ЗУСТРІЧНИЙ РУХ ДВІ ІСТОРІЇ ПРО ПРИГОДИ СКАРБІВ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ Й НІМЕЧЧИНИ У ХХ СТОЛІТТІ

Євген Гороховський 8 вересня 2000, 00:00

Читайте також

Закінчення. Початок у №9.

2. ІЗ ЗАХОДУ НА СХІД, АБО «БЕНКЕТ ПЕРЕМОЖЦІВ»

(Київський слід Дрезденської галереї. Кримінальна історія 1945— 1951 рр.)

Майже півстоліття тому, одного дня 1951 року, на квартирі старшого викладача кафедри марксизму-ленінізму Київського університету Галини Ніколаєнко йшов обшук. Слідчий столичної прокуратури Таїсія Кириленко перевіряла донос п’ятирічної давності, де говорилося про службові зловживання, нібито скоєні підозрюваною на посаді директора Київського державного історичного музею (1944—1946). Причиною сигналу, що прийшов 1946 р. на адресу компетентних органів, були обвинувачення в привласненні й розбазарюванні музейних цінностей, передусім «трофейних», доставлених по війні в Київ із Німеччини: стародавніх картин, колекційної порцеляни, золота...

Кримінальну справу порушили й... закрили тоді ж, 46-го, за особистим розпорядженням члена Політбюро ЦК ВКП(б), Першого секретаря ЦК КП(б)У, Голови Раднаркому України Микити Хрущова. Проте після переведення багаторічного лідера українських комуністів на роботу до Москви (грудень 1949-го) слідчий Віктор Куракін зумів опротестувати рішення про припинення дорученого йому раніше розгляду в прокуратурі СРСР. У Київ надійшло розпорядження про поновлення справи Г.Ніколаєнко за статтею так званого закону сім-вісім (від 7.08.1937 р.). Це означало оголошення її «ворогом народу» й винесення вироку в діапазоні від 10 років позбавлення волі до розстрілу. Здавалося, усе йшло до розв’язки. Мати двох дівчат-школярок, удова репресованого в 30-х роках Михайла Кравченка — одного з керівників спортивної справи в УРСР, мала розділити долю чоловіка. Але Господь вирішив інакше, і подальше набуло цілком несподіваного, майже фантастичного характеру...

У цьому детективі з життя не буде вигаданих фактів чи імен. Усе суворо документально. Щось послужить прямим продовженням попередньої історії («ДТ», №9 ц.р.), оскільки події знову приведуть нас у стіни Історичного музею. Знаменний і сюжетний збіг: доля ще одного літерного ешелону — спеціального потягу, що їхав, правда, уже не з Києва на Захід, а в прямо протилежному напрямку...

В основі розповіді лежать стислі автобіографічні записки проживаючої в Києві пенсіонерки Т.Кириленко, усні спогади почесного професора столичного Слов’янського університету, археолога Надії Кравченко — дочки покійної Г.Ніколаєнко, а також деякі інші джерела. Перші документальні матеріали про «київсько-дрезденську» справу було опубліковано шість років тому (червень-липень 1994 р.) журналісткою-мистецтвознавцем Ольгою Островерх (онукою Галини Андріївни), а також істориком Михайлом Ходаковським. Але та стаття в газеті «Фінансова Україна» навряд чи стала надбанням широкого кола зацікавлених читачів. Тож надалі я дещо цитуватиму. Хочу також щиро подякувати родину Г.Ніколаєнко за люб’язно надані архівні фотоматеріали.

