ВИСОКА ХВОРОБА МИКОЛИ ГОГОЛЯ

Помилка Набокова

Примітно, що автори багатьох книг про М.Гоголя використовували лише ті матеріали про великого письменника, що були під рукою. Приміром, Володимир Набоков черпав факти з книги В.Вересаєва «Гоголь в жизни». Цим шляхом пішов багато хто. Чи не тому протягом багатьох десятиліть російського класика родом із України подавали як людину із завищеною самооцінкою — до такої міри, що є всі підстави називати його психічно ненормальним?

Книга В.Вересаєва видана 1933 року. Чи дозволила б радянська цензура показати Миколу Гоголя як людину глибоко віруючу, що захищає кріпосне право?! Але й Набоков, письменник, який не залежить від радянських реалій, м’яко кажучи, помилився по-крупному. 1987 року в розпал гласності, коли «Новый мир» надрукував набоковського «Николая Гоголя», був захват і навіть тріумф, — солідна публікація відбулася! — але ніхто не заперечив: Микола Гоголь у книзі не справжній! І нині, коли багато «патріотів» таврують Гоголя як зрадника, що залишив Україну, не писав українською мовою, не любив Тараса Шевченка; а русофіли називають божевільним, але все ж талановитим хохлом, нашому земляку і не пишно й не затишно від того. Адже навіть той, хто цікавиться творчістю великого письменника, не має можливості ознайомитися з його листами, що друкувалися лише до революції. А саме там — справжнє обличчя Миколи Гоголя. Після вивчення листів його ніколи не назвеш божевільним, а переконаєшся — це був великий майстер художнього слова, котрий вірив у Бога з такою силою, якої не мали ні Лев Толстой, ні Федір Достоєвський.

Можливо, Володимир Набоков цього не знав, а тому і його книга «Николай Гоголь» стала суб’єктивним судженням про вже відоме. Набоков «робить відкриття»: створюючи «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Тараса Бульбу», Микола Гоголь стояв на краю прірви, бо лише в такий спосіб міг стати автором українських фольклорних повістей і романтичних історій. «Когда я хочу, чтобы мне приснился настоящий кошмар, я представляю себе Гоголя, строчащего на малороссийском том за томом «Диканьки» и «Миргорода» — о призраках, которые бродят по берегу Днепра, водевильных евреях и лихих казаках», — писав Володимир Набоков.

Втім, усе це ілюзії. Микола Гоголь над прірвою не стояв. Він не цінував ні «Миргород», ні «Диканьку», а створивши знамениту «Шинель» (так, ту, з якої вийшла російська література), навіть не помітив свого подвигу. Набоков переконаний: Гоголь був дивним, хворим і навіть більше: «я не уверен, что его пояснения к «Ревизору» не обман, к какому прибегают сумасшедшие».

Як відомо, першим Миколу Гоголя назвав божевільним В.Бєлінський після виходу книги «Выбранные места из переписки с друзьями». Гоголь пояснив В.Бєлінському його помилку. Сумно, що Володимир Набоков легковажно її повторив.

Гоголь — цинік, лицемір, підлесник, виверткий брехун і водночас геніальний письменник, — така оцінка Набокова. Письменник припустив, що втеча Миколи Васильовича з Росії після прем’єри «Ревізора» породила манію переслідування. Це припущення не нове. Володимир Набоков збентежений: як так, публіка в захваті від письменника, настав час радості або скандалу, популярність тут як отут, але Микола Гоголь уникав цього?! Причина нехитра: мабуть, він божевільний. «Он боялся, что двор вдруг пересмотрит свое высочайшее, но изменчивое благорасположение… Он боялся, что бдительная цензура будет многие годы вредить его литературной карьере в России».

Помилявся Набоков і в іншому: «Читать переписку Гоголя — унылое занятие...» Адже не знаючи листування письменника, читаючи тільки спогади його сучасників, які так і не зрозуміли генія, можна справді сприйняти його як неповноцінну людину!

Прочитавши багато невідомих більшості читачів матеріалів, я переконався: дивацтва Миколи Гоголя пояснені, а кількість таємниць у його особистому житті не така вже й велика. Жалкую про упередженість Володимира Набокова, Абрама Терца і багатьох інших першокласних письменників, які створили хоча й талановиті, але однобокі книги про Миколу Гоголя.

