У полі тяжіння

Володимир Костєв 19 листопада, 00:01
дорог

Читайте також

Світова спільнота списала Путіна. Час, який йому залишився, визначається нестійким балансуванням між західноєвропейською зацікавленістю в економічному та енергетичному потенціалі Росії — з одного боку, а з іншого — політичною позицією англомовного світу (США, Велика Британія, Канада, Австралія), який не бажає подальшого розпаду ядерної держави і неявно підтримує деструктивну геополітику Кремля.

Для розуміння особливостей сучасної тенденції слід брати до уваги два важливих моменти. Перший, конкретний, — за "кольоровими" революціями, що відбулися у світі в нашому столітті і руйнують усталену систему політичних балансів та противаг, простежуються сліди координованої діяльності спецслужб, насамперед північноамериканських. Другий, абстрактний, полягає в тому, що в реалізованому російським політичним режимом проекті євразійської імперії обмежуються політичні й економічні амбіції Китаю, весь його потенціал розчиняється в євразійському світі. У такому контексті розвиток ситуації буде пов'язаний із відходом Путіна, але зі збереженням агресивної путінської політики, тобто з появою його копій та клонів.

Українській спільноті замало споглядати незавершені конфлікти у Придністров'ї, Абхазії, Грузії, Сирії й усвідомлювати себе в цьому переліку. Безумовно, зміцнення армії, розвиток територіальної оборони та активна дипломатія — кроки правильні, але пасивні. Відповіддю на виклики часу має стати системна протидія ідеології агресора, що враховувала б особливості цивілізаційних зрушень у сучасному світі.

У цьому плані слід перемкнути увагу з "горизонтального" відстеження дій путінської команди на її ідеологічну "вертикаль". На глибинному рівні розмістився сірий Старець, що конструює схеми євразійської імперії, вище стоїть ліберальний Клоун, який вкидає у суспільну свідомість найбільш одіозні варіанти. На наступному рівні домінує канонічний Святенник, який надає своєрідної легітимності очікуваним діям вищого рівня, де гебістський Недопалок перетворює елементи схеми в політичні рішення. Тому всім гравцям світової політичної ліги необхідно для протидії кремлівській політиці визначити ставлення до практичних форм євразійської ідеї (імперії й цивілізації). 

Питання євразійської цивілізації не просто складне у плані практичної реалізації або концептуального обґрунтування. Для його правильного розуміння необхідно протистояти агресивним стереотипам, усталеним точкам зору та застарілим теоретичним поглядам. 

Не меншу небезпеку становлять інновативи, що базуються на сукупності ідей соціогенетики й футурології. Фактично, у першій чверті ХХI ст. сформувалися три основні варіанти бачення у площині євразійської цивілізації. 

Перший варіант — євразійська цивілізація неможлива, оскільки її існування не узгоджується з логікою історії, яка на сучасному етапі детермінує становлення гігантських імперій, що охоплюють весь соціальний світ. Така схема представлена в роботах О.Дугіна, насамперед у проекті "Евразия".

Адепти проекту вважають, що російський народ силкується пізнати й утвердити певну глобальну, універсальну істину, сповнену грандіозного значення для всіх народів Землі. У різні епохи ця місія усвідомлювалася як завойовницька, визвольна, інтернаціональна тощо. У сучасну епоху на рівні етносу й на рівні еліти країни формується єдиний імператив історичної місії. "Національні інтереси Росії мають планетарний історичний масштаб. Це становить специфіку російської історії. Так було в минулому, так має бути в майбутньому". 

Для реалізації імперативних тенденцій потрібні адекватні форми. На сучасному етапі обговорюються і обґрунтовуються різні форми втілення євразійської ідеї. Першою фазою такого втілення стає повернення до потенціалу союзу на євразійському просторі. Тому "для Росії життєво необхідно керуватися в зовнішній і внутрішній політиці єдиним імперативом, якому має підпорядковуватися все інше, — імперативом створення Євразійського Союзу". Такий союз, на думку його прибічників, здатний інтегрувати економічні, ресурсні, політичні, культурні та духовні можливості територіально сполучених держав.

Наступні фази пов'язані з географічними поясами та геостратегічними зонами. Одна з них, євразійська зона, "має об'єднати в загальний господарський простір території країн СНД, ряд східноєвропейських і азійських країн, зацікавлених у стратегічній самостійності перед обличчям економічного диктату "багатої Півночі".

