Роздратування

Олег Покальчук 24 лютого, 23:03
123
Василь Артюшенко, DT.UA

Читайте також

Здавалося, усім цим людям уже несила дотримуватися бездоганної соціальної ієрархії, якою вони так пишалися до обіду.

Жан-Поль Сартр. "Нудота"

"Дивлюся і з жахом помічаю, як у мені піднімається хвиля роздратування", — зі схожих фраз починалися діалоги минулої суботи для багатьох людей. 

Для багатьох трагічна дата появи Небесної Сотні була приводом озвучити свій колись непередаваний стан душі. Для інших — отримати статистично значиме підтвердження своїм відчуттям. Відчуттям дедалі більшої непотрібності й неспроможності, про які вони казали у множині, як про стан громадян усієї країни.

І на цьому згода в умовному діалозі закінчувалася. Закінчувалася на роздратуванні.

Настрої мас — завжди поза сферою раціонального. Але це зовсім не означає, що у сфері безглуздого.

Популярна політична термінологія зобов'язана бути примітивною до дурості, щоб відповідати когнітивним здібностям найширших мас. Тобто бути зрозумілою навіть найневибагливішим (у сенсі — перманентно нетверезим) виборцям. 

Тому політична лексика за визначенням завжди дурніша й менш ефективна для пояснення глобальних процесів у суспільстві, ніж колективне несвідоме самого суспільства. Але ЗМІ, особливо ТБ, не працюють з колективним несвідомим. Хоча зарозуміло вважають, що так. Вони мають справу з лушпинням явищ як із більш матеріальним і прибутковим фактором.

Тому на рівні ток-шоу будь-який чиновник середньої руки, якщо він не ідіот і не зовсім жлоб, а винайняв хороших райтерів, з папірця або без відповість на вигуки обурення досить рівно. І при цьому вважатиме, що його логічні аргументи а) можуть стишити хвилі народного гніву, б) він особисто перебуває в тій бухті, куди ці хвилі не дістануть, коли раптом щось.

На жаль, цунамі заввишки з багатоповерхівку цей чиновник бачив тільки в кіно, і там усі врятувалися, а логічні плацебо заспокоюють тільки його начальство, і то ненадовго. У нього вже підтоплення йде повним ходом.

Ці явища розходяться геть різними курсами: побудова владою сучасних, євроінтегрованих симулякрів успіху — і дедалі більше роздратування народу цією поведінкою.

Про традиційно самогубну поведінку влади написано вже достатньо. Це просто якісь політичні "кити". Я лише зазначу дедалі більшу незграбність саме її усного коментування. Незграбність, плутаність, зрив на емоції і перехід на особистості. Така вербальна поведінка виникає не через те, що у відповідача немає відповідей через недоумкуватість. (Дурні взагалі не паряться, а завжди бадьорі й задоволені, незалежно від того, вірять їм чи ні.) А через те, що правдиві відповіді вищий чиновник не може озвучити без значної шкоди для репутації, стану, а то й здоров'я. Він залежний від свого бізнес-картелю, партії, фракції (що, загалом, те саме), спонсорів, кураторів, кредиторів тощо. Залежить набагато більше, ніж від громадян України. Бо коли влада формувалася, то у зводі законів вона прописала за чверть століття безліч корисних для себе механізмів. Які страхують її злочинну з морального погляду поведінку. А з погляду закону — "ти доведи спочатку!" Ну, отут і все. 

Історія трирічної давності показала, що можна досить довго знущатися з розуму людей. Але з їхнього колективного несвідомого — ні. Щойно люди відчують, що порушено їхнє щось священне, нехай і не завжди односкладово висловлюване, їх не зупинити. Адже три роки тому загальної усвідомленої мотивації, плану дій, лідерства і керівництва в Майдану не існувало. Допоки злочинна нахабність попередньої влади не розбудила в людях почуття власної гідності.

Не аналізуючи помилок і втрат трьох років (про це також написано достатньо), зазначу, що почуття власної гідності нікуди не поділося, воно посіло своє місце в системі ключових національних цінностей. Воно заповнило цікаву лакуну, в якій раніше містилися сором'язливість, невпевненість і несміливість щодо відкритої поведінки, які культивувалися в українцях десятиліттями, а то й довше, і видавалися за їхні споконвічні чесноти. Оскільки це матеріально заохочувалося, то вироблявся стійкий рефлекс завченої безпорадності, який здавався різним окупантам домінантним і безповоротним.

