«Я вірю в портрет Доріана Грея…»

Сонячна людина, кажуть про нього. Він сонячний не лише відкритою щирою усмішкою, променистою доброзичливістю, широтою захоплень і ерудиції, а й якимось особливим оптимізмом своїх картин. Художник, поет (він чи не єдиний в Україні пише картини віршованими текстами і має намір видати оригінальну книжку картин-поезій), мистецтвознавець, викладач Кіровоградської художньої школи, науковий співробітник міського художньо-меморіального музею імені Олександра Осмьоркіна, наш співрозмовник — Андрій НАДЄЖДІН.

«Україна — мов акварель…»

— Андрію, під час відкриття вис­тавки мене вразило ваше трактування культурного взаємовпливу, який тривав свого часу на наших теренах. Адже ці процеси були дуже активні і, вочевидь, потребують ще і вивчення, і переосмислення…

Уперше я над цим задумався, коли поїхав навчатися до Дніпро­петровська і з україномовного середовища потрапив у російськомовне. Але Дніпропетровськ, на відміну від Кіровограда, більш відкрите місто. Загальне середовище там більш пролетарське, щиріше у своїх висловлюваннях, міркуваннях. Там частіше трапляється прямий діалог. І тоді я багато чого переосмислив.

Нашому місту притаманна своєрідна візантійщина: думаю одне, роблю інше, а кажу ще інше. Я вважаю, це пов’язано з певним внутрішнім страхом, який характерний для всіх сільських регіонів, зокрема для нашої степової зони. У нас можна агітувати, збирати підписи, наприклад щодо виборів, — але результат може виявитися цілком несподіваним, як це, власне, й було не раз уже за новітніх часів. А на початку минулого століття степовик міг удень служити в міліції, а вночі гасати на коні в повстанському загоні Махна.

Хтось називає це роздвоєністю, а я б сказав, що то є особлива цілеспрямованість, яка діє тільки в умовах свободи. Якщо свобода контрольована, вона не виявляє себе. І народ дуже чітко, я б сказав, на ірраціональному рівні, це відчуває.

— Така філософія прийшла до вас через мистецтво чи навпаки?

— І через мистецтво і через життя. Зіставлення того, що я бачу тут і в інших містах. Україна — мов акварель. Якщо накласти фарбу, а потім розмити її водою, вона ніби залишиться тією ж, але тональність її зміниться. Хоча й цілісність відчутна, Україна єдина. І всі ці розмови про «різні України» я вважаю дитинством держави.

Найнеочікуванішим чинником помаранчевих подій, як на мене, був народ, він виявив тоді свою внутрішню силу. І ніякі розчарування, політичні кризи її не зменшили, а тим більше не знищили. Вона була і буде. Без неї не було б України.

«Нам потрібен легальний художній ринок»

— Багато художників працюють, не замислюючись над тими речами, про які ви говорите…

— І слава Богу! У нормальному суспільстві люди повинні робити кожен свою справу. А такі речі, як ставлення до культури, сформованість нації мусять бути усталені і зрозумілі. У нас же й досі немає еліти, яка б усе це чітко сформулювала й уклала у відповідні рамки. Після проголошення незалежності ми отримали не Україну, а УРСР. І той радянський народ, який довго намагалися позбавити будь-яких інтелектуальних порухів. Інша річ, що це не вдалося зробити.

— Як це відчувається в образотворчому мистецтві?

— Наприкінці 80-х — на початку 90-х в українському мистецтві спостерігався шалений підйом. А потім різкий спад — злидні, нікомунепотрібність, спроби працювати на замовлення. А це означає: «Чего изволите?». Пішов попит на те мистецтво, яке можна «їсти».

У нас, на жаль, не розвивається художній ринок. І в цьому прямо зацікавлені люди, які від того мають тисячі відсотків прибутку: купив у художника картину за 300 доларів, а перепродав через аукціони за десятки тисяч. Тож і підтримується чорний художній ринок, а митцями маніпулюють. На жаль, поки що немає тієї сили, яка б сприяла цивілізованому функціонуванню легального художнього ринку.

«Я мав вибір і простір…»

— Андрію, звідки у ваших картинах християнська символіка, як до вас прийшло її розуміння, адже ви виховувалися в атеїстичному дусі?

