Кому в Україні потрібні реформи?

Володимир Кулик 7 квітня, 15:48
123
Василь Артюшенко, DT.UA

Читайте також

Коли прибічники тих чи інших реформ таврують політиків і урядовців за їх блокування, вони явно чи неявно потверджують, що ці реформи потрібні не лише самим активістам, а й народові, принаймні більшій і кращій його частині. 

Водночас на акції протесту проти антиреформаторських дій виходять у кращому разі сотні людей, а загал виборців підтримує радше пустих і нерідко скорумпованих популістів, аніж принципових борців за рішучі зміни. Тож кому в Україні потрібні реформи, яка їхня масова база? І наскільки вона відмінна для різних напрямків реформ, тобто чи є в суспільстві тверде реформаторське ядро, а чи кожну реформу підтримує якась окрема група, байдужа чи навіть ворожа до інших пропонованих змін?

Ці питання були в центрі уваги дослідження, яке ми з американським колегою Генрі Гейлом вивчали за допомогою соціологічного опитування, що його на наше замовлення провів у лютому цього року Київський міжнародний інститут соціології. Респондентам пропонувалося висловити своє ставлення до низки тверджень, частина яких окреслювала певні напрямки політичних, економічних, військових і культурних реформ, а інша частина — загальніші ідеологічні настанови, позиція щодо яких, як ми припускали, впливала на ставлення до реформ. Звичайно, ми також цікавилися, як упливають на ступінь підтримки реформ соціально-демографічні характеристики респондентів, їхні етнокультурні ідентичності й мовні практики, джерела інформації та регіон, у якому вони живуть.

Ми цікавилися насамперед ставленням до досить радикальних і суперечливих орієнтацій, що їх обстоюють певні групи активістів та політиків і тією чи іншою мірою здійснює сформована після Майдану законодавча й виконавча влада. Формулюючи твердження, щодо яких респонденти мали визначити свою позицію, ми намагалися уникати, з одного боку, абстрактно-позитивних постулатів, які були би прийнятними майже для всіх, а з іншого — деталізованих пропозицій, суті яких більшість респондентів могла би просто не зрозуміти. В якихось випадках нам це вдалося краще, в якихось гірше, і вдалість формулювань позначилася на інформативності отриманих відповідей. У кожному разі не лише відмінності у відповідях на одні й ті самі запитання вказують на відмінності у поглядах суспільних груп, а й різні відповіді тих самих груп на різні запитання дозволяють судити про міру підтримки здійснюваних або пропонованих аспектів постмайданної трансформації української держави і суспільства.

Із дев'яти напрямків змін, щодо яких інтерв'юери просили респондентів окреслити свою позицію, два стосувалися демократизації (децентралізація і люстрація), один — економічної лібералізації (приватна власність, зокрема на землю), три інші — зовнішньої політики та оборони (інтеграція в європейські структури, зміцнення збройних сил, повернення окупованих територій) і ще три — історико-культурної сфери (очищення від радянських символів, обмеження російського культурного продукту, українізація різних сфер життя). Не всі ці аспекти можна назвати реформами в стислому значенні слова, адже деякі з них уже стали питомою частиною державної політики. Але, порівняно з ситуацією до Євромайдану й війни, це таки справді нова і досить радикально відмінна від старої політика, яка ще не стала загальноприйнятною та безальтернативною. Не наводитиму тут ані повних формулювань запитань, ані відсотків різних відповідей: їх можна побачити в таблиці. Натомість зупинюся на найцікавіших результатах, які відбилися і у відсотковому розподілі відповідей, і в складніших типах статистичного аналізу, що вказують на менш помітні відмінності між певними групами та зв'язки між позиціями щодо різних напрямків змін.

