ЗУСТРІЧНИЙ РУХ ДВІ ІСТОРІЇ ПРО ПРИГОДИ СКАРБІВ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ Й НІМЕЧЧИНИ В ХХ СТОЛІТТІ

18 грудня 1940 р. Гітлер підпише директиву №21, більше знану як «план Барбаросса». Цей і подібні документи містили не тільки завойовницькі прожекти поневолення й геноциду східних слов’ян, «остаточного вирішення єврейського питання», а й певну «культуртрегерську» програму... Вона була логічним продовженням безпрецедентного за масштабами пограбування культурних цінностей уже окупованих країн Європи.

У планах нацистських «культурологів» істотне місце посідали музейні скарби України. У процесі підготовки до війни при відомстві рейхсміністра «східних територій» Альфреда Розенберга було створено «айнзатцштаб» з особливим підрозділом експертів. Ця структура мала у своєму розпорядженні детальні каталоги й описи колекцій українських музеїв, бібліотек, інших культурних цінностей. Таким чином, організація запланованого переміщення й вивезення мала винятково чіткий, глибоко продуманий характер. Відомо, що в період окупації тільки з Київського музею західного та східного мистецтва в Німеччину вивезено близько 25 000 експонатів, зокрема картини Пітера та Яна Брейгелів, Ван-Дейка, Веронезе, Пуссена, Рібейри... Де все це тепер?

Проблемою повернення — так званої реституції культурних цінностей — займаються вчені (історики, юристи, мистецтвознавці тощо), а також державні чиновники окремої структури при Кабінеті міністрів — Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, недавно перетвореної на відомство під дивною назвою — Державна служба з контролю над переміщенням культурних цінностей через митний кордон. Проте розмови з фахівцями цієї сфери, а також аналіз преси та спеціальної літератури, свідчать: майже всі реальні факти повернення цінностей, утрачених під час війни, пов’язані з приватною ініціативою, причому людей, котрі не мають прямого стосунку до організованих служб реституції. Вони спричинені не тільки з тим, що втратила наша країна під час окупації нацистів, а також із тим, що потрапило до нас по війні з переможеної гітлерівської Німеччини.

Наочне підтвердження цього — доступні автору матеріали, зібрані за останнє десятиліття...

Початок повернення викрадених гітлерівцями музейних скарбів Києва було в буквальному значенні слова героїчним. У квітні 1944 року бійці 1-го Українського фронту під час штурму Тернополя відібрали в переможеного ворога залізний ключ вагою 3,545 кг, який виявився експонатом, викраденим із Київського історичного музею. «Відмичці» Миколаївських воріт Київської фортеці було понад сто років. Як з’ясував історик Михайло Ткаченко, командування фронту на чолі з маршалом Георгієм Жуковим надіслало трофей першому секретарю ЦК КП(б)У, голові Раднаркому України, члену Політбюро ЦК ВКП(б) Микиті Хрущову, а той передав експонат за призначенням — тобто в музей.

Того ж року киянин-«фольксдойч» на прізвище Геппенер, який супроводжував німецький ешелон, набитий книжками, зібраними із столичних бібліотек, зумів «пригальмувати» його в Польщі та зв’язатися з передовими частинами Червоної Армії. Ці цінності також було повернуто.

По війні вже з Заходу на Схід потягнулися ешелони з трофеями, захопленими в Німеччині. Були серед них інші «репатрійовані» скарби музеїв України (на жаль, далеко не всі, часто пошкоджені, депаспортизовані), а також безліч творів мистецтва та пам’ятників культури, що належали німецьким зібранням. Мабуть, найвідомішим «трофеєм» стала легендарна картинна галерея стародавньої столиці Саксонії — Дрездена... І навряд чи наші люди тієї пори замислювалися над тим, чи можна вважати воєнними трофеями національно- культурні цінності іншої країни, нехай навіть фашистської, переможеної у винищувальній війні...

