Цінники прогресу

Світ не може бути побудований так, як ви мені щойно розповіли. Такий світ може бути тільки вигаданий. Боюся, друже мій, ви живете у світі, який хтось вигадав - до вас і без вас, - а ви не здогадуєтеся про це.

"Білий Ферзь", незакінчений роман А. і Б.Стругацьких

Був колись у прадавні часи такий анекдот, що складається з гіпотетичної назви кінофільму: "Підводний човен у степах України". Суперсильна технологія в невідповідних умовах - це парадокс. У якому, однак, навчилися виживати, імітуючи рух.

Тому ніхто не цікавився долею гіпотетичного екіпажу. Екіпажем були ми самі.

Є в Україні прогрес чи ні? Є якийсь рух? Куди рухається наш підводний човен?

Революції і війни змушують учасників подивитися на те, що відбувається, з погляду динаміки змін.

Раніше людина, вихована на історичній спадщині, естетизувала себе як мисляча комаха, що врочисто застигла у бурштині часу. Коли сталася несподівана кривавість навколишнього світу, вона раптом спантеличилася швидкістю і якістю змін світу. Хоча від цих хвилювань людині, за великим рахунком, нічого й ніколи не обламувалося.

Та оскільки переважна більшість учинків і рефлексій пов'язана виключно з бажанням підвищити самооцінку, інтерес людини до явища, яке називаємо "прогрес", теж є і зростає виключно для того, щоб зрозуміти: у тренді вона чи завтра можуть списати в розхід.

Тобто всі міркування вищого порядку, що дістають у певний момент історії "чарівного пенделя" для розвитку й продовження, при уважному розгляді виявляються турботою про особисте, родове й видове виживання.

У цьому місці слід було б зарозуміло написати: "усього лише". Та практика показує, що лише ті, хто вміє піклуватися про себе й близьких, здатні забезпечити політичну й біологічну виживаність нації. А криворукі пасіонарії, які не можуть навіть цвяха в дошку рівно забити, гарантовано ведуть охлос на заклання, а то й на значно гірше.

Тому інстинктивний інтерес на кшталт "а що, власне, відбувається?", який конвертується в "роздумізми" про те, чи прогресує Україна, чи навпаки, є дуже здоровим і має всіляко вітатися.

Та де там.

Влада (кожна) категорично наполягає на тому, що саме при ній відбуваються розвиток, реформи й прогрес, а хто не бачить, той сам дурень і "зрада". Причому влада теж робить це інстинктивно, керуючись інстинктом самозбереження. Адже будь-яка відповідь на сакраментальне запитання "за що боролися?" може для неї, влади, обернутися доволі сумно. Все, що вона може й робить, - це стверджувати, що розвиток і прогрес існують, але їх можуть бачити лише спеціально навчені люди.

І от ми маємо, кажучи шаховою мовою, цугцванг, а народною - "хоч куди кинь - усюди клин", бо: а) народ упевнений, що прогрес має бути, йому обіцяли, але він якийсь непомітний; б) влада щосили запевняє себе й народ, що вона і є прогрес, а хто не бачить, той агент Кремля; в) західні кредитори здивовано дивляться на цю печерну гносеологію і суперечки власників мушель із власниками намиста. І життя триває.

Сприйняття прогресу-регресу ґрунтується на трьох позиціях. Перша - це прийняте нині літочислення, точніше, типологія співвідношення історичних подій. Друга - це саме поняття прогресу, в нинішньому його тлумаченні, яке має цілком виразне марксистське підґрунтя. І, нарешті, третя - це суб'єктивне сприйняття, мотивація досягнень і система потреби в них. Без аналізу цих трьох позицій ми не зрозуміємо ні рівня прогресистської демагогії в Україні, ні реальних якісних змін.

Хронологію прадавньої і середньовічної історії створено і значною мірою завершено в серії фундаментальних праць XVI-XVII століть. Її наводять просто у вигляді таблиць дат, без їх обґрунтування. У XX столітті через величезний масив спостережуваного матеріалу питання вважалося практично вирішеним, і хронологія стародавності остаточно застигла в тій формі, в якій вона вийшла з праць Скалігера. Сама думка про те, що протягом кількох сотень років хронологи дотримувалися помилкової схеми, була неможливою, бо вступала у протиріччя з традицією. Корекція у сто років туди-сюди для такої хронології була і є нормою. Тому сама ідея розвитку була не фактографічною (навіть про час створення світу чи народження Христа були десятки версій), а релігійною. Прогрес є, тому що він є, і в це треба вірити. Звідси фактичне сприйняття Тараса Шевченка як найправдивішого історика й футуролога.

Сама ідея лінійного прогресу отримала свій новий розвиток у добу Просвіти у вільнодумних французів. Перший, хто виклав послідовну теорію прогресу, був абат Сен-П'єр - у книжці "Зауваги про безперервний прогрес загального розуму" (1737). Як подейкують лихі язики, зробив він це на зло протестантам. Відтоді й до самої Другої світової ідея прогресу залишалася квазірелігійзною, як ідея універсальної, що досягається всім людством, кінцевої мети. Ця ідея перемістилася зі сфери релігійних, тобто халявних чудес у сферу природного, раціонального пояснення. Але, за великим рахунком, так безглуздою і залишилася.

