, передусім у Центрально-чорноземній області та на Кубані. Безпосередні провідники політики коренізації як у республіці, так і за її межами, розуміли (а не лише проголошували) інтернаціоналізм як рівність націй, за якої панівна раніше нація має не асимілювати інші, а допомагати у культурному розвитку. І це знаходило підтвердження у практичних діях у межах усього Радянського Союзу.

Однак для того, щоб посісти вагоме місце у майбутній світовій радянській республіці, українські комуністи вважали за необхідне поряд із національно-культурними потребами вирішити проблеми економічного розвитку. Перш за все це стосувалося ліквідації індустріальної відсталості від провідних країн Заходу. Саме заради цього «щасливого майбутнього» націонал-комуністи не лише не виступили проти колективізації та ліквідації «куркульства як класу», а й навпаки, були найбільш активними провідниками такої політики на селі. Вони, здавалося б аргументовано, вважали, що це допоможе зробити місто українським. Якщо ж щось і викликало їх незадоволення, так це не надмірна експлуатація українського села, а те, що значна частина отриманих коштів йшла за межі України. Так, наприклад, у одному з листів групи депутатів ХІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад у 1931 р. на адресу президії наголошувалося: «Тепер ми голодуємо. В ім’я чого? Скажете, соціалізму? Так. Та хіба він повинен будуватися лише в Росії? Чому ж туди відправляється все, що тільки є?»

Однак одна справа голодувати-недоїдати, і зовсім інша — голодувати-помирати. Як писалося в одному з листів на адресу влади, українцям «дали волю, але забрали хліб». Після неврожайного 1931-го сільськогосподарського року та реквізицій під час хлібозаготівельної кампанії 1931—32 рр., люди почали масово помирати від голодної смерті. Більшовицька політика на селі фактично знищила будь-які стимули до праці. Частина українських комуністів на місцях була незадоволена соціально-економічною політикою Кремля та виступала проти надмірних хлібозаготівель. Ситуація для Сталіна ставала справді небезпечною.

Та найбільше невдоволення Москви викликало те, що політичні симпатії українського села поверталися до ідеологічних супротивників більшовицького режиму, перш за все — до українських національних сил доби революції. І одну з причин такого становища Кремль вбачав не лише у прорахунках під час здійснення колективізації, а й у занадто широкій автономії, що була надана націонал-комуністам у розвитку культурно-освітніх процесів; об’єктивно це сприяло посиленню національної самосвідомості. Така самостійність стала заважати сталінському режиму, що дедалі зміцнювався, не давала змоги уніфікувати освітні процеси. У зв’язку з цим зауважимо, що до 1933 року в УСРР була власна система освіти, яка лише у найбільш загальних рисах коригувалася Москвою. Шкільні навчальні посібники, наприклад, було складено в Україні на основі саме українського матеріалу. Більше того, у багатьох напрямах розвитку освіти український Наркомат освіти був на крок попереду російського, а стан розвитку освіти нацменшин радянської України взагалі ставився за приклад у всесоюзному масштабі.

Поряд із цим варто зауважити, що Микола Скрипник і його прихильники намагалися вирішити завдання, у якого не було розв’язання. Адже водночас із запровадженням навчання українською мовою та укорінюванням її в державних структурах компартійна влада своїми реформами в соціально-економічній сфері руйнувала етнічний менталітет, побут та духовну культуру українського населення, тобто знищувала саме ті національні особливості, які зберігала у мові. Такий наступ на українські традиції не міг користуватися масовою підтримкою населення, та й багато провідників національної політики почали розуміти хибність соціально-економічних заходів більшовицької влади. М.Скрипник і його оточення практично схилялися до думки, що «національна форма» української культури не має суперечити її «соціалістичному змісту». Відтак українські комуністи навіть не збиралися наполягати на «повному злитті, в тому числі організаційному», з російськими, як про це мріяв ще В.Ленін. Навпаки, вони культивували свою «окремішність», наполягали на відмінностях українців і росіян, не збиралися відкидати і великий пласт дореволюційної української культури. Причому це цілком логічно обґрунтовувалося з класових позицій — відкидати дійсно не було чого, оскільки української буржуазної культури у дореволюційний час просто не існувало.

Не можу втриматися, щоб не навести у зв’язку з цим цитату з критичного виступу у 1933 р. О.Шліхтера. Він говорив: «На чому повинна базуватися сучасна українська музика? Ви думаєте на героїчному будуванні соціалізму? На героїчній боротьбі пролетаріату й колгоспників із класовим ворогом? На могутньому ентузіазмі робітників та колгоспників? Товариш Скрипник іншої думки: «Жодний народ, жодна культура не може розвиватися, не спираючись на своє історичне минуле. Українська музика ґрунтується на старій музичній творчості українського народу, на нашій пісні, на нашій думі». Вище компартійне керівництво прекрасно розуміло, що будь-яка опора на дореволюційні традиції заважатиме зміцненню тоталітарного ладу.

