Клуб анонімних захисників прав дітей, або Бездіяльність = співучасть

Алла Котляр 10 грудня 2016, 00:00
соц

Читайте також

2 грудня. Київ. Готель Hyatt. Громадські слухання "Діти, які потребують особливого захисту держави: ключові аспекти реформування державної політики", ініційовані міжнародною благодійною організацією "Надія і житло для дітей". 

Пішла туди, сподіваючись нарешті почути про бачення та плани причетних міністерств стосовно реформування системи захисту прав дітей. Проблем же нагромадилося чимало, а в програмі було заявлено участь не тільки прем'єр-міністра В.Гройсмана, а й міністрів А.Реви (Мінсоцполітики), Л.Гриневич (Міносвіти), в.о. міністра У.Супрун (Мінздоров'я) і В.Черниша (МінТОТ). 

На жаль, укотре не склалося. Більшість заявлених міністрів слухання своєю присутністю не вшанували. В.Гройсман спізнився і пробув у залі трохи більше 15 хв. Похвалив у своєму виступі досягнення В.Ющенка та Ю.Павленка 2005–2010 рр. (більше хвалитися, мабуть, нічим) і, не забувши згадати свій вінницький досвід ("Я прийшов у центральний уряд для того, щоб, у принципі, повторити те, що ми зробили у Вінниці"), відбув у супроводі А.Реви у важливіших справах. У залі залишилися десятки розчарованих представників громадських організацій, які сподівалися нарешті донести свої пропозиції до тих, хто приймає рішення, та кілька представників держорганів, насамперед Мінсоцполітики — заступник міністра С.Устименко та директор департаменту захисту прав дітей Р.Колбаса. Дар'я Касьянова, національний програмний директор із розвитку "СОС дитячі містечка — Україна", невесело пожартувала: "У мене відчуття клубу анонімних алкоголіків. Ми постійно одне одному скаржимося, розповідаємо, що можна зробити, бо знаємо й робимо. Але, на жаль, значних змін, на які розраховуємо, не відбувається". Тема захисту прав дітей в Україні не в пріоритеті, скільки б не заявляли про протилежне з високих трибун. І це вже діагноз. 

Виступів було багато. Серед них як зразки ораторського мистецтва, емоції, так і реальні проблеми з цифрами — біль мами дитини з особливими потребами, відчай мера, який так і не зрозумів, що таке "деінституалізація" і що з нею робити в умовах "децентралізації", приклади неефективної допомоги дітям та сім'ям ТПО і багато іншого. Ось тільки чи почують усе це ті, хто приймає рішення?

Інтернати: ілюзія захисту

За даними Держкомстатистики, дітей в інтернатних установах за минулий рік побільшало на 8%. На початок 2016 р. у 663 найрізноманітніших інтернатних установах (із загальною площею, порівнянною з територією обласного центру, та з 68 тис. співробітників) виховувалося майже 100 тис. дітей, із яких лише 9200 — сироти або позбавлені батьківської опіки. Решту, через відсутність послуг із підтримки сім'ї, формально влаштували в інтернати батьки або ті, хто їх замінює. 

"На будь-яку проблему в нас тепер є інтернат — хвора дитина чи вона з бідної сім'ї, — каже директор представництва благодійної організації "Надія і житло для дітей" Галина Постолюк. — 48% дітей направлені в інтернати за рекомендацією ПМПК. Це — ще один рудимент радянської системи, що існує з 1949 р. і сприяє наповненню інтернатів. Тим часом на утримання інтернатів держава виділяє майже 6,5 млрд грн. При цьому на саму дитину витрачається лише 15% цих коштів. Решта — зарплата працівникам і утримання приміщень. 

Щорічно після закінчення школи з інтернатних установ випускається 12 тис. дітей. За 25 років незалежності України їх випустилося близько 300 тис. Згідно з дослідженнями, успішно соціалізуються менше 10% цих дітей. Таким чином, 270 тис. дітей поповнили армію бездомних, дезадаптованих громадян, які потрапляють під вплив кримінального середовища й опиняються в місцях позбавлення волі. 