Поворот у дізнанні

Обшукавши оселю Галини Ніколаєнко, слідча бригада не знайшла слідів неправедного збагачення. На стінах не було картин, у буфеті — колекційної порцеляни. Золота, у означених кількостях, також не було. Німецькі «трофеї» було представлено однією-єдиною бувалою в бувальцях скринею. Там колись зберігався фаянсовий посуд — хоча й майсенського виробництва, але ніяк не музейної якості, до того ж почасти битий. Значно більше було різноманітної ганчір’яної всячини (старих гардин, клаптиків для вишивки й аплікацій), що служила амортизатором під час перевезення, але, на жаль, не захистила посуд від аварій. Походження скрині було цілком легальним. Господиня одержала його в дарунок від співробітника однієї з урядових комісій — своєрідних «трофейних команд», що працювали в радянській окупаційній зоні Німеччини і займалися вивезенням звідти на Схід промислового устаткування й інших матеріальних цінностей. Колишній директор Дніпропетровського історичного музею Л.Красицький зробив галантний жест на адресу пані — київського колеги й допоміг чим міг... До цього чоловіка ми ще повернемося, оскільки він мав стосунок до головного. Але під час обшуку про це ніхто не знав, і будь на місці слідчого Таїсії Кириленко інша людина, приміром, той-таки Віктор Куракін, подальша доля обвинувачуваної за «законом сім-вісім» склалася б, скоріш за все, трагічно. Безрезультатність обшуку ще нічого не означала, а добиватися потрібних зізнань у сталінські часи вміли. Усе могло статися... Але працівниця прокуратури була порядною людиною, причому особливого типу.

Сибірячка, вихованка дитбудинку з російської глибинки, абсолютно чужа в київському корумпованому чиновницькому середовищі, вона наче зійшла зі сторінок романів Миколи Островського, і справу Галини Ніколаєнко одержала не випадково. Їй самій хотіли... звернути в’язи. Адже незадовго до описуваних подій Т.Кириленко була об’єктом скандалу. Її звільнили з прокуратури Подільського району, але згодом відновили на роботі за розпорядженням прокурора республіки, який скасував рішення міських колег. Тоді, 51-го, пані з репутацією «Дон Кіхота в спідниці» сухувато прийняв новий прокурор Києва, який мав чимало сигналів «доброзичливців» про впертість, незговірливість, некомунікабельність норовливої співробітниці. І все-таки він знову взяв Таїсію Якимівну на службу й направив у розпорядження начальника слідчого відділу Чуднова. А той — один із головних «доброзичливців» — доручив їй «найслизькішу» справу. «Сама розумієш, — цитує його слова співрозмовниця, — злочинницю треба брати під варту. Не може ворог народу розгулювати на волі!» Справді, з одного боку, скасування прокуратурою Союзу рішення про закриття справи за фактами розбазарювання музейних цінностей передбачало факт вини Г.Ніколаєнко. А з іншого боку — не виключалося нове втручання партійного начальства в особі М.Хрущова, котрий раз уже захистив підозрювану. Словом, слідча могла опинитися між двох вогнів. Проте, як відомо, сміливого куля боїться. І Кириленко лише вигукнула про себе: «Дай тільки справу одержати, а там — будь що буде!»

Проведене слідство переконало її, що Галина Ніколаєнко аж ніяк не винуватиця розкрадань і розбазарювання, а рятівниця трофейних цінностей.

Передусім з’ясувалося, що взимку, наприкінці 1945 року, один зі співробітників Історичного музею випадково виявив на платформі станції Київ-Товарний... десятки старих картин, а також безліч папок із гравюрами й малюнками. Усе це валялося в снігу невідомо скільки часу.

Картина, названа в записках Т.Кириленко «Мадонна з немовлям», постраждала особливо сильно й вимагала термінової реставрації. Галина Ніколаєнко відразу розпорядилася скласти опис безцінних знахідок, доставлених у музей. На той час вестибюль і площадки навколо будинку по вул. Короленко, 2 (нині Володимирська) були велетенським звалищем ящиків з експонатами, повернутими з евакуації, привезеними з Німеччини, Польщі й інших місць. Були там і довоєнні матеріали Історичного музею, і багато чого іншого, зокрема «трофеї», що осіли в т.зв. «спецфонді». Твори образотворчого мистецтва були «непрофільним» матеріалом, тож їх передали за описом у Музей західного та східного мистецтва. Експерти з’ясували, що безталанна «Мадонна з немовлям» — не що інше, як центральна частина розрізненого триптиха Альбрехта Дюрера «Дрезденський вівтар». Інші знахідки на станції Київ- Товарний також виявилися скарбами легендарної картинної галереї саксонських королів.

