Дон Жуан на батьківщині Ріхтера

Олег Вергеліс 14 квітня, 17:11
123
Руслан Мороз / 0412.ua

Читайте також

Нове життя старого Дон Жуана (всього-на-всього за дві години їзди від столиці) — зайвий привід згадати в цьому репортажі про популярного звабника, який у різних виставах набуває різних національних рис.

Бальзак вінчався в Бердичеві. Ріхтер народився в Житомирі. Взагалі, ви знали про це? Знали-знали, звісно ж знали! 

Правда, в самому Житомирі, куди мене несе наївна жага пізнання близького світу, немає прямих історичних доказів, які би свідчили про деталі мешкання великого музиканта саме тут, у цьому місті. Ні будинку його, ні музею. Так, саме тут народився. У родині піаніста, органіста й композитора (Теофіла Даниловича). Але недовго там затримався. З часом і слід його прохолов. Хоча інколи в таких випадках від деяких геніїв у наших місцях навіть слідів не залишається.

Про це, до речі, й говоримо дорогою з Києва до Житомира з драматургом Анатолієм Кримом. Його п'єсу про Дон Жуана взяв у роботу місцевий драматичний театр. Ось і привід: побачити й оцінити ще одну версію пригод усесвітньо відомого бабія. 

П'єса А.Крима, до речі, так і називається: "Заповіт цнотливого бабія". І коли драматург лише вибудовував у своїй голові назву зухвалої формули майбутнього касового успіху, то чомусь ніхто вчасно не осмикнув його за руку, не попросив назвати якось інакше. Філософічніше чи що? 

Скажімо, за прикладом Е.-Е.Шмітта, який відносно недавно назвав свою п'єсу (про нього ж) млосно й точно — "Остання ніч Дон Жуана". "Остання" — і крапка. І в нас, до речі, могло б сміливо сяяти на афішах, наприклад, таке: "Останнє бажання Дон Жуана". І обмануті вкладники-інтелектуали, ведені передбачуваним "бажанням" героя, виявили б у сюжеті зовсім інше його бажання. Не розкриватиму карт і не уточнюватиму — яке. Але пам'ятаю, як одного разу уткнувся в обкладинку збірника п'єс драматурга на Банковій у районі Спілки письменників — і одразу засвербіла рука написати щось рецензійно уїдливе. Оскільки "Бабій" в художній пам'яті стійко асоціюється з поганими кінокомедіями А.Ейрамджана, у яких так само погано колись грали хороші радянські актори.

Цій українській п'єсі про Дон Жуана — 13 років. І вона — без усякої очікуваної вами "полунички". Міцна п'єса на чотирьох акторів, із щедрим текстом — для кожного, з передбачуваними бенефісними витівками — кожного, з намірами не те щоб затягти глядача у постіль підтоптаного Дон Жуана, але, скажемо так, тут рух у напрямі філософії "звабника світу". 

Дон Жуан у п'єсі — немолодий, битий життям. Колись він звабив понад 600 жіночок. За це постраждав. Потрапив у пекло. А тут, у нас, всупереч канону, він усе ж вижив. Оскільки такі "бабії" у вогні не горять і у воді не тонуть. І ось на схилі літ життя пред'являє йому свою чеширську посмішку, залишаючи не тільки без колишньої чоловічої сили, а й без відповідних засобів до існування. 

І, мабуть, погоджуся з драматургом: тут уже не комедія про колишнього бабія, а внутрішня трагедія міжнародного авантюриста, що втратив владу, але досі ще зберігає гонор наїзника. 