Євразійський союз має намір протистояти решті світу, а втіленням такого протистояння може бути тільки імперія. Тому соціальний світ, розділений на чотири геостратегічні пояси спільних інтересів, усвідомлюється як постійне протиборство гігантських імперій (євроафриканської, панамериканської, тихоокеанської та євразійської). Таким чином, євразійська ідея може бути матеріалізована у формі гігантської євразійської імперії. Саме з нею пов'язані "перспективи майбутньої Імперії як єдиної форми достойного і природного існування російського народу та єдиної можливості довести до кінця історичну й цивілізаційну місію".

Прогностичний поділ світу між чотирма надімперіями не залишає можливостей для подальшого розвитку (крім військового конфлікту). Виникає не просто патова ситуація. Окремі народи й людство в цілому, як носії "колективного несвідомого", під впливом соціальних стереотипів можуть обирати тупикові шляхи розвитку. Створення надімперій — це не просто виникнення патової ситуації, в якій неможливий дальший рух, а свідомий шлях у соціокультурний глухий кут, виходу з якого немає.

Неможливість виходу полягає в тому, що "відмова від імперобудівної функції означає кінець існування російського народу як історичної реальності…" Загалом, у руслі цього варіанту на основі окремих відібраних фактів розробляється логіко-історичний алгоритм, який обґрунтовує становлення на євразійському просторі "заплідненого" духовними цінностями Росії соціокультурного організму — надімперії. Це означає, що проект О.Дугіна "Євразія" — вимощений добрими намірами шлях до колективного соціального безумства.

У практичній площині концепт євразійської імперії передбачає:

— військово-політичну активність Росії по "великій дузі", що охоплює Близький, Середній і Далекий Схід; 

— підтримку постійної напруженості на "малій дузі" — країни Прибалтики, Молдова, Україна, Грузія, Вірменія;

— концентрацію ресурсів дипломатії і спецструктур у північноєвропейському регіоні, насамперед у Фінляндії (вплив правих груп, підтримка правлячих сил), де політики й інтелектуали здатні виступити на базі політичного майданчика Гельсінкі з ініціативами нової світобудови.

В українських реаліях орієнтація на варіант євразійської імперії означає тривалий характер конфлікту, в якому економічно й політично зацікавлена правляча еліта двох країн.

Другий варіант — євразійська цивілізація як складне соціокультурне утворення — давно існує, має розвинену структуру й усвідомлену історію. Такі ідеї представлені І.Орловою в роботі "Евразийская цивилизация". Євразійська цивілізація в цьому варіанті — одна з культурно-історичних систем, яка сформувалася в процесі понад тисячолітнього досвіду взаємодії народів, що населяють "серединний континент", котрий лежить між Китаєм, гірськими хребтами Тибету і "західним півостровом" Європою. У її контексті формуються в процесі життєдіяльності: просторові зв'язки — з освоєння природно-ландшафтного середовища; часові зв'язки — з передачі від покоління до покоління навичок, цінностей, установок, культурних традицій; соціально-психологічні — що цементують спільність і взаємне тяжіння євразійських етносів.

В основі такого розуміння євразійської цивілізації лежать два положення: географічний нігілізм ("оскільки Європа й Азія — терміни умовні, Росія є складовою частиною єдиного утворення Євразія") і політологічне ототожнення (історія Росії інтерпретується як історія євразійської цивілізації).

При цьому концепт "євразійська цивілізація" проектується на реальні соціокультурні об'єкти, де розглядаються складні структури, в яких виділяються умовні підсистеми — слов'яно-сибірська, транскавказька, південноазійська.

На загал така євразійська концепція підкреслює значення сили, здатної в зіткненнях з іншими цивілізаціями відстояти власне національно-культурне буття. Виживають і набувають історичного значення тільки ті культурно-історичні системи, які здатні протистояти військово-політичним і культурним експансіям інших цивілізацій.

Упевненість в існуванні євразійської цивілізації в сучасних російських дослідників невіддільна від сприйняття буття сучасної Росії. Автори двотомної праці "Цивилизации: теория, история, диалог, будущее" стверджують: "Не можна забувати, що Росія — це не тільки велика держава, а й серце євразійської цивілізації. Якщо зійде Росія з історичної сцени, зникне й вона". 