Обставини появи дрезденських картин і гравюр на київській товарній станції прояснилися після допитів уже згадуваного Л.Красицького та його колеги за «трофейною командою» архітектора Олексія Заварова. Кожен із них — справжня особистість, до того ж допомагали слідству в «дрезденських справах». Перший — син українського художника Фотія Красицького (1873—1944), внучатого племінника Тараса Шевченка, а другий — будівельник повоєнного Хрещатика, будинку міськради, Зеленого театру на схилах Дніпра та безлічі інших визначних пам’яток столиці.

Таїсія Кириленко з’ясувала, що Красицький і Заваров працювали в складі спеціальної трійки представників уряду УРСР, що відбирала в Дрездені твори мистецтва, призначені для вивезення в Київ. Їхній третій колега — доктор наук з Інституту будівельної механіки АН УРСР Н.Афанасьєв (його прізвище в записках слідчого не згадується, але недавно про нього повідомили друзі Н.Кравченко) із Німеччини не повернувся. Відповідно до показань Красицького й Заварова, він загинув у Дрездені від рук агентів британської розвідки, які стежили за радянськими представниками. Саме це, за словами свідків, спонукало їх прискорити відправку картин до Києва. Наскільки реальна шпигунська історія, поки що невідомо.

Зате О.Островерх і М.Ходаковський опублікували справжній документ: лист ще одного представника уряду УРСР, адресований особисто М.Хрущову. Його автор — чиновник А.Страментов зокрема відзначає: «Я вже доповідав Вам по телефону про необхідність послати літак в Дрезден для термінового вивезення дуже цінних картин (Рубенс, Рафаель тощо). Я ці картини бачив — це першотвори, які мають дуже велику цінність. Збереження їх у місцевих умовах... вимагає швидкого вивезення в Київ». До листа докладено список із назвами 116 картин, складений Л.Красицьким.

Що ж малося на увазі під «місцевими умовами» — безчинства англійських шпигунів на території радянської окупаційної зони Німеччини чи обставини збереження безцінних полотен у самому Дрездені?.. Аби розібратись у цьому, перенесемося ненадовго в Німеччину...

Киянин у «Флоренції на Ельбі»

Протягом п’яти з половиною років Другої світової війни Дрезден майже не постраждав. У ніч на 14 лютого 1945 року англо-американська авіація розправилася з ним за 90 хвилин. На початку травня тут з’явилися радянські війська — почалися пам’ят-ні «Сім днів». Саме так називається документальна повість киянина Леоніда Волинського — чоловіка, завдяки якому стало можливим збереження безцінної спадщини культури Німеччини в розбомбленій, спаленій «Флоренції на Ельбі». Саме так називали культурну столицю Північної Європи багато поколінь цінителів зібраних саксонськими монархами за сотні років унікальних скарбів образотворчого й ужиткового мистецтва, які зберігались у гран-діозному архітектурному комплексі Цвінгер. Коли лейтенант Волинський і його товариші за 164-м батальйоном 5-ї Гвар-дійської армії I Українського фронту опинились у Дрездені, вони побачили купу обвуглених руїн. Волинський дістав спеціальний наказ командування й разом із двома товаришами — сержантом Кузнєцовим, а також шофером Захаровим вирушив на пошуки Дрезденської галереї в руїнах Цвінгера. У залишках будинку, зведеного в 1847—1855 рр. геніальним архітектором Готфрідом Земпером та його другом Карлом Моріцом Генелем, слідів картин не виявилося. Ще 1942 р. на настійливу вимогу німецьких мистецтвознавців гітлерівська влада почала евакуацію дрезденських музеїв, розвозячи експонати по різних маєтках і замках Німеччини. А в січні 1945-го гауляйтер Саксонії Мучман очолив «Операцію «М», у результаті якої зали музеїв Цвінгера геть спорожніли. Усе відбувалося в обстановці найсуворішої таємності, і пошукам групи Волинського допоміг випадок. Співробітниця Музею скульптури розповіла про якісь земляні роботи, виконувані есесівцями в районі Академії мистецтв. Там справді вдалося знайти величезний бетонований тунель, де люди Мучмана заховали колекцію дрезденських скульптур: античних, середньовічних, барочних і багатьох інших. Його розмінували. Картини не знайшли, але в тайнику виявили ящик із каталогами галереї, на дні якого лежав дивний план зі звивистою лінією річки, загадковими значками й літерами. Командир батальйону капітан Перевозчиков зумів його розшифрувати. Річка виявилася Ельбою; майже всі значки відповідали населеним пунктам, і лише два, позначені літерами «T» і «P.-L.», потрапляли в «чисте поле». Продовжуючи пошуки, Леонід Волинський почав з ідентифікації пункту «T» — найближчого до Дрездена. У селищі Гросс Кота, після безуспішного обстеження околиць, знайшли діда, котрий сказав, що нічого особливого в околиці немає, хіба що стародавня занедбана каменоломня. Це на шляху до замка Кхнігштайн — колись неприступній твердині фундатора Цвінгера — курфюрста Саксонського, короля польського Августа II Сильного (1694—1733). Коли сапери з величезною обережністю розкрили прохід штольні й лейтенант із товаришами потрапив туди, то з подивом виявили... червоний товарний вагон, який стояв на вузькоколійці. Усередині стояв великий плоский ящик, замкнений якимись хитромудрими замками. Поруч валялася велика картина в масивній позолоченій рамі. Колишній художник Волинський рукавом гімнастерки витер пилюку в першому ліпшому місці полотна і... побачив добре знайоме обличчя. Це був «Автопортрет Рембрандта з дружиною Саскією». Поруч лежали: ще одна картина Рембрандта «Викрадення Ганімеда», «Спляча Венера» Джорджоне, «Свята Інеса» Рібейри, «Повернення Діани з полювання» Рубенса... Невеличкі полотна — шедеври «малих голландців» було звалено далі в глибині штольні. Загалом у каменоломні «T» було близько 200 картин. Закритий ящик відвезли в розпорядження батальйону. Там виявилася «Сикстинська мадонна» Рафаеля. Її знайшли 9 травня 1945 року...