Я хочу розповісти дві приватні, дуже схожі історії про людей минулого й сьогодення, завдяки яким стало можливим повернення з «небуття» скарбів нашої культури й восторжествувала справедливість щодо культурного надбання іншого народу.

1. ЗІ СХОДУ НА ЗАХІД, АБО «ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!»

(Краківський слід археологічної колекції Київського історичного музею. Шляхами подій 1943—1944 рр.)

Без малого шістдесят років тому — 16 грудня 1940 року — у Москві підписали до друку календар-довідник «Країна соціалізму» на наступний 1941-й. Там було багато добрих слів про «матір міст руських». Столицю Української РСР було названо одним із найкрасивіших місць Радянського Союзу. Календар говорив, що в 17 музеях Києва зібрано обширний матеріал з історії та культури краю.

Найбільшою з цих сімнадцяти скарбниць був Київський державний історичний музей. За свою піввікову на той час історію він не раз змінював назву й адресу.

До революції в місті було засновано Київський музей старожитностей і мистецтв (1899), перейменований згодом у Київський художньо-промисловий і науковий музей імені імператора Миколи II, який спонсорував його утримання. Притулком скарбів став відомий будинок по Олександрівській вулиці, прикрашений псевдокласичним фасадом і скульптурами левів, зведений архітектором Владиславом Городецьким (нині вул. Грушевського, 6). Після революції на базі старого музею виник Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Шевченка. Його перейменовували то в Центральний історичний, то в Київський державний історичний... Передвоєнною адресою музею було музейне містечко на терені Печерської лаври. Тут концентрувалися безцінні археологічні скарби — сотні тисяч експонатів — пам’ятників матеріальної культури минулих тисячоліть: від доісторичних знарядь праці та зброї мисливців на мамонтів кам’яного віку до досконалих творів майстрів античного світу та Стародавньої Русі. Історико-етнографічні зібрання включали яскраві пам’ятники козацької давнини, шляхетської, простонародної культури українців, росіян, євреїв, поляків, татар, інших народів краю доби середньовіччя, нового й новітнього часу. Фундамент зібрання музею було закладено наприкінці XIX століття, головним чином подвижницькими зусиллями приватних колекціонерів і меценатів, а також учених — археологів, мистецтвознавців, етнографів, істориків. Серед них були кияни — такі блискучі особистості, як брати Терещенки й подружжя Ханенків; чернігівські вельможі Тарновські; австро- угорський емігрант, чех Вікентій Хвойка — усіх не назвеш... Перші втрати музейних скарбів сталися під час Першої світової, революції та громадянської війни. Проте головна трагедія пов’язана з роками Великої Вітчизняної.

Починалася ця історія вкрай незвично. Річ у тому, що німецька адміністрація організувала в окупованому Києві... вісімнадцятий музей, присвячений стародавній історії. Його базою були археологічні колекції історичного музею, які практично повністю залишились у місті, за винятком так званих «історичних коштовностей» (виробів із золота, ювелірних шедеврів), евакуйованих в Уфу відступаючими радянськими властями.

Експонати новоявленого культурного центру переїхали з Лаври на вул. Короленка (нині це Будинок учителя на Володимирській), де раніше був музей В.Леніна. Директором призначили військового. Ним був високопрофесійний німецький археолог-медієвіст Пауль Грімм. Судячи з відгуків киян, котрі знали його, це був інтелігентний і гуманний чоловік. Він узяв на роботу місцевих археологів різних поколінь: досить відомих — Валерію Козловську, Петра Курінного й молодших, таких як Ілля Самойловський. Євгенію Махно, котра залишилася в місті з маленькою дитиною, він просто врятував від голодної смерті. І автор цих рядків років двадцять тому мав нагоду стати свідком зворушливої сцени зустрічі симпатичного діда з НДР Пауля Грімма з Євгенією Володимирівною в стінах Інституту археології АН УРСР. Усе було точнісінько як у тодішній телепередачі «Від усієї душі» або нинішній «Шукаю тебе». Старі знайомі просльозилися, обійнялися й розцілувалися...