Для своїх дітей вони часто вибирають такий самий шлях. Батьки 20—30% дітей, що виховуються в інтернатах, також вихідці звідти. Цілі втрачені покоління…

Сьогодні інтернати борються за виживання й самозбереження. Їх реформування зводиться до зміни вивісок, перейменування, розширення категорій та віку дітей, які в них направляються. 

Нерідко інтернати є містоутворюючими підприємствами. Тобто, щоб у дорослих були робота і зарплата, потрібні інтернати й діти в них. Чим більше в інтернатах дітей, тим більше фінансування і більше робочих місць. 

На жаль, поряд зі зміцненням інтернатної системи на місцях, соціальні послуги, які були б спрямовані на збереження сім'ї для дитини, в районах і громадах не розвиваються. Кількість спеціалістів соціальної роботи скорочується. Інклюзивна освіта на сьогодні забезпечує лише 2% від потреб. Місцевим керівникам, незважаючи на розуміння ними важливості підтримки сім'ї та розвитку послуг, простіше направити дитину в інтернат із гарантованим державним фінансуванням. Інакше їм доведеться самим шукати, як створювати потрібні послуги. Тим більше що для цього немає відповідної нормативної бази. 

Хоча позитивний приклад є: після чотирьох років лобіювання 16 листопада Кабмін прийняв постанову №834 "Про затвердження Примірного положення про центр соціальної підтримки дітей та сімей". Однак, щоб змінити ситуацію докорінно, треба утвердити дітоцентричний підхід у державній політиці. Коли всі міністерства, держчиновники і професіонали керуються саме інтересами дитини, а ефективність ухвалених рішень і вкладених коштів вимірюється показниками поліпшення життя дітей. Це має бути відображено в законодавстві і, можливо, в окремому єдиному кодексі забезпечення прав дітей". 

Підтримка сімей із дітьми

Сформована система захисту дітей в Україні нездатна адекватно реагувати на виклики й потреби дітей та їхніх сімей. "Не можна говорити про державну допомогу дитині, не враховуючи при цьому сім'ю, — вважає експерт з питань соціальної політики Інституту суспільно-економічних досліджень Мар'яна Онуфрик. — Розуміючи важливість сім'ї, особливо в умовах демографічних викликів, багато країн ЄС збільшують держпідтримку. Наприклад, якщо в середньому в ЄС частина витрат на допомогу сім'ям із дітьми становить 2,5% від ВВП, то, скажімо, в Польщі — 3,4, в Угорщині — 4. 

Запобігаючи споживацькому, патерналістському ставленню, в Польщі концентруються на працевлаштуванні батьків. Якщо в батьків є достойна робота і вони здатні забезпечити дитину, це вже успіх. В Угорщині багатодітні сім'ї не платять податків із доходів фізичних осіб. Оскільки однією з частих причин як розлучень, так і небажання сім'ї мати дітей є відсутність житла, то в Угорщині таким сім'ям надають субсидію на суму 33 тис. євро. Плюс ще 33 тис. євро — довгострокова позика. Програми є різноманітні. Кожна країна вибирає свій шлях.

В Україні частина витрат на сім'ю та дітей становить 0,7% від ВВП. Крім того, що це непорівнянний із країнами ЄС показник, у нас ще й величезний дисбаланс поколінь. Наприклад, на підтримку людей літнього віку, пенсіонерів ми витрачаємо всемеро більше. 

Податкові знижки для сімей є і в нас. Але всі вони залежать від прожиткового мінімуму або мінімальної зарплати, які на сьогодні не відповідають рівню, що здатний забезпечити життя людини. Навіть попри задеклароване з 1 січня підвищення мінімальної зарплати до 3200 грн. Крім того, далеко не всі можуть скористатися цими знижками, оскільки працюють у неофіційному полі. 