Наступного дня обстежили запилене, задушливе горище замка Веєзенштайн. Тут валялися: «Рай» Лукаса Кранаха Старшого, «Портрет Олівареса» Веласкеса, а також картини Тиціана, Рембрандта, Рубенса, Вермеєра, Гвідо Рені — загалом понад 300 полотен. І так — день за днем.

У замку Кьонігштайн виявили й табір полонених французьких офіцерів, котрі зуміли знешкодити есесівську охорону, та знамениту колекцію дрезденських пастелей XVIII століття. Серед них були роботи земляка нових французьких господарів замка Моріса де Ла Тура й легендарна «Шоколадниця» швейцарця Ліотара.

12 травня виявлені схованки об’їхав сам командуючий фронтом — маршал Іван Конєв. З Москви прибули експерти — мистецтвознавець Наталія Соколова й реставратор живопису Степан Чураков. Вони на місці вивчали й лікували пошкоджені полотна. А пошуки Волинського завершилися трішки пізніше — у тому самому загадковому пункті «P.-L.». Це виявилася стара вапнякова шахта Покау- Ленгенфельд, де в темряві й вогкості псувалися «Вірсавія» Рубенса в компанії з Ван-Дейком, Гольдбейном, Корреджо...

Однією з останніх знахідок, врятованих там радянськими солдатами, був «Денарій кесаря» Тиціана...

У першій половині травня 1945 р. завершився героїчний період порятунку Дрезденської галереї. Загалом було виявлено понад 1200 картини. Згодом почалося те, що, Олександр Солженіцин назвав «Бенкетом переможців». Трофеї почали розподіляти...

Київська історія, розслідувана Таїсією Кириленко, показала, що тут «плоди перемоги» потрапили, переважно, до суб’єктів з аж ніяк не людським обличчям...