Таке ототожнення в історичному плані держави й цивілізації не просто закриває шляхи пошуку конструктивних рішень, а й унеможливлює бачення реалій і тенденцій сучасного соціального світу. 

Насправді у версії І.Орлової відбувається підміна реальної історії описом буття концептуальної євразійської цивілізації, яке ототожнюється з історичними колізіями Росії. Таким чином, концепція Орлової описує цивілізацію, якої не було, тобто вона не існувала.

Практичні наслідки цього варіанта ототожнюються з вимогами реінтерпретації минулого та виділення такого інваріанта в сьогоденні, який би дозволяв описувати реальні явища соціального світу.

У зовнішньополітичному аспекті це означає особливу увагу до діяльності БРІКС та інших конгломеративних утворень у різних сферах міжнародного життя. Внутрішньополітична складова задіяна на переписуванні історії й культури сформованої спільноти. 

Стосовно українських реалій таке їх переосмислення передбачає наявність адекватного інтелектуально-наукового потенціалу, для якого є достойні стандарти на рівні персоналій: М.Грушевський і О.Субтельний в історичній науці, В.Стус і Б.Ступка у сфері творчості, О.Антонов і М.Янгель у техніці, М.Амосов і В.Чорновіл у моральному плані. На жаль, адекватного культурного рівня у дні нинішньому немає. Тому реформаційні процеси в країні обмежуються перейменуванням міст і вулиць.

Перш ніж перейти до розгляду третього варіанта, слід звернути увагу на той факт, що внутрішньою домінантою двох попередніх виступає страх перед майбутнім.

Третій варіант — варіант надії, у якому євразійська цивілізація як тенденція історичного процесу об'єктивує умови, що складаються в процесі послідовних трансформацій етносів, націй, держав. Це означає, що євразійська цивілізація можлива, але можлива тільки в реальному майбутньому. Розуміння цього, простого, на перший погляд, положення передбачає реінтерпретацію базових понять: євразійство, євразійський проект, євразійська цивілізація.

Сфера дії концепції сучасного євразійства орієнтована, в географічному плані, на значну частину Східної Європи, простори Азії до Тихого та Індійського океанів, а в релігійному — інтегрує народи, які дотримуються православ'я, буддизму, ісламу, індуїзму. Це означає, що вироблення узагальнених цілей, пріоритетів і цінностей являє собою складний процес, пов'язаний з неупередженим осмисленням своєї історії та її переоцінкою для сукупності народів і держав з висоти смислу розуміння вектора цивілізаційних зрушень.

Ці зрушення передбачаються в євразійському регіоні. Саме до цього регіону прикута увага американських аналітиків, які розглядають Євразію як зону особливих трансформацій. Суть їхніх поглядів чітко сформулював Зб.Бжезинський, який підкреслив значення двох фундаментальних реалій: Америка наших днів залишається наддержавою, а Євразія — центральною ареною світу.

Євразійський простір опинився у полі тяжіння трьох геополітичних центрів (Китай, Індія, Росія), кожен із яких не погоджується з роллю регіонального лідера і прагне знайти ресурси для виходу на глобально-світовий рівень.

Узгоджені дії держав обумовлені усвідомленою перспективою, тобто колективними цілями, які органічно враховують національні інтереси членів спільноти. Тому мислячі політики та діяльні ідеологи виявляють активність у формуванні бази цивілізаційного проекту. При цьому слід усвідомлювати, що становлення цивілізації охоплює багато поколінь і пов'язане з доленосними випробуваннями, в яких виковується духовна єдність народів. Тому в сучасних умовах надзвичайно важливо забезпечити морально-вольовий вектор пошуку. В українських реаліях для цього слід подумати про проведення самітів мудрості та моралі, в яких могли б брати участь носії довіри в суспільстві.

У роки незалежності ставлення до євразійської ідеї в тому чи іншому вигляді проявлялося на вищому державному рівні. Перший президент ще у ХХ ст. чітко сформулював: ціною вступу до Європи стає православ'я. Другий президент як автор багатовекторної міжнародної політики ратував за зміцнення співпраці з Китаєм. Третій президент зосередив увагу на виясненні національних цінностей і пріоритетів. Четвертий — свідомо перейшов на імперські магістралі.

Спостерігається особливий організаційний парадокс, який полягає в ігноруванні державними інститутами цивілізаційної проблематики, оскільки чинну владу цікавлять найближчі перспективи, а не віддалене майбутнє. Тому дослідження цивіліогенезису — справа університетських одинаків або ентузіастів, котрі працюють за гранти фондів.