— Цю п'єсу де тільки не ставили: і в Україні, і за кордоном, — розповідає дорогою драматург (тасуючи у своїх дорожніх сюжетах теми політичної нестабільності, чергової кризи у Спілці письменників, творчої одержимості образом Мазепи). — "Бабій" ішов у Чернігові, Херсоні, Сімферополі, Маріуполі. За кордоном уперше поставили 10 років тому у варшавському театрі. І там головну роль чудово зіграв Еміліан Камінський, це в них дуже знаменитий актор. Вистава з його участю витримала більше двохсот постановок. І форма там була цікава: танцювальний стиль, гра віртуоза-гітариста. Величезний попит на цю ж п'єсу виник у Болгарії. Відразу кілька театрів загорілися нею в різних містах. Добралася п'єса навіть до Уругваю — до Монтевідео. А 2009-го її поставили в Афінах, у Театрі Національної комедії. Мені казали, що то була перша постановка української п'єси за всю їхню сценічну історію. І це далеко не вся географія: Італія, Словаччина, Російська Федерація (в одній із вистав у РФ чудово зіграв віднедавна покійний В'ячеслав Шалевич). 

…Дорога з Києва до Житомира — на нашому загальному тлі дурнів та бездоріжжя — майже ідеальна. Тому дві години поспіль розмірено можна говорити про театр, про життя, про Дон Жуана, про Мазепу, не боячись ям-вибоїн. Тож хто надумає їхати в Житомир — спеціально в театр — жодних відмовок: дорога як скатертина. 

Місцевий, Житомирський, театр імені драматурга Івана Кочерги — локація для мене маловідома. Гадаю, вона також не дуже відома й іншим київським театральним аборигенам. А треба. Треба роззиратися, ризикувати, пускаючись у недалекі мандри — до близьких українських театрів. 

Цим театром уже не один рік керують чотири жіночі руки — художнього керівника й директора. І справді, як у відомому французькому фільмі з участю Бельмондо, — азартна "гра в чотири руки". Щоправда, без жодних ексцентричних наслідків. У цьому театрі тренажі й репетиції — з ранку до вечора. Перед вечірніми виставами — живий оркестр і ведуча в довгій сукні. 

Театр, на мій погляд, становить собою не прокатну коробку для гастролей вульгарних й інколи хороших антреприз, але пред'являє він своєму населенню — репертуар витриманий: деякі назви перевірені часом і касирами. 

Інколи такий репертуар дає привід радісно рапортувати: наші вистави глядачам подобаються більше, ніж комерційні антрепризи зі столиці! 

І цей пафос я поділяю в усьому. Бо гіршою за столичну антрепризу може бути тільки імпортна антреприза (принаймні відсотків 80 її). 

"Заповіт цнотливого бабія" у театрі ім. І.Кочерги грають не дуже давно, але зал збирають пристойно. Майже немає порожнеч у величезній залі для глядачів, радянськими архітекторами розрахованій на багатолюдні партійні з'їзди. Місцева публіка — натхнена, вдячна. Реагує щирими веселощами на ті місця у виставі, де мені не завжди смішно. 

Оформлення сцени є одночасно музейною галереєю і спальнею. Вервечка масивних білих жіночих статуй, що персоніфікують скам'янілі бажання Дон Жуана, вишиковується по периметру сцени, і, здається, деякі статуї готові ступити прямо в зал — і задушити тебе на місці. 

А по центру сцени — величезне пружне ліжко-аеродром, до якого веде слизька гірка. Відчиняється стулка дверей (десь у пітьмі) — і чергова жінка-жертва з радісним "Ех!" плюхається прямо в ліжко сексуального ідола всіх часів і народів. Зрозуміло, у цій виставі є — а) танці, б) дуелі, в) життєрадісний хеппі-енд. 

Історія про літнього Дон Жуана, розіграна в театрі ім.І.Кочерги молодими артистами, подана зовсім не кондово, не вульгарно. Є також елементи іронії й добродушного кепкування над персонажами в самій манері акторської гри. 

Інколи для себе визначаю властивості такої гри саме у провінції як "чесну емоцію". Актори емоційні й досить органічні в сумному анекдоті (від автора) про підстаркуватого Дон Жуана. Актори не педалюють моторику, не впадають в екстатичні крайнощі самопоказу. А, повторюся, досить-таки чесно витягують людську емоцію зі скрижалів чергової версії бродячого сюжету. 