Істина

Допити свідків Л.Красицького й О.Заварова дали перший реальний матеріал про справжніх винуватців розбазарювання експонатів Дрезденської галереї в Києві. Вони чесно розповіли, що, маючи завдання вивезти якнайбільше цінностей, розподіляли здобуте так: картини великих розмірів і музейну порцеляну відправляли літаком, а малі картини й теки з гравюрами — поїздом. Ніяких описів не складали. Авіарейсом вони вилетіли самі, а потяг пішов своїм ходом без особливого нагляду. Це був саме той поїзд, що прибув на станцію Київ-Товарний узимку 45-го. Скільки він там «загоряв», невідомо. Зрештою, забутий і незатребуваний вміст викинули в сніг — на платформу. Хто знає, що сталося б із «Дрезденським вівтарем» Дюрера (його бічні картини «Святий Антоній» і «Святий Себастьян» постраждали не менше, ніж «Мадонна з немовлям»), італійським живописом, «малими голландцями», коли б не потрапили вони до Історичного музею. Мабуть, усе це досі значилося б серед більш як 700 загиблих і зниклих картин Дрезденської галереї. Відповідно до записів Т.Кириленко, на станції виявили 24 картини, але, за іншими зведеннями, Г.Ніколаєнко передала до Музею західного та східного мистецтва не менше 75 полотен.

Ті самі свідки розповіли, що доставлені літаком картини було знову без будь-яких описів здано в ЦК Компартії України і... приватизовано. Вони розійшлися по квартирах і дачах відповідальних працівників ЦК й Раднаркому республіки.

Інформацію про конкретні адреси добули під час допитів робітників-вантажників, котрі розвозили «трофеї». Тепер на порядку денному постала проблема повернення розподіленого. Хоч яким дивним видасться це, мабуть, сучасному читачеві, але в суворі сталінські часи це завдання виявилося розв’язним. Усі «власники» дрезденських шедеврів, звісно, спочатку й слухати не хотіли про повернення майна, яке щиро вважали своїм трофейним надбанням. Усе отримане трактувалося як своєрідна контрибуція, поряд із верстатами й іншим промисловим устаткуванням, як компенсація за викрадене фашистами з території СРСР. Між іншим, переважна більшість цих людей навіть не уявляла собі справжньої цінності старих картин — німецьких, іта-лійських, голландських. Дехто віддав полотна на закупівельні комісії, одне опинилося в антикварному відділі ЦУМу. Лише погроза слідчого привести на допити під конвоєм (і це було реально!) — змусила «пихатих чинуш» (визначення Т.Кириленко) усе повернути. Так почався лавиноподібний процес надходження до Музею західного та східного мистецтва «подарунків» від ЦК КП(б)У й Раднаркому. Тільки урядовий апарат республіки передав понад 100 картин, а загалом у процесі слідства їх зібрали більш як чотириста!

Ці дані дозволяють судити, що згаданий список, складений свого часу Л.Красицьким, охоплював лише невеличку частину зібрання картин Дрезденської галереї, доставленої в Київ. Не виключено, що авіарейсів також було кілька.

Адже в результаті роботи Г.Ніколаєнко й Т.Кириленко в особливому таємному спецфонді Київського музею західного та східного мистецтва до початку 50-х рр. опинилося загалом 505 (!) картин. Крім дюрерівського вівтаря, який, нарешті, зібрали воєдино й відправили до Москви на реставрацію, тут був і знаменитий «Портрет герцога Саксонського Генріха Благочестивого» Лукаса Кранаха Старшого, «Портрет Рембрандта» роботи його учня Говерта Флінка, — усе не назвеш! У Києві зберігалися також: альбом із малюнками Рубенса, близько 100 тис. гравюр із Дрездена; колекція музейної порцеляни й навіть список староєгипетської «Книги мертвих», вивезені з інших зібрань Цвінгера.

Повертаючись до збирання картин, відзначимо, що в Київ потрапило загалом понад 40% усього, виявленого Леонідом Волинським і його товаришами в шахтах, замках і маєтках Саксонії. Про існування цього сховища знали одиниці. Однією з небагатьох «посвячених» стала юна Надія Кравченко, котра розповіла, як бувала там разом із матір’ю, у супроводі тодішнього директора музею, художника Василя Овчинникова. Тепер можна було зрозуміти справжню причину того, чому 1946-го М.Хрущов виступив захисником Галини Ніколаєнко. Правда, він знав директора музею особисто: двічі приймав її з питання створення в Києві грандіозного культурного центру типу Британського музею; санкціонував виділення мільйонів карбованців на археологічні розкопки для поповнення музейних фондів; навіть просив надсилати літературу для читання, яку неодмінно повертав. Але наївно було б думати, що все це могло саме по собі вплинути на рішення про закриття справи. Просто він сам краще від будь-кого іншого знав обставини розбазарювання трофеїв підлеглими. У давній розмові з автором цих рядків Галина Андріївна зауважила: «Микита Сергійович був чоловіком дуже живим, непересічного розуму й украй допитливим, але страшенно неосвіченим!»

