Суспільство-2016: 12 підсумкових тез

Олександр Шульга 28 грудня 2016, 23:01
Украина
Василь Артюшенко, DT.UA

Читайте також

Наприкінці року можна і потрібно підбити підсумки: з якими настроями входить українське суспільство у новий — 2017-й — рік? 

Окреслимо деякі основні тренди, які проявилися в році, що минає, не претендуючи на повноту з огляду на обсяг статті*. 

Contra spem spero. Назва відомого вірша Лесі Українки і цього року пасує до настроїв наших громадян, коли вони думають про власне майбутнє і країни. 2016 рік підтверджує тенденцію, яка намітилася 2014-го, — зростання і домінування двох почуттів: тривоги й водночас надії. Різниця лише в тому, що відчуття тривоги дещо знизилося (принаймні так було до подій на Світлодарській дузі) та загрози відкритої і повномасштабної війни з Росією. Проте обидва почуття превалюють над усіма іншими й цього року. 

Кожен сам за себе. Недовіра — ще одне сильне цьогорічне почуття в українців. Фактично до всіх інститутів, інституцій, партій і політиків. З огляду на події в країні протягом року ця недовіра лише зростала. Навіть керівництво держави, як з'ясувалося, тримає гроші переважно в готівці, а не в українських банках.

Наші громадяни і досі швидше довіряють лише церкві, армії та науці. ЗМІ, які до Євромайдану також швидше викликали довіру, принесли цю довіру в жертву інформаційній війні, і в 2016-му так і не змогли її повернути. 

Держава цього року зробила дуже мало для того, аби пересічний українець перестав довіряти тільки найближчому оточенню, яке перебуває в однаковій з ним ситуації, та ще волонтерам.

Сильний лідер. "Зміни мають починатися з владної верхівки". Незважаючи на хронічно низьку довіру до керівництва держави,українське суспільствоі 2016-го дотримувалося думки, що йому потрібен сильний лідер, який би взяв на себе всю повноту влади, а з нею — і повноту відповідальності. При цьому власної відповідальності за стан справ у країні більшість громадян не відчуває: повністю її відчувають лише кілька відсотків, частково — третина. Відтак усі зміни в країні, на думку суспільства, насамперед мають починатися не з рядових українців, а з владної верхівки. Ця безвідповідальність яскраво проявляється і в процесі розпочатої децентралізації — болісним утворенням окремих територіальних громад. Надії в цій реформі на ініціативу та активність людей на місцях не справдилися. Місцеві вибори, що не супроводжувались яскравими і галасливими шоу, як президентські чи парламентські, були не дуже привабливі для населення.

Реформи не тієї системи. Впровадження жодної з проголошених реформ — ані судочинства, ані охорони здоров'я тощо — не набирає більшості позитивних відгуків громадян. Навіть реформу МВС у вигляді нової патрульної поліції на вулицях, яку, здавалося б, можна "помацати", вважають неуспішною 65% громадян. Успішною — лише 28%. Замість виправдання високого кредиту довіри бодай до нових патрульних, 2016 рік приніс багато скандалів і резонансних трагічних подій за участі правоохоронців, що були щедро розкручені як у ЗМІ, так і "старими професіоналами" МВС. Все це лягло на родючий ґрунт традиційної недовіри до правоохоронних органів. Порівняно найбільше позитивних оцінок набирає лише реформа обороноздатності України, якої, на щастя, наш воєнний противник цього року повномасштабно не перевіряв. 

Тернистий шлях боротьби з корупцією. Війна на Сході країни залишається однією з найперших проблем, які, на думку суспільства, повинна вирішити влада. Однак, на думку того ж таки суспільства, війна не може бути виправданням для повільного реформування і насамперед недостатньо активної боротьби з корупцією

2016-й можна назвати Роком корупції в Україні — пасажі про боротьбу з усіма її проявами стали неодмінною частиною офіційного церемоніалу. А тим часом, разом із певним зменшенням до недавнього часу інтенсивності бойових дій у Донбасі, аргумент війни (і пов'язані з нею труднощі реформування) значно втратив свою силу для виборців. Натомість більшість (утричі більше опитуваних) вважає, що еліта не бажає змінювати корупційну систему і відмовлятися від надприбутків. Черговим нищівним ударом по всіх намаганнях владної команди продемонструвати власну боротьбу з корупцією 2016-го стало запровадження обов'язкового е-декларування для держслужбовців. У перспективі цей крок є справді ефективним і незамінним. Але після оприлюднення "казкових" статків можновладців більшого демотиватора для громадян терпіти матеріальні труднощі заради реформ годі й шукати. Власне, про це й заявляє більшість українців — вони вже не хочуть і не можуть терпіти труднощі заради реформування країни.