«Діагноз» Чижа

Нещодавно московське видавництво «Республика» випустило книгу відомого російського психіатра Володимира Федоровича Чижа «Болезнь Гоголя». Книга нарисів користується попитом і в Росії, і в Україні. Версія, оприлюднена рівно сто років тому в журналі «Вопросы философии и психологии», нині підтвердилася не лише з погляду літератора, а й фахівця: Микола Гоголь був психічно ненормальною людиною. «Діагноз» психіатра В.Чижа вельми своєрідний: Гоголь — божевільний, та оскільки був геніальним, то «навіть в останньому періоді своєї хвороби переважав своїм розумом звичайних смертних».

За точку відліку Володимир Чиж взяв обвинувачення В.Бєлінського. Вийшло так, що далекий від медицини російський критик поставив «діагноз», а далекий від літератури психіатр вирішив підтвердити це, дослідивши життя письменника. «Поле» для досліджень психіатр мав дуже убоге.

В.Чиж стверджує, що слабке здоров’я письменника в дитинстві призвело до того, що мозок його не розвивався гармонійно. Саме в неповноцінності психіатр побачив пояснення того, що Микола Гоголь погано вчився в Ніжинській гімназії вищих наук. Гоголь-юнак дуже відрізнявся від однокласників і поведінкою. В.Чиж щодо цього стверджує: «Насправді, що, крім патологічної організації нервової системи, могло заважати Гоголю і пити-гуляти, і любити?» І далі: «Важливо, і навіть дуже важливо, що Гоголь не мав любовних захоплень, ні грубих, ні ідеальних». Це не так (див. статтю «Неземне кохання Миколи Гоголя» у «ДТ» за 26 жовтня 2002 року).

Володимир Чиж переконаний, що вже в юнацькі роки Микола Гоголь був психічно хворим, що він — особа параноїдального характеру. Проявлялася ця хвороба у скритності, недружелюбному гордовитому ставленні до оточуючих, «существователей», самітності, що підтверджує лист до матері 1 березня 1828 року: «Но вряд ли кто вынес столько неблагодарностей, несправедливостей глупых, смешных притязаний, холодного презрения и проч. Все выносил я без упреков, без роптания, никто не слыхал моих жалоб, я даже всегда хвалил виновников моего горя. Правда, я почитаюсь загадкою для всех, никто не разгадал меня совершенно… Нет, я слишком много знаю людей, чтобы быть мечтателем. Уроки, которые я от них получил, останутся навеки неизгладимыми, и они верная порука моего счастия. Вы увидите, что со временем за все их худые дела я буду в состоянии заплатить благодеяниями, потому что зло их мне обратилось в добро».

На жаль, В.Чиж не побачив, що справа не в завищеній зарозумілості, а в глибокій релігійності майбутнього письменника. Під час навчання Микола Гоголь підвівся лише на першу сходинку християнського самовдосконалення, але й вона була вище тієї, на якій стояли не лише однокласники, а й навіть учителі. Що об’єктивніше оцінював він себе, то ніби-то вищою ставала його зарозумілість, сильнішим — почуття переваги над іншими.

В.Чиж заперечував твердження, що письменник сварив Петербург і вихваляв Україну: «Гоголь нічого і нікого, крім себе, любити не міг унаслідок патологічної організації нервової системи і тому рішуче не міг любити Малоросію...»

Ознаки параної В.Чиж побачив у тому, що Микола Гоголь не став викладачем в університеті, тому що не міг готуватися до лекцій, і взагалі — він не міг учитися. «Якщо ми навіть припустимо, що Гоголь не був гірший за деяких своїх товаришів по професурі, то це все ж анітрохи не доводить, що Гоголь поводився, як здорова людина».

Непереконливість «діагнозу» великого психіатра добре виявляється у впевненості, що Гоголь не розумів великого гуманізуючого і моралізуючого значення своїх творів, попри те, що Бєлінський цілком пояснив їхній зміст. «...Душевнохворий Гоголь не міг любити своїх художніх творів, тому що його нітрохи не цікавили ті великі початки, які викликали любов Бєлінського». Ще В.Чиж вважає, що через передчасне виснаження життєвих сил письменника другий том «Мертвых душ» виявився дуже слабким, тому він його і спалив.

В.Чиж робить ще одне «відкриття»: діяльність Миколи Гоголя як письменника припиняється 1841 року. Адже це зовсім не так! Так само, як і те, що він завдав багато страждань своєму другу і благодійнику Погодіну, що друзів вибирав лише для користі, що неймовірно боявся смерті... Все це не так!