Майдан вимагав від своєї нової влади прямоти й чесності в комунікації. І перші місяці її представники просто під ноги стелилися, аби тільки довести свою відповідність. Потім сталося загальновідоме — зростання пресингу стосовно добровольців і волонтерського руху, нацьковування колаборантської їхньої частини на інші. Підкреслювання лоялістськими ЗМІ деструктивних і кримінальних тенденцій постмайданної самоорганізації та демотивація решти через різні "громадські ради" та інші новостворені мультяшні структури.

Та почуття власної гідності залишилося, воно до цих маніпуляцій виявилося геть глухим.

Тут доречно виокремити ось іще який чинник. Українці хронічно не довіряють жодній владі. Ні нав'язаній, ні окупаційній, ні своїй. Тобто ними ж самими й обраній. Після короткого періоду цілком невиправданого напіврелігійного обожнювання вони переходять до шаленої критики за "нездійснення мрій". Але поки не порушені архетипи, дисидентство не перетворюється на повстання. (Я свідомо не вживаю слова "революція", бо воно за визначенням означає завершений і, головне, фіксований поворот на 180 градусів не тільки у політичній демагогії та базових цінностях, а й у всій системі державного управління — освіті, культурі, економіці, системах національної безпеки.)

Чому українцям властиво було постійно ставати жертвами зрадництва та обману? Мабуть, усе через ту ж таки добросердість, нав'язаний пацифізм і гендерний дисбаланс, коли рішучі чоловіки винищувалися й винищуються з неабиякою сталістю. Ця епоха відносин закінчилася хоча б тому (якщо вже йдеться про дисбаланс), що розлючені жінки, як відомо, зовсім не втихомирюються за допомогою стилістично правильно вибудуваних фраз, сказаних сторонніми. Ну, а їхнім чоловікам уже після цього якось незручно поводитися інакше. Бо тут увесь національний фольклор відразу набуває ваги замашного макогона. 

Фаза масового роздратування суспільства поки що має мало спільного з ненавистю трирічної давності. Хоча новколополітичні гравці намагаються в такий спосіб капіталізувати ставки і наповнити бюджети за рахунок опозиції. Вони не хочуть або не спроможні зрозуміти, що за такої симптоматики викликають не менше роздратування в суспільства, яке відчуває, що його намагаються обдурити ті самі шахраї, просто в інших бойових розмальовках. 

Та роздратування, навіть у найгострішій його фазі, — це симптом реактивного психозу. При ньому, коли зникає подразник, зникає й симптом. Завдання опозиції — пов'язати подразник з конкретними особистостями і подати їх усунення (поки що політичне) єдино можливою умовою зняття роздратування.

Однак, як буває, зокрема, з дерматитами — подразненнями шкіри, захворювання може мати аутоімунну природу. Тобто само суспільство (якщо ми й далі послуговуємося
метафорою організму) тривалий час вирощує тих, хто це суспільство ладен руйнувати (з різних міркувань) — від "ватників" до "тітушок"
(аутоагресивних клонів кілерних клітин Москви). І оскільки ці клітини організму живуть поруч зі здоровими, то запалення починається на цьому рівні.

Але свідомість перекидає відповідальність назовні. Це називається "зовнішній локус контролю". Інакше потрібно визнати частину своєї провини за те, що відбувається, і прийняти частину відповідальності. Провести радикальну силову санацію-очищення, а не тільки косметичними засобами політичних заяв.

Невідповідність внутрішнім вимогам спонукає до виконання певних дій. Якщо ці дії з якихось причин не можуть бути здійснені, з'являється роздратування. Тобто вимога радикальної зміни суспільства за мінімуму будь-якого виду шкоди особисто для себе є досить типовим подразником, який навіть не вимагає особливої персоналізації.