Зізнаюся, доводилося якось бачити навіть столичну версію п'єси про "Бабія" в одному з наших національних театрів. Але, навіть з урахуванням елегантної режисури, той спектакль трохи відштовхнув мене саме акторським резонерським самопоказом. Здавалося, той Дон Жуан був нездатний "любити" — ні себе, ні жінок. Актор був максимально поглинений любов'ю до себе. І на тій-таки національній сцені, до речі, відчайдушно й осмислено веде партію молодого Дон Жуана в "Камінному господарі" Лесі Українки актор Євген Авдєєнко: вітер мандрів жене його в спину з рідного гнізда; він шукає і любляче серце, і пригод на свою ж голову (цікаве акторське трактування). 

Але це відступ від нашої магістральної теми. 

Тут, на батьківщині Ріхтера, немолодого Дон Жуана грає відносно молодий артист. Зовсім не героїчної зовнішності (лисий), гнучкого амплуа. Це актор одночасно і характерний, і комедійний, а коли треба — ліричний. Якось він повернувся в Житомир з Рівного. І, здається, знайшов у цій трупі своє місце. На сцені, у декораціях з масивних жіночих статуй, він виглядає таким собі "Сократом" у білому балахоні. Мудрецем та підступним хитруном водночас. Такий житомирський Дон Жуан — провокатор, бешкетник. І ще — він "режисер" свого ж власного життя, в якому одного разу вирішив змінити "жанр", перетворивши колишню любовну баладу на справжній трагіфарс, і тепер все це й розсьорбує, і над цим часом і посміюється. 

Згідно з п'єсою А.Крима, у його напівзруйнований барліг, як у пастку, залітає юне пташеня, таке собі зболене юнацьке серце — з проханням допомогти. Посприяти у важливій справі отримання ніжної руки Прекрасної Дами (Анни). Як виявиться згодом, безневинним юнаком, що так несміливо в одязі ченця постукав у двері досвідченого ловеласа, був не хто інший як Казанова. 

І, мабуть, еротична надзбудливість тоді ж і передалася від учителя — учневі. Обдарувавши останнього сексуальним артистизмом, чуттєвим талантом, а ще — пристрастю колекціонера, для якого кожна нова жіноча душа (не тільки тіло) — як черговий метелик у відомому романі Дж.Фаулза. 

Територія острова пана Крима, на якій у цій виставі зустрілися два мисливці-спокусники — досвідчений і юний, — нехтування з боку грішної людини будь-якою святістю, якщо вона стає перепоною на шляху до чоловічого задоволення. 

Чи здатні вони обидва — любити? Чи здатні обидва — страждати? Для цього сценічного сюжету це не так уже й важливо. Принаймні обидва вони — Дон Жуан і Казанова — вільні вибирати. Вільні знущатись — над собою і глядачами, над жінками і драматургом, який, до речі, був приємно здивований, що Дон Жуан цікавий глядачеві не проблемою віку (тобто болісним старінням самця), а темою гострого розуму й іронічної спостережливості. 

Живий тон, узятий деякими артистами в сценічному сюжеті, жваво підтримує й зал. Байдужих немає. Реакції зрозумілі. Розповідають, що місцеві весільні пари спеціально приходять на виставу, а потім у фіналі фотографуються прямо на сцені, на тлі багатостраждального донжуанського ліжка. Так би мовити, мистецтво — в маси, а гроші — в каси. 

Дон Жуана, колись народженого химерною легендою, а потім 387 років тому вперше змальованого у п'єсі Тірсо де Моліна, одні шанувальники сивого міфу сприймають за іспанця, інші — за француза, треті — за італійця (бо "дон").

Насправді, як з'ясувалося, цей герой може бути і без національності. Точніше, кожна національна література (Пушкін, Леся Українка, Мольєр, Шмітт) відчуває у ньому "свого", рідного й безпутного, романтика, циніка, мандрівника. Це тільки командори — смертні, а донжуани й казанови — вічно живі. Тож недарма я подався на батьківщину Святослава Ріхтера.

Імена в афіші. П'єса — А.Крим. Режисер — Н.Тимошкіна. Дон Жуан — В.Давидюк, Лепорелло — В.Рогутський, Монах — А.Глущук, Анна — О.Луць.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75