Чижов, який засумнівався

Скандал, що стався після виходу книги Миколи Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями», тверезо сприйняв Федір Васильович Чижов. Це багатьох здивувало. Адже він був не мрійником, а великим промисловцем, який побудував першу в Росії приватну залізницю Москва — Сергієв Посад, засновником найбільшого Московського купецького банку й Архангельсько-Муромського пароплавства, багато зробив для будівництва Києво-Брестської залізниці.

Видавець і опікун спадщини Гоголя був учасником національно-визвольного руху на Балканах, членом таємного «Слов’янського товариства святих Кирила і Мефодія». Коли Миколу Гоголя оголосили божевільним, Ф.Чижов перебував у засланні в Україні. Він був під наглядом поліції, тому йому не вдалося захистити товариша. Зустрілися вони в Києві лише в травні 1848 року. Києво-Печерська лавра, часті зустрічі в попечителя Київського навчального округу М.Юзефовича і друга Миколи по Ніжинській гімназії А.Данилевського дали можливість двом благородним душам зблизитися навік. «Призначення нашого письменника високе, тому і життя його повинно бути свого роду чернецтво», — писав Федір Васильович художнику Олександру Іванову.

«Выбранные места из переписки с друзьями», за які Миколу Гоголя назвали божевільним, Ф.Чижов прочитав у містечку Прилуки Полтавської губернії, де перебував у засланні. Біду великого письменника він сприйняв як свою особисту. Адже він і сам готувався до письменницької діяльності, збирався видавати солідний журнал.

Ф.Чижов пише Миколі Гоголю не щось інше, як сповідь: «Не только чувствую, но как бы осязаю внутри, что у меня мало работается: я не ленив, и очень не ленив, и вместе с тем ничего не пишется. Ваши письма дали этому неопределенному осязанию большую ясность. После них я увидел яснее, что у меня нет глубины ни мысли, ни чувства…»

Після смерті Миколи Гоголя Федір Чижов стає видавцем його повного зібрання творів. Під його редакцією вийшло три видання творів великого письменника. Крім цього, Чижов став опікуном рідних письменника, регулярно надсилав їм гроші, виручені за реалізацію книг Миколи Гоголя. З його допомогою племінник письменника Микола вчився за казенний рахунок у Полтавському кадетському корпусі, а племінниці Ганна і Варвара — в Полтавському інституті благородних дівиць.

За два роки до смерті Ф.Чижов переконався, що міф про божевілля Миколи Гоголя роздувається до неймовірності, а журнал «Русская старина» (1875 рік) подавав листи письменника і спогади про нього так, що геній постав перед читачем шахраєм, безсовісною людиною, яка обманює рідну матір, використовує друзів у корисливих цілях. Із важким серцем відійшов у світ невидимий Ф.Чижов, хоч і не припускав, що основний життєвий і творчий принцип його великого друга — література повинна вести людську душу до вдосконалення — нівелюється. Тоді про це було навіть непристойно говорити.

Гоголь і порожнеча

Спочатку важке, а потім дивне почуття спіткало Миколу Гоголя, коли з’явилася книга «Выбранные места из переписки с друзьями». Несподіване несприйняття його позиції схвилювало письменника, а незабаром навколо утворилася порожнеча...

«Надо всеми мерами спасать людей от бешеного человека, хотя бы взбесившийся был сам Гомер», — сказав В.Бєлінський під час написання сердитого листа Миколі Гоголю, в якому констатує: «Некоторые остановились было на мысли, что ваша книга есть плод умственного расстройства, близкого к положительному сумасшествию». І що ж? Микола Гоголь не мовчить! Він відповідає на образу досить делікатно: «Вам следовало поудержаться клеймить меня теми обидными подозрениями, какими я бы не имел духа запятнать последнего мерзавца».

Вельми болісно сприйняв автор «Переписки» і відгук Сергія Тимофійовича Аксакова, який також називав його божевільним. Весь 1847 рік для письменника був роком осмислення «ляпасу». Незабаром Гоголь зізнався, що книга випущена для того, щоб дізнатися, на якому ступені душевного стану він перебуває, тому що себе важко бачити, а коли нападуть з усіх боків і стануть показувати пальцями, відшукується багато що. Потім Микола Васильович написав «Авторскую исповедь», у якій дуже доступно пояснив свою позицію. «Учить общество в том смысле, какой некоторые мне приписали, я вовсе не думал. Учить я принимал в том простом значении, в каком повелевает нам церковь учить друг друга и беспрестанно, умея с такой же охотой принимать и от других советы, с какой подавать их самому».