Допомога при народженні дитини становить нині 41271 грн. Ця сума розтягується на три роки, тобто щомісяця сім'я отримує 860 грн на дитину. І якщо раніше часто говорили, що деякі батьки використовують цю допомогу для забезпечення себе, то тепер говорити про це навряд чи є сенс. 

При цьому про підтримку сім'ї не згадується ні в Стратегії сталого розвитку "Україна-2020", затвердженій указом президента, ні в чинній коаліційній угоді, ні в недавньому Плані пріоритетних дій уряду на 2016 р. А 2014 р. фактично ліквідували інститут спеціалістів соціальної роботи, покликаних виявляти і надавати підтримку сім'ям, котрі опинилися у складних життєвих обставинах (СЖО)".

Економічна криза, воєнний конфлікт призвели до збільшення дітей, що потрапляють у державну систему опіки. В інтернатних установах уже перебувають 1785 дітей із сімей ТПО. Про ефективність допомоги дітям та сім'ям переселенців розповіла Дар'я Касьянова: "Торік до мене звернулися волонтери з Фролівської. Час від часу вони допомагали мамі з двома дітьми, яка помирала від онкології. Приїхавши до Києва з Донецька, де їхній будинок біля аеропорту був зруйнований, мама не реєструвалася як переселенка. Вона працювала й непогано заробляла. А потім її хвороба стала прогресувати. Волонтери звернулися до мене, коли мама вже померла. Молодша донька перебувала в сім'ї однокласника. А старший син вирішив повернутися в Докучаєвськ, до батька. Коли ми почали розбирати цю ситуацію, то виявилося, що ні школа, в якій навчалися діти, ні лікарня, в якій помирала мама, нікуди не повідомили, що це сім'я переселенців. Ось вам приклад ефективності роботи. На жаль, такі випадки ми виявляємо щодня. 

На сьогодні в Україні близько 250 тис. дітей-переселенців. Близько 350 організацій (зокрема міжнародних) допомагають сім'ям та дітям. Без урахування волонтерських організацій і різних держслужб. Але допомога ця зазвичай короткочасна. Крім того, отримують її тільки сім'ї, котрі по неї звернулися чи були виявлені. 

Що стосується сірої зони, ситуація там просто критична. Соцпрацівники й педагоги не впорюються з обсягом роботи, внаслідок чого ми спостерігаємо величезне професійне вигоряння. Є діти, що ночують у школі, бо їм страшно повертатися додому. Там алкоголь і насильство, соціальне дно. До наших мобільних груп психологів учителі вишиковуються в чергу, щоб отримати якийсь ресурс і продовжувати працювати з дітьми. 

На мій погляд, найбільш уразлива категорія переселенців — це повна небагатодітна сім'я, що, по суті, сьогодні позбавлена будь-якої допомоги. Як від міжнародних, так і від українських організацій. Вважається, що мама й тато можуть працювати. Але, наприклад, у Сєвєродонецьку, Старобільську працювати просто ніде. Часто люди наймають найдешевше житло в селах, звідки нічим доїхати на роботу в місто. Певна річ, такі сім'ї розпадаються, батьки починають зловживати алкоголем, діти опиняються в інтернаті — найголовнішому конкуренті в боротьбі за дитину. 

Тим часом досвід закордонних колег із країн, які пережили збройні конфлікти, свідчить: допомогу й роботу з переселенцями можна ефективно трансформувати в якісну профілактичну роботу з сирітством. Для цього можна навчити і підготувати волонтерські рухи та громадські організації. 

Я підрахувала, що у 2013—2014 рр. громадські організації інвестували в навчання соціальних працівників близько 20 млн грн. Це чимало. Але ми готові це робити й надалі, готові співпрацювати й передавати інструменти та технології, якими володіємо. Однак для цього має бути запит від держави. І, звичайно, щоб із нами ділили відповідальність".