Не євроскептицизм, а євробайдужість. Хоч як би комусь хотілося, за рік українські громадяни не стали істотно гірше ставитися до ЄС та західного геополітичного вектора розвитку країни. Більшість респондентів і досі хотіли б, щоб наша країна вступила до ЄС. Водночас бодай якогось поліпшення ставлення до євразійського геополітичного напрямку руху України зі зрозумілих причин не спостерігається. Хоча за останні кілька років збільшилася частка громадян, які хотіли б, аби країна не вступала ані до ЄС, ані до Митного Союзу з Росією та іншими пострадянськими країнами. Нині вона становить близько третини опитаних. Проте нинішні настрої українського суспільства є радше байдужістю, яку вони дедалі більше проявляють щодо рішення європейців стосовно так званого безвізового режиму для нашої країни. Це не відмова населення від Європи, яка за роки незалежності для пересічного українця стала мало не Ельдорадо. Це усвідомлення того, що, попри красиві слова з владних трибун, перевагами лібералізації візового режиму абсолютна більшість українців за свого нинішнього матеріального становища скористатися не зможе. Ті ж, хто хоче виїхати на заробітки, зроблять це у будь-якому разі, незалежно від запровадження короткострокових безвізових подорожей до Європи. 

Донбас повернути не можна здавати. В українському суспільстві так і не склалася більшість, яка пристала б на один з трьох узагальнених варіантів вирішення проблеми деяких районів Донецької і Луганської областей — війни до переможного кінця, надання їм особливого статусу, замороження конфлікту та блокада цих територій. Загалом на це важко було сподіватися в умовах, коли чіткого й консолідованого уявлення про вирішення проблеми Донбасу без величезних людських та політичних втрат не має сам український істеблішмент. Ситуацію ускладнює також те, що більшість населення не розуміє, в чому полягають Мінські домовленості, а як наслідок — негативне або нейтральне ставлення до них. Єдиний чіткий запит суспільства — мир. Та охочих повертати захоплені території зі зброєю в руках особисто не можна назвати навіть порівняною більшістю. Проблема лише в тому, що для одних мир — це мир на власних умовах, а для інших мир — це війна. 

Довіра до влади: термінальна стадія. 2016 рік остаточно підтвердив тенденцію проходження чинною владою на чолі з президентом П.Порошенком усіх тих етапів, що їх проходили й попередники: короткий "медовий місяць", оплачений кредитом довіри громадян, їхніми високими очікуваннями від зміни влади та вірою в реальні переміни; короткий етап паритету, коли довіра і недовіра до владної команди зрівнялися; етап недовіри, коли число негативно налаштованих громадян починає перевищувати число тих, хто владі швидше довіряє. Нинішній рік показав перехід до четвертого етапу ставлення громадян до влади — умовно позначимо його як "термінальний". Він характеризується тим, що абсолютна більшість діяльністю чинних голови держави та уряду повністю чи швидше незадоволена. Таких на кінець року — 81%. Протилежної думки дотримуються лише 16%.

Як наслідок — на цьому етапі порівняна більшість бажає дострокових виборів — як парламентських, так і президентських, а також не бажає переобрання чинного президента на другий строк. Загалом, ті самі етапи пережив і В.Янукович, який після двох років свого президентства мав дуже схожі показники і в умовному другому турі програвав усім трьом головним суперникам, передусім — В.Кличку. Натомість за останній рік жоден з можливих суперників П.Порошенка на наступних (чергових чи позачергових) виборах не зміг забезпечити собі значного відриву в рейтингах. Головною причиною можна назвати те, що жоден з них не є "новим обличчям" і не може похвалитися принциповою відмінністю від чинної владної команди. Через це — розчарування в наявних на цей момент варіантах вибору в разі, якщо буде другий тур. Близько 60% громадян або взагалі не брали б у ньому участі, або не можуть визначитися з вибором. 