Сталін апріорі не був українофобом; але він був неперевершеним майстром превентивних репресій. Небезпечними у 1932 році для Кремля стали українські селяни, інтелігенція, націонал-комуністи. Тому вперше в історії превентивним репресіям — терору голодом — було піддано весь народ.

Голодомор торкнувся передусім села. Але ще залишалося багато невдоволених сталінською політикою у містах, їх кількість лише збільшувалася у 1932—1933 рр. Тому, відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 р., Павла Постишева було направлено в Україну. Головним завданням своєї діяльності він вважав не виморення голодом українського села (після його приїзду хлібозаготівлі вже фактично не продовжувалися) і не покращання ситуації у сільському господарстві (цього при наявності задіяних Постишевим ресурсів українські комуністи могли досягти і без нього). Ні, головним його завданням була остаточна розправа з «українським духом», із тими ознаками автономії національно-культурного життя, що заважали зміцненню тоталітаризму і таким чином становили справді реальну небезпеку сталінському режиму. Недарма одним із перших рішень постишевського політбюро була березнева постанова «Про підручники» й прискорена уніфікація українських навчальних програм та підручників із російськими...

При цьому «згори» скинули блискучий план, що допоміг Постишеву вийти переможцем у боротьбі зі Скрипником. Окрім реальних змін економічних засад роботи в українському селі (у січні 1933 р. у колгоспному селі було фактично замінено продподаток продрозкладкою) із приїздом Постишева припинялися хлібозаготівлі, а частина заготовленого раніше хліба поверталася в Україну. Навесні—улітку 1933 р. Україні неодноразово надавалася допомога як посівним, так і харчовим зерном. Постишев як представник ЦК ВКП(б) оголошувався «рятівником» українського села. Провину ж за усі негаразди на селі поклали на «націоналістів» та «націонал-ухильників», що діяли передусім у галузі національно-культурного будівництва, і, здавалося б, безпосереднього відношення до сільськогосподарської кампанії не мали. У тогочасній пропаганді часто повторювалася теза про те, що «лише приїзд бригади ЦК ВКП(б) на чолі з тов. Постишевим у 1933 р. призупинив розорення колгоспників».

Іззовні постишевська логіка звинувачення виглядала навіть дещо правдоподібною — адже саме з приїздом посланця Кремля влада почала робити деякі кроки по поліпшенню становища на селі, саме завдяки матеріальній та кадровій допомозі Москви були засіяні поля та зібраний урожай 1933 р. Для того щоб переконати хоча б частину українців у своїй правоті, влада навіть улаштовувала відкриті судові процеси над націонал-комуністами. Так, наприклад, члена ЦК КП(б)У, колишнього укапіста А.Річицького, що свого часу ретельно виконував накази центру, було публічно піддано осуду за нелюдське поводження з селянами у с. Арбузинка на Одещині під час хлібозаготівель 1932—33 рр. та засуджено до смертної кари.

Але, незважаючи на те, що українське село було виснажене голодомором, а українська інтелігенція морально та фізично знекровлена, Постишев лише наприкінці листопада 1933 р. наважився скликати двічі до того перенесений об’єднаний пленум ЦК та ЦКК КП(б)У. І саме тоді було прийнято історичну резолюцію про український націоналізм як основну небезпеку в національному питанні. Про особливу занепокоєність Кремля станом справ в Україні свідчить і той факт, що в межах усього СРСР головною залишалася небезпека великодержавного шовінізму... «Український націоналізм» радянська влада намагалася поєднати у народній свідомості з жахливим голодомором. Своє головне завдання Постишев виконав.

Однак на остаточну відмову від політики українізації у 1933 році Москва не наважилася, щоправда, акценти були відчутно змінені. Станіслав Косіор у зв’язку з цим наголошував: «Сучасні наші завдання полягають у тому, щоб забезпечити розквіт національних культур не взагалі, а саме таких національних культур, які б несли б у собі постійну тенденцію зближення й єдності національного й інтернаціонального. Без цього гасло розквіту національної культури соціалістичної нації є глибоко реакційне гасло, що тягне нас не вперед, а назад до капіталізму». Теоретичні постулати національної політики були відчутно скориговані — злиття націй ставало теоретично можливим в одній країні, як і свого часу побудова соціалізму. Та це вже тема іншої розмови...