Правове забезпечення дітей війни

"Понад два роки тому в Україні з'явилася нова категорія — діти, які постраждали внаслідок збройного конфлікту, — каже волонтер громадської ініціативи "Відновлення Донбасу" Світлана Клочко. — Це не тільки ті, хто живе в Донбасі, а й ті, чиї батьки загинули, хто переїхав із АТО, хто незаконно брав участь у бойових діях. 

Однак у законодавстві України все ще не прописано заборони на участь дітей у військових діях та збройних конфліктах, включно з вербуванням, фінансуванням, матеріальним забезпеченням, а також навчанням дітей для використання в мілітарних підрозділах. Президент України 29 січня 2016 р. визнав факт загибелі 21 неповнолітнього, що брав участь у воєнних діях. Дітей, незаконно залучених у військове протистояння в Донбасі, необхідно виявити й розробити для них відповідні програми психологічної реабілітації та адаптації.

У нас досі немає систематизованих даних про кількість загиблих дітей. За різними оцінками, загинуло від 68 до 199 дітей, поранено — від 176 до 500. На непідконтрольних територіях є поіменні списки загиблих дітей, в Україні — немає.

Понад 9 місяців на розгляд Кабміну не виноситься проект постанови "Про затвердження порядку надання статусу дитини, яка постраждала в результаті військових дій і збройних конфліктів", хоча його актуальність незаперечна. 

Напередодні війни кількість дітей із родин, що опинилися в СЖО, та охоплених соціальними послугами, становила 1,3 млн, а наприкінці 2015-го — 675 тис. Це — наслідок фактичної ліквідації інституту спеціалістів із соцроботи. Звітність щодо цієї категорії дітей недостовірна, оскільки формується не за потребами дітей, а за можливостями соцпрацівників надати їм кваліфіковану допомогу.

Немає також достовірної статистики про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які до війни жили в Донбасі на нині непідконтрольних територіях.

З початку бойових дій територію Донецької та Луганської областей залишили 35 прийомних сімей і ДБСТ. Рятуючись від війни, вони вивезли дітей у сусідні держави. Але в Україні досі не розроблено алгоритму співпраці з такими сім'ями, не визначено органу опіки й піклування, який мав би повноваження приймати рішення щодо цієї категорії сімей та дітей, забезпечував би їх повернення".

Мораторій на безвідповідальність

"Системних змін на рівні держави немає, — вважає директор "СОС дитячі містечка — Україна" Андрій Чупріков. — Є якісь точкові питання, які вдалося вирішити, — наприклад, патронат і наставництво (велике питання, до чого воно приведе). Я закликаю до змін системних. А для цього потрібна координація всіх міністерств. І, мабуть, СБУ, оскільки невирішені питання дітей сьогодні — це загроза нашій нацбезпеці. 

Ще одне питання — прозорість. У проекті Світового банку з модернізації соціальних послуг, на який Україна отримала позику на суму 300 млн євро, прозорості немає зовсім. Тим часом ці гроші, отримані на так і не проведені зміни, доведеться повертати нашим дітям і нашим внукам". 

Однак про долю позики ніхто з присутніх чиновників розповісти не захотів. 

Головним у виступі заступника міністра Мінсоцполітики Сергія Устименка була заява про намір запровадити обмеження та спеціальні умови для зарахування дітей в інтернатні установи за заявами батьків. 

Про те, що це означає, DT.UA з'ясовувало в директора департаменту захисту прав дітей при Мінсоцполітики Руслана Колбаси. "Розробляються зміни до законодавчих актів — як і на яких підставах сім'я може відправити дитину в інтернат, — розповів він. — Ми повинні впровадити заборону на влаштування в інтернатні установи дітей віком до трьох років, за винятком тих випадків, коли діти потребують паліативної допомоги. Батьки не повинні відмовлятися від дитини. Це питання позбавлення батьківських прав. Якщо вони це роблять, то мають нести якусь відповідальність — бути позбавленими батьківських прав, виплачувати аліменти. У тих випадках, коли мами втікають із пологового будинку або навіть не доходять до нього, залишаючи дитину будь-де, передбачено кримінальну відповідальність. 

