Уроки на передовій

урок

Читайте також

"Село живе, коли сміються діти", — бадьоро мовить у мікрофон дитячий голосочок. Це Ліза виступає зі своїм віршем. 

Сьогодні на шкільному подвір'ї відзначають свято її рідного села Троїцьке. Трохи згодом з виставлених на сходах школи колонок залунають веселі музичні композиції, в перерві між якими я почую стрільбу з кулемета. Та на це ніхто не зверне уваги.

— Щойно стріляли, ви чули?

— Що? Ні, — здивовано дивляться на мене оченята вже знайомої нам семикласниці Лізи і шестикласниці Віки.

— Ось, ще раз… — кажу, коли знову стихла музика і стало чути вдалині тра-та-та-та-та, тра-та-та-та-та.

— О, так, точно! Це кулемет! — впевнено відчеканює Ліза. 

— Ми вже навіть не помічаємо, — байдуже говорить Віка і на моє прохання тягне знайомити з першокласниками. 

З нами чемно здоровкається Андрійчик, і мовчки киває небагатослівний Микита. Підбігає Антон і, заливаючись сміхом, намагається спинити Настю. Спідничка дівчинки віється дзвіночком, коли вона швидко крутиться під ритмічну, добре знайому мелодію "як у нас на Україні, всі лани квітучі". 

Попри те, що Троїцьке чи не щодня фігурує у зведеннях штабу антитерористичної операції про кількість обстрілів, село живе, сміються діти… 

"Я буду сама народжувати і сама в садку працювати"

Щоб дістатись до школи в Троїцькому, треба переїхати два підірвані мости, кілометрів п'ять перемеленою в болото сільською дорогою, пустими вулицями, повз зарослі чагарником покинуті подвір'я та необроблені поля. Не доїжджаючи пари кілометрів до так званої ЛНР, звернути до найбільшої на селі двоповерхової будівлі з заміненими після обстрілів вікнами і дахом.

Сьогодні тут людно. Зійшлись місцеві. Стоїть напакована подарунками волонтерська машина. Перевдягаються і метушаться артисти Попаснянського районного будинку культури. Дітлашня кучкується навколо місіонерів євангельської церкви, які привезли для них ігри та мультфільм. Онде стоїть сім'я з малюком у візочку. Заводиться апарат з солодкою ватою. Дітям і дорослим весело.

Як виявилось, Ліза і Віка сидять за однією партою, хоч і вчаться в різних класах. Просто Ліза в своєму сьомому класі — одна, так само як і Віка в шостому. До війни в Лізиному класі було четверо дітей, у Вікиному — троє. 

"Усі наші друзі роз'їхались", — з сумом кажуть дівчатка. За однією партою одна вчить інформатику, друга — всесвітню історію. Ця різниця їм зовсім не заважає, навпаки — разом веселіше. 

— А в першому класі — аж восьмеро дітей. Це найбільший клас! — навперебій розповідають школярі і легко перечислюють далі. — У другому та четвертому класі — по четверо дітей, третього немає, в п'ятому, шостому та сьомому — по одному учню, у восьмому — троє, у дев'ятому — двоє, у десятому — четверо, а одинадцятого — теж нема. Тридцятеро дітей — от і вся школа. 

— А де "Хорват"? Чому більше не приїжджає? Ялинку привіз і поїхав. А ще за Ромкою скучаю. Ми з ними у футбол грали... — допитується у мене другокласник Артемчик. 

Я не знаю, що йому відповісти. Потім від директорки дізнаюсь, що це були перші військові, які зайшли у село. "Діти спочатку з насторогою і обережністю ставились до людей у формі, а потім здружились. Вони постійно приїжджали грати з малими у футбол, настільний теніс, діти з ними зблизились і відчули, що загрози немає", — каже Марина Герцанова. 

Свято в самому розпалі, з двору "ллється пісня на просторі, вільна, сильна, наче море, про мій милий рідний край…", а діти все частіше поглядають на розкочегарений апарат, який от-от видасть невагомі біло-голубі й рожево-салатові хмаринки на паличці. 

Я знаю, що в школі далеко не весь дах відремонтовано, тому рушаю коридором у напрямку спортзалу, де досі на стелі зяє величезна, заповнена небом, діра від снаряду "Град". Раптом у цей коридор діловито завертає маленький хлопчик — явно не школяр — і веде за ручку ще меншу дівчинку. Вони так впевнено рухались своїм маршрутом, що я застигла, милуючись цією маленькою парочкою. За пару метрів від розбитого спортзалу діти нирнули у двері зліва. 

За мить у дверях з'являється красива усміхнена жінка, я розумію, що це вихователь, і одразу впізнаю її: нещодавно зустріла біля нульового блокпосту в цьому селі. Тоді, на безлюдній вулиці із забитими вікнами та парканами, з надписами від руки "міни", вона з'явилась несподівано, вийшовши наче нізвідки. Лагідно обіймаючи свій вагітний живіт і знайомлячи нас зі своїм восьмимісячним сином, вона своєю легкістю та осяйною усмішкою вмить наповнила сенсом усю порожнечу довкола. Там, де здавалося б життя вже немає, воно, виявляється, тільки бере свій початок. 