Популізм усьому голова. Цей рік частина партій закінчує зі зростанням свого рейтингу, тоді як рейтинг провладної політичної сили після стрімкого падіння у 2015-му дещо стабілізувався на рівні 10—12%. Радіти "опозиційним" політичним силам із цього приводу зарано, адже рейтинги отримано під час електорального "міжсезоння", коли не задіяні на повну передвиборну потужність такі надважливі чинники української дійсності, як адміністративний ресурс, підкуп виборців та брудні піар-технології з масованим зливом компромату. 

Наявні рейтинги насправді свідчать про те, що і 2016 року популізм був у тренді: найсміливіші обіцянки вкупі з нещадною критикою влади давали свої дивіденди у вигляді номінального зростання показників на уявних парламентських або президентських виборах. Масового усвідомлення виборцями того факту, що відмова від популізму не просто є кроком етично правильним, а й запорукою подальшого виживання країни, цього року не сталося. Простіше кажучи, український виборець так і не зрозумів, що за наявної системної суспільно-економічної кризи вже просто не може собі дозволити голосувати за тих, хто пропонує йому найлегші рішення найскладніших проблем.

"Не створи собі кумира" знову не працює. Українці щоразу створюють собі кумирів, у яких потім розчаровуються, однак переймаються цим не дуже довго — доволі швидко з'являються нові кумири. Так було всі роки незалежності, і цей рік не став винятком. Щоправда, через брак нових облич кумирів також було небагато. Насамперед — Надія Савченко, яка за рік пройшла шлях від 10% довіри й підтримки до 1–2%. Стрімкий злет її рейтингу і таке саме стрімке падіння демонструють усю ірраціональність політичної свідомості наших громадян, що всі ці роки робило їх піддатливими до маніпулятивних і брудних передвиборних технологій. Читати програми партій, а не лише їхні слогани (втім, програми партій і їхні реальні дії — не менша проблема) переважна більшість виборців так і не почала. Мімікрування політичних проектів у політичні партії домінувало і цього року. Усвідомлення ж значними масами і прошарками своїх групових інтересів та гуртування на їх основі в політичні проекти здебільшого перебуває на початковому етапі. Як, власне, й минулу чверть століття. 

Нереалізований протестний потенціал. Українські громадяни завжди були незадоволені владою. А надто тією, яка вже пропрацювала кілька років і показала себе. 2016-й не став винятком, тим більше за наявності глибокої економічної кризи. Разом із тим він не став і роком дострокових виборів та масових акцій протесту, на що сподівалася велика частина українського політикуму. Найкраще тому підтвердження — провал "опозиційних" сил в організації протестів у листопаді та відповідна реакція на це суспільства. Порівняна більшість вважає акції проплаченими, і лише третина —справжніми і стихійними. Загалом саме третина населення з незначними коливаннями демонструвала постійну номінальну готовність до акцій протесту весь 2016-й рік. Причина нереалізованості цього значного потенціалу полягає не в хитрих діях владного режиму, а в кризі як опозиційної ідеї, так і її провідників. Матеріальні мотиви — підвищення комунальних тарифів — не стали рушійною силою, яка змогла би підняти великі протестні маси. Очевидно, що в такій ідеї має переважати не матеріальний, а моральний чинник. А політики такої ідеї невдоволеним громадянам цього року не запропонували. 

Держава — суспільство: зв'язок поганий. Цивілізованого діалогу між державою і суспільством не відбулося. Боротьба держави з порушеннями законів у переважній більшості випадків відбувається також із порушеннями, на що громадяни відповідають черговими порушеннями. Без налагодження цивілізованого діалогу, за відсутності дієвих правових механізмів взаємної відповідальності, Майдани, хай навіть і міні-Майдани підприємців або вкладників збанкрутілого банку, залишатимуться єдиним доступним громадянам дієвим механізмом для обстоювання своїх інтересів, а відтак стихійно виникатимуть і надалі. 

Без реального верховенства права і впевненості в цьому громадян демократія неможлива. За відсутності правової держави неминуче виникає або авторитаризм, або охлократія. 2016 рік приніс більше останньої. Чи принесе 2017-й більше авторитаризму? 

* У статті використовуються дані досліджень Інституту соціології НАН України, Київського міжнародного інституту соціології, Соціологічної групи Рейтинг, Соціологічної служби Центру Разумкова, Фонду "Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва", що проводилися впродовж 2016 р.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94