Чому ж Микола Гоголь наважився наставляти суспільство? Одна з основних ідей «Переписки» полягає в тому, що кожен громадянин повинен чесно трудитися на своєму місці. Той, хто займає не своє місце, завдає багато шкоди собі, суспільству і державі. Саме ж суспільство має обновитися не шляхом революції, а шляхом самовдосконалення кожної людини.

Отже, навколо імені Миколи Гоголя зяяла порожнеча... До речі, називати божевільним у той час у Росії не було новиною. І Петро Чаадаєв, і Володимир Печерін «удостоїлися» такого «звання».

«Желание и жажда добра, а не гордость, подтолкнули меня издать мою книгу», — захищав свій сміливий твір Микола Гоголь. Письменник був переконаний у своїй правоті. Вибачення попросив лише в однієї людини — свого духовного наставника отця Матвія: «очень понимаю, что для вас оскорбительнее, чем для многих, появление такой книги, от которой соблазняются те, за спасение которых вы молитесь».

На захист геніальної книги лунали емоційні вигуки близьких Миколи Гоголя, та лише один літературний критик і поет, у той час ректор Петербурзького університету Петро Плетньов достойно оцінив її: «Она, по моему убеждению, есть начало собственной русской литературы. Все, до сих пор бывшее, мне представляется как ученический опыт на темы, избранные из хрестоматии».

Характеризуючи Миколу Гоголя як проповідника батога й апостола неуцтва, Віссаріон Бєлінський застерігав письменника, що він стоїть над безоднею. Насправді під ногами в Гоголя був дуже міцний грунт. Безодні не було — була лише тривожна порожнеча з усіх боків.

Недруги дорікнули Гоголю, що він образив Михайла Погодіна, в якого письменник довгий час жив і одержував матеріальну підтримку: ніби-то Гоголь назвав Погодіна нечепурою, що поспішає оприлюднити свої недозрілі думки. Проте така спекуляція, що мала на меті вдруге назвати «винуватця» божевільним, не пройшла. Адже тоді у Михайла Погодіна вже була книга «Выбранные места из переписки с друзьями» із забавним дарчим написом, в якому перераховувалися його хиби «в вечное напоминание» і підкреслювалося, що автор книги такий же грішний, але неприємніший.

Сварка з Погодіним

Багато хто не розумів, як могли так ускладнитися стосунки між Миколою Гоголем і його давнім другом. Лише через 40 років після смерті великого письменника було оприлюднено його лист до Михайла Погодіна, що так і не потрапив до адресата, зберігшись в архіві Сергія Аксакова. Лист був відісланий 1844 року через Степана Шевирьова, і далі рук Аксакова не пішов. Пізніше Микола Гоголь дякував Аксакову і долі за це. Про що ж цей «страшний» лист, який ніби-то свідчив про початок божевілля письменника?

«Как из многолетнего мрачного заключения, вырвался я из домика на Девичьем поле. Ты был мне страшен. Мне казалось, что в тебя поселился дух тьмы… Я уверен, что я тебе казался тоже одержимым нечистою силою: ибо то, что ты приписывал мне в уединенные минуты размышлений, то можно приписывать только подлейшему лицемеру, если не самому дьяволу». Так писав своєму найкращому другові Микола Гоголь. Злі язики казали: як могло таке статися між двома авторитетними, відомими людьми в Росії? В усьому обвинувачували письменника: мовляв, він жив у домі Михайла Погодіна, і тому повинен був поступитися.

У той час Микола Гоголь був цілком зайнятий другим томом «Мертвых душ», а Михайло Погодін, хоча і дав клятву не заважати йому у творчості, вирішив скористатися популярністю друга, щоб підняти престиж свого журналу «Москвитянин». Микола Васильович болісно реагував на постійні вимоги статей для журналу: «Мертвые души» були для нього важливіші за все. Письменник завзято працював у незатишному домі, бо не мав грошей, щоб винайняти житло. Сумно, але факт: друзі, довгий час живучи в одному будинку, не розмовляли, а тільки листувалися за потреби. Це «затьмарення» Микола Гоголь запам’ятав на все життя.