Після Другої світової німецькі філософи Хоркхаймер і Адорно у книжці "Діалектика Просвіти: філософські фрагменти" дійшли висновку, що, підкоряючи собі природу, людина не звільняється, а, навпаки, набагато легше потрапляє в залежність від власних параноїдальних вигадок. При цьому держава називає розвитком і прогресом алгоритм власного розвитку, але до розвитку особистості це не має ані найменшого стосунку. Особистість якось собі живе й розвивається, а держава вдає, що це все відбувається завдяки їй.

Ну й, нарешті, мотивація досягнення - це прагнення успіху в діяльності. Людина, що прагне успіху, дуже залежить від думки суспільства щодо цього. Є якісь зовнішні індикатори успіху, добробут, наприклад. І людина прагне володіти цими індикаторами як маркерами належності до ефективніших виживальників. При цьому "видаватися", особливо в нашій культурі, незмірно важливіше, ніж "бути".

Ці три чинники пояснюють, чому в нас падає самооцінка, щойно розмова заходить про прогрес. Пройдімося по формальних складниках прогресу.

1. Процес наближення суспільства до свободи, рівності й справедливості відбувається через відоме місце, де суспільство загалом і продовжує перебувати. Справедливості заради слід сказати, що справедливістю воно вважає халяву, ринкові умови праці - нерівністю, а свобода, за яку платити, не потрібна взагалі така, це ж не комуналка. Зрозуміло, на тлі того, що відбувається в Росії, ми страшенно рухаємося вперед, а коли їхній головний гільгамеш віддасть богу душу і ситуація стане ще похмурішою, то вважатимемо себе майже Брюсселем, але такий прогрес від протилежного - ще більш вульгарний самообман.

2. Система соціальних відносин, що впливають на задоволення матеріальних і духовних потреб, відсутня за визначенням, оскільки всі зайняті боротьбою з корупцією, тобто переділом потоків, тобто - дерибаном.

3. З духовністю в нас традиційно ліпше, оскільки за неї не треба платити. Перехід від матеріалістичних до постматеріалістичних цінностей відбувається природним шляхом, через молоде покоління. Це єдине, чим можна похвалитися.

4. З наукою, яка обслуговує процес безперервного пізнання навколишнього світу, що розширюється і поглиблюється, просто лихо, бо прикладну науку нема до чого особливо прикладати, а фундаментальна в найліпшому разі мракобісно відтворює сама себе.

Зі сприйняттям прогресу - та біда, що він сприймається виключно як рівень наповненості холодильника, і не інакше. Об'єктивні зміни існують для нас уже в невидимій частині спектра. Хоча в історії бували періоди поступального розвитку країн, за якого їхнім громадянам доводилося терпіти скруту, але громадяни такого прогресу впритул не хотіли бачити. Он 65% українців готові емігрувати. Тобто очевидно, що більшість населення бачить для себе в країні регрес. Але можливість вільно виїхати з країни і знайти собі застосування, з державного погляду, з погляду демократії - явний прогрес, про який іще років 30 тому люди й не помишляли. Мрійність і невиправдано завищені очікування в результаті виключають можливість радіти навіть власним незначним успіхам.

Та проблема ще в тому, що мантра "зростання рівня розвитку населення" вже кілька десятиліть на Заході розшифровується не як "купівля ще одного холодильника". Як критерій прогресу пропонується спроможність населення розв'язувати життєві проблеми.

Не влади. Не уряду. Не президента. А саме населення. Організувалися, вирішили, розбіглися у своїх справах до наступної проблеми.

І ось іще погана новина для наших пасіонаріїв, прихильників копати глибше і кидати якнайдалі. Безперестанне підвищення мотивації в результаті призводить до погіршення результатів. Це закон Єркса-Додсона, доведений іще 1908 року: найліпші результати можливі тільки за середньої інтенсивності мотивації - "поспішайте повільно", як казали прадавні римляни.

Брати Стругацькі винайшли термін "прогресор", комбінацію двох слів - "прогрес" і "агресія". Це представники високорозвинених розумних рас, до чиїх обов'язків входить сприяти соціальному розвитку цивілізацій, що перебувають на нижчому технологічному рівні. Часом вони діють конспіративно, під прикриттям, і при виконанні завдань моральні підвалини й етика цивілізації, в яку доводиться вкорінюватися, якщо буде потрібно, ігнорують. Термін останній рік почав з'являтися в українському інтелектуальному середовищі, його викликали до життя дві обставини. Наявний і знову зрослий запит на "сильну руку", плюс надії на інтеграцію в український політикум західних радників і експертів. Хоча західники - дуже вже плюшеві "прогресори".

Проте орієнтація на якийсь новий імідж "хунти", жорсткішої й рішучішої, що складається з кваліфікованих фахівців, як домашніх, так і зарубіжних, дедалі більше набирає популярності в Україні. Демографічні перспективи, майбутня трудова міграція на Захід, крах системи освіти роблять нереалістичними будь-який проект, що передбачає кваліфіковане заміщення кадрів у масштабах країни. Тому наше суспільство емоційно схиляється до моделі прогресу, яку можна було б назвати "самоокупаційною", з посиленням репресивного апарату й обмеженням громадянських свобод, оскільки переважна більшість ними й так не користується, а репресії як видовища палко підтримує.

До того ж у такому підході в умовах терористичної загрози, що не припиняється і навіть зростає, такий прогрес зменшує рівень комфорту, зате продовжує життя. Хоча навіщо більшості таке життя?