Безбар'єрність в окремо взятому райцентрі

инвалид

Читайте також

Наше з Валею знайомство відбулося в мережі Фейсбук. 

Вона коментувала мої дописи про доступність міського середовища для людей з інвалідністю. Коли я зазирнула на її сторінку, побачила фото молодої вродливої брюнетки на візку. Це пояснювало її інтерес до теми. Але ще важливішою виявилася інформація про місце проживання Валі. Так цілком несподівано я отримала відповідь на запитання: чому маленьке містечко Сторожинець у Чернівецькій області є практично взірцем безбар'єрності? Та тому, що там живуть Валя і Влад Добридіни…

Дивовижно, які подібні долі цих двох людей. Обоє зазнали майже однакових травм за майже однакових обставин — упали з висоти. І було їм тоді однаково років — ледь за двадцять. Але жили в різних країнах, не підозрюючи про існування одне одного. Через багато років їх звело спільне захоплення — автоперегони. Правда в тому, що в нашій країні людині, яка не може ходити, вкрай потрібен власний транспорт, бо в громадському її ніхто не чекає. Валя отримала права вже будучи на візку. І заняття, що колись здавалося їй чимось недосяжним для її делікатної жіночної натури, навіть надто брутальним і суто чоловічим, несподівано стало її захопленням. До речі, так само вже після травми Валя навчилася плавати й опанувала гірські лижі. Тож, виявляється, пересісти в інвалідний візок — зовсім не означає кінець активного й повноцінного життя — навпаки, може стати справжнім його початком. 

Влад приїхав на ралі для автомобілів з ручним керуванням з Білорусі, з Гомеля. Вони зустрілися, познайомилися і зрозуміли, що були призначені одне одному давно. 

Тепер своє авто водять по черзі. За кермо сідає той, хто більше для цього в настрої. Їдуть не лише до Чернівців (це приблизно 20 кілометрів), долають чималенькі відстані, вирушаючи на форуми людей з інвалідністю, на спортивні змагання (були, зокрема, у Польщі, на турнірі з настільного тенісу, яким займається Влад), у гості до друзів, родичів. Словом, це не та пара, що сидітиме безвилазно вдома. І коли я телефонувала Валі перед інтерв'ю, вона сказала, що оце тільки приїхала, а Влад кудись пішов. До речі, не вживайте стосовно людини на візку слово "їхати" інакше, ніж ви його вживаєте щодо себе. Тобто їздять вони в автомобілях, потягах, трамваях, автобусах, а на візку — так, ходять.

Перед будинком Валі і Влада (вони мешкають у типовій сірій райцентрівській двоповерхівці) — суцільна стоянка. Машини розташувалися щільно, заблокувавши одна одну. Я досвідченим оком приміряюся, чи проїхала б тут зі своїм Назарчиком — семирічним візочником. Бачу, що навряд. То як же пробираються Валя і Влад? 

Під'їзд упізнаю відразу — за довгим дерев'яним пандусом. Квартиру — за низько розташованим дзвінком біля дверей. 

— Не турбуйтеся, вони знають, — одразу заспокоює мене Валя, коли описую їй картину паркування біля будинку. — Нам залишають місце, пропускають коли треба. 

Стосунки з сусідами у Добридіних дружні. Втім, не тільки з сусідами. Часом і сам міський голова Сторожинця телефонує просто спитати, як справи, чи не потрібна якась допомога. Але для Валі це не привід ідеалізувати чиновників. Розповідає, як "вибивала" колись цю свою крихітну квартирку. Зовсім іще молода, щойно після травми, вона досить швидко збагнула, що доведеться жити в цілком нових обставинах. Деякий час була "в приймах" у сестри, а там четвертий поверх. Вихід з квартири — лише в когось на руках. Не хотілося бути тягарем для рідних, постійно відчувати свою залежність. Хтось зі знайомих розповів Валі про державну благодійну програму "Турбота", якою передбачено надання житла інвалідам. І вона, набравшись хоробрості, вирушила на прийом до голови облдержадміністрації. Він (тоді це був Теофіл Бауер) пообіцяв, що квартира буде. Маленька, скромна, але на першому поверсі, в центрі Сторожинця. І передав Валину справу далі — чиновникам, які мали безпосередньо нею опікуватися. Отоді й почалося…