Дізнавшись про це, можна дещо розгубитися: як може глибоко віруюча людина довго пам’ятати образу? Мимовільні свідки сварки двох великих людей Сергій Аксаков і Степан Шевирьов стверджували, що Гоголь був переконаний у необхідності пам’ятати добро і зло вічно. «Добро нужно помнить для того, что уже и одно воспоминание о нем делает нас лучшими. Зло нужно помнить для того, что с самого того дня, как оно нам причинено, на нас наложен неотразимый долг заплатить за него добром».

Чого ж боявся Микола Гоголь у стосунках з Михайлом Погодіним? Насамперед, що той утягне його в журналістику: Гоголь вважав, що письменник і журналіст у ньому не зможуть ужитися. «Труд мой занял меня совершенно всего, и оторваться от него на минуту есть уже мое несчастие», — казав Микола Васильович, працюючи над «Мертвыми душами». Але Михайло Погодін не вгамовувався, йому хотілося, щоб письменник працював на нього. Порушення Погодіним клятви не перешкоджати творчості було найважчим ударом для письменника.

Пізніше вони помирилися, але Микола Гоголь уже не був таким щирим із старим другом. Він не приховував, що пам’ятає про заподіяне зло. Багатьом це було незрозуміло, іншим давало підстави для пересудів, третім — привід назвати великого письменника божевільним.

«Сам не знаю, какая у меня душа…»

Як відомо, на початку своєї літературної діяльності Микола Гоголь дуже захоплювався Україною, але незабаром охолонув до неї як митець. 1833 року про свої «Вечори на хуторі біля Диканьки» він говорив: «Черт с ними! Я не издаю их вторым изданием; и хотя денежные приобретения были бы нелишние для меня, но писать для этого, прибавлять сказки не могу. Никак не имею таланта заняться спекулятивными оборотами». Водночас він жив надією написати багатотомну історію Малоросії. Це зблизило його з професором Михайлом Максимовичем, який готував до друку «Украинские народные песни». Їхня дружба була дуже міцною, удвох вони збиралися їхати до Києва, де відкрився університет. «В Киев, в древний, прекрасный Киев! Он наш, но не их, — не правда? Там или вокруг него деялись дела страны нашей. Да, это славно будет, если мы займем с тобою киевские кафедры: много можно будет наделать добра», — писав Микола Гоголь своєму земляку. Але Миколі Васильовичу запропонували в Київському університеті лише посаду ад’юнкта, і він відмовився від поїздки.

1834 року письменник ще мріяв купити в Києві, десь на підвищенні, будиночок із видом на Дніпро. Влітку 1835 року він побував у Києві, коли їхав до Москви з Криму, зупинився в Михайла Максимовича. Це була фатальна поїздка на рідну землю. Вже через два роки письменник почне ототожнювати Україну з Росією, а батьківщиною душі, «где его душа жила, пока он не родился на свет», назве Рим. Повернувшись з Італії, Микола Гоголь поїде до Москви, а не на Полтавщину. 1844 року письменник скаже: «…Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская…»

Під час роботи над другим томом «Мертвых душ» у Гоголя зникло колишнє замилування козацькою Малоросією, а поняття батьківщини набуло іншого змісту. Лише незадовго до смерті письменник почне відвідувати рідну Василівку.

Восени 1851 року письменник назавжди залишає Сорочинці і Василівку і знову приїжджає до Москви. У домі Тализіна, у квартирі графа Олександра Толстого, він доживатиме останні місяці життя. Тут же своєму земляку Осипу Бодянському Гоголь розкаже про своє ставлення до Тараса Шевченка: «Дегтю много, и даже прибавлю, дегтю больше, чем самой поэзии. Нам-то с вами как малороссам это, пожалуй, и приятно, но не у всех носы, как наши. Нам надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Я знаю и люблю Шевченко как земляка и даровитого художника. Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту».

Свої повісті, в яких описана Україна, Микола Гоголь називав слабенькими, це були для нього лише вправи, він їх не цінував і навіть відмовлявся від них.

Стилістична «недостатність»

У творах Миколи Гоголя траплялося чимало стилістичних погрішностей, яких він так і не зміг подолати. І хоча він говорив, що твір потрібно переписувати вісім разів, щоб відшліфувати мовний бік, сам цього правила не дотримувався. Стилістичною «недостатністю» особливо грішили ранні твори.