У нас є поєднання двох факторів роздратування. Перший — ситуативна реакція на бездарну комунікацію влади з суспільством, від чого суспільство небезпідставно починає підозрювати владу в найгіршому. Тут, зрозуміло, набігає багато помічників з питань конспірології — як наших, так і чужоземних. Другий — особистісні риси, про які вже йшлося як про хронічно інакодумне українське суспільство.

Є болючі точки в душі народу, які треба було б, кажучи мовою психології, "опрацювати". Але для великої кількості людей життя в травмі несвідомо підвищує їхню самооцінку і надає життю сенсу спротиву. Колись, у минулі століття, цим успішно займалася церква, особливо її катакомбні версії. Але сьогодні люди стоятимуть у багатогодинних чергах до уламків кісток або до мальованих дощок охочіше, ніж за цей самий час спільно почистити сніг і кригу на тротуарах, щоб люди похилого віку не ламали собі кісток. Та й навіщо взагалі чистити сніг, якщо він і так білий?

Критично важлива тема, що регулює ступінь роздратування, — це рівень компетентності тієї частини суспільства, яка є вже політичною нацією, здатною протистояти одночасно і махровій реакції, і лівацькому радикалізму, Вандеї і робесп'єрам з маратами одночасно. Але це означає, що політична нація повинна водночас поєднати в собі консерватизм і революційність, та ще й узяти на себе відповідальність.