Тим часом питань "Хто ми? Яке майбутнє очікує народ?" — не уникнути, а для відповіді на них необхідні зрушення у громадянському суспільстві країн, об'єднаних спільною метою. Така мета полягає не тільки в тому, щоб вижити, а й щоб сказати своє слово в діалозі культур, тобто запропонувати своє бачення прийдешнього.

Саме в діалозі культур постають перед нами різні соціальні світи, що перебувають під впливом різних пріоритетів. Так, ці світи різні, багато що в них альтернативне. Але саме усвідомлення відмінностей дозволяє політичним елітам вийти на рівень дій, які створюють ситуацію доповнення, а тим самим визначають умови досягнення консенсусу. Такі процеси не тільки складні, тривалі, а й потребують духовного обґрунтування. Тому однією з умов трансформаційних перетворень стає глибока толерантність у духовній сфері, що забезпечує всебічний розвиток і співіснування православ'я, індуїзму, ісламу, буддизму на єдиному соціокультурному просторі.

Українська влада, громадянське суспільство і народ опинилися у полі тяжіння цього простору. Врахування його впливу вимагає швидкої адаптації до реалій сучасного світу. Хоч би що писали далі про Кульгаву качку, його команді за два президентських терміни вдалося досягти головних цілей: перед обличчям нових викликів згуртувати англомовний світ; розшифрувати дугінську схему євразійства і використати її антикитайський потенціал, опосередковано підіграючи кремлівській політиці. Що стосується вчорашніх претендентів на Білий дім, то їхні позиції розходяться в розумінні ролі США у динаміці сучасного світу.

Д.Трамп, як сорок п'ятий президент США, акцентувавши на внутрішніх проблемах, фактично, прийняв дугінську схему, де панамериканська імперія обмежується всією півкулею. Це означає ослаблення уваги до конфлікту на Донбасі. Відтак, народ України опиниться перед вибором: або ставати на шлях федералізації країни, або очікувати вирішення своєї долі від сусідів, які скинуть "овечу шкуру" і відхоплять давно бажані регіони. 

Для Х.Клінтон рамки півкулі обмежують раніше набутий досвід координації політики наддержави. Однак у нових умовах корабель американської політики опиняється між Сциллою кремлівських амбіцій і Харибдою китайських домагань. У такому контексті безумовною була б підтримка (військова й політична) чинної української влади, а в підсумку — ріки горя, крові та страху, які породжує пожежа конфлікту.

Під час пожежі в джунглях усі птахи розлітаються. У соціальних джунглях яструбам і голубам, гусям і журавлям, навіть воронам слід набирати в дзьоби води і спільно гасити пожежу. З малих кроків складається шлях у майбутнє. Історія не вчить, але допитливим завжди дає підказки. Тому перед народами стоїть завдання висунення пасіонаріїв, які передбачають майбутнє, а не підштовхують етноси й народи до руху через кордони, моря та континенти.

Загалом, євразійська цивілізація можлива, необхідна для балансу світових геостратегічних сил, потребує для свого становлення утвердження в соціальній реальності принципів толерантності та пасіонарності. Тим часом європейська система цінностей базується на інших принципах — демократії і справедливості. Тому тільки зміни на рівні менталітету, тобто спільний вибір влади й народу, визначить контури нашого майбутнього.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • aetes 21 ноября, 12:32 К. Поппер в книзі "Відкрите суспільство та його вороги" (http://chtyvo.org.ua/authors/) називає такі теорії "історицизмом" або "ірраціоналізмом". Я читав Поппера, тому в статті відразу впізнав те, про що він пише. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • aetes 20 ноября, 23:51 Автор видумує фантастичні сценарії в стилі Дугіна. Ніякої пізнавальної чи прогностичної цінності подібні сценарії не мають. Передбачити майбутнє неможливо. Зате й без хитромудрих історіософських теорій можна впевнено стверджувати, що треба робити, щоб не бути безсилою жертвою несприятливих обставин. 1) Зміцнювати економічну й військову потугу країни. 2) Віддалятись, ізолюватись від Росії якомога далі, включно з візовим режимом. Чомусь ці очевидні імперативи ніяк не витікають зі сценаріїв, розглянутих автором. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01