Зміни зараз розробляються та обробляються центральним органом. 

Змінюється філософія. Наприклад, діти, котрі потребують паліативної допомоги, мають перебувати в системі охорони здоров'я не до чотирьох років, після чого їх передають в інтернатні установи Мінсоцополітики (хоча вони значно більше потребують лікування, ніж соціальної підтримки), а до 18 років.

Вилучена з сім'ї і позбавлена батьківської опіки дитина, коли в неї немає вад розвитку, що потребують спеціального лікування, має перебувати в центрах підтримки сім'ї (зараз центри соціально-психологічної реабілітації), а не в інтернатних установах Міносвіти, яке, маючи у своїй структурі 575 інтернатних установ, щосили намагається їх зберегти. Міносвіти повинне навчати, Мінсоцполітики — надавати соціальні послуги. 

Якщо батьки позбавлені батьківських прав або процес позбавлення триває, дитина має перебувати в патронатній сім'ї, а потім, після встановлення її статусу, направлятися в сімейні форми виховання". 

"Мораторії на розміщення дітей віком до трьох років в інтернатних установах — європейська практика, — уточнює Дар'я Касьянова. — Вони діють, наприклад, у Болгарії, Угорщині. Але робиться це не наосліп. Кожен випадок розглядається індивідуально. У прийнятті рішень беруть участь усі служби, відповідальні за дитину. Представники освіти, охорони здоров'я, соціальні служби оперативно збираються і з'ясовують — які в мами причини, наскільки ситуація складна, чи справді дитину потрібно десь тимчасово розмістити і на який час. Адже зазвичай мама не приходить прямо в інтернат чи у райвно для того, щоб розмістити свою дитину в установі. Це до неї приходять і розповідають, що така можливість є й вона просто має написати заяву".

"Голодна смерть у центрі Києва"

Під таким заголовком 6 грудня на сторінці ФБ Уповноваженого із захисту прав дитини М.Кулеби з'явилася моторошна історія про те, як 20-річна мама на 9 днів зачинила у квартирі двох маленьких дітей (хлопчика, 1 рік 11 місяців і дівчинку, 2 роки 10 місяців), залишивши їм замість їжі лише кілька цукерок. Хоча сусіди чули плач дітей, на допомогу їм ніхто не прийшов. Хлопчик помер від голоду 3 грудня. Дівчинка була зачинена в кімнаті з мертвим братиком до 6-го. Зараз вона перебуває в реанімації. Стан дівчинки поступово поліпшується. 

Щодо горе-матері порушено кримінальне провадження за статтею 135, її взято під варту. Її третю, новонароджену дитину вилучено. Ухвалено рішення про підготовку та подачу заяви до суду про позбавлення батьківських прав мами і біологічного батька на дівчинку. 

М.Кулеба звернувся до Кабміну з проханням негайно впровадити посади спеціалістів соцроботи. 

Але як у цьому випадку соцпрацівники могли дізнатися, що дітям потрібна допомога?

"Страшна історія, — пише Галина Постолюк на своїй сторінці у ФБ. — До кожної сім'ї або навіть до цілого житлового будинку соцпрацівника не приставиш. Питання в іншому — куди я як сусідка чи просто перехожа можу повідомити, коли бачу, як кривдять дітей, або чую дитячий крик і плач за стіною, або коли дітей залишили самих? Кому я можу висловити свої підозри про насильство над дитиною?