Що ж, минуло 10 років після початку київських пригод дрезденських картин, і той самий Хрущов — уже фактичний глава Радянської держави — вирішив повернути їх, так би мовити, дружній частині німецького народу...

1955 р. НДР було передано 1240 полотен, зокрема всі зібрані в Києві завдяки зусиллям Г.Ніколаєнко й Т.Кириленко. Своєрідний епілог цієї історії датується 1996 р., коли відбулася унікальна акція — передача Президентом України Леонідом Кучмою «трофейних» альбомів стародавніх гравюр канцлеру ФРН Гельмуту Колю.

Хочете — вірте, хочете — перевірте, але в цієї історії — не один «хепі-енд»...

Картини знайшлися й повернулися до законних власників. Перед цим радянський уряд показав їх своєму народу, влаштувавши 1955 року знамениту виставку в Музеї образотворчого мистецтва ім. Пушкіна. У її каталозі є й «Портрет герцога...» Кранаха, і «Портрет Рембрандта» Флінка... Немає «Дрезденського вівтаря» Дюрера. З ним до кінця не справилися й московські реставратори. Їхні німецькі колеги завершили роботу над раннім шедевром генія лише 1960 р.

У результаті роботи слідчого Таїсії Кириленко, справу за обвинуваченням Галини Ніколаєнко у «зловживаннях» було припинено за відсутністю складу злочину. Слідча і підозрювана подружилися. Спілкування з високоосвіченою інтелектуалкою дуже збагатило вихованку сибірського дитбудинку. Між іншим, згодом з’ясувалося, що пам’ятний донос на Галину Андріївну написала одна музейна дама, котра жадала посісти директорське крісло. А після закінчення слідства в Москву полетіла ще одна анонімка на ім’я самого члена Політбюро ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР — товариша Малєнкова (це вже по смерті Сталіна). Там говорилося не лише про «злочинницю» Ніколаєнко, а й про Кириленко, і навіть про прокурора Києва, котрий затвердив постанову про закриття справи. Не виключено, що автором був Віктор Куракін, який упіймав облизня за всіма статтями. Перевіряти сигнал прибули члени Комісії партійного контролю з Москви. Працювали місяць, і... обом оголосили подяку: Таїсії Кириленко — від прокурора УРСР Р.Руденка, а Галині Ніколаєнко — від ЦК КПРС.

Тож у цій правдивій історії, наче в античній драмі, з’явився навіть «Бог із машини», який нагороджує правих, але, на жаль, не покарав винних. Ніхто з приватизаторів дрезденських скарбів не постраждав, а документи делікатної справи було знищено. Так принаймні розповідає Таїсія Якимівна Кириленко...

Дві документальні історії, повідані вам, шановні читачі, об’єднані не лише «музейно-залізничними» сюжетами. Вони присвячені одній і тій самій проблемі повернення культурних цінностей, незаконно викрадених у роки війни гітлерівцями і так само незаконно «приватизованих» по війні радянськими чиновниками. Справедливе закінчення, на жаль, має лише історія про пригоди дрезденських картин у нашій чудовій столиці. Та й то — немає гарантії, що тут не «затрималося» що-небудь із 507 творів, досі розшукуваних господарями Дрезденської галереї.

Наші втрати — археологічні колекції Київського історичного музею, картини з Музею західного та східного мистецтва поки що залишаються втратами...

Вичерпної інформації про те, де й у якому стані перебувають усі музейні цінності, вивезені з України, немає.

Тож нам залишається подякувати вченим з Америки й Польщі, котрі з’ясували долю неживих героїв першої історії; так само, як німецький народ повинен дякувати киянам — рятівникам скарбів Дрездена.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60