Гоголь виявився нездатним перемогти цю недугу. Особливо неправильність мови тривожила його під час написання другого тому «Мертвых душ». Той же Михайло Погодін був чесним перед ним, відверто заявивши: «Писать ты сам никогда не будешь правильно. Тебе нужен стилист, который бы исправил безделицы, а язык твой и без правильности имеет такие достоинства высшие, которые заменяют ее с лихвою. Греч и Булгарин правильны, да что же толку!»

Через кілька десятків років Микола Гоголь перейматиметься питанням, що ж його звело з учителем у літературі Василем Жуковським, який був на 22 роки старший. (Їхня дружба завжди буде міцною, високою і для обох корисною.) «Мы чувствовали родство, сильнейшее обыкновенного родства».

Свою завзятість у досягненні мети, своєрідні думки і стиль життя письменник пояснював поєднанням у ньому двох національностей — «хохлика» і росіянина. Йому нав’язували інші думки, інше життя, іншу долю. Він був великим художником, якому не заважала стилістична «недостатність», навпаки — вона оживила і збагатила російську мову.

І чи нам дорікати (а це вже робиться) Гоголю в тому, що він зрадив рідний народ, оскільки не хотів писати українською, поїхав жити і творити в Росію тощо?.. А якби він залишився вдома? Був би Гоголь Гоголем? Чи став би він більшим, ніж письменником, який штампує серіали «Миргородів»?

Чому письменник спалив «Мертвые души»

Твердження, що другий том «Мертвых душ» Микола Гоголь спалив через те, що він був набагато слабкішим за перший, стало класичним. «Горестное снижение творчества мы замечаем только там, где Гоголь начинает рисовать показательных «хороших людей», — зауважив Вікентій Вересаєв у своїй знаменитій книжці «Гоголь в жизни», книжці, що стала вмістилищем фактажу для багатьох, хто писав про великого творця. Проте не такі твердження — ключ до розгадки міфу про занепад творчості Миколи Гоголя, його божевілля!

Причину спалення другого тому «Мертвых душ» у 1845 році пояснив сам письменник: «Вовсе не следует говорить о высоком и прекрасном, не показавши тут же ясно, как день, путей и дорог к нему всякого. Последнее обстоятельство было мало и слабо развито во втором томе «Мертвых душ», а оно должно было быть едва ли не главное; а потому он сожжен…» Микола Гоголь вірив, що подібне «хрещення» вогнем допоможе йому.

Чи був другий том «Мертвых душ» слабким? Микола Гоголь так не вважав. Про це говорили лише соратники В.Бєлінського. А С.Аксаков 29 серпня 1849 року повідомляв своєму сину Іванові: «Не могу больше скрывать от тебя нашу общую радость: Гоголь читал нам первую главу 2-го тома «Мертвых душ». Слава Богу! Талант его стал выше и глубже». 19 січня наступного року Сергій Тимофійович напише сину про ще одне читання другого тому: «Такого высокого искусства показать в человеке пошлом высокую человеческую сторону нигде нельзя найти. Теперь только я убедился вполне, что Гоголь может выполнить свою задачу…»

Як відомо, основним завданням другого тому «Мертвых душ» було показати шлях до Христа, щоб цей шлях був зрозумілий кожному читачеві. На жаль, багато що в другому томі не сподобалося отцю Матвію Костянтиновському, який останніми роками був духовним наставником письменника. Отець Матвій просив спалити лише окремі глави другого тому, а Микола Гоголь спалив усе. І цей акт не був нападом божевілля, як трактує багато хто. Адже письменник спалював усе, що йому не подобалося, а потім писав знову. Гоголь у цьому плані був чистий перед Богом: «Хозяин, заказывающий это, видел. Он допустил, что она сгорела. Это его воля. Он лучше меня знает, что для него нужно».

На практиці виявилося, що пліткарі краще знають, що сталося з основним твором геніального письменника. Втрата багаторічної праці не була великим особистим горем для письменника. Адже останніми роками письменницька праця для нього ототожнювалася з плеканням душі. Спалення другого тому він пояснював тим, що сила диявола ще панує над ним.