У Музеї стародавньої історії йшла наукова робота. Його колекції вивчали інші археологи з Німеччини, зокрема доктор Ріхард Штампфус. Він разом з Іллею Самойловським вів розкопки стародавнього могильника II—I ст.ст. до Р.Х. на хуторі Корчуватому під Києвом. А його колеги- співвітчизники досліджували пам’ятники III—IV ст.ст. на островах і кручах неподалік Дніпровських порогів, які стали доступними після підриву Дніпрогесу відступаючими частинами Червоної Армії та падіння рівня води в Дніпрі. Таким чином, фонди музею поповнювалися навіть під час війни. Але ця майже ідилічна картина тривала недовго. Адже новий музей був просто зручним місцем концентрації та обробки археологічних цінностей, що їх будь-якої миті могли запакувати й вивезти за командою з «айнзатцштабу» Розенберга. Так і сталося влітку 1943 року, коли Червона Армія, розгромивши німців на Курській дузі, навально наближалася до столиці України...

Масове вивезення музейних цінностей України службою Розенберга відбувалося 57 років тому. На станції Київ-Товарний стояли літерні ешелони з ящиками, які прибували з Харкова, Полтави, Дніпропетровська й інших центрів нашої культури. Вагома частка серед «евакуйованих» цінностей припадала на експонати музеїв і бібліотек столиці. Місця призначення для кожного ешелону було визначено задовго до початку пограбування.

Дані про це я вперше почув від американського історика-архівіста, співробітниці Українського наукового інституту Гарвардського університету Патриції Кеннеді Грімстед на I Конгресі україністів улітку 1990 року. Багато років вона вивчала німецькі архівні документи, захоплені армією США, і з’ясувала, приміром, що «пунктом призначення» для колекцій Київського історичного значився Краків. Усе підтвердилося дуже скоро...

На початку 1991-го польський археолог, професор Краківського Ягеллонського університету Міхал Парчевський прийшов у місцевий музей на виставку «Ювелірні прикраси минулих епох». Там експонувалося багато виробів, абсолютно непритаманних археології Польщі, але цілком типових для археології України. Він зацікавився обставинами їх появи й дістав вичерпну інформацію від музейників — пані Марії Цабальської та інших колег. За їхніми спогадами, літерний ешелон зі Сходу прибув на станцію Мидлінкі під Краковом на початку — тобто взимку — 1944-го. Відповідь на запитання, чому рейс із Києва, який нині триває 21 годину, продовжувався близько півроку, можуть дати лише архіви, якщо вони, звісно, збереглися. Можливо, ешелон довго стояв на проміжних станціях, де-небудь у Вінниці та Проскурові, Тернополі, Львові й Перемишлі... До речі, опинився ж у Тернополі той самий ключ від воріт Київської фортеці! Непрямо про звивисті шляхи руху свідчить власне краківська історія. Поїзд з України простояв на запасних коліях станції Мидлінкі сім чи вісім місяців і дуже довго не розвантажувався. Воно й не дивно. Взимку 1944-го Червона Армія вже дійшла до Луцька й Рівного — тобто майже до польського кордону. А поки поїзд стояв під Краковом, німців вигнали з усієї території України, розгромили в Білорусії та Східній Польщі. Тож Краків став уже не безпечним місцем призначення, а прифронтовим містом, приреченим на знищення гітлерівським командуванням і врятованим, як відомо, радянськими розвідниками на чолі з киянином Євгеном Березняком («майором Вихрєм»). Очевидці стверджують, що музейні цінності в ешелоні супроводжували українські вчені, котрі проводили «евакуацію» під наглядом окупантів. Серед них називають зокрема Петра Курінного, який до війни зазнав репресій і тепер рятувався від «рад». Мабуть, за час перебування поїзда на станції справи з його охороною погіршилися, позаяк, за розповідями свідків, над ним «...нависла небезпека розграбування». У зв’язку з цим хранителі вантажу вирішили перенести частину колекцій у Краківський музей, де вони залишаються досі.