— Не знаю, само собою, від природи. Може, тому, що мені пощастило в житті мати вибір і простір для нього.

Пам’ятаю, батько робив ремонт у майстерні, стіни побілили, а я, тоді ще зовсім малий, обмалював їх. Бать­ко прийшов, подивився, деякі фрагменти увів у рамочки, почепив на дверях стрічку, мене одягли у свят­ковий костюмчик і відкрили пер­шу у моєму житті художню вис­тавку. І потім, коли я вчився в Дніпро­петровському художньому училищі — це ще були радянські роки, але вже час перемін — ми в гуртожитку влаштували майстерні, де малювали так, як кожен із нас відчував. Якось звернулися до свого улюбленого викладача Віктора Ма­тяша: «Давайте влаштуємо неофіційну виставку». — «Ну, давайте, тільки щоб мене не посадили», — каже Віктор Іванович. Він, до речі, у ці слова вкладав дуже конкретний смисл, а ми їх сприйняли мало не як жарт. Влаштували. Викладачі прийшли подивилися і… виставку закрили. Там, звичайно, не було ніякої крамоли, просто вияв індивідуаль­ності, і добре, що в той час нас чекали не відрахування, повальне засудження, як це було б раніше, а стримана критика, поради з боку викладачів.

А взагалі, я приходжу до осмис­лення багатьох речей, зокрема й необхідності ознайомлення з Біблією через зображення. І ті теми, які сьогодні є у моїх картинах, були ще у моєму дитячому альбомі.

— А коли ви почали слова заводити в картини?

— У Дніпропетровському історичному музеї є непогана збірка народної картини. Там, де зображений козак Мамай, стоять підписи. Я коли почав їх читати, зауважив, що написано не завжди те, що намальовано, але коли дивишся і на підпис, і на картину, то з’являється єдиний цілісний образ. Він — не на картині, а між тобою і нею. Він живий, не мальований, як тепер кажуть — віртуальний. Оця віртуалізація з’являється від єднання слова і зображення.

Я б сказав, що українське мис­тец­тво в цілому дуже поліфонічне, схильне до об’єднання різних форм емоційного впливу. У ті слова, які я пишу на картині, я вкладаю не стільки смисл, скільки ритміку, яка поєднується із зображенням. Я вкладаю в них образ.

Загалом мистецтво — це певна форма маніпулювання, впливу на свідомість, на серце, на душу. І художник мусить не лише емоційно сприймати свою творчість, а й бути відповідальним за неї. Адже ікона, намальована шістсот років тому, через яку пройшла маса людей, і досі діє на нас. Я вірю в цю дію, я вірю в портрет Доріана Грея.

— І все-таки повернімося до теми синтезу мистецтв. Розкажіть про свій проект, пов’язаний з музикою.

— Разом з Кіровоградським ансамблем «Єлисаветградська музична академія» ми здійснювали проект «Музика українського вертепу». Звучали класичні інструменти, виконувалася тільки народна і класична музика. Усе це супроводжувалося показом моїх картин і через проектор, і в натурі. Я виступав у ролі читця, розповідав про історію вертепу. Використовували також різні світлові ефекти. Два роки ми з цим проектом «гастролювали» по міських школах. Спробували зняти його на телебаченні, але деякі світлові ефекти, на жаль, втратилися.

Вертеп — це народне дійство. Поєднання його з класичною музикою і з певним стилем зображення створювало особливу атмосферу. Мені здається, останнім часом зростає інтерес до таких речей. І це радує — люди втомлюються жити у спрощеному світі.

— Наш край дав багато талановитих художників. Але досі немає видання, де б вони були сповна представлені.

— З великими труднощами ми видали альбом «Барви степу». Нині виходить велика збірка, де представлена більшість кіровоградських художників. Але все це робиться ніби всупереч. Усе впирається в гроші, а за великим рахунком, в ідеологію. Я вже не кажу, що досі не ухвалені відповідні закони. Культура — це система цілісного духовного сприйняття світу, якщо вона є, значить, нація захищена. І багато хто не зацікавлений, щоб ця система захисту діяла.