— Чиновники почали мене футболити і просто знущатися, — розповідає Валя Добридіна. — Казали: хто ти така? Якась Марусенко (це моє дівоче прізвище)… Хто тобі квартиру дасть? Ти що, письменниця? Чи спортсменка? Які в тебе регалії?.. Це знущання тривало майже півроку. Я ходила з кабінету в кабінет, від одного чиновника до іншого. Потім знову пішла до губернатора, і він уже написав резолюцію з конкретною датою, коли мені мають видати ордер, і з конкретним прізвищем, хто має це виконати. І ось я йду до цієї людини — тодішнього начальника управління соцзахисту Сеньківа, а він сміється і каже, що такого не буде ніколи. Ну, я коли йшла від нього, попередила, що завтра знову піду до губернатора…

Наступного дня, коли Валя, як і обіцяла, пішла до облдержадміністрації, там її вже чекали. Чи, точніше, не чекали. Сеньків прийшов туди раніше і наказав охороні не пускати таку собі Марусенко на інвалідному візку. Та ще й викрав з канцелярії Валину справу. 

— Я тоді була молода і зухвала, — сміється Валя. — Зараз би такого, напевно, не зробила б. Але тоді сказала охоронцям, що якщо вони мене не пустять, я піду під вікна губернатора і там кричатиму. Вони побачили, що я не жартую, і пропустили. Потім довго чекала у приймальні, там було темно від людей, задуха, в якогось чоловіка стався епілептичний напад, а мою справу не могли знайти і хотіли відмовити у прийомі. І коли я нарешті потрапила до кабінету голови ОДА і все йому розповіла, він побілів від злості. Не казав майже нічого, лише кілька слів — щоб ішла додому. Я спитала, що маю робити далі, до кого звертатися? "Тепер вони самі будуть звертатися до вас", — відповів. Так і було. Я приїхала додому, і мені того ж дня почали телефонувати — з фінуправління, з райдержадміністрації. Протягом трьох днів у мене вже був ордер...

Вам, мабуть, цікаво, як склалася доля чиновника, який відкрито збиткувався з людини на візку? Гадаєте, його звільнили? Чи бодай понизили на посаді? Нічого такого. Він спокійно працював начальником управління соціального захисту (захисту?) ще майже десять років. До пенсії. Хорошої пенсії, як у всіх чиновників з великим стажем, високим рангом і високою посадою. 

Тим часом Валя, загартувавши свій характер у першому зіткненні з державними інституціями, почала займатися громадською діяльністю. Тепер вона очолює організацію "Лідер", що об'єднує людей на візках у Чернівецькій області, а також є представником Національної асамблеї людей з інвалідністю. "Війни" з чиновниками давно стали її, можна сказати, роботою. І хоча офіційна риторика щодо прав людей з інвалідністю істотно змінилася за останні кілька років, це зовсім не означає, що змінилося щось у діях чи бодай головах офіційних осіб. Та ж таки облдержадміністрація досі залишається недоступною для людей на візках. Причому недоступною в усіх значеннях: ні пандусів, ні співпраці. Нещодавно Валя зверталася до голови Чернівецької ОДА Олександра Фищука з двома запитаннями: про поновлення роботи обласного комітету доступності (він уже кілька років не працює) і про облаштування входу для маломобільних людей до приміщення облдержадміністрації. У відповідь отримала класичну відписку без жодної конкретної інформації. Зате при зустрічі губернатор сказав, що, мовляв, не треба перейматися: "Ми до вас самі прийдемо, ми до вас додому прийдемо…" Вочевидь, панові Фищуку здавалося, що він дуже люб'язний.