А це, братове, хунта, хоч як поверни. Тільки ще й роздратована. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
17 коментарів
  • Петр Борисович 2 марта, 07:28 Всегда интересно читать Олега Покальчука и это статья не исключение. Интересная, местами завораживающая статья, с художественным изображением социального поведения и настроения масс, с оригинальными замечаниями и обобщениями и, верится, уловленным «нервом» общества. Автор, кажется, точно описал ментальность украинцев: «Украинцы хронически не доверяют никакой власти. Ни навязанной, ни оккупационной, ни своей», «После короткого периода совершенно неоправданного полурелигиозного обожания они переходят к яростной критике за "несбычу мечт". Автор «сфотографировал» политический цикл, раскрыл его внутреннюю природу: «Майдан требовал от своей новой власти прямоты и честности в коммуникации. И первые месяцы ее представители просто под ноги стелились, лишь бы доказать свое соответствие. Затем произошло общеизвестное…» - у власти появление «традиционно самоубийственного поведения»(«Такое вербальное поведение возникает не потому, что у ответчика (власти) нет ответов…
    Петр Борисович 2 марта, 07:29
    »(«Такое вербальное поведение возникает не потому, что у ответчика (власти) нет ответов…А потому, что существующие правдивые ответы высший чиновник не в состоянии озвучить без значительного ущерба для репутации, состояния, а то и здоровья. Он зависим от своих бизнес-картеля, партии, фракции (что, в общем-то, одно и то же), спонсоров, кураторов, кредиторов и т.д. Зависим гораздо больше, чем от граждан Украины. Потому что когда власть формировалась, то в своде законов она прописала за четверть века множество полезных для себя механизмов. Страхующих их преступное, с моральной точки зрения, поведение. А с точки зрения закона — "ты докажи сначала!" Ну, вот тут и все»), а у народа появляется ощущение «растущей ненужности и несостоятельности» (« о которых они говорили во множественном числе, как о состоянии граждан всей страны. И на этом согласие в условном диалоге заканчивалось. Заканчивалось на раздражении»). Автор, кажется, уловил длительность цикла - «история трехлетней давности».
    Петр Борисович 2 марта, 07:29
    ». Но совсем не понятен вывод с точки зрения позитива и конструктива. С одной стороны: «это означает, что политическая нация должна одновременно совместить в себе консерватизм и революционность, да еще и взять на себя ответственность». А с другой стороны: «это, братцы, хунта, как ни крути. Только еще и раздраженная». Почему именно хунта? А не проще ли и с пользой для здоровья каждого гражданина, власти и общества проводить выборы в стране раз в 3 года? В этот срок и власть еще будет «стелиться» (не забыв еще данных обещаний и помня что на носу новые выборы), народ не успеет сильно «накалиться» и чиновники будут больше зависеть от граждан-избирателей , а не только «от своих бизнес-картеля, партии, фракции (что, в общем-то, одно и то же), спонсоров, кураторов, кредиторов и т.д». Зачем хунта – если она противоестественна природе украинцев (редко какой гетьман долго засиживался)? Добровольный выбор хунты – это какой-то садо-мазохизм для украинцев.
    Петр Борисович 2 марта, 07:33
    . Лучше все-таки частые выборы власти и изменения в законодательстве, направленные на усиление ответственности власти от избирателей, на развитие местного и территориального самоуправления, на взаимозависимость граждан друг от друга, а не от Центра, на взаимозависимость граждан, бизнеса и власти, на увеличение независимости бизнеса от власти и власти от бизнеса, как в Европе и цивилизованном мире. Если мы действительно стремимся в ту сторону. А иначе, если сегодня «раздражение», то завтра может быть и «ох…ние»(ох, не хочется и даже и думать) от того что своими руками натворили.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • spragly 26 февраля, 21:15 Притчі пана автора дошкульні але й розважливі. Я думаю що такого матеріалу треба більше й більше. Було б добре якби в пана Покальчука була б своя тв програма, бо молодь в Україні і так задіяна де треба, а от старше покоління, яке переважно й дивиться тв, все ще зневірене в новому шляхові. Колись Сашко Кривенко добре писав в такому ж дискурсі. Але мені здається фаховий психологічний підход пана Покальчука більш довготерміновий. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • talymon 26 февраля, 14:46 Как бы мы ни старались, мы никогда не найдем по-настоящему сильного общества, не опирающегося на свободное волеизъявление людей. В мире не существует ничего иного, кроме патриотизма или религии, что могло бы заставить самых различных граждан в течение долгого времени сообща стремиться к общей цели. - Алексис де Токвиль"Демократия в Америке" Ні першим, ні другим ми похвалитися не можемо. Отже- кепські наші справи, братове!
    aetes 26 февраля, 15:26
    Відповідь та сама: Що ти мелеш, дурню. Є у нас і патріотизм, і релігія. Народ наш освічений і добросердечний. Все буде OK. Дивуюсь Вам, пане talymon, як можна так багато читати, і так мало розуміти.
    talymon 26 февраля, 17:00
    Когда, глубоко изучив историю Америки, начинаешь внимательно анализировать ее политический и общественный строй, убеждаешься в достоверности следующей истины: не существует ни одного принципа, ни одной привычки, ни одного закона - я бы даже сказал: ни одного события, - которые нельзя было бы без труда объяснить, зная начальную стадию становления этого общества. - Алексис де Токвиль "Демократия в Америке" Кепські у нас справи з початковою стадією, ітізьку. Це тобі всякий ріпаблік підтвердить, ітізьку.