Як видно з таблиці, лише два з дев'яти досліджуваних аспектів політики — децентралізація ухвалення рішень і зміцнення збройних сил — мають підтримку, яку можна назвати майже одностайною. Прикметно, що переважна більшість українських громадян хоче, аби держава готувалася до війни й водночас демократизувалася для мирного життя, облаштування якого вони не хочуть відкладати до закінчення війни. Власне, тому вони й бажають різних реформ, хоч і не так одностайно. Щодо більшості інших аспектів, то приблизно третина респондентів цілком підтримує окреслений політичний курс, інша третина — підтримує з ваганнями й застереженнями, ще інша — не підтримує, не має певної думки або не хоче її висловлювати незнайомому інтерв'юерові. Втім, два аспекти вирізняються у протилежний бік: очищення від символів радянського минулого підтримує (цілком або із застереженнями) менш як половина респондентів, а заборону російського культурного продукту — лише третина. Як бачимо, розуміючи потребу захищатися від воєнної агресії Росії, українці водночас не дуже охоче відмовляються від ідеологічно-культурного впливу колишньої метрополії. Варто зауважити, що за запровадження української мови в різних суспільних ділянках висловилося набагато більше респондентів, ніж за очищення України від символів радянського минулого. Це означає, що населення не поділяє пріоритетів постмайданної влади, яка досить рішуче взялася за декомунізацію, але здебільшого уникала реальної українізації, обмежуючись декларативною підтримкою державної мови.

З'ясувавши приблизну чисельність "груп підтримки" різних реформ, перейдімо до питання про їхній соціально-демографічний та ідеологічно-культурний профіль. Оскільки розглядувані тут реформи загалом відбивають вимоги Євромайдану, логічно припустити, що їх підтримують насамперед люди, які підтримують цей масовий протестний рух, що призвів до оновлення структур державної влади та суттєвої зміни її політики. І справді, серед тих респондентів, що окреслили своє ставлення до Євромайдану як "позитивне" чи "скоріше позитивне", частка прибічників більшості реформ виявилася в три, чотири і навіть п'ять разів більшою, ніж серед тих, хто ставиться до нього цілком або переважно негативно. Винятками є лише децентралізація та приватна власність, щодо яких різниця між прибічниками й опонентами Майдану виявилася значною, але не радикальною, — приблизно двадцять відсотків. Те саме стосується відмінностей між націоналістами й комуністами, україномовцями й російськомовцями, жителями Заходу і Сходу України: щодо децентралізації та приватизації їхні рівні підтримки відрізняються на відсотки, а щодо інших реформ — у рази.

Крім ставлення до Майдану, політичних переконань, мови та регіону проживання, на ставлення до реформ упливає також низка інших демографічних та ідеологічних характеристик респондентів. Можна було очікувати, що молоді й добре освічені люди більше підтримують реформи, ніж старші й не дуже освічені, але відмінності між віковими групами виявилися істотними лише у ставленні до приватизації та декомунізації, а між освітніми — до європейської інтеграції та російського культурного продукту. Більше значення має матеріальне становище: люди, що ледве зводять кінці з кінцями, підтримують реформи менше, ніж ті, хто заможніший. Ті, хто дізнається новини з Інтернету, загалом налаштовані більш реформаторськи, ніж ті, для кого основним джерелом залишається телебачення. Вірні Київського патріархату та Греко-католицької церкви (точніше, ті респонденти, що задекларували належність до цих конфесій, що не конче означає реальну участь у церковному житті) заявляли про підтримку реформ частіше, ніж вірні Московського патріархату. Нарешті, майже всі розглядувані реформи підтримують насамперед люди, що позитивно сприймають Українську повстанську армію, пишаються своїм українським громадянством, толерантно ставляться до різних поглядів і способів життя, вважають, що тиск суспільства на владу змусить її здійснювати реформи і що за останній рік економіка країни принаймні не погіршилася.

Водночас треба мати на увазі, що відмінності між віковими, освітніми, конфесійними чи якимись іншими групами не конче означають, що саме ці характеристики зумовлюють неоднакове ставлення до реформ. Скажімо, на позицію греко-католиків може впливати не так сама віра, як переважне проживання в Галичині та вживання української мови, а погляди користувачів Інтернету може визначати не джерело новин, а відносна молодість, освіченість і заможність. Навіть різні позиції українськомовців і російськомовців не обов'язково є наслідком мовних уподобань чи звичок, адже самі ці уподобання й звички залежать від інших чинників, насамперед регіону й величини населеного пункту. Тому соціологічне дослідження має  не тільки наводити певні відсоткові показники для різних груп, а й за допомогою спеціального аналізу (відомого в статистиці як регресії) з'ясовувати, які саме чинники на ці показники впливають.