— А це наша манюся, Женя, вона ще не розмовляє, але гратися ми любимо. А це — Максимчик, ми не дуже любимо читати і писати, але мама нас просить підготувати до першого касу, — знайомить мене з дітьми вихователька Наталія, і я подумки радію, що у цієї малечі є поруч своя "Мері Попінс".

Маленька Женя на місці не всидить ані хвилини. Вона нещодавно приїхала з мамою з "того" боку, де й народилась. Трішки підросте — і до школи ходитиме. Максим зі знанням своєї справи, насупивши бровки (від нерадісної для нього перспективи сідати за читання), складає на поличку іграшки. 

У садочку — четверо вихованців, двоє сьогодні захворіли. Світла кімната, м'який килим, квіти на стінах, купа іграшок. Діти тут — з 8-ї до 12 години ранку щодня. Ремонт працівники школи зробили самі, тільки-но отримали всі необхідні матеріали від мецената з м. Рівного. Іграшки та набори для творчості привезли волонтери "в неймовірній кількості". Вихователька радіє. 

— Я буду сама народжувати і сама в садку працювати, а то он пороз'їжджались усі, — жінка сміється так, що мимоволі посміхаєшся у відповідь. — І всього мені вистачає! І зарплатні — тисяча гривень, і "дитячі" отримую. Народжу — на другу отримуватиму. Чоловік у мене в Зайцевому стоїть, на народження дитини якраз має повернутись. У нього зарплата теж дуже хороша! 

— Ви за нього не переживаєте? — питаю я людину, яка сама живе на лінії фронту.

— Він мене намагається не засмучувати — у нього завжди все тихо та спокійно. І за мене він особливо не переживає, знає, що я з батьками, які, раптом що, першою опустять мене в погріб, — буденно пояснює вихователька і знову заливається сміхом. 

Дійсно, не життя, а радість. Усі звикли... 

Взимку 2015-го в школу було три прямих попадання "Граду". Одне — в спортзал, два — в коридор та майстерні, і ще 18 снарядів впали навкруги території школи.

Дітей у школі тоді не було, саме всі розійшлися після уроків і... повернулись на навчання уже в квітні. 

— Після обіду ми розпустили дітей по домах, ввечері почався сильний бій, а наступного ранку вже було пекло. Село розбігалось у різні боки, я виїжджала під обстрілами, і вдалось тільки з третього разу, сорок днів тут не припинялось місиво, — розповідає директор.

Село розташоване на межі двох областей. Має протяжність 15 км: починається в Луганській області, під Попасною, а закінчується — в Донецькій, під Миронівським. І, відповідно, лежить на кордоні так званих ЛНР/ДНР. Поруч — окуповані Дебальцеве та Первомайськ. Взимку 2014–
2015 рр. село було мало не епіцентром найзапекліших боїв. 

На очах одного учня вбило його батька. Вдома, на подвір'ї. 

Спортзал залатати не так просто. Снаряд прошив ще й підлогу, тому для початку будь-яких відновлювальних робіт, які вже готові оплатити меценати, треба зробити експертизу, подивитись фундамент. Експертиза коштує дорого, державному/місцевому бюджетам не по кишені. І волонтери не в змозі це потягнути. Тому поки що відновлена школа відгороджена від розбитого спортзалу замкнутими на замок дверима. Для фізкультури обладнали класну кімнату.

— Хоча, якщо б у нас був спортзал, ми збирали б у себе всю молодь села, — каже директор. — У нас є завклубом, але їй ніде розігнатись — клуб у аварійному стані. Так вона сюди залюбки приходила б займатися з дітьми. Спортивні секції відкрили б, люди, які б вели, є. А то у нас в селі подітись ніде — жодної секції, нічого, окрім школи, немає. 

Школа працювала весь час як могла. Стріляли — уроки припиняли, стихало — знов починали. Періодично залітає на подвір'я досі. Останній раз — за два дні до першого вересня цього року —снаряд розірвався за 500 метрів від школи. Перед першим дзвоником розчищали подвір'я від осколків та знімали посічений ними прапор. 

Аби добігти до підвалу, де облаштовано бомбосховище, дітям зробили так званий безпечний коридор: усі вікна на шляху до підвалу наполовину забиті спеціальними сандвіч-панелями, а шибки заклеєні прозорою захисною плівкою, щоб не розлетілись на осколки. Діти пройшли інструктаж і знають, як і куди рухатись, як пригинатись і виконувати команди дорослих. У планах — поручні та покриття на сходи до підвалу, щоб безпечніше було спускатись. 

