Січень: "Бо прийдуть до тебе…"

Валентин Ткач 27 січня, 23:00
январь

Читайте також

Знати про Бога і вірити в Бога — це зовсім різні речі.

Так казав вуйко Дезьо

 

Крім вервечки свят, січень для мене — це й завжди неминучі взаємини з податковою. 

Ось і цього разу я навідався до фіскальної інституції. Після того як формально оформив свої торішні відносини з державою, я з відповідним настроєм пішов пити каву до найближчого бару. Каву я взяв із собою, вирішивши випити її на "літньому майданчику", щоб перекурити після "адміністративних навантажень". Думки були налаштовані відповідним чином. Тож, поки пив каву, картина ситуації в країні почала поставати в моїй уяві.

Якщо спробувати дати найзагальніше визначення держави, то воно буде таким: держава — це інститут легалізації власності в капітал. Усі інші функції, які приписують державі — захист кордонів, нагляд за дотриманням прав і свобод громадян, їхня безпека, надання "державних послуг" тощо, — прямо або опосередковано є похідними від її головного завдання — легалізації капіталів. Власне, усі революції — це зміна форми і способу такої інституційної процедури.

Тому, якщо ми хочемо змінити Україну, то повинні змінити процедуру легалізації власності в капітал. Зараз вона у нас партикулярна, тобто закон застосовується вибірково. Це індукує покручі в політичному, суспільному, інформаційному просторі та побуті. Ми маємо партії без ідеологій, соціальне замовлення без підстав, повідомлення без факту і контракт без шлюбу. 

Можна проводити перманентні люстрації, влаштовувати тендери, конкурси, формувати комісії з дотримання моралі, але, поки капіталізація в нас буде "кривою", вся ця робота буде марною. Ми ніколи не зберемо разом нових виконавців, бо системна потвора "кривої" капіталізації завжди їх перевербовуватиме.

Коли я спробував уявити собі, що ж потрібно в країні зробити, то не дійшов навіть до судової системи, бо зупинився на законодавчій розхристаності — навіть не на вибірковості її застосування.

Я допив каву і відчув, як простір негативної етики починає мене поглинати. Вихід сформувався безвідмовно, як завжди в подібних ситуаціях: я вирішив піти на озеро "до качок". "До качок" — це літній мем, тому я вніс календарну поправку: піду "до рибалок". Зараз озера вбрані в кригу і рясно всіяні любителями підльодного лову. За рибалками спостерігати не менш цікаво, ніж за качками: деякі з них навіть встановили мініатюрні намети — щасливі люди.

Я стояв над озером, рахував рибалок, розглядав колір криги, придивлявся до логіки стежок, що їх проклали пішоходи по снігу, який припорошив поверхню замерзлого озера. За цією логікою я зрозумів, що по кризі ходять не лише рибалки. "Як швидко люди призвичаюються до нових обставин", — подумав, коли завважив одну зі стежок, що була протоптана через озеро від житлових будинків до базару на пагорбі над озером за церквою. Ці стежки — це і є найправдивіші спонтанні порядки зими, і я почав уявляти, як навесні вони почнуть розпадатися на клапті, клаптики, калюжі й ополонки...

Ця оперативна здатність людей до самоорганізації, сприйняття нової логіки заспокоїли мене щодо перспектив країни: змінимо логіку — далі люди все зроблять самі. Настрій, що вмить полишив простір негативної етики, навернув мене до спогадів останніх тижнів і днів.

6 січня. Вечір. Я пішов по сіль. У супермаркеті центральний вхід іще був відчинений, але всередині — лише охоронець і пустка. Тому рушив далі, до гастроному. Там іще працювали. По телефону з'ясував, яку ж сіль брати: йодовану чи звичайну. Купив і пішов додому. Біля супермаркету зупинився на переході і, поки чекав на зелене світло, відчув, що відбувається щось незвичне. Площа між супермаркетом, магазином, будинком побуту і далі, вздовж проспекту, була геть порожня. На перехресті, де ще кілька днів тому формувалися шалені автомобільні "корки", не було жодної машини. Через дорогу ще тиждень тому був ліс ялинок і сила-силенна людей. А нині мене оточила цілковита пустка. Рухалося і видавалося живим лише світло на світлофорах. І в усьому цьому вакуумі природних взаємин під світлофором стояла маленька жіночка, в руках у файлику тримала якийсь аркушик і співала колядку. А навкруги — жодної живої душі. Поки я чекав на зелене світло, якась містерія неосяжного дійства розпочала свій коловорот: порожня площа, порожнє місто і колядка. І не знати — чи вона лине від землі до неба, чи спускається з неба на землю. Я перейшов дорогу, підійшов до жіночки, дав їй гроші — решту з магазину, а вона побажала мені доброго здоров'я. Вже біля будинку, перед під'їздом, усвідомив, що йду і наспівую: "Син Божий народився".

…За кілька тижнів я пішов на озеро фотографувати ополонку-хрест. Сфотографував. Зрозумів, що хлопці, які стояли поруч, щойно з неї вибралися. Вони були вже вдягнені, про щось між собою поговорили та й подалися через озеро навпростець кудись у своїх справах.