    Republic 26 февраля, 18:05
    «…кепські наші справи, братове!» - пане talymon, Ви переконливі у демонстрації Вашого ентузіазму, але така велика енергетика задумів, чомусь постійно підсумовується єдиним КРИЛАТИМ висновком: «Всьо пропало!». Колись Ви запропонували мені (за Вашим визначенням - «вовку», що самотою даремно виє на недосяжний Місяць) зосередити енергетику мого «коментаторства» на головних винуватцях усіх бід неньки України, а саме: українських олігархах-злодіях. Я погодився з Вами, але чому ж Ви самі не вбачаєте у цих мерзотниках ЦІЛЕЙ для Ваших влучних звинувачень? Уявіть собі Україну Польщею, яка НЕ дозволила навіть з’явитися (вигулькнути) такому ГАНЕБНОМУ явищу, як «олігархат злодіїв». Уявили? Отож бо й ВОНО!
    talymon 26 февраля, 19:31
    Щодо олігархів, то ви, пане Republic, абсолютно несправедливі стосовно мене. І на відміну від вас, я пропоную єдино можливий шлях їх приборкання в державі- поставити на чолі держави Тимошнко Ю. В. Але ви з цим, на жаль, не згодні, хоча саме так воно і є. Ось і автор, закидаючи щось там проти жінок у середині цього свого тексту, має на увазі, можете не сумніватись, перш за все, а то й єдино, Юлію Тимошенко. Та все, насправді, ще гірше. Бо на стороні олігархів не лише автор. На їх стороні і Захід і Схід, на жаль. Подивіться на Лукашенка і його Білорусь. Олігархів там немає, але проти нього і Захід і Схід. І не тому, що у Білорусі, мовляв, немає демократії... До речі, я навіть назвав найбільшого винуватця усіх катаклізмів в Україні- олігарха Пінчука. Але ж у світі він є членом Ради директорів Інституту міжнародної економіки Петерсона, а також входить до міжнародної Консультативної ради Інституту Брукінгса – двох впливових мозкових центрів у Вашингтоні... Ото ж бо!
    Republic 26 февраля, 20:10
    «Ось і автор, закидаючи щось там проти жінок у середині цього свого тексту, має на увазі, можете не сумніватись, перш за все, а то й єдино, Юлію Тимошенко» - пане talymon, і чим же ВОНА Вас так «приворожила»? Хіба в Україні нема молодших й РОЗУМНІШИХ? Якась містика коїться з цією ЮВТ. Щодо: «Бо на стороні олігархів не лише автор…», то Ви тут – НАКЛЕПНИК, що Вам не личить. Ваше: «Подивіться на Лукашенка і ЙОГО Білорусь» - є ДУЖЕ дотепним у контексті мого: «олігархат злодіїв». Стосовно: «найбільшого винуватця усіх катаклізмів в Україні- олігарха Пінчука», то на мою думку Вам належить згребти до однієї купи усіх українських «улюбленців долі», та запустити їх ГУРТОМ на отой недосяжний Місяць.
    talymon 26 февраля, 21:28
    Є ще один варіант, крім закинути їх усіх гуртом на Місяць. І він дуже простий. Треба звернутися до ЄС і запропонувати йому прийняти Україну до свого складу. Прийняти негайно і на умовах "as is". Я впевнений, що посполиті українці не підведуть Європу, а ось олігархи повинні будуть щезнути після прийому, як роса на сонці. Про це мені сказав один поляк під час моєї з ним дискусії про те, чому у Польщі немає олігархів. (До речі, у вас же також присутня польська кров, якщо одного разу у минулому ви мені не збрехали.) Заодно, реакція ЄС на таке наше прохання стане справжньою перевіркою ЄС на щирість його турботи про вас з вами...
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Republic 26 февраля, 12:29 «"Дивлюся (на «коментарі» пана «talymon»-а) і з жахом помічаю, як у мені піднімається хвиля роздратування"» - пане Покальчук, Ваші статті приємно читати. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • talymon 26 февраля, 01:32 Насправді, хто має очі, той бачить, що у той час, як шарікви- витвір проф. Преображенського- не щезли- притихли, головними дійовими особами у суспільстві стали шарікови, яких творить нешароварний доктор Борменталь. І то погань, і то погань, звичайно. Але останні, шарікови доктора Борменталя, є більш успішними, вони вже складають ядро хунти, як не хунти, як не понти. То ж, авторе, співати вам не переспівати.
    aetes 26 февраля, 10:33
    Пане Покальчук! Ваші статті чудові. А на цього дурня Талимона не звертайте уваги. Він сам не розуміє, що меле. Якимось чином примудряється вихваляти одночасно Тимошенко і Путіна. При цьому ще й Януковича виправдовуючи -- "він найменше з усіх винен в тому, що з ним трапилось". А от до кожного, хто за незалежність України, він ставиться як до особистого ворога. Цікавий екземпляр, та радше для психіатрів, а не психологів.
    Відповісти Цитувати
  • talymon 26 февраля, 01:12 ХУ́НТА, и, жін. Об'єднання, союз (перев. політичного характеру) у країнах поширення іспанської мови (в Іспанії, Латинській Америці). (Словник української мови: в 11 томах. — Том 11, 1980. — Стор. 172.) Таке враження, що автор- це той вчитель з відомого фільму, який, щоб сподобатися учням, розважав їх на уроці куплетами на кшталт "Не женитесь на курсистках...". От тільки його учнями є не безпритульники, а... хунта:)) Відповісти Цитувати
  • Republic 25 февраля, 17:05 «…коли влада формувалася, то у зводі законів вона прописала за чверть століття безліч корисних для себе механізмів. Які страхують її злочинну з морального погляду поведінку. А з погляду закону — "ти доведи спочатку!"» - Cherchez la femme: шукайте олігарха-злодія! Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94