— Як захистись, ми знаємо, але часом не встигаєш відреагувати. За 30 метрів від мене впав снаряд, а я тільки й встигла, що моргнути і вклякнути в шоці. Не встигла навіть впасти на підлогу і закрити голову, що ми зазвичай робимо при обстрілах. Так от, якщо міни чи саушки летять, то ми можемо порахувати "раз-два-три-чотири-п'ять", і тільки тоді снаряд лягає. А коли "Град"... Ой, нічого не розрахуєш, тільки такий шелест і все…

Усі, хто хотів би повернутись до школи, бояться. Ті, хто тут вчаться, звикли. Як би там не було, а школа тримає життя в цьому маленькому фронтовому селі. Закрити її — рівнозначно його смерті. Тут — осередок життя села. Є школа — є життя, є село, сміються діти... 

Якщо автобус вранці їде в школу...

Те саме мені сказала директор школи в селі Кримське. Це ще один край світу на Луганщині, мало не з усіх боків оточений лінією фронту, відрізаний від усіх доріг та асфальтованих шляхів — дістатись до нього можна тільки через поле. Якщо негода — тільки на військовому Уралі. Тому шкільний автобус — це тут більше ніж транспорт. 

— Якщо автобус вранці їде в школу, значить — життя йде, є порядок, — ділиться директор Ірина Бугера. — Тільки-но випадає дощ, ми недосяжні для всіх, дорогу через поле розмиває. Зате минулого року у нас не було епідемії грипу, не захворіла жодна дитина, тоді як повсюди школи закривались на карантин. Тому що ми в ізоляції. Не дай Боже ще епідемію грипу сюди… 

У школі навчаються 42 дітей і їх скоро везти на медогляд. Негода чи не така сама проблема, як обстріли. 

Повних є тільки чотири класи, решта дітей (у третьому класі — одна дівчинка, в четвертому — двоє, в одинадцятому — один учень) — на індивідуальному. Первачків цього року немає, але підростають майбутні — в садок ходять восьмеро дітей. З дев'ятого класу минулого тижня батьки забрали хлопчика в Сєвєродонецьк, тому що знову почалися сильні обстріли. 

Школі цього року виповнилось 150 літ. Поруч, у сусідньому корпусі — дитсадок. Капітального ремонту не було вже десятки років — в селі будувалась нова школа на 400 дітей, тож у стару вже недоцільно було вкладати кошти. Нова школа не прожила і дня. Від майже зведеної нової будівлі внаслідок обстрілів залишилися тільки коробка і дах. Відновленню вона не підлягає. Старій школі доведеться ще попрацювати. Латаються дірки в підлозі й на даху, клеяться шибки, купуються нові холодильники й плити. Міняються двері, вікна й опалення. Волонтери, військові, міжнародні організації і районний бюджет, як можуть, продовжують життя старенької школи. Завдання — протягнути до капітального ремонту, якого і в планах поки немає. 

— Якби ми втратили школу, то втратили б усіх дітей з села, — сказав мені якось директор Семенівської школи, що біля Слов'янська. — Дзвенить дзвоник з останнього уроку, а вони всі тут, на стадіоні, в комп'ютерному класі. І я дозволяю, а інакше чим їм тут іще зайнятись? 

Сергій Борисенко не знаходив собі місця, коли школу захопили сепаратисти і облаштували там свій пункт. Стадіон повністю перекопали окопами, а в результаті запеклих боїв школа перетворилась на розграбовану, понівечену будівлю без даху, вікон, дверей, з дірами в стінах. На щастя, дуже оперативно зреагував "Ощадбанк", повністю відбувавши власними силами школу всього за два місяці. А інакше стояла б розбита досі?

* * *

Поки старші діти цікавляться у місіонерів програмою обміну в США та в Німеччину і розчаровано дізнаються, що вже пролетіли, бо не проходять віковий ценз — 14 років, я дізнаюсь у Лізи, чим вона займеться після уроків.

— Не знаю, скучно.

— А що тобі подобається?

— Співати, — у Лізи ясніє лице і вона розпливається в усмішці.

— Десь вчишся? Займаєшся?

— Ні.

— А як?

— Просто, сама собі.

Маленькі сільські школи, які я бачила, живуть, як велика сім'я. Це особлива атмосфера, де діти не тікають чимшвидше після уроків, а воліли б залишитись тут якомога довше. Поля довкола заміновано, з настанням темноти вулицями ходити небезпечно. От і чекають ранку — на шкільний автобус. 

Діти моментально приймають будь-яке запрошення до гри, відкриті до нових знайомств, допитливі, люблять обійматись. Тема війни їм не цікава і спілкуються про це без охоти. Хтось скаже, що "вже не боїться", як Ліза. Хтось — що йому все одно страшно. Але ці розмови вмить вщухають, тільки-но ви заведете з дітьми гру чи розкажете щось цікавіше. Дитинство адаптувалося до війни, прийшло в норму, якщо так можна сказати... Але не питайте у них, ким вони хочуть стати в майбутньому. Адже майбутнє, так і не наставши, може скінчитись для них будь-якої миті. Для цих дітей важливо те, що вони хочуть робити зараз. Спитайте про це. 

"Село живе, коли сміються діти, Коли у травах пломеніють квіти, Коли пшениці заквітчають поле, Коли живе, працює рідна школа…", — читає Ліза вірш...

Проект здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56