Лікарі, які лікували письменника насильно, не зуміли зберегти генія. Наївно звучить давнє, як світ, твердження, що оскільки Микола Гоголь не зміг спасти світ словом, то не захотів одужувати. Після його смерті в написаному заповіті були дуже важливі рядки: «Будьте не мертвые, а живые души. Нет другой двери, кроме указанной Иисусом Христом, и всяк прелазай иначе есть тать и разбойник…» Шлях до порятунку був визначений до Миколи Гоголя. До нього і для нього.

Гоголь і смерть

Дослідник-психіатр Володимир Чиж неодноразово пояснював божевілля Миколи Гоголя страхом смерті. Так, Миколу Васильовича турбувало його здоров’я: писав він багато і завзято, а хворів дуже часто. Десять років письменник працював над головним твором свого життя — другим томом «Мертвых душ». Він усвідомлював свою відповідальність за спалений твір не лише перед людьми, а й перед Богом. Микола Гоголь усе життя готувався до того, що відповідати доведеться на Вищому Суді, але судили його прості грішники, жорстоко, майже одноголосно.

Страх перед смертю в Миколи Гоголя виражався в одному — що він не встигне написати свій твір. Письменник підрахував, що за рік-два йому не зробити бажаного: адже щоб твір відбувся, він повинен сам пройти нелегкий шлях духовного вдосконалення.

«Завещание», надруковане в «Выбранных местах из переписки с друзьями», у багатьох викликало глузування. Пішов поголос про гординю письменника, який дуже багато про себе думає. З’явилося пояснене з психологічної точки зору припущення, що Микола Гоголь дуже боїться померти. Проте все було не так просто. Письменник задовго до цього багато думав про смерть і ніколи не поводився так, немов він безсмертний. У цьому була його велич. Саме це пояснює багато дивацтв Миколи Гоголя. Він був геніальний не лише як митець, а й як мислитель, усупереч твердженню В.Бєлінського. Микола Гоголь зрозумів, що «покуда человек не сроднится с мыслью о смерти и не сделает ее как бы завтра его ожидающую, он никогда не станет жить так, как следует».

Своїй матері, яка його боготворила, Микола Гоголь 25 січня 1847 року (час, коли його не сприйняли через «Выбранные места...») напише: «Своим помышлением о смерти я обязан тем, что живу еще на свете. Без этой мысли, при моем слабом состоянии здоровья и при тех тяжелых огорчениях, которых на моем поприще предстает человеку более, чем на всех других поприщах, я бы не перенес многого и меня бы давно не было бы на свете. Но, содержа в мыслях перед собою смерть и видя перед собою неизмеримую вечность, нас ожидающую, глядишь на все земное, как на мелочь и на малость». Навіть на смертнім одрі, хворий на менінгіт і гостре запалення шлунково-кишкового тракту, він не боявся смерті. Бажав тільки, щоб його не тривожили, а дали спокій, як щирому християнину. І незважаючи на насильницьке лікування, Микола Гоголь був упевнений, що помре. Як стверджують сучасники письменника, останні слова Миколи Васильовича, сказані ще в повній свідомості, були: «Как сладко умирать».

Гоголь умирав довго, але не болісно. Свій останній час він сприйняв як належне. Олексію Хомякову, який бажав його підбадьорити, сказав: «Надобно же умирать, а я уже готов, и умру…» Граф Олександр Толстой, у домі якого доживав останні дні письменник, як глибоко віруюча людина знав, що найкращі московські лікарі не повернуть Миколу Гоголя до життя, навіть якщо його насильно годуватимуть. Тому що письменник не тривожився про тіло, яке було йому вже непотрібне.

У чому ж хвороба Миколи Гоголя?

«Установка» колишнього авторитета в літературі Віссаріона Бєлінського дотепер живе, передається із книжки в книжку різноманітними дослідниками. І її непросто спростувати. Добре, що ім’я Миколи Гоголя та його творчість останніми роками знову оживили уми, хоча і смішно, і сумно, коли великого письменника «записують» то росіянином, то українцем. Помилка проста: Микола Гоголь сприймається як письменник статичний, хоча він був як будь-хто інший динамічним не лише в художньому відношенні, а й у духовному.

Самовдосконалення Миколи Гоголя відбувалося такими несамовитими темпами, що його організм знесилювався від браку енергії. При цьому чи можуть бути в дивовижу простудні і «нервові» хвороби?!