Пізнього літа 1944 року несподівано надійшов наказ про нову евакуацію. Ешелон рушив далі на Захід. Подейкують, що його бомбардували десь у районі Ополля, а подальша доля потягу невідома. Петро Курінний, Валерія Козловська й інші українські археологи-емігранти благополучно дісталися Мюнхена. Там вони дочекалися кінця війни й залишилися в американській окупаційній зоні.

Проте пригоди археологічної колекції, яка опинилася в Кракові, тривали. Близько 20 років ящички з речами лежали недоторканими. У 60-х роках їх заінвентаризували як матеріали «...зі старих львівських зібрань». І лише на початку 90-х професор Парчевський установив, що показані на виставці срібні та бронзові прикраси одягу слов’янських жінок і чоловіків VI—VII століть ідентичні опублікованим ще до революції предметам із колекції подружжя Ханенків, які згодом надійшли до київського музею. Автор цих рядків і петербурзький археолог Ольга Щеглова легко ідентифікували вказані в науковій публікації нашого колеги інвентарні номери на предметах з описами, що збереглися в архівах Національного музею історії України й російського Інституту історії матеріальної культури.

Проте коло нашої історії далеко не замкнулося. Адже польський археолог вивчив і опублікував лише 18 предметів з української колекції, що потрапила до Кракова. А за архівними даними, з Києва вивезено сотні й сотні тільки бронзових та срібних прикрас різних століть до й після Р.Х. Багато з них були абсолютно унікальні: стародавньослов’янські емалі, стародавньонімецькі застібки для плащів — фібули. Подані фотографії деяких з них вдалося знайти в 80-х роках при вивченні архівних матеріалів, які надійшли до Інституту археології НАН України по смерті видатного українського вченого- археолога, етнографа й мовознавця Віктора Петрова (1894—1969). Цей блискучий гуманітарій-універсал готував до війни наукове видання матеріалів Київського історичного музею, фотозйомкою яких займалася його учениця, уже відома нам, нині, на жаль, покійна, Євгенія Махно. Фотографії та малюнки сотень прикрас збереглися. На деяких удалося розрізнити музейні й виставкові номери і, таким чином, «паспортизувати». Але більшість залишилася «анонімною». І ось, коли я вже майже втратив надію знайти що-небудь нове, з’явився «краківський слід», який подарував надію в майбутньому звірити збережені там матеріали з архівними фотографіями. Значна допомога надійшла також із Німеччини. 1994 року мюнхенський археолог Крістоф Єгер подарував ксерокопію унікальних матеріалів, систематизованих по смерті професора Ріхарда Штампфуса (того самого, що працював в окупованому Києві!) боннським архівістом Г.Цишкою. Там виявилися «паспортизовані» фотографії стародавніх прикрас тієї самої колекції київського музею, зроблені з тих самих негативів, які збереглися в архіві Петрова. Це — ще одна загадка. Під час війни Віктор Петров виконував спецзавдання радянської розвідки на окупованій гітлерівцями території — у Харкові, Києві й інших містах. Він офіційно під власним ім’ям співробітничав з німецькою владою, тож цілком міг мати контакти з німецькими колегами-археологами. По війні до 1949 р. він жив і працював у Мюнхені, звідки за таємничих обставин повернувся в СРСР.

Так інформаційна веремія пригод археологічної колекції Київського історичного музею замкнулася в 90-ті роки цього століття в географічному «трикутнику»: Київ—Краків—Бонн.

На закінчення скажемо, що краківську колекцію ще не досліджено й питання її реституції не вирішено. Архіви Віктора Петрова й Ріхарда Штампфуса залишаються цілком неопублікованими. Для всього цього потрібні чималі кошти, які дозволили б зайнятися вже суто археологічною «криміналістикою» — малоцікавою для непрофесіоналів: порівнювати збережені речі з фотографіями, розшифровувати архівні описи...

Отже, «відлуння війни» для археологів України досі повнозвучне...