Мені стало шкода, що я не встиг їх сфотографувати.

Коли це чоловік, який стояв позаду, попросив мене його зафільмувати на його апарат. Показав, де треба натиснути, пояснив, що, з'явиться ремарка "запис", і тоді слід просто натиснути знову на ту саму клавішу, коли він вийде з ополонки.

Я перепитав, чи він справді полізе у воду, а він усміхнувся: "Я щодня тут купаюся".

Коли чоловік вийшов з води і перевдягнувся, я віддав йому його апарат і пошкодував, що не сфотографував на свій.

"Та он хлопці зараз теж підуть у воду", — заспокоїв мене чоловік.

Так воно й сталося, і я отримав бажані кадри.

Один пірнальник загубив у воді в'єтнамку, та по неї не вертався. А тим часом в'єтнамка спливла. Я з цікавістю спостерігав, як наступний чоловік її зловив і викинув на берег.

Кожному з пірнальників я казав: "Христос хрещається". І всі мені відповідали, пірнаючи у воду: "В річці Йордані".

Наступного дня потік новин надокучив від самого ранку. І я вирішив вийти прогулятися абикуди — день був чудовий: світило сонце, сяяв сніг, легкий морозець за відсутності вітру бадьорив. 

Щойно я почав вигадувати собі маршрут, як поміж ялин на тротуарі побачив старшу жіночку, що стояла на сонечку і роздивлялася перехожих. Я аж спинився — так вона була схожа на мою маму. Висока, у такому ж світло-попелястому пальті, сірому береті, теплих зимових ботах… Жінка навіть стояла як мама — склавши руки за спиною. Так робила і мама, коли зупинялася перепочити. Останні роки в неї боліла спина.

Жіночка дивилася на перехожих, а я стояв і боявся підійти ближче, щоб не порушити подібності образу. Коли ж жіночка повернула голову і динаміка руху зробила подібність повною, я заплющив очі.

Я вже знав, куди піду, і шукав у кишені гроші на свічки. 

Згадав, що сьогодні Храм, і пішов до церкви. Пригадав усіх Іванів: діда, батька. Пригадав маму — Іванівну і брата — Івановича. Помолився за родину. 

На виході з церкви біля ганку стояла машина настоятеля з відкритим багажником, а весь простір усередині займали пакунки зі свічками. Я ще нічого не встиг подумати, а вже з рук настоятеля забирав пакунок. Це кілька снопиків свічок, поєднаних в оберемок завбільшки з решето.

Разом зі старостою ми швидко розвантажили машину, а потім я підійшов до настоятеля, склав долоні човником і попросив благословити. Він перехрестив мене, обійняв і, усміхнувшись, благословив.

Коли я йшов додому, то весь час усміхався: пригадував, як учора планував, що робитиму сьогодні.

За цими спогадами вернув увагу, що вода в озері замерзла не скрізь. У великому стічному колекторі вона продовжувала свій невпинний плин, падаючи в глибоку шахту. Я навіть підійшов ближче, щоб почути її гуркіт. Ця картинка водоспаду й акустичні обійми бурхливого потоку, разом із попередніми роздумами про інституційні перетворення в країні, нагадали мені ще одну тему, але вже не з простору формальних норм, а з царини неформальних настанов. 

Мова — це величний гірський водоспад і широка безкрая річка. Її напувають льодовики, грози, струмки й джерела. Вона стрибає перекатами, бавиться із сонцем на водограях, гойдається на лопатях млинів. Вона пливе куди заманеться, блукає болотами і ставками, ховається в пісок і виринає з-під землі через товщу гранітів. У ній віддзеркалюються зорі й хмари, грози її напувають, холоди гартують, сніги вбирають у біле хутро.

Льоди хочуть її спинити, та вона пірнає під них і продовжує свій нестримний біг, щоб навесні з новою силою воскреснути і розлитися у всій красі навсібіч.

Вона грається з рибами і раками, плете коси водоростям, дивиться на голих людей на своїх берегах. Навіть у ямці, що викопала в піску малеча, теж мешкає вона.

А ви пропонуєте цей потік спрямувати в канали, вбрати у бетон, поставити заслінки й арматурою регулювати її вічно нуртуюче єство. Не мийте своїх машин на її берегах — от і все добре, що ви можете зробити. Милуйтеся нею і довіряйте їй. Бо, коли ви почнете управляти нею, прийде "велика вода", а разом з нею жахіття. Та це жахіття не води, а вашого втручання в її волю.

Коли біля самісінького колектора я відчув, як навколо мене починають свій коловорот акустичні міражі, то вирішив, що маю вже скоординувати себе з реальністю. Відтак стрімко пішов на базар, що був поруч за церквою.

Два найпотужніші місця соціалізації тут розташовані поряд, і це дуже добре для того, щоб повернутися до дійсності.

Я йшов додому з молоком, яке купив у жіночки коло базару, і гадав: варити його чи поставити "на кисле"?

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89