Мені скажуть — є служби у справах дітей. Тобто я мушу назавжди запам'ятати або знайти телефон цієї служби й повідомити в їхній робочий час. Хтось так і зробить, але багато хто — ні. І не через байдужість. По-перше, не всі знають, що це за служби. Та й є сумніви — як поставляться до висловлених підозр. А крім того, куди телефонувати після 18:00, уночі? Чому в нас досі немає єдиного call-центру, в якому цілодобово оброблялися б усі дзвінки-попередження, дзвінки щодо захисту дітей від насильства, про залишення в небезпеці? Телефон цього центру мають знати всі, і насамперед — діти. І якщо я зателефоную в такий центр, це означає, що мою інформацію ретельно опрацюють і повідомлять у встановленому порядку всім службам, включно з поліцією (коли це необхідно), які знають, що мусять робити в таких випадках. Це має бути не просто телефон, гаряча лінія, а цілісна система реагування і допомоги". 

"Щодня гинуть діти, трапляються моторошні трагедії і злочини, — пише Дар'я Касьянова. — Ні батьки, ні держава не несуть відповідальності за людське життя. Далі буде гірше. Проблема має глибоке коріння, забетоноване відсутністю в Україні сімейної політики та ставленням до питань прав дитини за залишковим принципом. Україна — не єдина держава, де кояться такі злочини. У Великій Британії, наприклад, після кожної трагедії розробляються закони, щоб передбачити всі можливості для захисту, порятунку, запобігання. У нашій країні — тільки емоції, обурення, осуд — і ніяких професійних дій. 

Коли наступного разу ви почуєте плач або крик дитини — не бійтеся, зателефонуйте на всі номери, які знайдете, зайдіть до служби у справах дітей і напишіть заяву. Можливо, вдасться зберегти життя дитині. Адже бездіяльність рівносильна співучасті!" 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3 коментаря
  • Alexander_II 13 декабря, 11:59 «Коли наступного разу ви почуєте плач або крик дитини — не бійтеся, зателефонуйте на всі номери, які знайдете, зайдіть до служби у справах дітей і напишіть заяву…» Плач або крик дитини – явище цілком буденне і нормальне. Психологія і фізіологія дитини така, що вона мусить кричати в десятки разів частіше за дорослих, і, навіть, має у тому потребу. А тому, кидатись до телефону кожен раз, коли за стіною закричить чи заплаче дитина, буде тільки психічно хвора людина. А особливо, коли по сусідству живе багатодітна сім’я порядних батьків. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • lkiperman 11 декабря, 17:57 Просьба к автору: поменьше употреблять новых (или редких) сокращений или специальных терминов, либо сразу же объяснять их значение: МинВОТ - министерство по делам Временно Оккупированных Территорий; ПМПК - психолого-медико-педагогическая комиссия, деинституализация ???; детоцентрированный подход, инклюзивное образование (может, лучше сказать - "общедоступное" ?). Но самое интересное сокращение - СЖО - Сложные Жизненные Обстоятельства. Я предлагаю переименовать этот термин в Жизненные Обстоятельства Повышенной Активности Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Галина Чижова 11 декабря, 15:47 В Україні доля дітей , а особливо дітей-сиріт та дітей позбавленних батьківського піклування, ні кого не цікавить. Особливо владу і Служби в справах дітей. Це я зробила такі висновки зі свого досвіду. Служби звикли тільки заробляти на дітях. Даючи дозволи разом з владою і виконавчим комітетом на продаж житла- де мають свою частку неповнолітні діти. Фальшуючи документи, що взамін купують рівноцінне житло. А насправді дуже часто, навіть хліва ніхто не купляє. Так було з 6р. хлопчиком -Бойко Артуром. Таких випадків вже десятки. Через те , виходячи діти -сироти з інтернатів, поповнюють ряди безхатченків. Всі ці незаконні діі вчиняють чиновники Служби у справах дітей , під "керівницьтвом" Директора Департаменту захисту прав дітей і всиновлення МСП-Колбаса Р.С. Поки такі чиновникі, як пан Колбаса і його "команда" будуть очолювати Департамент захисту прав дітей в МСП-ні яких змін в захисті прав дітей не відбудеться. Ці люди звикли тільки "заробляти" на дітях і надавати брехливі відписки .. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 27.06
EUR 29.18