— Навіть не могла йому пояснити, що я — людина, мені потрібна свобода пересування. І я хочу зайти туди, куди мені треба. Він просто цього не розуміє! — каже Валя. — Вони звітують нам про те, що встановили кнопку виклику. А ці кнопки — позавчорашній день, ганьба для суспільства…

У Чернівцях, де історичний центр складається здебільшого з архітектурно цінних будівель, візочники мають іще одного, сказати б, антисоюзника — відділ охорони культурної спадщини міської ради. Цей підрозділ не дозволяє встановлювати пандуси в історичних будівлях, щоб не порушувати їхнього автентичного вигляду. Так було, наприклад, із Головпоштамтом, який кілька років тому відкрили після реконструкції. Там є троє парадних дверей з трьома сходовими групами, але жодні зі сходів не переобладнали під пандус — не дозволив відділ охорони культурної спадщини. Цікаво, що у відділу не було претензій ні до яскравих вивісок, ні до зникнення деяких елементів фасаду, лише гіпотетичний пандус мозолив око. Втім, після того як керівництво Укрпошти пообіцяло обладнати альтернативний вхід для маломобільних, а натомість третій рік годує активістів відписками, стало зрозуміло, що річ не лише у відділі охорони культурної спадщини. До речі, нагадаю принагідно, що маломобільні люди — це не лише ті, хто пересувається на інвалідних візках. Це також маленькі діти, які ще не ходять або тільки вчаться ходити, це люди похилого віку, яким важко підійматися сходами, це хворі на артрити, артрози, інші захворювання опорно-рухового апарату, в яких часто нерухомі суглоби, це ще й цілком собі здорові чоловіки і жінки, які травмувалися і тимчасово не можуть нормально пересуватися… Всі ці люди зазнають дискримінації через сходи, високі пороги тощо. Саме тому нинішня світова тенденція в архітектурі — універсальний дизайн. Не кнопки виклику, не пандуси, а такі входи, щоб ними однаково комфортно було користуватися всім. 

У маленькому Сторожинці, зеленому й затишному райцентрі на 14 тисяч населення, також іще далеко до світових тенденцій, але в доступності, безбар'єрності містечко на сто кроків попереду Чернівців і більшості міст України. Райдержадміністрація, пошта, відділення Ощадбанку — все обладнано зручними пандусами, які виготовлено відповідно до державних будівельних норм. Є належні похилі спуски на переходах, пішохідних доріжках, у численних тутешніх парках. З пандусами відкриваються нові комерційні об'єкти. 

Та хоч яким ідеальним здається мені все це після суцільно "сходових" Чернівців, Валя і Влад бачать іще дуже багато недоліків. Власне, найбільший з них характерний для країни загалом: не працює система дотримання правил, норм і законів, усе тримається на ручному управлінні, на людському факторі. 

— Ми б давно мали кращу ситуацію з пандусами, якби за їх невстановлення карали, — каже Влад Добридін. — Законом передбачено механізм: не забезпечив доступність — плати штраф, не забезпечив і після цього — знову плати, ігноруєш і далі — віддавай ліцензію на діяльність. Усе можна врегулювати, але ніхто цього не робить. 

Тому Валя і Влад виходять на вулицю особисто контролювати ремонт дороги. Маневрують на візочках поміж технікою, терплять бурчання, а часом і лайки робітників і прорабів. Бо знають, що інакше все буде як завжди — високі бордюри й суцільні перешкоди для візка. Тому вони не соромляться звертатися до власників нових магазинів і кафе, щоб нагадати про себе та інших людей з труднощами пересування. Вочевидь, нам у кожне містечко, село і місто потрібні такі Валя і Влад. Принаймні доки не запрацює система. Чи запрацює? 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.92
EUR 29.09