«Лестницу, поскорее давай лестницу!.. — у безпам’ятстві повторював, помираючи, Микола Гоголь. Що мав на увазі письменник, знали лише близькі до нього люди: граф Олександр Толстой і духовний наставник отець Матвій Костянтинівський. У дні перед смертю письменник як ніколи ретельно читав «Житія Святих» і молився. Образ сходів багато років був для Миколи Гоголя незмінним орієнтиром. Це були духовні сходи.

У релігійності Миколи Гоголя бачили щось не властиве православній людині. Подейкували, що письменник у захваті від католицтва. Микола Гоголь пояснював Степанові Шевирьову: «Что же касается католичества, то скажу тебе, что пришел ко Христу скорее протестантским, чем католическим путем. Анализ над душой человека таким образом, каким его не производят другие люди, был причиной того, что я встретился со Христом, изумясь в нем прежде мудрости человеческой и неслыханному дотоле знанью души, а потом уже поклонясь божеству его».

І все ж письменник, який прожив воістину чернече життя, опинився у відчуженні. Люди, що добре прийняли гіперболізацію негативних якостей героїв «Мертвых душ», не прийняли гіперболізації позитивного в другому томі поеми. Тому добірні зерна, вирощені у творчій майстерні геніального митця, не потрапили у благодатну землю. Їм ніде було прорости.

Чи такий уже нещасливий і жалюгідний письменник, яким його малюють окремі дослідники? Невже Микола Гоголь і справді був психічно неповноцінним з ознаками параної, оскільки високо цінував себе і т.ін.? Ще 1836 року, коли йому було всього 27 років, він писав Василю Жуковському з Парижа: «Еще один Левиафан затевается. Священная дрожь пробирает меня заранее, как подумаю о нем: слышу кое-что из него… божественные вкушу минуты… теперь я погружен весь в «Мертвые души». Огромно велико мое творение, и не скоро конец его. Восстанут против меня новые сословия и много разных господ; но что ж мне делать! Уже судьба моя враждовать с моими земляками. Терпение! Кто-то незримый пишет передо мной могущественным жезлом. Знаю, что мое имя после меня будет счастливее меня, и потомки тех же земляков моих, может быть, с глазами, влажными от слез, принесут примирение моей тени».

Саме з книжки Томаса Гоббса «Левіафан» узяв напуття Микола Гоголь, працюючи над поемою. За Гоббсом сміх приносить миттєву славу. Але Микола Гоголь у «Мертвых душах» не сміявся! Це ми сміялися. «…Еще и до сих пор все принимают мою книгу за сатиру и личность, тогда как в ней нет и тени сатиры и личности… Никто из читателей моих не знал того, что, смеясь над многими героями, он смеялся надо мной», — ці рядки красномовно промовляють, яким був сміх Миколи Гоголя в «Мертвых душах». Лише Олександр Пушкін після знайомства з цією великою поемою вимовив: «Боже, как грустна наша Россия!»

Гірко, дуже гірко було Миколі Васильовичу, що від нього вимагали негайного продовження «Мертвых душ», не знаючи, про що там буде написано. Було сумно: глузували з того, що герої першого тому не здатні на щось високе, а дрібниці і чвари, ницість — їхній ідеал. Водночас Гоголя не залишала думка, що і над найкращими людьми другого тому також сміятимуться.

І все ж — чи був хворий Микола Гоголь? Душевний розлад, як відомо, означає нездатність правильно сприймати дійсність, адекватно реагувати на неї тощо. Невже письменник дотепер затаврований лише через те, що не чекав чогось великого від юрби, не шукав у царя слави, але й не засуджував його, вірячи, що гарний правитель зможе зробити для суспільства не менше, ніж революція?

Микола Гоголь — щирий християнин, який зумів до кінця життя вдосконалити свою душу настільки, що другий том «Мертвых душ» «відставав» від нього, а тому був спалений. Адже час показав, що не висока зарозумілість, не параноя заважали Гоголю бути щасливим. Воістину християнський шлях, яким збирався йти багато хто, твердо до кінця пройшов тільки він. Попутники відстали. Миколу Гоголя, який випав з «обойми», інакше як божевільним назвати не могли. Письменник усе це чудово розумів, знаючи, що відсталі могли з ним зрівнятися лише тоді, коли б його принизили. Гоголь піднімався все вище і не міг зупинитися... Саме це було хворобою Миколи Гоголя, адже жив він у нашому грішному світі! Втім, ця хвороба була високою, тому що вона не для покликаних, а для Обраних. Лише для безсмертних.