Так от, ми з'ясували, що з усіх соціально-демографічних характеристик найбільше впливає на ставлення до реформ регіон проживання з його специфічною політичною культурою: прихильному ставленню найбільше сприяє Захід, а неприхильному — Схід і Південь України. Водночас додатково, хоча й значно менше впливає мова: не так мова, якою респонденти переважно спілкуються, як та, котру вони вважають рідною, відбиваючи в цьому виборі своє ставлення не лише до мови, а й, певною мірою, до нації та держави. Російськомовці виявляють меншу прихильність не лише до українізації та обмеження російського культурного впливу, а й до очищення від радянських символів, інтеграції в Європу і навіть люстрації посадовців режиму Януковича. Ще однією важливою характеристикою є матеріальне становище респондентів: майже для всіх розглядуваних аспектів багатші люди виявляють більш реформаторську позицію, ніж бідніші. Водночас освіта й вік упливають лише на позицію щодо кількох реформ, зокрема європейської інтеграції та декомунізації. 

Як і можна було припустити, належність до Греко-католицької церкви сама по собі не впливає на позицію щодо реформ, але серед православних Московський патріархат сприяє негативному ставленню до поширення української мови, а Київський — позитивному до очищення від радянських символів і російських культурних впливів. Одержання новин з Інтернету справді не робить людину прихильнішою до реформ, тобто відмінності між аудиторією Інтернету і телебачення зумовлені їхніми демографічними й ідеологічними характеристиками, а не джерелом інформації. Нарешті, загадані вище ідеологічні орієнтації респондентів також упливають на позицію щодо реформ: прихильнішими є ті, хто позитивно ставиться до Євромайдану й УПА, пишається українським громадянством, вважає за можливе досягти змін за допомогою тиску суспільства на владу, бачить українську націю спільнотою всіх її громадян незалежно  від національності, мови й релігії. Таке дещо суперечливе поєднання ідеологічних орієнтацій відображає специфіку нинішнього українського громадянського націоналізму або, як його частіше називають, патріотизму: це не лише шанобливе ставлення до УПА, ненависть до Путіна і думка, що сильна армія є найкращим засобом протидії його агресивним намірам, а й прагнення в Європу і підтримка децентралізації всередині країни.

Цю специфіку зумовлює поєднання в тих самих головах бажання різних реформ, зокрема й тих, які в інших суспільствах не дуже суміщаються. Як показує аналіз взаємозв'язків (кореляцій) між відповідями респондентів на різні запитання, позиції щодо всіх реформ міцно пов'язані, окрім хіба що децентралізації та приватної власності. Тобто люди, що підтримують українізацію та декомунізацію, з великою ймовірністю хочуть також розбудови збройних сил, люстрації соратників Януковича та інтеграції в європейські структури. Приблизно кожен шостий респондент заявив, що підтримує або "скоріше підтримує" всі дев'ять указаних в опитуванні реформ. Половина цих людей живе в західних областях, три чверті розмовляють українською мовою, понад вісімдесят відсотків більш чи менш позитивно ставляться до Євромайдану і майже всі вважають, що суспільство має тиснути на владу, аби змусити її проводити реформи. Якщо вилучити з переліку два найпроблемніші аспекти — очищення від радянських символів та обмеження російського культурного продукту, то частка реформаторів зросте до понад чверті, а її склад стане трохи менш західняцьким та українськомовним, залишаючись так само прихильним до ідей Майдану та готовим тиснути на владу. Це і є те реформаторське ядро, на яке влада має спиратися, якщо бажає справді змінювати країну.

 

Соціологічне опитування проводив Київський міжнародний інститут соціології на кошти Університету імені Джорджа Вашингтона та Єльського університету (США). Польовий етап тривав з 10 по 20 лютого 2017 року. Опитано 2400 респондентів у 110 населених пунктах всіх областей України, крім Автономної Республіки Крим. У Донецькій і Луганській областях опитування проводилися тільки на територіях, підконтрольних українській владі. Статистична похибка не перевищує 3,3%.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96