Квиток до Амстердама

Уявіть, що ви налаштувалися відвідати Італію - країну, про яку давно мріяли. Ви купили квиток на літак, готуєтеся до поїздки - вивчаєте мову, складаєте список визначних пам'яток, які неодмінно хочете побачити. Нарешті, ви летите, літак приземляється... і вам повідомляють, що ви - в Амстердамі, тобто зовсім не там, де розраховували бути. Ви можете злитися і ображатися на таку несправедливість долі. А можете спуститися трапом літака назустріч невідомій Голландії. І повірте, в цій країні знайдеться чимало цікавого й примітного. Навіть якщо це буде зовсім не те, чого ви очікували...

Приблизно такими словами Світлани Махно, мами маленького Гліба з синдромом Дауна, починається документальний фільм про сонячних дітей, "Квиток до Амстердама". Стрічку недавно показали в кінотеатрі "Жовтень" її творці - режисер Леся Литвинова та її чоловік, оператор Сергій Тахмазов.

Фільм про любов і про сонячних дітей пара почала знімати за рік до Майдану. Надихнула історія однокласниці режисерки, в якої народилася дитина з синдромом Дауна. "Свєтка була золотою дівчинкою, - розповідає Леся Литвинова. - Перед нею стелилося надзвичайно перспективне майбутнє. Вона блискуче вчилася, вміла й могла все. І з першого класу всі знали, що у Світлани буде золота медаль. Вступила і навчалася вона дуже легко. І ось народився Гліб...

Світлана намагається підняти його з допомогою різноманітних занять. Глібу було півтора року, коли він показував лялькову виставу - казку про Ріпку. Мій син у цьому віці навіть приблизно такого не вмів. Гліб малює, ліпить...

Свєтка не працює. Вона дуже добрий юрист й іноді консультує. Шиє, плете, ліпить. Але бувають дні, коли холодильник у неї порожній.

Насправді не так багато сімей, які виховують дітей із синдромом Дауна і готові боротися за них. Вони всі одні одних знають, спілкуються, намагаються організовувати спільні заходи.

У фільмі "Квиток до Амстердама" зібрані історії кількох сімей, у яких виховуються талановиті сонячні діти. Хтось із них грає на музичних інструментах, як нині 13-річна піаністка з міста Покров (Орджонікідзе) Ліза Бабич. Від часу зйомок фільму вона завоювала вже чимало міжнародних нагород.

Хтось грає в театрі, як Сашко Стешенко. Сонячні діти малюють, думають, відчувають, а головне - вони люблять. Але суспільство відмахується від них, не бажаючи їх помічати. Ще в пологовому будинку батькам настійно рекомендують відмовлятися від них. І мами сонячних дітей, котрі все ж таки вирішили боротися за них, прагнучи уникати відверто неприязних або ж просто співчутливих поглядів, виходять на прогулянку з візками, коли місто вже починає засинати...

Художній керівник театру "Паростки" Віталій Любота каже, що, вперше зіштовхнувшись із проблемою неприйняття сонячних дітей, жахнувся: "Ці діти живуть у резервації, ставлення соціуму - не дай Боже їх хтось побачить. Але коли люди починають із ними спілкуватися, то розуміють, наскільки глибоко сонячні діти можуть осягти цей світ, які філософські думки в них народжуються".

Фільм "Квиток до Амстердама" переконливо доводить, що звикнути до цих усміхнених людей легко, якщо дивитися на них серцем. Подарована їм любов повернеться сторицею. "Коли ми дознімали фільм і я зрозуміла, що в мене більше немає приводу щодня бачитися з моїми героями, стало дуже сумно", - ділиться Леся Литвинова.

Фільм зняли. Однак революція, а потім і війна серйозно перетасували життєву колоду карт. Останні два роки Леся була більше відома як координатор київського Центру для переселенців на Фролівській і до режисерської діяльності повертатися не планує. Вона виношує ідею створення в Києві дитячого хоспісу. Сергій Тахмазов став волонтером на фронті.

"Квиток до Амстердама" весь цей час пилюжився на полиці. Те, що його показали саме тепер, - випадкова невипадковість. З одного боку - керівництво кінотеатру "Жовтень" запропонувало показати фільм безплатно, за що творці дуже вдячні, оскільки кожен показ потребує капіталовкладень. З іншого - зараз, під час війни, на думку Сергія Тахмазова, фільм став доречнішим, ніж раніше. "Потреба в людяності та любові тепер більша. Раніше кожен жив у своїй мушлі".

І все-таки після перегляду фільму в мене залишилося питання, яке я й поставила режисеру.

- Лесю, герої прекрасні, і сам фільм дуже світлий. Він переконливо каже, що сім'ям, у яких народилася така дитина, не слід цього боятися. Але ж ти знаєш, що синдром Дауна виявляється УЗД вже на 12-й тиждень вагітності. Як бути з цим?

- Я проти абортів. При будь-яких патологіях.

- Я бувала у спеціалізованих будинках дитини, де живуть діти з дуже серйозними патологіями. Це важко навіть бачити, не кажучи вже про те, що жінка, котра вирішить залишити таку дитину, не зможе працювати, оскільки муситиме постійно перебувати з нею поруч. Держава її в цьому належним чином не підтримає, а суспільство дивитиметься на неї косо.

- Будинки дитини - це зло. Інтернати, будинки інвалідності, де дітьми не займаються, де їх принижують, обмежують у розвитку навіть звичайну дитину. Що ж до абортів, то для мене це вбивство. Адже ніхто не знає, навіщо та чи інша людина приходить у цей світ. І якщо вона, зрештою, прожила нудне, сіре життя, - можливо, в цьому вина не її, а того середовища, в яке вона потрапила. Ставлення до цього суспільства й держави потрібно змінювати.

Є давня історія про те, як на прийом до лікаря прийшла жінка. Вона хвора на туберкульоз, її чоловік давно страждає на сифіліс. Перша їхня дитина народилася сліпою, друга померла під час пологів, третя глухоніма, а четверта хвора на туберкульоз. Ця жінка знову чекає дитину...

Що б ти порадила цій жінці? Зробити аборт?

- Я не маю право давати такі поради. Але розповіла б їй про те, що на неї чекає...

- А лікар порадив би. Але в цієї жінки народився Бетховен...

Я завагітніла Варькою у 38 років - вік, коли жінок обов'язково посилають на генетичне дослідження. У мене був високий ризик народження саме дитини з синдромом Дауна. Але я жодної хвилини на замислювалася над тим, щоб перервати вагітність. Дитина з будь-якою патологією навіщось приходить у цей світ, - вона або сама його змінить, або зробить це через своїх батьків. Наприклад, завдяки Даньці я прийшла до думки про дитячий хоспіс...

- Що ж, хай це залишається питанням, і кожен приймає рішення сам...